Додому Історія Історія підприємств, установ Завод по ремонту обчислювальної техніки

Завод по ремонту обчислювальної техніки

92
0
ПОДІЛИТИСЬ
Будівля колишнього заводу по вулиці Свердлова (Вінницька), грудень 2010 р.

Вул. Вінницька, 37. У двоповерховій будівлі знаходився завод по ремонту обчислювальної техніки (ЗАТ “Бердичівське підприємство обчислювальної техніки та інформатики”).

Завод був створений у Бердичеві у 1971 році. Він став одним із трьох підприємств міста, керівництво якими здійснювалось безпосередньо з Москви. До таких у місті також належали машинобудівний “Прогрес” та верстатобудівний “Комсомолець”. Чому це підприємство розмістили саме в Бердичеві, та ще й без спорудження потрібних для нього об’єктів, хоч союзне підпорядкування явно вимагало цього — наразі невідомо.

Завод створювався як підприємство по виконанню головним чином військових замовлень. Вони сягали до дев’яноста відсотків обсягів виробництва, відправляли як комплектуючі на підприємства оборонного призначення. Зона діяльності заводу поширювалась на чотири області: Житомирську, Одеську, Вінницьку та Хмельницьку.

Будинок по вулиці Карла Лібкнехта, 19/10, в якому знаходився новостворений завод по ремонту обчислювальної техніки, кінець 80-х років.

Для новоствореного виробництва спершу пристосували вивільнене приміщення старої друкарні по вулиці Карла Лібкнехта, 19/10 (нині вулиця Європейська, згодом тут розмістилась інформаційно-обчислювальна станція відділу статистики, нині тут знаходяться кафе, офіси, магазини). Сама ж друкарня переїхала у спеціально збудовані для неї цехи по вулиці Котляревського (нині це КП “Поліграфічна фабрика”).

Налагодження обчислювальної техніки.
Фото Олександра Гришина.

Виробничих площ новому заводу не вистачало, тому довелось відкривати у різних місцях Бердичева дільниці: у будинку по вулиці Леніна, 57 (нині вулиця Житомирська), знаходилась дільниця електронних машин, а по вулиці Леніна, 51 – дільниця фактурних машин. В Одесі, Вінниці, Хмельницькому і Черкасах відкрили філії бердичівського заводу.

Згодом завод із вулиці Карла Лібкнехта перебрався на вулицю Свердлова (нині вулиця Вінницька) у двоповерхове приміщення, що будувалось як гуртожиток цегельного заводу, але не було йому потрібне, тому перейшло у розпорядження іншої організації, для якої також виявилось зайвим. У головному корпусі по вулиці Свердлова крім адміністративних підрозділів розміщувались майстри окремо по механічним машинам, по електронно-клавішним машинам та електронно-фактурним машинам.

Комсомольсько-молодіжна бригада електромеханіків першої електронної дільниці. Зліва на право: бригадир Михайло Острожинський, електромеханіки Павло Гуменюк, Олександр Гришин, Віктор Кучинський.
Фото Віктора Коржука, газета “Радянський шлях”, №28 від 18.02.1986 р.

Протягом багатьох років завод по ремонту обчислювальної техніки був єдиним підприємством такого профілю на величезний регіон Радянського Союзу, що охоплював, окрім України, й інші сусідні республіки. На головному підприємстві, його дільницях і філіях працювало понад 500 робітників. Враховуючи специфіку підприємства – новітня на той час обчислювальна техніка, робота у постійних відрядженнях – переважно це була молодь, працівники мали доволі пристойні на той час заробітки. А добре працюючи, молодь бажала і добре відпочивати. Тому на підприємстві у 70-80-х роках діяв вокально-інструментальний ансамбль “Вірність”, що виступав перед заводчанами, брав участь у загальноміських заходах.

Завод, як і більшість промислових підприємств міста, шефствував над навчальним закладом. Ним була середня школа №4, яка знаходилась неподалік у новобудові (будівлю школи відкрили у 1976 році). Заводчани ремонтували електричні системи навчальних кабінетів, приводили до ладу лінгафонні класи, ремонтували всі електронні прилади для кабінетів фізики, хімії, біології, класу виробничого навчання. Заводський профспілковий комітет надавав значну матеріальну допомогу – основні учбові кабінети були оснащені телевізорами, магнітофонами та іншими необхідними приладами.

