Home Край в історичних нарисах Сторінки історії становлення Церкви Євангельських християн-баптистів в Бердичеві

Сторінки історії становлення Церкви Євангельських християн-баптистів в Бердичеві

618
0
SHARE

Серед великого розмаїття церков, особливе місце у людському суспільстві займає Церква Євангельських християн-баптистів.

Церква Євангельських християн-баптистів пройшла складний шлях розвитку як в часи Російської імперії так і в радянські часи, зазнала гонінь і переслідувань нарівні з іншими вірами, але в порівнянні з іншими конфесіями вона має найскладнішу історію. В сучасній українській історії питання віри та церков є надзвичайно актуальним.

Метою даної роботи є висвітлення історії виникнення та розвитку Церкви Євангельських християн-баптистів на Бердичівщині. Адже це питання є малодослідженим та до нинішнього часу не оприлюдненим. Лише окремі етапи діяльності Церкви Євангельських християн-баптистів в Бердичеві описані в рукописі, який ведеться з 1967 року та оберігається нинішнім пресвітером Богуном Леонідом Шовиковичем. Отже, необхідність такого дослідження очевидна.

Місто Бердичів – багатонаціональне місто, в якому проживають представники різних народів, які в духовному плані належать до різних релігійних конфесій. Для міста характерне мирне співіснування як народів так і релігій. Історія Бердичева тісно пов’язана з історією вір та релігій. Дуже важливо вивчати історію своєї країни, історію свого міста і знати духовний світ своїх земляків.

Римський імператор Нерон ще в 64 році у своєму безумстві підпалив місто Рим, а вину за цю пожежу поклав на християн. Почалися нечувані гоніння та переслідування християн. Їх палили на вогнищах, віддавали на розтерзання хижим звірам в амфітеатрах. Церква розпорошилася і пішла у підпілля. Християни збиралися невеличкими групками в катакомбах та печерах.

Свобода для християнського віровизнання та Церкви прийшла з приходом до влади у Римі імператора Костянтина.

Ставши імператором у 312 році, вже через рік він видав наказ, який поклав край переслідуванню християн. Але ця свобода привела до того, що керівництво Церкви поєдналося із владою, і навіть сам Костянтин впливав на прийняття рішень керівного органу Церкви. Значна частина щирих християн знову змушена була перейти на нелегальне становище, тому що не хотіла відступитись від істинного вчення Ісуса Христа, яке викладене на сторінках Нового Завіту у Біблії, яке ще називають Євангелієм. Церква, що щиро сповідувала Євангеліє протягом усієї своєї історії ніколи не сприймалась суспільством і будь-якою владою, тому що виявляла гріх і не сприймала людські додатки до Євангелії.

Особливо жорстокі переслідування перетерпіла Церква, що сповідувала Євангеліє в період розгулу інквізиції. Оголосивши членів такої Церкви єретиками, інквізиція вишукувала їх, катувала і спалювала на вогнищах.

І ось настав період Реформації. 31 жовтня 1517 року католицький священик Мартін Лютер в соборі, де він проводив служіння, виголосив свої знамениті 95 тезисів, в яких засудив діяльність Католицької Церкви того періоду. Позиція Католицької Церкви сильно похитнулася в період Реформації. Знову наступила відносна свобода віровизнання. Тоді ж з нелегального положення вийшла і Церква, що сповідувала Євангеліє.

Ця Церква своє віровизнання базувала тільки на вченні Ісуса Христа, дотримувалася одного Євангелія і не сприймала ніяких людських додатків, переказів, передань та постанов Соборів Католицької Церкви. Однією із багатьох відмінностей у віровизнанні Євангельської Церкви було розуміння обряду хрещення. Ортодоксальна Церква як Східного так і Західного обряду визнавала хрещення дітей. Євангельська Церква, згідно вчення Ісуса Христа, визнавала хрещення тільки при досягненні повноліття. Адже і Ісус Христос був охрещений у 30 років, досягнувши зрілості за єврейськими законами.

