До складу Семенівської територіальної громади входить село Терехове. Село розташоване на лівому березі річки Терехівки, притоки Гнилоп’яті, на відстані 14 км. на південь від районного центру міста Бердичева та однойменної залізничної станції.
Власне, назва села походить від назви річки. На території села та його околицях знайдено знаряддя праці, які відносяться до доби Трипільської культури та епохи бронзи.
Свою сучасну історію Терехове веде з 1570 року: на старому кладовищі у селі зберігся хрест на могилі власника села польського поміщика Шиманського, дата поховання якого 1570 рік. Це і є перша згадка про село, хоча в «Історії міст і сіл УРСР», Житомирська область, вказується інша дата – 1770 рік.
У «Ведомостях о народонаселении приходов Римско-Католического исповеданья в приходах Липовецко-Бердичевского деканата, а также о каплицах и кладбищах, о приходах в 1897 году» читаємо: «В селе Тереховой есть каплица каменная. Богослужение в ней не служатся. Разрушена. Кем была построена, когда и с какого разрешения неизвестно». З іншого документу «О принадлежности с. Терехового помещику Пилиховскому. «Из ведомостей о дедичных помещиках и поместьях Бердичевского уезда», датованим 1801 роком, можна зробити висновок, що перша дата більш підходить до початку історії села.
Розташоване село на відносно рівнинній, підвищеній території. Ґрунти на території села чорноземні, а на окремих ділянках – глинисті. У кілометрі на захід від Терехового проходив старий шлях від Бердичева на містечко Махнівку (нині селище на Вінниччині). Тут і досі збереглися окремі ділянки дороги, викладені камінням (у тих місцях, де було болото). У давнину це було одне із розгалужень «Чорного шляху». Місце розташування дороги вибране вдало, так як шлях пролягав виключно по рівнині, лише зустрічається декілька підйомів, через що і призначення його було – військовий шлях, на відміну від нового шляху, «поштового», що пролягав через село Хажин.
На схід від Терехового до 1967 року проходила залізнична вузькоколійна колія «Бердичів-Холоневська», яка тяглась від Бердичева на Калинівку, Вінницю до кінцевої станції Гайворон. До 1919 року на перехресті залізниці та дороги на Хажин стояла залізнична будка. Під час боїв за Бердичів із денікінцями влітку 1919 року за відмову пропустити терміново потяг із військом на станцію Бердичів будку спалили, її більше не відбудовували. Останнім господарем у цій будці був колійний обхідник Пушкарук Дмитро Никифорович, який після цих подій побудував хату у селі Терехове, де і проживав.
Терехове поділено умовно на мікрорайони: «Село», «Ланок» і «Яремка». До 60-х років минулого століття на правому березі річки теж знаходились хати, або так звані хутори. Було їх одинадцять, але на початку 60-х усіх жителів хуторів переселили у село. Місцевість поблизу села також має своєрідні назви: «Шевченків яр», «Лисопасіка», «Банькин яр», «Красовського», «За вербами».
На правому березі річки, поблизу глинища, була цегельня. Заснували її у 30-х роках, проіснувала вона до 50-х.
У центрі села на підвищені знаходилась православна церква, яка з середини 20-х років минулого століття не діяла, тривалий час використовувалася як колгоспна комора, а згодом як склад хімічних добрив. На початку 70-х років її розібрали.
До 1914 року на правому березі річки Терехівки був великий дубовий ліс. Проте у роки Першої світової війни за розповідями старожилів його вирубали і деревину продали. Нині на цьому місці зростає невеличкий дубовий лісок. Поблизу школи є стара липова алея, посаджена ще поміщиками Піліховськими, власниками села у середині ХІХ століття.
