Косіч Андрій Іванович

Косіч Андрій Іванович (нар. 1 жовтня 1833, м. Чорний Яр, Астраханська губернія, Російська імперія – пом. 15 березня 1917, Москва, Російська імперія) — російський військовий та громадський діяч, генерал від інфантерії.

Ім’я Андрія Івановича Косіча тепер відоме лише вузькому колу фахівців та краєзнавців. Та на початку минулого століття ім’я його було широко відомим на теренах Російської Імперії. Залишив він помітний слід і на Бердичівщині — генерал від інфантерії, землевласник, він став автором ґрунтовної наукової праці про Бердичів та Бердичівщину, яка нині є цінним джерелом краєзнавчої інформації.

Косіч Андрій Іванович (по матері Шуберт, дядько (двоюрідний брат) відомого російського професора математики Софії Василівни Ковалевської) народився 1 жовтня 1833 року в місті Чорний Яр Астраханської губернії (нині село на півночі Астраханської області, адміністративний центр Чорноярської сільради) в дворянській родині. Батько Косіч Іван Олександрович відставний штабс-капітан (з 1817 року), городничих Чорного Яру і Данилова. Мати Олександра Венедиктівна (у дівоцтві Валькевич), дочка стародубського поміщика. Вірогідно, військове минуле батька і зумовимо вибір життєвого шляху молодого Андрія — військова справа. Середню освіту Андрій Косіч отримав у Павловському кадетському корпусі (Санкт-Петербург), вищу — в Миколаївській академії Генерального штабу (Санкт-Петербург).

На службу Андрій Косіч вступив унтер-офіцером у легку кінну батарею прапорщиком у серпні 1852 року, перебуваючи ще в кадетському корпусі. Воював у складі Кримської армії. Отримав чин поручика в 1858 році, тоді ж був відправлений у згадану Академію. По закінченні Академії в 1861 році Косіч зарахований до Генерального штабу. Того ж року за участь у поєдинку в якості секунданта Андрій Косіч був покараний місячним арештом з утриманням на гауптвахті, але це не вплинуло на його просування по службі – у січні 1862 року він отримує звання штабс-капітана.

Відзначився Андрій Косіч і під час придушення польського повстання 1863 року, яке розгорілось на Правобережжі України. У ході бойових дій він отримав кульове поранення та контузію. У серпні 1864 року Косіча призначають офіцером для особливих доручень при штабі Петербурзького військового округу.

У 1865 році Андрій Косіч призначений начальником штабу 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії, в липні отримує звання полковника. У 1870 році отримує під своє командування 71-й гусарський білоруський полк. На цих посадах А.І. Косіч виявив себе з найкращого боку, отримує звання генерал-майора з призначенням командиром 2-ї бригади 8-ї кавалерійської дивізії в 1875 році.

Одружений Андрій Іванович був на вдові Олександрі Володимирівні Калачовій, дочці інженера генерал-лейтенанта Політковського, і мав від неї сина Олександра (1867-1909). Вдруге оженився з Єлизаветою Ростиславівною (у дівоцтві Давидова).

У 1876 році Косіча призначено помічником начальника штабу Одеського військового округу. Через рік, з початком російсько-турецької кампанії 1877-1878 рр., А.І. Косіч призначається начальником штабу 12-го армійського корпусу (командував корпусом князь Володимир Олександрович). Цей корпус входив до складу Рушуцького загону, яким командував майбутній імператор Олександр III. У ході військової кампанії А.І. Косіч розробляв і проводив найвідповідальніші операції свого корпусу, виявляв неабиякий героїзм, брав безпосередню участь у бойових діях. Відомо, що на його руках помер смертельно поранений герцог Лейхтенберзький, онук імператора Миколи I. За бойові заслуги в ході кампанії генерала А.І. Косіча було нагороджено золотою іменною зброєю з надписом “За хоробрість” і зараховано до Свити Його Імператорської Величності.

З 1881 року Андрій Іванович Косіч — начальник штабу Київського військового округу. У 1884 році йому надають чин генерал-лейтенанта і Андрій Іванович переходить на цивільну службу. У цей час життєвий шлях Косіча перетинається з Бердичівщиною – з 1 квітня 1887 року він стає почесним мировим суддею по Бердичівському повіту Київської губернії. Але того ж 1887 року А.І. Косіч отримує призначення на посаду Саратовського губернатора.

