Заснування

Бердичів (рос. Берди́чев, англ. Berdychiv, пол. Berdyczów, ідиш בערדיטשעוו) – місто, адміністративний центр Бердичівської міської територіальної громади та Бердичівського району Житомирській області, розташоване на березі річки Гнилоп’яті, притоки Тетерева, за 44 км на південь від Житомира. Значний залізничний вузол, де перетинаються магістралі Петербург-Одеса та Козятин-Шепетівка. Від Бердичева відходять автомобільні шляхи на Житомир, Вінницю, Любар, Хмільник, Білу Церкву. Територія міста становить 3 533 га (35,33 кв. км.), яка умовно розділена на 7 мікрорайонів. На 345-х площах, вулицях та провулках станом на 01.01.2020 р. проживає 74,8 тис. осіб. Катойконім[1] – бердичівець, бердичівка, також бердичів’янин, бердичів’янка. Але найбільш поширеним є і залишається бердичівлянин, бердичівлянка.

Територія, на якій розміщений Бердичів, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури. Отже, Бердичів виник не на порожньому місці, його появі передували численні поселення або стоянки різних епох. У середині XX ст. на території Бердичева краєзнавцем Гаврилом Богуном (1901-1981) проведено дослідження, під час яких виявлено залишки поселеннями черняхівської культури у II-IV ст. нашої ери на лівому пологому березі ріки Гнилоп’ять (урочища Жмури та Дружба, що поряд із вулицею та провулком Дружби): у культурному шарі виявлено залишки глиняної ліпнини, посуд ранньослов’янського періоду (овальне глиняне грузило з отвором всередині, прясло, пристосування для плавлення благородних металів, кістки диких та свійських тварин, глиняна обмазка розваленого житла). Усе це вказує на заселення даної території ранньослов’янськими племенами.

Давнє поселення, з якого виріс Бердичів, розташовувалося на високому мисовидному із стрімкими схилами березі Гнилоп’яті. З двох боків його оточувала річка, а з третього – заболочена притока, що й тепер протікає (щоправда, у приховано-каналізаційному вигляді) у районі вулиці Богдана Хмельницького.

У XV столітті поселення розростається і перетворюється в укріплення – замок, що був, за висновками істориків, характерним зразком тогочасної оборонної дерев’яної архітектури на східних теренах України. На цей період – середину XV століття – і припадає заснування власне містечка, пов’язаного насамперед з династією Тишкевичів: 17 жовтня 1437 року князь Лев Болеслав Свидригайло, наймолодший син Ольгерда, Великий князь Руський (Київський), надав жалувану грамоту своєму підданому – київському боярину Каленику Мишковичу – за вірну, «а нигды не опущеную» службу чималий комплекс земель, не вповні ідентифікованих: у Житомирському повіті – с. Бурківці й слободища коло Звягеля, Межиєвичі, Ходорковичі й Тейковичі, а в Овруцькому – села Остаф’єво на р. Норині, Валковичі, Демидковичі й Дмитрієвича діти на Хвасничі, під м. Полонним – Вищикусовичі, та селище на Усть-Камениці на Случі. Крім того, були даровані обширні землі над Гнилоп’яттю і Гуйвою, так звана Слободищенська волость (Слободище, Чортолісці, Сільце) (утім відповідний привілей не зберігся). Отже, до цих володінь входили і землі сучасної Бердичівщини.

Каленик Мишкович мав три сина – Сенька, Івашка і Тишка (Тишко, Тимофій). Від третього сина Каленика Мишковича – Тишка – походить шляхетський рід Тишкевичів (що означає нащадки Тишка). У наступні роки нащадки Каленика активно освоювали край, будуючи замки і населяючи їх переселенцями. У цей час і з’являється, або скоріше відроджується, Бердичів. На думку українського вченого та археолога Тодоса Мовчанівського (1899-1938), Бердичів виник навколо митниці, на одному з шляхів, який зв’язував Королівство Польське з Україною.

Щодо визначення дати першої писемної згадки про Бердичів в історичній літературі існують розбіжності. У книзі “Бердичев и Бердичевский уезд” (1901) російський військовий та громадський діяч Андрій Косіч (1833-1917) називає 1320 рік. Цю ж дату називають укладачі “Енциклопедії українознавства” (1954-1989) за редакцією В. Кубійовича. Проте згадані автори не вказують джерел, з яких запозичена ця дата. Слід зазначити, що у відомих на сьогодні писемних джерелах першої половини XIV ст. немає жодної згадки про Бердичів.