На річці Терехівці та її притоках знаходиться цілий каскад ставків. Найбільшим і найглибшим є ставок на полі, який називають «Вирванкою». Його назва походить від того, що колись тут між двома ярами загатили греблю і зробили ставок. Але греблю майже щовесни проривало, бо зими на той час були дуже сніжними і навесні ставок переповнювався водою. Тож люди і говорили: «Ідемо на вирвану». Ставок був глибокий, до 14 метрів глибиною. Це було улюблене місце відпочинку влітку не лише жителів Терехового, але й сусідніх сіл. Тут можна було покупатись, половити рибу. Вода там була дуже чиста, адже надходила з джерела.
У 60-х роках, проводячи меліоративні роботи, осушуючи болотисті місцевості, частково було змінено русло річки, а на її берегах видобували торф, який використовували як добрива на полях. Наявність торфовищ ще раз засвідчує про те, що колись тут була лісиста місцевість. У роки Другої світової війни селяни копали торф, сушили його і використовували як паливо.
Як відомо з документів, з початком ХІХ століття (1801 р.) село Терехове належало поміщикам Піліховським. Помістя дідичів знаходилось у центрі села, складалось із трьох житлових будинків, один із яких у добудованому вигляді зберігся до наших днів. Нині його займає сільська школа. Також був великий льох, з якого вели підземні ходи: один – до будинку Піліховських, інший вів на кілька кілометрів за межі села.
У 1831-1832 роках в Україні відбулись повстання поляків проти свавілля російського самодержавства. Не оминули ці події і Терехове. Сини власниці села Єви Піліховської брали активну участь у цьому повстанні, девізом якого було «За вашу і нашу свободу». Виступаючи проти царизму, поляки приймали до своїх повстанських загонів українських селян-добровольців. Після поразки повстання багато учасників змушені були перейти австро-російський кордон та емігрувати з України, тому що тут їх чекали ув’язнення і тортури, висилка до Сибіру, конфіскація майна. На маєток Піліховських влада наклала секвестр, все майно переписали і після смерті володарки конфіскували.
Розглядаючи «Геометрический план с. Тереховой, владения помещицы Пилиховской», датований 25 червня 1843 року, бачимо на плані церковну школу, «… под школою церковною 198 квадратных сажень земли».
1861 рік. Нове повстання польської шляхти проти російського царизму. І знову зв’язок із Тереховим: батько відомого письменника, класика англійської літератури Джозефа Конрада Аполон Коженьовський взяв участь у цьому повстанні, через що зазнав жорстких репресій від влади.
За статистичними даними сіл Бердичівського повіту за 1864 рік у Тереховому проживало 543 жителі. Діяла православна церква Святої Параскеви, побудована у 1770 році.
Станом на 1 січня 1900 року село нараховувало 126 дворів, у яких проживало 904 жителя: 448 чоловічої статі та 456 жіночої. Землі за селом рахувалось 1345 десятин, з яких 593 були власністю поміщика, 28 належали церкві і 724 десятини перебували у власності селян. Власниця села Марія Аполінарівна Тарасова господарство вела сама.
У селі окрім православної церкви діяла церковно-приходська школа. Двома водяними млинами, що належали пані Тарасовій, завідував орендар Іван Юхимович Переваров. Пожежна частина нараховувала 3 діжки. Запасний продовольчий капітал селянської общини становив 3643 рублі 10 копійок.
Багато терехівчан воювало на фронтах Першої світової війни, а також у часи визвольних змагань 1918-1920 років. Терехівська сільська Рада утворена 1919 року. До 1923 року село відносилось до Бистрицької волості Бердичівського повіту, а з 1923 року увійшло до складу новоутвореного Бердичівського округу.
У 20-30 роках ХХ сторіччя на правому березі річки Терехівки, поблизу села щорічно, з травня по жовтень у літніх таборах стояли військові частини 14-го кавалерійського полку Червоної армії. Це мало свій відбиток на подальшому розвитку села. Молодь села після роботи ходила до червоноармійців, слухаючи їх розповіді, розповідали про своє життя. Багато сільських дівчат серед солдат знайшли собі майбутніх чоловіків, а хлопці навпаки – ставали військовими, як це зробив, наприклад, Іван Григорович Нікітін. П’ятнадцятирічний юнак утік до кавалерійської бригади Григорія Котовського, де спочатку був вихованцем, а згодом продовжив військову кар’єру, дослужившись до чину полковника.