Косіч залишив по собі в Саратові добру пам’ять. Особисто Андрію Івановичу належить ідея облаштування бульварів на Астраханській і Камишинській вулицях — спеціально для цього їх зробили більш широкими. Тривалий час один з них так і звався – “бульвар Косіча” (нині це вулиця Рахова). Йому ж зобов’язані школи та училища губернії уведенням викладання гімнастики – справи на тій часи нечуваної. Косіч вважався одним з визначних державних діячів і тогочасна преса неодноразово відзначала його не лише як талановитого полководця, але й здібного адміністратора.

Російське суспільство уважно стежило за успіхами А.І. Косіча, постійно висвітлюючи його діяльність у пресі. Як відзначав тогочасний популярний журнал для сімейного читання “Нива”, енергійний Саратовський губернатор багато зробив у краї для розвитку народної освіти, лікувальної справи, статистики, добродійності, міського і земського господарства. Особливо його хвилювали питання духовності та культури, зокрема стан святинь і старожитностей краю, літературне життя. “Саратовские губернские ведомости” завдяки А.І. Косічу із сухого офіційного органу перетворилися в надзвичайно цікаве та корисне видання, що користувалося великим успіхом серед усіх верств суспільства. За ініціативи Андрія Івановича місцевими істориками було підготовлено цілий ряд краєзнавчих видань: “Описание саратовского Радищевского музея (1885-1888 гг.)”, “О садоводстве в Саратовской губернии”, “Статистика смертности, рождаемости и браков по городу Саратову за 1886 год”, “Волга у Саратова”, “Памятная книжка Саратовской губернии” та ряд ін. А.I. Косіч мав здібності відшукувати здібних і талановитих краєзнавців, залучав їх до збирання статистичних та інших матеріалів особистим прикладом надихав до літературної праці. За ці та інші корисні для губернського міста та губернії в цілому справи Андрій Іванович Косіч згодом був удостоєний високого звання “Почесний громадянин Саратова”.

А.І. Косіч й особисто захоплювався літературно-краєзнавчою діяльністю. З-під його пера в різний час побачили світ мемуари, дорожні нотатки, замальовки з армійського життя, зокрема “В походе”, “Рущукский отряд”, “Контрасты и противоречия”, “Как нужно жить русскому солдату после увольнения его со службы на родину” та ін. Крім окремих видань, у різноманітних альманахах і часописах систематично друкувалися промови і статті А.І. Косіча, які користувалися незмінним інтересом у читачів, їх передруковували столичні журнали.

11 грудня 1891 року Косіч звільняється з посади саратовського губернатора з нагоди призначення командиром 4-го армійського корпусу в Києві. У 1895 році його призначають помічником командувача Київським військовим округом.

На новому місці служби, як і в Саратовській губернії, Андрій Іванович цікавиться історією краю. Він видає краєзнавчий збірник “Путевые заметки по Волыни”. Андрій Іванович приймає активну участь у підготовці створення в Житомирі науково-громадської краєзнавчої організації — Товариства дослідників Волині, був у числі членів його установчої конференції, яка відбулась 2 грудня 1900 p. На конференції виступив зі слушними пропозиціями з питань майбутньої діяльності Товариства. За заслуги в розвитку Волинського краєзнавства його обирають почесним членом Товариства дослідників Волині. Коли Андрію Івановичу надали звання почесного члена Київського губернського статистичного комітету і Київського товариства сільського господарства, Косіч, “чтобы не носить его только номинально”, виступив із ініціативою проведення в Бердичеві сільськогосподарської і промислово-ремісничої виставки, стає її головним пайовиком. Одночасно готує і видає відомий нині краєзнавчий нарис про Бердичів — “Город Бердичев и Бердичевский уезд: Статистический очерк в сельскохозяйственном, бытовом и других отношениях” (1901). На відміну від іншого дослідника краю А.П. Суботіна, праця якого “В черте еврейской оседлости” (1888) побудована переважно на матеріалах власних спостережень і автор без прикрас зображує прозу життя та побут єврейського простолюду, Андрій Іванович Косіч свою краєзнавчу працю видрукував насамперед з рекламних міркувань. Сільськогосподарська і промислово-реміснича виставка в Бердичеві відкрилась 15 серпня 1901 року, на відкритті були присутні київський губернатор Ф.Ф. Трєпов з дружиною, голова Київського сільськогосподарського товариства князь М.В. Рєпнін та інші поважні особи. У виставці прийняло участь 286 експонентів, вона засвідчила, що Бердичів продовжує зберігати певне торгове і промислове значення в краї.

