Home Історія Історія Бердичівщини Розділ 4. Під владою Литви та Речі Посполитої. Козацькі часи

Розділ 4. Під владою Литви та Речі Посполитої. Козацькі часи

106
0
SHARE

М.М. Бедь, Б.В. Марковський.

У 1362-1569 роках Україна перебувала під владою Литви. Наш край увійшов до складу Великого князівства Литовського в середині XIV ст., за часів правління Ольгерда Гедиміновича (1341-1377). Литовська держава була етнічно неоднорідною і вважала українські землі своєю власністю. Проте становище українців під її пануванням значно покращилося у порівнянні із золото-ординським ігом. Тому місцеве населення часто вітало литовські війська, які проникали вглиб країни і навіть йшло служити новій владі. Панівна литовська верхівка шанувала місцеві звичаї і мову підкорених етнічних спільнот. Крім того, вона організовувала боротьбу проти монголо-татар, що сприяло оборонній політиці українців. Однак литовська політика все ж спрямовувалась на послаблення і усунення в середовищі українського народу прагнення до самостійної держави.

Відновлюючи державні структури литовські князі поступово добивалися стабілізації суспільно-політичної обстановки в підвладних землях. У боротьбі проти татарських нападів вони організовували будівництво замків, укріплених земляними валами, міцними дерев’яними стінами з баштами. В укріплених пунктах постійно знаходилася озброєна залога. Поселення навкруг замків оточувались острогами. Рештки валів виявлено археологом Т.М. Мовчанівським під час розкопок у Бердичеві на старому єврейському кладовищі.

17 жовтня 1437 року князь Свидригайло вручив грамоту на володіння великими територіями від Хмільника до Пулина путивльському помічнику і раднику Каленику Мишковичу. Така висока честь виявлена сюзереном своєму підданому за державні та військові заслуги. До згаданих володінь входили й землі сучасної Бердичівщини.

Першою зафіксованою документально датою, в якій згадується місто Бердичів, вважають 1545 рік. Тоді назва «Бердичів» була записана в люстрації (переписі населених пунктів) як власність князя Василя Тишкевича. Правда, щодо визначення першої писемної згадки про наш районний центр та про походження його назви в історичній літературі є розбіжності. У писемних джерелах першої половини XIV ст. немає жодної згадки про нього. Це питання і далі залишається відкритим для дослідників.

Василь Тишкевич. На малюнку на голові Василя Тишкевича добре видно козацьку чуприну, що вказує на руське походження воєводи.

У 1471 році литовці ліквідували Київське удільне князівство, до якого входили й землі нашого краю. Все це негативно позначилось на його подальшій історії. Знову посилився тиск іноземних загарбників. У 1483 році військо кримського хана Менглі-Гірея, спустошивши багато земель Правобережної України, завдало великих збитків і території в долині річки Гнилоп’ять. Набіги повторювались і в наступні роки. Більшість поселень перетворились в пустки, багато людей загинуло або потрапило в полон. Ознаки людського життя можна було побачити лише в декількох місцях. Люстраційні акти середини XIV ст. засвідчують про значне скорочення кількості населення в багатьох українських повітах. Так, у Житомирському повіті в 1552 році нараховувалось 298 «димів» (дворів). Тоді ж згадується й м. Бердичів. До речі, згадка про нього записана і в 1545 році. В обох випадках місто вважається власністю Василя Тишкевича, який мав родові маєтки в м. Бердичеві та в с. Слободищі.

У 50-х роках XVІ ст. татарські набіги стали рідшими. Загарбників стримували нові фортечні укріплення та козацькі загони. Це посприяло заселенню запустілих земель селянами, тимчасово звільненими від податків. Землевласник Василь Тишкевич будує нові укріплення в с. Слободищі. Його онук Федір Тишкевич займається освоєнням територій навколо м. Бердичева.