Гортаючи сторінки місцевої газети «Голос праці» довідуємося, що у селі на той час утворили піонерську організацію, також діяв комсомольський осередок, а в статті «Шефи з нами» читаємо про те, що робітники взуттєвої фабрики ЦРК привезли у село бібліотеку у кількості 130 книг, наукові книжки, 25 карбованців грошей на ремонт клубу.
На той час у селі було дуже багато молоді, по 5-7 дітей у кожній родині. У сільському клубі проходили дозвілля. Так, у газеті «Голос праці» від 5 лютого 1925 року у статті «Як ми проводили «Тиждень дівчини», читаємо таке: «Кампанія «Тиждень дівчини» дуже зацікавила наших дівчат. На кожному зібранні клуб був повен ними. За цей тиждень їм з’ясовано, як дівчина селянка жила раніше, і як вона живе тепер. Влаштовано виставку «І раб прокинувся», живу газету та ігри».
Головним для селян у ті часи було питання землі. Газета «Голос труда» від 13 липня 1923 року писала: «У селі Терехове Бердичівського району земельне питання притягнуло на схід масу селян. Селяни організовуються в так звані земельні громади для ведення сільського господарства». Утворення таких земгромад стало зародком утворення колгоспів. Так, гортаючи «Протокол загальних зборів громадян села Терехови про організацію земельних товариств, про реєстрацію статуту, про вибори правління товариства та інші», читаємо: «Подвірний список зареєстрованої 3-ї земгромади під назвою «Ланок» при селі Терехові». Земгромада у складі 9 господарств, площа 175 десятин 1621 кв. сажень. До складу таких громад входили сім’ями, про що свідчить список усіх членів громади:
– Андрухов Михайло Вадимович – 7 душ;
– Жолудь Арсен – 3 душі;
– Пушкарук Дмитро Нітіхорович – 8 душ;
– Пушкарук Нітіхор Пархомович – 3 душі;
– Пушкарук Панас Іванович – 6 душ;
– Яковчук Іван Романович – 6 душ;
– Яковчук Микола Романович – 6 душ;
– Цаплюк Юхрем Семенович – 6 душ і так далі.
Повноправних членів 98, всього 183. Головою сільради на той час був Арсен Жолудь.
У травні 1925 року була утворена 5-та отрубна (відрубна) земгромада, яка об’єднувала в собі 91 господарство і нараховувала 457 їдців. У 1929 році в селі організували бурякове виробниче товариство, до складу якого увійшло 118 осіб (Протокол зборів «Про організацію бурякового виробничого товариства у селі Терехова» від 26 грудня 1929 року. У 1930 році утворено колективне господарство «Маяк».
Важкими видались 1932-1933 роки для жителів Терехового, хоча жителька села Валентина Павлівна Ліщук (1922 р.н.) розповідає, що період голоду 1946-1947 років був набагато важчим. Причини у тому, що у 1932-1933 роках у людей ще були частково заготовлені зерно та картопля, заховані від «заготівельників», а в 1946-1947 роках заготовлено не було нічого. Зі спогадів Василя Дмитровича Пушкарука (1918 р.н.) знаємо, що багато хто з терехівчан працював на підприємствах у місті і там отримував продуктові пайки. Та й військові, що стояли у таборах поблизу села, підтримували харчами селян.
У ті важкі роки від голоду померли жителі села Володимир Ліщук, Ригор Нікітін, Нікіфор Пушкарук та інші. За даними музею села Терехового у 1932-1933 роках померли Тихон Степанець, Василь Боголюб, Кирило Боголюб з дружиною та 4-ма дітьми, Захар Грушко з дружиною.
У роки колективізації були розкуркулені та вислані за межі села Тодорко Щербатюк і Тодосов (його імені не пам’ятають), без виселки – Вікентій Бойко, Михайло Бойко, Петро Киричук, Іван Савелко.