В той час кожна людина була охрещена у дитинстві. А тому ті, хто визнавав Євангеліє і хотіли приєднатися до Євангельської Церкви повинні були охрещуватись вдруге, тобто перехрещуватись. Тому таких людей, які охрещувались вдруге, і таким чином ставали членами Євангельської Церкви, почали називати “анабаптистами”, тобто перехрещеними. “Баптист” – значить охрещений з англійського перекладу, “ана” – пере. Отже, анабаптист значить перехрещений. Анабаптисти – це була зневажлива назва Євангельської Церкви [3].

Проходили століття, додаток “ана” загубився, відпав у людському лексиконі. А слово ,”баптисти” залишилось аж до сьогоднішнього дня.

Отже, Церква Євангельських християн-баптистів – це Церква, яка за основу свого віровизнання сприймає тільки Євангеліє і не визнає ніяких людських додатків, будь-яких переказів чи передань, яка визнає Христа за Сина Божого і за Спасителя людства, а також визнає хрещення по вірі при досягненні повноліття.

Український народ завжди відзначався своїм прагненням до духовності. Обрядовість релігії не задовольняли споконвічної спраги душі та шукання Бога в пересічного українця. Тому поставали такі видатні постаті як Григорій Сковорода (1722-1794). Живе слово Г. Сковороди, сповнене щирої віри в Бога, було близьким українському народу. Славетний український історик М. Костомаров писав: “На всьому просторі від Острогу до Києва в багатьох домах висять його портрети; кожен грамотний українець знає про нього, ім’я його відоме дуже багатьом із неграмотного народу”.

Бажанням донести живе Євангеліє українцям був переповнений і Пантелеймон Куліш. Понад двадцять найкращих років життя віддав він перекладові Біблії на українську мову.

Академік І. Огієнко, відзначаючи особливість духовного прагнення українського народу писав: “… візьмімо духовні вірування нашого народу: скільки тут оригінального, своєрідного, такого, чого не стрінемо в інших народів! Візьміть віру наших сектантів (баптистів), там ви побачите високий дух, глибоке релігійне почуття, болюче шукання правди Божої” [1].

“Перша яскрава постать в історії українського євангельського руху, яку знаємо, це Онищенко”, – пише історик М. Грушевський. Саме він найперший серед дослідників євангельсько-баптистського руху на Україні звернув увагу на постать Онищенка і поставив її на чільне місце.

Іван Онищенко народився у 1815 році в селі Основа Одеського повіту. Основа – невелике село за 40 км на північ від Одеси. У ньому наприкінці 80-х років налічувалось лише 80 будинків. До скасування кріпацтва село належало багатому панові, росіянину Свєчину. Отже, Онищенко народився у неволі. Натуру він мав неспокійну та непосидючу. Вже в ранньому юнацтві, навчившись швацької справи, ходив на заробітки до Миколаєва, Одеси та по околишніх селах. Частину таким чином зароблених грошей він змушений був віддавати своєму панові.

У цих своїх дуже частих мандрівках він десь роздобув Євангеліє. З того часу почав досліджувати його і співставляти з обрядовою релігією. Він перейнявся думкою, що віра в Бога – це не виконання деяких обрядів, а життя згідно Євангелія. Пізнавши Божу істину, Онищенко зараз же почав обережно відкривати її деяким із своїх односельчан. Невдовзі до його слів прислухався молодий хлопець Михайло Ратушний, що жив у сусідній хаті. Вже у 1852 році в с. Основа утворився чималий гурток однодумців Онищенка та Ратушного, які покинули православну церкву і згуртувалися навколо вивчення Євангелія. Тоді ж у 1852 році Онищенко охрестився вдруге згідно Євангелія, а невдовзі це зробили і його друзі. 1852 рік офіційно оголошений роком утворення Євангельської Церкви в Україні [1].

Першими, хто приніс євангельське вчення в м. Бердичів, були дві сім’ї чехів. Людовик Росс та Іван Гекало зі своїми сім’ями приїхали у 1890 році у місто, шукаючи кращого життя. Їм сподобалось промислове та торгівельне містечко, де були великі можливості мати гарну роботу.