Він надав землеробам пільги на 20 років звільнивши їх від податків. Правда, траплялись випадки насильного переселення селян з інших маєтків. Так, власник Гаврило Горностай у 1587 році скаржився, що Федір Тишкевич із загоном в 600 вояків напав на його маєток, розташований в землях від Кодні до Пулина, сплюндрував хлібні поля, покалічив або стратив багатьох землеробів. Федір Тишкевич, у свою чергу, 1611 року надіслав скаргу на князя Януша Острозького, який захопив його землі на території нинішнього Калинівського району (Вінниччина) і там заснував слободу Новий Пиків, закривши проїзд до Махнівки. Конфлікт між феодалами тривав до 1614 року, коли третейський суд провів межу між спірними землями. Федір Тишкевич і його брати – Остафій, Юрій, Петро та Олександр володіли майже всією територією сучасної Бердичівщини. Є деякі відомості про с. Слободище – населений пункт, в якому нараховувалось 90 «димів» і замок. У замку також були пекарня, кухня, вежа, 4 гармати, 10 гаківниць, 20 рушниць, 2 бочки з порохом, 80 куль. Згодом на березі р. Гнилоп’ять (колишня назва – р. Велика П’ята) було утворено нове поселення, яке складало 140 «димів». Федір Тишкевич звільнив їх на 12 років від податків.

Декілька населених пунктів сучасної Бердичівщини засновано феодалами, залежними від Тишкевичів. Ян Воронович заселив на власні кошти села Райки та Голодьки (сучасна Мирославка).

У Голодьках на р. Мала П’ята збудовано греблю та млин. Пан Кросвицький заснував с. Бистрик, яке налічувало 30 «димів». Пан Медуський збудував поселення, на основі якого виникло с. Хажин. Спочатку в ньому налічувалось 25 «димів». Село Журбинці (6 «димів») виникло завдяки старанням Антона Журбинського та його землеробів. Слуга Тишкевича Міклош заснував селище Маркушівці (сучасне село Маркуші), в якому спочатку налічувалось 9 будинків, але після татарського набігу ця територія запустіла.

Посилюється феодальна залежність селян від землевласників. Землеробів прикріплювали до землі та змушували їх відбувати повинності.

Найпоширенішими з таких повинностей були панщина і оброк. Були й інші обов’язки, написані власниками для трудового люду: здача хутра, воску курей, яєць, прядива, хмелю, полотна, вовни та сукна. Крім того, селяни повинні були рубати і возити дрова, тіпати коноплі та льон, будувати греблі, ремонтувати млини, містки, чистити ставки, ремонтувати шляхи, охороняти панські посіви, допомагати вести полювання.

Багато лиха сільським землеробам завдали конфлікти між феодалами, які нерідко переростали в міжусобні збройні протистояння. Литовська влада намагалась врегулювати їх і встановити мирні відносини в середовищі панівних прошарків суспільства. З цією метою було видано три Литовські статути (1529, 1566 і 1588 р.).

Закріплювались станові привілеї феодалів, розроблялись та затверджувались правові основи виробничих відносин між суспільними прошарками. За Литовським статутом 1529 року магнат мав право жорстко карати своїх підвладних. Так, за невихід на панщину або за інший непослух селянина піддавали побиттю, позбавленню майна, ув’язнювали, заковували в ланцюги або в колодки, пекли розжареним залізом. Селяни періодично чинили опір свавіллю шляхами поданням скарг, втеч, збройних виступів.

У ХV-ХVІ ст. складаються ремісничі цехи, що засвідчують про продовження процесу відокремлення ремесла від сільського господарства.

В окремі галузі виділяються ткацтво, теслярство, гончарство, рудництво (виплавка металів із руд). Ремісники селилися здебільшого в долинах річок або містах, де були умови для їхньої роботи. Із розвитком господарства поступово зростав попит на знаряддя праці та предмети побуту.

Міщани нашого краю, поряд із ремеслом, займалися сільським господарством. Багато з них перебувало в феодальній залежності і відбувало різні повинності, які називались «датками» (сплата продуктами та грошима) і «тяглом» (панщина).

Розвивалась торгівля, основними предметами якої були продукти місцевого сільського господарства (хліб, мед, шкіра, віск, худоба) і ремісничі вироби.

Крім того, через наш край перевозились товари з інших земель. Литовські феодали наживалися, встановлюючи митниці з високими платежами.