19 червня 1936 року на засіданні Президії Бердичівської міськради голові Терехівської сільської ради Полєвому та голові колгоспу Попову було надано вказівку приступити до виготовлення критих токів для зберігання зерна.
Не оминули село Терехове і репресії 1937-1939 років. Так, були заарештовані органами ДПУ Франко Філімонович Кордецький та Прокіп Пушкарук, як колишні офіцери царської армії. За даними книги «Реабілітовані історією», том І, були репресовані: Артем Павлович Андрощук (заарештований 17.03.1939 р., засуджений на 5 років); Яким Павлович Андрощук (засуджений на 10 років); Костянтин Михайлович Андрухов, який працював на Бродецькому цукрокомбінаті (заарештований 16 лютого 1938 року, 13 червня 1939 року справу припинили); Мефодій Тимофійович Бойко (заарештований 28 березня 1932 року, прокуратурою Бердичева 22 травня 1932 року справу припинили); голова колгоспу Аркадій Якович Брагиненко (заарештований 3 серпня 1938 року, звинувачений у причетності до «Польської організації військової»; за постановою трійки при УНКВС від 7 жовтня 1938 року розстріляний 10 жовтня 1938 року).
Німецько-радянська війна прийшла у село 7 липня 1941 року. Близько 300 жителів Терехового воювали проти ненависного ворога на всіх фронтах від Баренцового до Чорного морів. 132 захисники Вітчизни назавжди відійшли у Вічність.
У перші дні війни в повітряному бою у небі над Тереховим, збивши 2 ворожі літаки, загинув військовий льотчик лейтенант О.А.Огурцов. Поховали його край дороги, що веде від центру села до Бердичева. У музеї Терехового зберігаються матеріали про лейтенанта Огурцова. Одна з вулиць села носить його ім’я.
Роки окупації принесли багато лиха селянам. Із Терехового на роботи до Німеччини вивезли 27 юнаків та дівчат. Серед них Антоніна Лаврінівна Савелко, Микола Дмитрович Пушкарук, Раїса Павлівна Ліщук, Дем’ян Кузьмович Ліщук, який за спробу втечі був відправлений до концтабору Бухенвальд.
5 січня 1944 року село звільнили від ворога. При визволенні села загинуло 17 бійців 24-ї стрілецької дивізії. У 1965 році на братській могилі, яка знаходиться на сільському кладовищі, встановили скульптуру воїна із бетону, до постаменту прикріпили плиту з меморіальним написом.
Відразу ж після звільнення села жителі приступили до мирного будівництва. Так як чоловіки перебували на фронті, то піднімати зруйноване війною господарство довелося жінкам. Одразу ж після звільнення відновилось навчання у сільській семирічці. Серед тих, хто навчав дітей у перший повоєнний навчальний рік – вчителі Ганна Яківна Осадчук, Валентина Павлівна Ліщук, Сава Архипович Нікітін, Ліля Дмитрівна Пушкарук. Після перемоги над нацизмом поверталися до рідних домівок воїни. І одразу ж включалися до мирної праці. Повернулись й вчителі: Павло Григорович Шелепа, який у 1947 році очолив школу, Василь Дмитрович Пушкарук – заступник директора, Тарас Григорович Кравченко – вчитель вчитель української мови та літератури, також вчитель фізкультури Нечаєв. Сьогодні у селі функціонує загальноосвітня школа І-ІІ ступенів.
У 1967 році у Тереховому відкрили новий Будинок культури, бібліотеку. До того часу клуб знаходився у старенькому будиночку – колишній хатині д’яка. Автор цих рядків неодноразово дивився кінофільми у тому старенькому клубі.