Будучи освіченими людьми, вони організували в будиночку Людовика Росса літературні читання. Там з задоволенням збиралася молодь та молоді подружні пари. На таких вечірках кожного разу читалося також Євангеліє та велися дискусії на духовні теми та віри в Бога. Діти Людовика та Івана декламували християнські вірші та співали духовні пісні. А дружина Людовика грала на піаніно. Згодом літературні читання переросли тільки у вивчення Євангелії. Часом такі спілкування переростали у бурхливі дискусії та відстоювання своїх поглядів відносно розуміння Бога, віри в нього та обрядів. Євангельське вчення надто насторожено сприймалося бердичівлянами.

Це був особливий період у царській Росії. В 1880 році вийшов царський указ, що оголошував сектантів (так називали євангельських християн) найнебезпечнішими щодо церкви та держави. Впроваджувати в життя цей указ почав обер-прокурор святішого Синоду Побєдоносцев. Почалася огульна пропаганда проти нового вчення та жорстоке переслідування євангельських християн. Але все ж таки навколо сімей Росса та Гекала згуртувалося коло однодумців, які згодом організувалися у Євангельську Церкву, охрестившись згідно Євангелія. Перше зібрання новоствореної Церкви відбулося у 1902 році у будиночку по вулиці Житомирській, на місці якого нині збудована районна лікарня [2]. Цей рік і є початком історії Церкви Євангельських християн-баптистів у м. Бердичеві.

Репресивний режим Побєдоносцева не торкнувся Євангельської Церкви у м. Бердичеві. Від нього потерпали подібні Церкви на півдні України, де вони зародились раніше, і їх було дуже багато.

Невдовзі настав 1905 рік, а за ним і урядовий указ “Про терпимість”, який проголошував свободу віросповідання. З 1905 року євангельська віра почала проникати і в оточуючі села. Але в селах був сильний супротив православної Церкви. Священики в селах мали надто великий вплив на свідомість селян. Селяни, контрольовані місцевими священиками, не допускали в своє середовище будь-кого, хто ніс євангельське вчення. Часто сильно збивали їх, чинячи самосуд. А дехто із євангелістів поклав там і своє життя.

В 1914 році розпочалася Перша світова війна. Відбулася масова мобілізація чоловіків також із Бердичева та з оточуючих сіл. Після її закінчення у 1917 році масово повертатися полонені із Німеччини. Багато із них там, у Німеччині, сприйняли євангельське вчення і понесли його в села, звідки були родом [2]. Це був час, коли Церква Євангельських християн-баптистів у м. Бердичеві стрімко зросла. А також утворилися Церкви в оточуючих селах.

Повна свобода для віровизнання прийшла після жовтневого перевороту у 1917 році. Уже 23 січня 1918 року був виданий декрет Раднаркому “Про відділення церкви від держави та школи від церкви”. Цей декрет виключав будь-яку можливість приниження прав та свобод, які були даровані віруючим. Використовуючи як благо цей час, Євангельська віра швидко поширювалася серед мешканців Бердичева, полинула в навколишні села. Через проповідників з Бердичева утворилися багатолюдні Церкви Євангельських християн-баптистів у селах Маркуші, Обухівка, Гардишівка, Озадівка, Голодьки та ін. [2].

Ріст Євангельських Церков і наповнення їх віруючими, звичайно, не подобалося атеїстичному режиму. Декого із видатних служителів Євангельського руху на Україні було репресовано, але це, якимсь чином, оминуло Церкви Бердичева та сіл району. На базі Церкви Євангельських християн-баптистів міста Бердичева була утворена Недільна школа для дітей. Церква мала чудовий хор, великий гурт молоді та відділ пропаганди, який поширював Євангеліє по селах району. В цей час богослужіння проходили в Домі молитви на розі вулиць Шевченка та Б. Хмельницького. Та все ж серед віруючих було передчуття лихих перемін.