Всі ці процеси мали місце і в нашому краї. Інвентарний опис за 1545 рік засвідчує, що селяни князя Василя Тишкевича повинні були працювати на панщині 3 дні в рік (перший день – оранка, другий – сівба, третій – косовиця) і платити двадцять грошей. Однак усе це виявиться дрібницею в порівнянні з тими повинностями, які чекають на селян в наступні часи в другій половині XIV-XVII ст.

З часом феодальні повинності селян зростають. Якщо наприкінці XIV ст. землероби мали деякі пільги, то вже через 20-15 років їхнє становище погіршується.

Із тарифної подимної податі, датованої 1631 роком, відомо, що в маєтках Тишкевича з «диму» платили від 1 до 3 злотих. Кількість «димів» у порівнянні з 1593 роком зменшується. Так в с. Слободищі залишилось близько 100 «димів», у Райках – 15, а в селах Половецьке та Гальчинець по одному. З цього можна зробити висновки про втечі селян в землі, де ще феодальне гноблення не досягло такої сили як у нашому краї.

В орендному листі, даному в 1611 році Ф. Тишкевичем власнику Григорію Чернюку на Бердичів, Бистрик і Жидівці (сучасне с. Романівка), наводиться перелік кількості повинностей, серед яких плата грішми, горілкою, медом, пивом, рибою, ячменем, вівсом, курми, гусьми, шкурами різних звірів і т.д.

Тут також іде мова про посилення влади магнатів і шляхти та зростання їхніх володінь. З тарифної подимної податі за 1631 рік довідуємось про плату з «диму» від 1-3 злотих.

Про зростання господарства і ролі Бердичева в нашому краї засвідчує інвентарний опис від 1593 року. Місто на той час було звільненим від повинностей, мало замок із передніми воротами, над якими височіла башта; 4 світличками, 4 будинками, перукарнею, великим залом, сінями, коморою. Розпочиналось спорудження нової башти. Навкруги городища височіли міцні стовпи, а біля замка збудували греблю, викопали став. Там був і млин із чотирма колесами.

Після укладення Люблінської унії (1569) було утворено нову державу – Річ Посполиту, яка об’єднала Литву і Польщу. Поряд з іншими землями Правобережної України, до неї входили і землі Бердичівщини. Поступово посилилась і влада польських феодалів, яка була набагато сильнішою і жорстокішою від панування литовців. Поряд із володінням польських і литовських магнатів зростають маєтки українських землевласників, які пішли на службу новій державі.

Феодальне володіння, як і в попередні роки, ґрунтувалось на величезних маєтках панів і дрібному селянському господарстві, якому були притаманні примітивний реманент і старі методи землеобробітку. Повний земельний наділ у ті часи мав один лан (понад 20 десятин). Значна частина селян користувалась не всією цією площею, а лише її частиною, – де половиною, де четвертиною. Були трудівники, які не мали навіть жодної десятини. З часом кількість таких селян зросте. Якість ґрунту здебільшого була низькою і тому багато господарств виявилися нерентабельними.

Посилюється римсько-католицький вплив на життя та діяльність українців, які сповідували православ’я. Більшість місцевих феодалів, щоб зберегти владу та володіння, перейшло в католицьку віру.

Цей процес набув значного посилення після Берестейської унії та утворення греко-католицької церкви. Федір Тишкевич прийняв уніатську віру, а Ян Тишкевич – повністю став католиком і почав ревно захищати польську державу. Він виділив великі кошти на спорудження монастирів Ордену бернардинів у Махнівці та Чуднові – містечках, сусідніх з нашим краєм, а також надав допомогу єзуїтам у Вінниці. У Житомирі ним збудовано костел. За віддану службу його всіляко заохочували, навіть призначили Київським воєводою. Багато селян і козаків – вихідців із нашого краю – брали участь у виступах проти польських панів і місцевих можновладців.

Так у 1587 році селяни за участю козацьких загонів розгромили маєтки Ф.Тишкевича в сусідній Кодні, а їх підтримали жителі Слободищанської волості, які виступили проти так званих «помірів землі» та перепису населення. крім того, Бердичівщина відчула на собі вплив селянсько-козацьких рухів під проводом гетьмана Криштофа Косинського (1591-1593) і Северина Наливайка (1595-1596). Можливо, частина наших земляків брала участь у тих подіях.