У 1950 році місцевий колгосп «Маяк» та сусідній ім. Котовського об’єдналися в одне колективне господарство ім. Котовського з центральною садибою у Тереховому. Очолював господарство А.О. Степанець – людина, віддана сільському господарству, захисник інтересів селянства. Він поєднував методи матеріального стимулювання, контролю та зацікавленості працівників у результатах виробництва. Господарство досягло прибутків у багатьох галузях. По-справедливому нараховувалася заробітна плата. Проте надто мало уваги приділялося питанням розвитку соціальної інфраструктури та будівництва.
У 1969 році колгосп імені Котовського (до його складу на цей час окрім Терехового входили також села Хажин, Кикишівка, Житинці, з 1978 року – Бистрик) очолив Володимир Йосипович Жабко. Через п’ять років колгосп із відсталого перетворився у господарство високої культури землеробства. У 1974 році господарство вперше отримало перехідний Червоний Прапор ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ за досягнення найкращих результатів у Всесоюзному соціалістичному змаганні за збільшення виробництва і заготівлі продуктів землеробства і тваринництва. Повністю оновився машинно-тракторний парк, поголів’я великої рогатої худоби зросло з 250 до 4000 голів. Побудовано потужну виробничу сферу: зернозавод, маслозавод, водогінні мережі, 4 нових тваринницьких комплекси та реконструйовано старі. Врожайність зернових культур, які вирощували на полях Терехового, досягнувши 50-60 ц/га, цукрових буряків – 400-437 ц/га. У господарстві виконувалися й перевиконувалися державні плани з виробництва та продажу картоплі, м’яса, молока тощо.
Усе це дозволяло не тільки одержувати значні прибутки, але й вкладати їх у розвиток виробничої та соціальної інфраструктур населених пунктів. Так, у Тереховому побудували дитячий садочок, медичний пункт, адміністративне приміщення, Будинок культури.
У 1972 році колгосп імені Котовського відзначено високим званням – «Господарство високої культури землеробства», а через 5 років Терехове стало провідним центром із виробництва та реалізації молока.
У лютому 1986 року Бистрик і Житинці відділилися від колгоспу ім. Котовського.
Незважаючи на великі об’єктивні труднощі, що склалися в зв’язку економічною кризою кінця 80-х – початку 90-х років, колгосп ім. Котовського, очолюваний досвідченим землеробом В.В. Олефіром ритмічно працював. Всі поля ретельно оброблялися, але поступово послаблювалися позиції в тваринництві. Незважаючи на обмаль коштів на соціальні потреби, було капітально відремонтовано та оснащено електроопаленням приміщення школи у Тереховому, побудовано зерносклад у Кикишівці, споруджено два монументи полеглим воїнам, організовано харчування школярів тощо. Багато зроблено для прокладення водопроводу в Тереховому, розпочато будівництво цегельного заводу. Було споруджено будівлю підприємства, закуплено обладнання і т.д. Велику роль у цій справі відіграла районна державна адміністрація. Та кризові явища, що склалися в країні, не дали можливість продовжити роботи. Через відсутність коштів будівництво зупинилося і в подальші роки не було відновлено. Тепер недобудована споруда поступово руйнується.
Серед трудівників, які впродовж багатьох років вносили вагомий доробок у господарстві ім. Котовського, можна назвати бригадира тракторної бригади М.Л. Чорноуса, завідувача гаражем М.Є. Цаплюка, завідуючу фермою Н.К. Косецьку, ланкових буряківничих ланок А.І. Мельник і В.І. Дику, головного інженера М.П. Ратушного, інженера-будівельника І.О. Тимошенка, бригадира будівельної бригади Р.П. Нікітіна та очолюваних ними виробничих підрозділів. Терехове й Кикишівка прославлені працею Т.І. Усачової, Д.Т. Куріліної, М.О. Куріліна, Д.А. Семенюка, Н.П. Щербанюк, М.Х. Ковальчука, Г. Ковальчук, П.П. Сінчук, В.Д. Дячука, Ю.М. Семенюка, Б.Й. Гнатюк, П.К. Ковальчука, Л.Т. Пасічник, І.П. Паламарчука, А.Б. Якименка, І.Р. Коваля, К.С. Кордецького, О.Ф. Богуна, Л.Ю. Поліщук, О.М. Кордецького, Л.П. Кордецької, М.О. Кордецького, А.Д. Мельника, А.Х. Коршевнюка, О.В. Дячука, М.В. Дячука, С.І. Савелка, Ф.І. Савелка, О.М. Бойка, Т.С. Сивака, Д.Ю. Боголюб, С.П. Слободянюк, О.Ф. Богуна, Д.П. Анчиса, О.П. Анчиса, О.П. Бойка, В.П. Якименка, Н.П. Коваль, Ю.І. Левковської, М.К. Левковського, О.М. Левковського, В.М. Моренка, В.А. Моренка, В.М. Мухіна, В.М. Мельника, Є.М. Мельник та багатьох інших селян.