Працівники заводу на святі Жовтневої революції, 80-і роки.
Фото Олександра Гришина.

Завод єдиний у системі Всесоюзного комітету з обчислювальної техніки та інформатики носив звання підприємства Комуністичної праці (була така відзнака за часів радянської влади). Це відіграло чи не головну роль у тому, що Москва, нарешті, вирішила спорудити у Бердичеві виробничий комплекс, який мав носити назву Обчислювальний центр.

Будівництво Обчислювального центру на кошти профільного міністерства розпочалось у 1991 році у промисловій зоні по вулиці Генерала Ватутіна, 10-а. У 1993 році вже на кошти республіканського міністерства новий виробничо-адміністративний корпус заводу ввели у дію, всього на його спорудження витратили біля шести мільйонів гривень. Загальна площа шестиповерхового виробничого корпусу становить 6600 кв. м., встановлена потужність струмоприймачів – 980 кВт. На цих площах передбачалось проводити збирання та ремонт засобів обчислювальної техніки з урахуванням використання пайки у виробничому процесі (для цього цехи обладнали спеціальними вентиляційними системами), а також створення навчальних програм для шкіл, училищ, технікумів, вузів. Та економічна криза в Україні не дозволила реалізувати ці амбітні плани. Новий виробничий корпус заводу залишився стояти без необхідного устаткування.

Працівники заводу під час туристичного збору, 1984 р.
Фото Олександра Гришина.

Після проведення роздержавлення (акціонування) у 1994 році завод по ремонту обчислювальної техніки реорганізувався у закрите акціонерне товариство “Бердичівське підприємство обчислювальної техніки та інформатики”. Засновниками закритого акціонерного товариства стали фізичні особи – працівники підприємства (згодом – 102 фізичні особи та ТОВ “Палтерін”). Житомирським територіальним управлінням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку було зареєстровано випуск 1516 шт. простих іменних акцій товариства номінальною вартістю 590,79 грн. кожна. Першим головою правління було обрано Олексія Андрійовича Лисюка.

Конверсія оборонки наприкінці 90-х років повністю позбавила завод вигідних замовлень. Робота працівників звелась до ремонту касових апаратів та іншої вже морально застарілої електронної техніки вітчизняного виробництва. Робочий тиждень скоротився до 4 днів. Допоки були замовлення – у штаті підприємства працювали люди. На кінець 1999 року їх у штаті залишилось всього 45 осіб, головою правління став Леонід Абрамович Качанівський.

Будівля Обчислювального центру по вулиці Генерала Ватутіна, 2010 р.

З першої половини 2000-х років замовлення остаточно зникли, останніх працівників звільнили. У 2001 році базу підприємства – будинок по вулиці Свердлова – продали. Тут розмістились офіси різноманітних фірм, магазини з продажу автозапчастин та опалювальної техніки. На балансі заводу залишилась лише будівля по вулиці Генерала Ватутіна. Керівництво заводу намагалось вирішити питання використання цієї будівлі. Її оглядали делегації підприємців із Польщі, Німеччини, Словаччини та навіть із Китаю і Японії, але якихось конкретних пропозицій від них так і не надійшло.

На сьогодні колишній завод по ремонту обчислювальної техніки існує лише юридично і ніякої господарської діяльності не проводить.

Джерела і література:

Собчик П. Завод, якого… немає. // “Земля Бердичівська”, №84 (14899) від 16.10.1999 р.

Матеріали форуму “Бердичевляне за рубежом”: http://berdichev.forumgrad.com/t222-topic


Будівля колишнього заводу по вулиці Свердлова (Вінницька), грудень 2010 р.
Вхід до будівлі колишнього заводу по вулиці Свердлова, грудень 2010 р.
Дошка оголошень в коридорі заводу по вулиці Свердлова, 39, грудень 2010 р.
Вид на будівлю Обчислювального центру по вулиці Генерала Ватутіна, 2006 р.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here