У тяжких боях проти переважаючих сил польських військ та їхніх українських союзників, очолюваних Київським воєводою князем Костянтином Острозьким, армія К. Косинського була змушена відступати.

В районі містечка Пятка, неподалік Чуднова, з 23 по 30 січня 1593 року повстанська армія вела безперервні контратаки проти польських військ та угорської піхоти, підтриманих артилерією. Противник потіснив селянсько-козацькі загони. Сильні морози стали перешкодою при створенні земляних укріплень. Обидві сторони зазнали великих втрат. Загинуло понад дві тисячі повстанців. Реєстрові козаки почали вимагати від К. Косинського піти на примирення з ворогом. Народна армія зазнала поразки, але зберегла свої основні сили.

К. Косинський змушений був 31 січня 1593 року підписати угоду з польсько-шляхетським командуванням. Разом із тим під документом поставив підпис писар Війська Запорізького Іван Кречкович. З польського боку угоду підписали Претвич, Вишневецький, Гульський і Гулевич. Згідно з пунктами цього документа було передбачено: повну послушність українських селян і козаків королю Речі Посполитої, повернення нереєстрових козаків до панських маєтків, повернення шляхті зброї і боєприпасів, захоплених повстанцями у боях як трофеї, відмову козаків від подальшої боротьби, усунення К. Косинського з гетьманської посади, заборону Запорізькій Січі мати дипломатичні відносини з іншими державами. Однак навіть після такого принизливого акту гетьман К. Косинський не припиняв боротьби, але то вже було далі від нашого краю.

Тишкевич Януш Федорович (нар. 1590, ?, Річ Посполита – пом. 1649, м. Ужендув Люблінського воєводства, Річ Посполита) — граф, магнат та політичний діяч Речі Посполитої, воєвода та генеральний староста київського краю.

19 липня 1630 року Ян Тишкевич у Любліні підписав документи про передачу Бердичівського замку Ордену Босих Кармелітів. Водночас він віддає їм Скраглівку та виділяє 1800 злотих. 30 грудня того ж року все це підтверджено записом у Житомирському суді. Храм будували з 2 березня 1634 по 22 липня 1642 року (дата його посвячення).

Разом із храмом Я. Тишкевич подарував кармелітам Чудотворний Образ Богородиці. Цей образ – святиня, якій поклоняються паломники з усіх куточків України, Польщі, Білорусі та Литви.

У ті часи також побудована церква Святого Архангела Михаїла. Вона знаходилася поблизу місця, де нині стоїть будинок Бердичівської районної державної адміністрації та районної ради.

Ян Тишкевич був одними із найбагатших і найвпливовіших магнатів України. Він брав активну участь у світовій торгівлі, регулярно поставляючи зерно в Європу. За кількістю дворів серед 27 магнатів Київського воєводства його володіння займали сьоме місце. Поряд із містом Бердичів і с. Слободище, магнат володів Махнівкою, Пулином, Коднею, Бершаддю та ще близько 120 населеними пунктами.

Визвольна війна українського народу 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького стала новою сторінкою літопису нашого краю. Через Бердичівщину з боями проходили загони Максима Кривоноса та білоцерківського полковника Івана Гирі. Жорстока багатоденна битва за оволодіння Махнівкою закінчилась перемогою повсталих. Війська Яна Тишкевича і Яреми Вишневецького були розбиті і їхні рештки панічно відступили. Це сталося в червні 1648 року.

Ікона Матері Божої Бердичівської. Малюнок Антонія Олежинського (Antoni Oleszczynski), 1845 р.

18 липня 1648 року народна армія оволоділа Бердичевом і розгромила польські загони поблизу с. П’ятка. Таким чином, перед нею відкрився шлях на захід – до Замостя, Збаражу і Львова. М. Кривоніс наказав перебити всю шляхту і єврейське населення, яке переховувалось за замковими мурами. Російський боярин Андрій Бутурлін писав Московському царю Олексію Михайловичу в 1654 році: «6 сентября мы пришли под пустой городок Бердичев и стояли до 15 числа: ставится он, гетман (Богдан Хмельницкий, – авт.), от меня особым образом. Я приезжал к нему много раз и говорил по Твоему государеву указу, чтобы шел, не мешкая в сход к Твоим боярам и воевал, князю Алексею Никитичу Трубецкому с товарищами, под Луцк, к тыльным местам».