Активна участь Андрія Косіча у громадському житті краю проявляється і в інших галузях. Так, його обрали головою Київського місцевого управління Російського товариства Червоного Хреста, цю посаду він обіймав до 1895 року.

Не дивлячись на похилий вік, у 1901 році Андрій Косіч переїздить до Казані на посаду командуючого військовим округом, на якій залишався до 1905 року. З 22 лютого 1903 року він член Юридичного товариства при Казанському університеті, з 1905 року — Президент Казанського економічного товариства. Відомо, що в роки Першої російської революції Косіч протидіяв участі військ його округу в придушенні селянських виступів, що фактично обумовило його відставку. Відомі його слова, виголошені у цей час: “Армия должна воевать с врагом, а не стрелять в собственный народ”. Тим не менш 1905 року його включають до складу Державної ради – найвищого законорадчого органу Російської імперії.

У 1908 році Андрій Косіч подає прохання про свою відставку, протестуючи проти введення міністром внутрішніх справ Росії Петром Столипіним військово-польових судів та смертної кари. Відомо, що його відставку не прийняли, але в роботі Державної ради Андрій Іванович участі більше не приймав. Як член Державної ради Косіч отримував річне утримання в розмірі 14 тис. рублів. 25 квітня 1908 року звільнений у закордонну відпустку зі збереженням утримання. Згодом відпустка неодноразово подовжувалась. Проживав Андрій Косіч з дружиною у Санкт-Петербурзі.

Заслуги Андрія Косіча на військовому поприщі відмічені численними високими нагородами. Він нагороджений Орденом Білого Орла, Імператорськими орденами Святого Рівноапостольного князя Володимира 1 (1902), 2, 3, 4 ступенів з мечами і бантом, орденами Святої Анни 1 і 2 ступеня з імператорською короною, Святого Станіслава з мечами, золотою шаблею “За хоробрість”, срібною медаллю за оборону Севастополя (1854), бронзовими медалями в пам’ять війни 1853-1856 років, в пам’ять утихомирення польського повстання в 1863-1864 роках, в пам’ять Турецької війни 1877-1878 років. Пізніше, в постгубернаторські часи, він отримав чин генерала від інфантерії та орден Святого Олександра Невського з діамантами.

Проживаючи у Санкт-Петербурзі, Косіч не поривав зв’язків з Бердичівщиною — у 1910 році за відмінну службу генералу подарували село Царівку Бердичівського повіту (у 1956 році Царівку об’єднали з селом Вільнопілля, і вона зникла з карти Ружинського району). Маєток мав 743 десятини рибних і плодових угідь, млин. За кошти Андрія Косіча в селі побудовано церкву святого Андрія, яка під час Жовтневої революції була спалена. Досі в селі, біля місця де колись була церква, знаходиться могила та мармуровий пам’ятник. Припускають, що саме тут поховані син і дружина генерала Косіча.

Про останні роки життя Андрія Косіча відомостей не збереглося. Помер Андрій Іванович Косіч 15 березня 1917 року, похований у Москві в Ново-Олексіївському монастирі. Його могила не збереглась – монастир знищили в 1926 році, монастирське кладовище остаточно ліквідували наприкінці 30-х років.

Джерела і література:

Костриця М.Ю. Постаті землі Бердичівської: Історико-краєзнавчі нариси. У 2-х тт. — Житомир: Косенко, 2005. — Т.1, с. 21-23.

Сементковский Р.И. Силуэты русских администраторов // Исторический вестник, 1892. – Т. 47. – № 2, c. 499-523.

Славин И.Я. Минувшее — пережитое. Воспоминания. // Волга, 1998, №8, с. 56.