У статті про Бердичів, надрукованій в “Історії міст і сіл України. Житомирська область” (1973), історик Іван Громенко (1915-2011) вказує: “У 1430 р. великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Каленику”. Але сучасній історичній науці відома лише жалувана грамота Каленику, надана князем Свидригайлом у 1437 р., і Бердичів у ній не згадується (лише місцевість).

Ще одна сумнівна дата зустрічається в працях таємного радника, сенатора Івана Фундуклея “Статистическое описание Киевской губернии” (1852) та командира артилерійської бригади Івана Петрокова “Бердичев” (1882), які стверджували, що вперше Бердичів, як поселення під назвою Беричиково, згадується в акті розмежування володінь між Польщею і Великим князівством Литовським від 1546 р. (при перерахуванні пограничних пунктів між Литвою і Україною). Опираючись на їхні дані, цю дату називають автори статті про Бердичів, що надрукована в енциклопедичному словнику (1890-1907) Фрідріха Брокгауза та Іллі Єфрона. Проте у 1882 році редакція щомісячного історико-етнографічного журналу “Киевская старина” надрукувала рецензію на роботу І. Петрокова, в якій вказала, що згадуване у праці містечко Беричиково – це населений пункт Брацлавського повіту і ніякого відношення до Бердичева він не має.

Отож на сьогодні вважається, що першою зафіксованою документально датою, в якій згадується Бердичів, є 1545 рік – рік, коли назва “Бердичів” зустрічається одразу в двох документах: люстрації[2] Київського воєводства як власність Василя Тишкевича та в опису Житомирського замку (“Описаніе Житомирскаго замка. 1545 года, Сентября 2”). Фрагмент останнього документу приведемо (у “польській” транскрипції)[3]:

“Описаніе Житомирскаго замка. 1545 года, Сентября 2.

Roku tysiąc siedmset ośmdziesiątego, miesiąca Septembris trzydziestego dnia.

Na urzędzie grodzkim, w zamku iego królewskiey mości Żytomirskim, przedemną, Felicianem Trypolskim, susceptantem przysięgłym grodzkim burgrabstwa Żytomirskiego у xięgami ninieyszemi, grodzkiemi, Żytomirskiemi przyszedłszy osobiście sławetny Teodor Radziewicz, ten extrakt, z akt Lwowskich trybunalskich autentycznie wydany, z opisaniem w niem rewizyi dóbr wojewodztwa Kijowskiego, z dołożonym arkuszem papieru stęplowanego ceny grosza srebrnego, do akt grodzkich Żytomirskicłi w obiatę podał, de tenore sequenti: … […]

Pan Wasyłyi Tyszkiewicz; imenia ieho: Słobodyszcza, Berdyczów, Rudnyky, Sełec Duży, Czartołescy, Bemówka — otczyzna, a kupłenyie ymenia: Kodnia у Ozerane. Ludy ieho, kotoryie tut meszkały, poszły wżo do Słobodyszcz. […]

Kнигa гродская, Житомирская, записовая, годъ 1780, №269, листъ 888“.

Як бачимо, питання про дату заснування Бердичева залишається відкритим. На сьогодні згідно збірника нормативних документів “Охорона культурної спадщини в Україні” офіційно визнаною є така дата заснування Бердичева – 1430 рік.

Перша поява Бердичева на географічній карті датована 1613 роком. Це карта Великого князівства Литовського 1613 року, яку надрукував в Амстердамі Мікалоюс-Кріступас Радвіла-Нашлайтеліс (Сіротка), вільнюський воєвода, що організував у Литві картографічну роботу.

Перша поява Бердичева на карті незалежної України (у складі УНР) датована жовтнем 1918 року. Це мапа (карта) Української Народної Республіки, видана у місті Харкові.

[1] Катойконім (від грецької katajkos — житель і nim — назва), етнікон, патронімні слова (від латинської patria — батьківщина) — назва мешканців певної місцевості, співвіднесена з топонімом. Наприклад, Київ — киянин, Одеса — одесець (форма “одесит” — неправильна, скалькована з офіційної мови Російської імперії), Крим — кримчанин.

[2] Люстрація (від лат. lustrum — податковий або фінансовий період. Люструм) – описи державних маєтків. Метою люстрації було встановлення складу податного населення, його грошових і натуральних повинностей, доходів королівських економій.

[3] Фрагмент друкується за джерелом: Книга гродская, Житомирская, записовая, год 1780, №269, лист 888. // Архив Юго-Западной России: Часть 7, Том I. – Киев, 1886, с 122-140.