Були в нашому краї й союзники Б. Хмельницького – кримсько-татарські війська. Сам гетьман наприкінці травня 1648 року з трьома полковниками вийшов їм назустріч, а потім провів їх з-під Чорного лісу на Умань і Животів – до Бердичева. Під містом він з’єднався з головними загонами і пішов на захід.

Про татар іде мова також у таємних листах польських урядовців до Я. Тишкевича: «Пришла сильная орда и расположилась между Бердичевом и границами Белой и под Махновкою. Непрестанно прибывает их более и более».

Міг проходити Б. Хмельницький через Бердичів або поблизу міста наприкінці серпня 1648 року, коли повертався з-під Збаража і наприкінці червня – на початку липня 1651 року, коли він перебував у Любарі під Паволоччю.

Гетьман України двічі був у місті і в 1654 році: з 6 по 15 вересня, йдучи з військом з Києва через Фастів і Вчорайше на Крилівці, і в кінці вересня, коли вів свої загони під Білу Церкву. До 1663 року Бердичів був сотенним містечком, в якому дислокувалася козацька залога. Можливо, назви «хутір Богданів» і «Богданівський ліс» походять від перебування Б. Хмельницького в нашому краї.

Війна 1648 року, як і всі інші збройні протистояння, з обох боків велася надзвичайно жорстокими методами, що супроводжувалось масовою загибеллю людей, руїнами і страшним спустінням земель та населених пунктів. У «Літописі Самовидця» читаємо: «… утиск немалий церквам божіїм старожитним (православним, – авт.) чинили так воєвода кієвской Тишкевич, на тот час будучій, яко теж єзуїти, домінікани, бернардини і иншіє закони и наєздами правили метрополиту утескуючи и науки забороняючи, згола старорускую првославную християнскую віру собі прикладаючи не розлучную от поган… А найгірше насмівіско и утиски терпіл народ руский (український, – авт.) от тих, каторії з руской віри приняли римскую (римо-католицьку, – авт.) віру.

… Зараз от боку оного козацтво по разних городах розишовшися, полковников, сотников собі постановиявши и гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міскіє – усе забияли, не щадячи ні жон ні дітей їх, маєтности рабовали, костели палили, обваліовали, ксіондзов забияли, дворі зась и замки шляхецкіє, не зоставляючи жодного цілого.

… Костелі зась римскіє пустошили, склепи с трупами откоповали, мертвих тіла з гробов викидали и обдирали и в том одіню ходили»…

Горе, гнів, руїни ще довго тяжіли над нашим краєм та сусідними землями. Антагонізм між народами та соціальними прошарками суспільства перейшов за крайні межі.

У 1648 році кармеліти покинули Бердичів і втекли до Львова. Тоді ж вони забрали з собою і Чудотворний Образ Богородиці. Повернувшись до міста лише 1663 року, ченці розпочали відбудову кляштору. В цьому їм допоміг коштами король Ян Казимір.

У 1695 році Бердичів і навколишні землі були спалені та поруйновані загонами татар на чолі з Казі-Гіреєм.

За свідченням літописця Самуїла Величка, наш край, як і багато інших українських регіонів, виглядав пустинно. Очевидець писав: «…Видел многие гради и замки безладные и пустые;валы … тилько звирем диким прибежащим и водворением сущим, … видел малолюдные,… весьма пустые, разваленные, к земле прилинувшие, заплесневелые, непотребным былием заросшие, и тилько гнездящих в себе змеев и разных гадов и червей содержащие». Такими запустілими були не тільки Бердичів, але й Солотвин, Слободище та інші містечка.

Після підписання Переяславської угоди 1654 року Житомирщина увійшла до складу Київського, Білоцерківського та Паволоцького полків. Такою ж була й доля Бердичівщини яка стала частиною Київського полку.