Економічна криза кінця 90-х остаточно зруйнувала систему колективних господарств. По всьому району пройшов процес ліквідації КСП та утворення інших господарських структур – сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю (СТОВ), селянських фермерських господарств (СФГ), приватних підприємств (ПП). У Тереховому з’явились СФГ «Віра» та і «Подільське».
На території села, у мікрорайоні, що носить назву «Ланок», є криниця, яка має свою історію. Розповідають, що колись тут була капличка, і у свята біля каплички збиралось чимало людей. З кринички брали воду, яка вважалась цілющою, святили та несли її до своїх домівок. Часто приходили і просто пити води. Навіть у велику спеку вода в криничці була прохолодною та дуже смачною. З часом капличка розвалилась, але залишилась криничка і назва – «капличка». Вважається, що там було дуже міцне джерело. Як згадував Василь Пушкарук, одного разу після свята (а люди кидали в криничку гроші «на щастя»), сільські хлопці захотіли дістати гроші з дна кринички. Троє чоловіків пів дня вибирали воду відром, але дна так і не змогли дістатись, адже вода дуже швидко прибувала. В останні роки до «каплички» під час свят, особливо на Спаса, знову стали приходити люди.
Сьогодні село Терехове відоме у Бердичівському районі, області, Україні – і далеко за її межами: у Польщі, Франції, Англії. І це завдяки уродженцю села, а в майбутньому мореплавцю і великому класику англійської літератури Джозефу Конраду.
21 листопада 1857 року в родині Евеліни Осипівни та Аполлона Коженьовського народився син, якого нарекли Юзефом Теодором. Терехове стало батьківщиною Конрада, проте у деяких джерелах вказують місто Бердичів та село Іванківці. Гортаючи документи Державного історичного архіву України, а саме «Сведения о принадлежности помещице Пилиховской Е. с. Тереховое, надлежавшего после смерти конфискации» від 25.11.1859 року можемо зробити висновок, що село Терехове належало бабусі Джозефа Конрада саме у той час, коли народився майбутній мореплавець, письменник. Саме у Тереховому познайомились майбутні мати та батько Конрада. Батько Джозефа Конрада – талановитий літератор і перекладач, учасник польського повстання 1861 року, часто виїздив до Варшави. У Тереховому Коженьовські прожили майже чотири роки. Є згадка й про те, що недовгий час Евеліна Коженьовська з сином Теодором проживала у Житомирі до того часу, поки Аполлона Коженьовського за участь у повстанні проти царизму не було вислано разом із сім’єю спочатку до російського міста Перм, а потім у Вологду. Ділові та політичні обставини змушували Аполлона Коженьовського до частих переїздів, а з ним, як завжди, вирушала й сім’я. У ранньому віці Конрад залишився сиротою: виснажені на заслані, помирають його мати та батько. Це сталося у 1868 році.