У квітні 1929 року у Москві відбувся Другий Всесоюзний з’їзд воїнствующих безбожників. На цьому з’їзді була прийнята резолюція і звернення до уряду, де зловіще прозвучало: “Сектантські організації в лиці верхушок, проповідників, активістів являються політичною агентурою і військово-шпигунськими організаціями міжнародної буржуазії. До числа сект, які мають світове розповсюдження, належать баптисти, євангелісти, адвентисти”. Відповіддю на це звернення було видано Постанову уряду від 8 квітня 1929 року “Про релігійні об’єднання”. Цією постановою значно обмежувалася свобода та діяльність Євангельських Церков. Згідно цієї постанови заборонялось організовувати дитячі недільні школи, жіночі, молодіжні зібрання і т. ін. Заборонялася будь-яка місіонерська діяльність і проповідь за межами Домів молитви.

Період з 1929 року по 1941 рік був жахливим моментом в історії євангельсько-баптистського руху. Навіть “ера Побєдоносцева” у царській Росії не може зрівнятися жорстокістю переслідування за віру в СРСР.

Темна хмара репресій нависла над Церквою Євангельських християн-баптистів і в м. Бердичеві [2]. Один за одним арештовують служителів, проповідників та пропагандистів. Їх не просто судять, їх катують, змушують зректися віри. У комуністичному суспільстві немає місця тим, хто вірить в Бога. Євангеліє вважалося антирадянською літературою, а віруючі в нього – агентурою буржуазних розвідок. На очах арештованих катувались і їхні дружини та діти. Потім віруючих засуджували та висилали, дітей забирали в інтернати, батьків лишали батьківських прав. Були засуджені і не повернулися до своїх сімей Іщук, Солодовников, Ганога, Капицький та багато інших. Один лише Старинець Олександр Дмитрович, репресований у 1932 році, через 25 років, у 1957 році, повернувся додому.

Саме про таких євангельських християн була складена пісня, яка співається і сьогодні:

К праху их не найти стезей

Сердь тайги и хребтов Урала.

И на холмик рука друзей

Не положит букет фиалок.

Их в статистике точной нет.

И в музее их нет риликвий.

Они подвигов яркий след

Оставляли – пример великий.

У 1939 році Дім молитви в Бердичеві був владою відібраний. Віруючі розпорошилися по місту та селах, так як і віруючі інших конфесій.

В 1941 році розпочалася Велика Вітчизняна війна. Місто Бердичів опиняється під окупацією Німеччини. Розпорошені віруючі починають гуртуватися та находити один одного. Міська окупаційна влада дозволила взяти під Дім молитви зруйновану будівлю дитячого садочка, розташованого на вулиці колишній Житомирській №36. Члени Церкви за два місяці відремонтували цей будиночок і почали регулярно збиратися на богослужіння. Це був 1942 рік, пресвітером Церкви тоді ж був вибраний Крикун Іван Корнійович [2].

До Церкви тоді знову потягнулися знедолені люди. Труднощі окупації, страх перед завтрашнім днем, вболівання за рідних на війні, спонукало людей шукати Бога та молитися до Нього. Дім молитви став єдиним місцем для багатьох бердичівлян, де можна було знайти підтримку, підбадьорення, утіху та розуміння.

Поступово відродився хор. Знову запрацював молодіжний осередок. Після кожного богослужіння люди не хотіли розходитися, подовгу розмовляли один з одним, виливали наболіле. У людей світліли обличчя, в очах з’являлася надія. У той час Церква Євангельських християн-баптистів несла найважливіше служіння – служіння милосердя. Члени Церкви відшукували самотніх, людей похилого віку і опікувалися ними: доглядали, приносили їсти, прибирали, прали. Особлива опіка була і за тяжкохворими. Вони були приречені на смерть і до них нікому не було діла. Але сестри милосердя, як могли, боролися за їхнє життя. Десь роздобували ліки, настоювали трави, а коли і добрим словом та молитвами підтримували людей.

З радістю та з молитвами подяки зустріла Церква Євангельських християн-баптистів довгоочікувану звістку про перемогу та закінчення війни.