Грубо порушивши Віленське (1656 р.) перемир’я, армія Речі Посполитої восени 1660 року вторглася в українські землі. Розгорілися запеклі бої в районі Любара і Чуднова, де польським військам чинили опір московські полки боярина Шереметьева. Та в жовтні поляки розбили їх і змусили відступити. У складних умовах опинилось українське козацьке військо, очолюване гетьманом Юрієм Хмельницьким, якому не вдалось з’єднатися з московськими союзниками. Воно було оточене противником. Гетьман пішов на примирення з поляками і в с. Слободище 27 жовтня 1660 року було укладено українсько-польський трактат. За цим документом Україна позбавлялася права зовнішньополітичних зносин і зобов’язувалася надавати допомогу Речі Посполитій у війнах проти інших держав. Польська шляхта та українські вельможі-колаборанти отримали можливість повернути свої маєтності, втрачені під час першого періоду Визвольної війни (1648-1654 р.). По всій Україні відновлювалися феодальні права польських панів. Одним словом, зводились нанівець майже всі здобутки гетьмана Б. Хмельницького. Під польську владу потрапила майже вся Правобережна Україна (без Києва). За свідченням «Літопису Самовидця», «Хмельницькій гетьман… з войском …королеві присягнули… під Слободищем».

Між нащадками Я. Тишкевича і орденом кармелітів до 1717 року точилася жорстока боротьба за замок. У кривавій різні на боці обох сторін брали участь і селяни з навколишніх земель. Процес виграли ченці і повернули собі фортецю. Вони розпочали відбудову замку, укріплення мурів, башт і бійниць, де поставили декілька гармат.

Наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Бердичів та навколишні населені пункти опинилися в зоні, охопленій повстанням під проводом білоцерківською і фастівського полковника Семена Палія. Цей рух був спрямований на визволення Правобережної України з-під влади Речі Посполитої, тобто за ліквідацію частин умов Андрусівського перемир’я (1667) та «Вічного миру» (1686). У своїй зовнішній політиці повсталі орієнтувалися на Московську державу.

16 жовтня 1702 року загони полковника Самуся штурмом оволоділи Бердичевом і вщент розгромили польське військо, очолюване Даманом Рушицем, старостою Хмельницьким і Яковом Потоцьким. Особовий склад сил противника було знищено, така ж доля спіткала єврейське населення. Загинуло 2 тисячі осіб. По всьому краю селяни виганяли польських урядовців і встановляли козацьке самоуправління згідно традицій Запорізької Січі.

Наприкінці липня 1704 року до Бердичева підійшли війська гетьмана Івана Мазепи – васала і «підніжки» Московського царя Петра І, який дав наказ будь-якою ціною допомоги польському королю Августу Саксонському придушити козацький рух. Тут у гетьмана виник конфлікт із С. Палієм. Побоюючись посилення впливу полковника на козацьку армію, І. Мазепа 31 липня 1704 року заарештував його і видав Петру І, а той заслав до Сибіру. Антипольський рух було придушено. До 1707 року Правобережжя перебувало під козацьким контролем.

Із цього приводу цікавою є думка українського історика Дмитра Дорошенка: «Хоча Мазепа й Палій хотіли того самого – злуки Правобережної України з Гетьманщиною, але вони дуже різнилися своїми політичними поглядами й своєю тактикою. Палій був щирий демократ, він хотів удержати справжнє народоправство й такі порядки, які були хіба що на Запорізькій Січі, він ворогував проти панів і шляхти. В очах Мазепи він був небезпечний демагог, тим більше, що народні маси дуже любили Палія, для яких він був «козацьким батьком».

Мазепа боявся, що Палій захоче й при ньому грати самостійну роль, як він це робив під Польщею. Може бути, що Мазепа підозрював Палія в честолюбивих замірах і в претензіях до гетьманської булави».

Подібних суджень дотримується і М. Грушевський. Він також зазначив, що «перед Петром І І. Мазепа несправедливо обвинувачував Палія, що він накладав з шведською партією»

Війська І. Мазепи оволоділи Правобережною Україною, але через декілька років (у 1704) за наказом Петра І повернувши її полякам. Така доля спіткала і наш край.