Опікуном майбутнього письменника став його дядько Тадеуш Бобровський – людина освічена, з демократичними поглядами та літературним хистом. Конрад за настановою дядька навчається спочатку у Краківській, а згодом Львівській гімназіях. Але його мрія – море. І не закінчивши гімназію, він їде до Франції у Марсель, у 1878 році наймається матросом на корабель та потрапляє до Англії. Не знаючи жодного слова по-англійськи, самотужки вивчає мову та складає офіцерський іспит. Отримавши звання штурмана, згодом капітана, плаває на суднах британського торгового флоту. Прийнявши англійське підданство, Юзеф Теодор Коженьовський стає Джозефом Конрадом.
У 1895 році виходить у світ його перший твір. Конрад згодом залишить флот і виявить себе у ролі письменника. З-під його пера виходять такі твори, як «Тайфун», «Кінець рабства», «Юність», «Дуель» та багато інших. У передмові до роману «Лорд Джім» письменник пише такі слова: «Я запеклий ворог фаворитизму в громадському і приватному житті навіть у такому делікатному випадку, як ставлення автора до своїх творів».
Помер Джозеф Конрад у 1924 року у графстві Кент на туманному Альбіоні. Завершити розповідь про видатного земляка хочемо його словами до дядька Тадеуша Бобровського: «Бережіть нашу землю. Такої землі, як наша, ніде більше немає».
Вдячні земляки свято бережуть пам’ять про видатного земляка. У Тереховому діє музей, де окрема експозиція присвячена Джозефу Конраду та радянсько-польським відносинам. В експозиції представлено унікальні реліквії: прижиттєве видання творів Конрада англійською мовою, яке до музею передав російський перекладач В.М. Борисов. Цей музей, єдиний в Україні, відкритий у 1987 році з нагоди 130-річчя від дня народження письменника. У день відкриття музею відомі українські письменники Дмитро Павличко та Юрій Щербак у книзі відвідувачів визначили такі провідні джерела творчості Джозефа Конрада: «українська земля, велич англійської мови».
На батьківщину Джозефа Конрада провідати музей великого класика приїжджають щорічно, 27 листопада, члени посольства Польщі та Великобританії. А 26-28 вересня 2007 року на базі Терехівського музею Джозефа Конрада відбулася міжнародна науково-практична краєзнавча конференція, присвячена 150-річчю від дня народження видатного земляка. У ній взяло участь 146 учасників із України, Польщі, Росії, Білорусі, Німеччини.
Ініціаторами створення музею великого письменника стали вчитель-пенсіонер, фронтовик Микола Юхимович Шепелюк та Микола Іванович Гордієнко – у ті роки другий секретар Бердичівського райкому КПРС. З початку 2000 років та до травня 2017 року музеєм опікувався історик за освітою, краєзнавець Михайло Михайлович Бедь, котрий своїм вмінням, невичерпною енергією наповнив змістом ауру цієї царини культури. На сьогодні районний Народний музей ім. Джозефа Конрада містить більш як 2 тис. експонатів, кількість яких щороку збільшується.
Терехівчани гордяться своїми земляками. Це учасник Другої світової війни контр-адмірал флоту О.Г. Коваль, генерал-майор М.О. Земляков, полковник ракетних військ С.Д. Коваль, колишній партизан, Заслужений геолог УРСР П.В. Бойко, науковець Ю.М. Яковчук та багато інших. Із 1931 по 1933 рік у Терехівській семирічній школі навчався Володимир Йосипович Мостовий, у майбутньому Герой Радянського Союзу, прославлений фізик-атомник, Академік, тричі лауреат державної премії Радянського Союзу. У Тереховому пройшло дитинство Володимира Степановича Сідака – доктора історичних наук, кандидата юридичних наук, професора, генерал-лейтенанта служби безпеки України, засновника і першого ректора Національної Академії СБУ.
Сьогодні у Тереховому проживає 450 жителів у 164 дворах.
15 жовтня 2016 року у відповідності до адміністративно-територіальної реформи, яку запровадили в Україні, на Бердичівщині з’явилась Семенівська територіальна громада, до складу якої увійшло село Терехове.
П.В. Пушкарук,
вчитель історії Хажинської ЗОШ І-ІІІ ст., краєзнавець