Радість Перемоги затьмарювалась тривожними очікуваннями: що буде далі з Церквою Євангельських християн-баптистів? Бурхливе духовне пробудження і зростання євангельсько-баптистського руху в 1942-1947 роках не могло не бентежити атеїстів. З 1949 року почалися нові репресії. У 1950 році був відібраний Дім молитви у Церкви Євангельських християн-баптистів в місті Бердичеві, а членам Церкви заборонялось збиратися на богослужіння. Але богослужіння все ж таки таємно від влади проводили на квартирах та домівках віруючих.

Зі смертю Сталіна положення віруючих в деякій мірі змінилося в кращу сторону. В 1954 році була оголошена амністія для політв’язнів, яка розповсюджувалась і на віруючих, які відбули вже майже весь свій термін позбавлення волі. В 1956 році відбулася і реабілітація частини репресованих у 30-ті роки. Розпочалася “хрущовська відлига”. Вийшла нова постанова уряду від 17 лютого 1955 року № 259 “Про зміни порядку відкриття молитовних будинків”. Ця постанова діяла лише чотири роки. Але і цей період дав можливість для поширення віри та будівництва молитовних домів.

У 1955 році диякон Церкви Євангельських християн-баптистів Лужецький Федір Іванович отримав земельний наділ для будівництва житлового будинку по вулиці Маложитомирській №48. За згодою Лужецького на цій ділянці віруючими разом із господарем був збудований дім на дві половини. В одній половині був великий зал для проведення богослужінь, а в другій половині – дві кімнатки для проживання сім’ї Лужецьких. У 1958 році відбулося перше зібрання та освячення молитовного приміщення.

16 березня 1961 року вийшла постанова уряду №263 “Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи”. Це був початок нової кампанії боротьби з віруючими. Комуністична ідеологія, яка називалась “науковим атеїзмом” повела планомірну, підступну та жорстоку боротьбу з віруючими.

Для боротьби з ними на місцях стали залучати в середовище віруючих осіб, які притворялись віруючими, були провокаторами, позаштатними працівниками КДБ. Використовуючи шантаж, погрози, а то часто і катування, атеїстичний режим намагався зруйнувати Церкву зсередини.

Знову почалися арешти. Але засуджували не за віру в Бога. По кожному арешту були сфабриковані справи. Засуджували то за антирадянську пропаганду, то за побутове насильство над дітьми чи дружиною, то за тунеядство і т. ін.

Через засоби масової інформації текла огульна пропаганда, спрямована проти віруючих. Проголошувалась безпрецедентна брехня про жертвоприношення дітей, розпусту і багато іншого. Віруючим не було можливості здобути вищу чи середню технічну освіту, було важко влаштуватися на будь-яку роботу, не кажучи вже про керівну роботу. На богослужіння заборонялось приводити дітей та залучати молодь.

В 1968 році по сфабрикованій справі, що нібито Дім молитви був збудований на нетрудові доходи, він був відсуджений від Лужецького Ф.І. і переданий в ЖЕК №1, котрий мав наміри переобладнати його в продовольчий магазин. Проти Лужецького Ф.І. було заведено кримінальну справу. Але сталося неймовірне. Дружина Лужецького Єфросинія поїхала в Москву і, на диво усім, була прийнята Головою Верховної Ради СРСР – М. Підгорним. Той наказав Генеральному прокуророві розібратись у цій справі. Після втручання Генерального прокурора, Дім молитви був повернутий, а кримінальна справа на Лужецького Ф.І. – закрита.

Важким було становище Церкви Євангельських християн-баптистів аж до часів “горбачовської перебудови”. 1986 рік дихнув свободою і надією. Роки з 1986 по 1990 стали початком великого духовного пробудження і українського народу.

Із здобуттям незалежності України до українського народу прийшла довгоочікувана духовна свобода. Кожний українець нарешті зміг вільно сповідувати свої погляди та переконання, на повні груди вдихнути життєдайне повітря духовної свободи.