Після повернення із сибірської каторги С. Палій був реабілітований Петром І і спробував знову встановити свій контроль над правобережними українськими землями (у т.ч. й над Бердичівщиною). Після його смерті даною проблемою зайнявся полковник Антон Танський. Його загони зайняли території навколо Житомира, Бердичева та інших міст. Шляхті було заборонено управляти краєм і збирати податки. Як і С. Палій, його наступник прагнув об’єднатися з Лівобережною (гетьманською) Україною, але на заваді цьому стала пасивна позиція Московщини, ослабленої поразками у війні з турками та умовами Прутського (1711) миру. Це було вигідно полякам і в 1713 році загони Краківського воєводи Юрія Любомирського окупували наш край. Згідно з донесень рейментаря Галецького, край надзвичайно запустів. Особливо опустошені були землі навколо Мирополя, Бердичева та Слободища.

У 1721 році до м.Бердичева було повернуто зі Львова Чудотворний Образ Богородиці, де він знаходився 73 роки. Та незабаром кармеліти змушені вивозити його знову – цього разу вже до Любліна (1736 р.).

У краї розпочинався новий неспокій, зв’язаний із посиленням національно-визвольного та соціального рухів. У 1734 році ікону повернуто до Бердичева.

Активно проходила відбудова Бердичівського замку та кляштору. Керували нею архітектори Григорій Тарнавський (до 1737 р.) і Ян де Вітте. Останній у 1714 році розробив генеральний проект спорудження костелу, кляштору та фортеці. У 1739 році розпочалося будівництво нового центрального храму. В роботах, поряд з містянами, брали активну участь землероби навколишніх сіл. У с. Бистрик спорудили майстерню, в якій вироблялися цегла для фортець.

Настінний розпис всередині храму у 1759 р. виконав живописець з Італії Веніамін Фредеріче. Вражають фрески, позолота різні прикраси та різьба по дереву.

Будівництво кляштору завершили в 1754 році, а свято коронації Чудотворної ікони відбулося пізніше – 16 липня 1756 року. Папа Римський Бенедикт ХІV у 1753 році подарував храму корону. Через 6 років було привезено з Любліна та перепоховано в гробниці храму тіло Яна Тишкевича – засновника кляштору. У церемонії брали участь жителі міста та навколишніх сіл.

Не обминув наш край і гайдамацький рух 1734-1768 років. У 1750 році повстанські загони оволоділи Бердичевом. Під час Коліївщини 1768 року тут діяв гайдамацький загін на чолі з Климом Крутем і Василем Щербиною. Його вояки громили маєтки шляхти, чинили розправу над польськими урядовцями та їх прибічниками, ліквідовували документацію та феодальні повинності селян. Події нагадували криваві картини у часів Б. Хмельницького та С. Палія.

Гайдамацький рух було придушено у 1768-1769 роках. Силою і підступною хитрістю польській королівській владі та російській імператриці Катерині ІІ вдалося ув’язнити частину вищого керівництва Коліївщини, роз’єднати і розбити майже поодинці загони повстанців. Багато учасників руху було жорстоко покарано.

У багатьох місцях (у т.ч. у Кодні, що між Бердичевом і Житомиром) відбувся судовий процес над полоненими гайдамаками. Із 336 справ, занесених тут у судові документи, 218 засвідчують про смертні вироки. Всього в Кодні піддано катуванню близько 3 тисячі осіб. Не виключено, що серед цих повстанців могли бути й вихідці з Бердичівщини.

Потрясли Бердичівську землю й бойові дії конфедератів та російських військ. Після зрівняння у правах католиків і православних, здійсненого польським урядом на початку 1768 року, місцева шляхта підняла заколот проти короля та великих магнатів. Утворилася конфедерація, на чолі якої стали пани Пулаські.

Особливо активно діяв Казимир Пуласький. Бердичівська фортеця, яка підтримувалася навколишніми землями, стала важливим центром опору шляхти. К. Пуласький із загоном в півтори тисячі вояків за дозволом отців-кармелітів укрився в фортеці і вів героїчну боротьбу проти 8 тисячного загону російських військ генерал-майора П. Кречетнікова, які прийшли придушувати гайдамацький рух. Фортецю і кляштор взято в облогу. Бої тривали з 18 травня по 28 червня 1768 року. За цей час російські вояки застосували проти обложених 711 гранат, 84 запалювальні бомби, 1569 залізних ядер. Крім того, вівся частий вогонь із рушниць проти вояків, які здійснювали вилазки та контратаки.

Виснажені і беззбройні конфедерати були змушені здатися в полон. Пограбувавши і захопивши монастирську скарбницю та взявши 48 гармат, загони П. Кречетнікова взяли курс на Хмільник, йдучи землями, де тепер знаходяться Райгородок, Велика П’ятигірка, Обухівка.

Російські військові власті сприяли відновленню православ’я. Вони заарештували і ув’язнили багатьох римо-католицьких та уніатських священників і представників польської влади. Проте наш край залишався під владою Речі Посполитої до кінця ХVІІІ століття.

Селянам не слід було надіятися на поліпшення їхнього соціального становища. Уряд Катерини ІІ готував їм остаточне закріпачення, яке вже повним ходом відбулося на Лівобережній Україні. Тепер російським властям залишилося лише провести поділи Речі Посполитої, юридично закріпити свою владу над українським Правобережжям.

Розвиток культури в нашому краї відбувався, на диво, ніби наперекір усім господарським та політичним негараздам. Особливі заслуги в цьому процесі слід визнати за Бердичівським храмом Босих Кармелітів.

У другій половині ХVІІ ст. його становище покращується. Будуються нові фортечні мури, прибудовуються два прибрамні корпуси, гарнізон посилюється багатьма десятками гармат. У січні 1768 року засновано друкарню Найсвятішої Марії Панни, яка стала відомою за межами України. Книжки виходили багатьма мовами – польською, російською, латинською, французькою, німецькою. Вони були різноманітні за тематикою. Ось деякі з них: «Збірник побутових відомостей про лікування овець», «Розмова про виробництво скла, поташу плавлення заліза», «Наука господарча для ріллі, городів, посівів». Багатотисячними тиражами друкувалися славнозвісні календарі із точними прогнозами погоди.

Високої якості набули папір і шрифт. Папір ченці виготовляли у с. Скраглівка, де мали фабрику. У фортеці також були відкриті школа, семінарія, бібліотека, лікарня. Фінансувалися ці справи грошима, що надходили від братства Найсвятішої Марії Панни Скаплєжної. Крім того, кармеліти отримували чималу допомогу від папського престолу, уряду Речі Посполитої, місцевої шляхти, від власників міста-магнатської родини князів Радзивіллів. Поряд з цим, ченці мали і власні прибутки – від орендної плати за землю, яка знаходилася під будівлями, складськими приміщеннями, крамницями, від плати за проїзд через міст тощо.

Друга половина XVIII ст. – процес укріплення Бердичівщини, як великого торгово-ремісничого центру Правобережжя. Тут проходили важливі торгові шляхи. Місто мало ряд привілеїв від короля Станіслава Августа. Так у 1765 році Бердичевом отримано право на проведення по 10 ярмарків щорічно і пільги єврейській общині (на торгівлю сукном). Сюди приходило багато паломників на поклоніння Чудотворному образу Богородиці. Тут склався своєрідний перевалочний пункт для товарів із Західної, Східної та Південної Європи.

У 1770-1772 роках Бердичів і навколишні землі охопила епідемія чуми, але навіть вона не зупинила зростання кількості населення (із 1095 осіб у 1765 р. до 4820 осіб у 1798 р.).

У 1781 і 1784 роках на Бердичівщині побував король Речі Посполитої Станіслав Август, в 1781 р. – Великий Князь Павло Петрович (згодом – імператор Росії Павло І).

Обидва можновладці відвідали Бердичівську фортецю і кляштор, а також познайомилися із землеробськими окраїнами.

Друга половина ХVII-XVIII століття – час заснування і розвитку нових населених пунктів нашого краю – сіл Великі Низгірці, Іванківці, Швайківка, Буряки, Гардишівка, Гришківці, Закутинці, Терехове (є й інші дані: 1550 р.), Красівка, Никонівка, Озадівка, Рея. Всі вони стали об’єктами феодальної власності поміщиків в основному польського походження. Намагаючись зберегти свою власність, панівне становище та привілеї, багато польських магнатів і шляхти перейшли на службу до російських властей.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here