З 1991 року по 2006 рік кількість Церков Євангельських християн-баптистів в Україні зросла до 2500 із кількістю членів понад 150 тисяч осіб.

Церква Євангельських християн-баптистів у Бердичеві увійшла в цей період духовно загартованою, але з обмеженими можливостями. Атеїстичний режим попіклувався, щоб розпорошити віруючу молодь по колишній Радянській імперії. Вітався виїзд віруючих молодих юнаків та дівчат з Бердичева у Прибалтику, Кишинів, Москву, Санкт-Петербург та інші великі міста, де можна було легше розчинити їх серед пересічного населення, де було простіше знайти роботу.

Але ті, хто залишився в Церкві, продовжували місіонерську роботу серед бердичівлян та в оточуючих селах. Було проведено багато євангелізаційних богослужінь та заходів у місті та навколишніх селах. Майже в кожній школі, середніх навчальних закладах, лікарнях, військових частинах були роздані Євангелії. Два роки поспіль у районному Будинку культури у літньо-осінній період кожної неділі проводились богослужіння. У 2001 році біля школи №5 була поставлена євангелізаційна палатка на 300 сидячих місць, де цілий тиждень проводилась особлива програма окремо для дорослих, молоді та дітей. Влада не тільки не забороняла проведення цих та подібних заходів, але всіляко сприяла цьому.

Дім молитви Церкви Євангельських християн-баптистів по вулиці Толстого, 10. Липень 2006 р.

Результатом цієї діяльності стало стрімке зростання чисельності Церкви. До Церкви потягнулась молодь та діти. На сьогоднішній день при Церкві функціонує молодіжний клуб “Джерело життя”, працює недільна школа. Церква займається благодійною діяльністю. Впродовж 15 років допомагає інтернатам в м. Бердичеві, смт. Гришківці та смт. Романові. У шести селах утворилися нові церкви. Проводиться духовно-виховна робота з в’язнями у колонії №70.

У перспективі Церква Євангельських християн-баптистів бачить свій обов’язок у проголошені християнської моралі серед дітей та молоді, щоб зберегти підростаюче покоління від деградації. Церква бачить свій обов’язок нести людям істинне Євангеліє, щоб через віру в Бога люди стали один до одного добрішими, милосерднішими, чуйнішими, щоб краще жилося громадянам в нашій славній незалежній Україні.

Отже, Церква Євангельських християн-баптистів – це Церква, яка базується тільки на Євангелії і не визнає ніяких інших точок зору, переказів чи передань, яка визнає Христа за Сина Божого і Спасителя людства, а також визнає хрещення по вірі при досягненні повноліття.

За період свого існування вона пройшла складний шлях розвитку. На певних етапах історії вона зазнавала переслідувань та гонінь, але зуміла вистояти в складних умовах історичного розвитку і донести цінності християнської моралі до наступних поколінь.

Історія помісної Церква Євангельських християн-баптистів в місті Бердичеві є яскравим прикладом такого складного шляху.

Під час роботи над даною темою використано усну та письмову інформацію, яку надали авторам громадяни та віруючі міста Бердичева і навколишніх сіл: Бабій Поліна Дмитрівна (1914 р.н.), Богун Леонід Шовикович (1960 р.н.), Котелянець Петро Іларіонович (1927 р.н.), Орлюк Анастасія Федорівна (1914 р.н.), Свиридюк Марія Олексіївна (1915 р.н.), Собчук Нимидора Трохимівна (1923 р.н.), Собчук Микола Васильович (1929 р.н.), Хмиз Богдан Опанасович (1928 р.н.), Хмиз Леоніда Василівна (1930 р.н.), Ярмолюк Клавдія Савівна (1925 р.н.).

Література і джерела:

  1. Жабко-Потапович Л. Христове світло в Україні. – Київ, 1991.
  2. Історія Церкви Євангельських християн-баптистів м. Бердичева. Рукопис (з 1967 р.).
  3. Савинский С.М. История Евангельских Християн-баптистов России, Украины, Беларуси. – Санкт-Петербург, 2001.

О.Л. Богун, П.С. Скавронський.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here