Розвінчуючи міфи та легенди

Ідея цієї статті з’явилась після того, як накопичилась критична маса міфів, фейків, легенд про Бердичів, які одним лише фактом свого існування спотворюють живу історію нашого міста, вводять в оману пересічного читача та плодять нові міфи. І ось відбулась детонація.

Нижче зібрана добірка правдоподібних, але таки міфів, цікавих домислів, які є фейками. До кожної такої легенди чи міфу додано роз’яснення, їх розвінчання.

Ну що ж, почнемо.

У Бердичеві бував композитор Фридерик Шопен

Легенду про те, що в Бердичеві проживав видатний польський композитор та піаніст Фридерик Франсуа Шопен (1810-1849), сформувала стаття, яка з’явилась у київській газеті “День”: 23 жовтня 1998 року газета надрукувала статтю Геннадія Онищенка “Бердичів, де починав кар’єру Фридерік Шопен…” (посилання на статтю), в якій стверджується: “…архівні документи свідчать, що в двадцятих роках минулого століття в замку Антона Радзивіла мешкав польський композитор Фредерік Шопен. У той час молодий музикант навчався у відомого майстра гри на клавішних інструментах, чеха Живного. На Шопена звернув увагу А. Радзивіл і надав йому кошти для здобуття вищої освіти. Живучи в Бердичеві, Ф. Шопен керував роботами із реставрації органа”.

Цікаве твердження, та ще й з посиланням на якісь архівні документи. Багато хто з бердичівлян із радістю прийняв цей факт, у наступні роки про перебування Шопена часто згадували у своїх статтях як місцеві журналісти, так і краєзнавці.

Але все ж версія ця помилкова. По-перше, досі не знайдено ті архівні документи, в яких вказується про перебування Шопена у Бердичеві. По-друге, у ті роки Шопен навчався у Варшаві, а палац Антоні Радзивілла, де він гостював, був та існує понині у районі міста Познань (Польща, Pałac myśliwski książąt Radziwiłłów w Antoninie). Та й Антоні Радзивілл належав до зовсім іншої гілки величного роду Радзивіллів. І ця гілка ніякого відношення до Бердичева не мала. Що ж до палацу (замку, як зазначено у статті), то такий палац у Бердичеві був, і належав він Матвію Радзивіллу (1768-1818), а по його смерті – синам князя Миколая Радзивілла. І замком він, як видно з фото, що розміщене поряд, не був.

“Україна починається з Бердичева”

Ця фраза подобається багатьом бердичівлянам, особливо тим, хто вважає себе місцевим патріотом (але в багатьох випадках не будучи таким насправді). Тим більше, що сказав цю фразу видатний французький письменник Оноре де Бальзак.

Оноре де Бальзак (1799-1850) уперше побував у нашому місті 13 вересня 1847 року. Подорожуючи Україною, він вів записи, які згодом були опубліковані під назвою “Письмо о Киеве”. “Письмо о Киеве” – твір парадоксального змісту та парадоксальної долі. По-перше, незважаючи на назву, у творі немає жодного слова про Київ (до нього Бальзак добрався у жовтні 1847 року, а розповідь про подорож в Україні перервав раніше); по-друге, написаний восени 1847-го в помісті Евеліни Ганської у Верхівні, твір залишався неопублікованим до 1927 року. На російську мову “Письмо о Киеве” вперше переклала Віра Мільчіна, у 2002 році твір опублікували у російському журналі “Пинакотека”.

Як часто буває, фраза “Україна починається з Бердичева” вирвана з контексту. У повному варіанті вона звучить так: “Тут я увидел настоящие степи, ибо Украина начинается в Бердичеве. По сравнению с нею все виденное прежде – ничто. Передо мною простиралась пустыня, царство хлебов, куперовская прерия с ее безмолвием. Здешние почвы – украинский чернозем, слой черной и жирной земли толщиной до полусотни футов, а то и больше; такие поля никогда не удобряют, а сеют на них только зерновые“.

Відчуваєте різницю? Україна розпочинається не з Бердичева, а в Бердичеві, і це стосується безкраїх степів, чорнозему, царства пшениці (хлібів).

Тяжке життя в роки окупації Бердичева

Досі, особливо серед бердичівлян середнього та похилого віку, юність та основний відтинок життя яких пройшли за часів радянської доби, розповсюджений міф про те, що у роки окупації Бердичева німецькими військами усі, або майже всі підприємства міста не працювали – їх відразу пошкодили, або знищили окупанти. Звичайний люд потерпав від нужди і мусив жити впроголодь через звірства окупаційної влади.

Як звичайно буває у таких випадках, на цей міф попрацювала комуністична історіографія, яка активно займалась спотворенням минулого в угоду ідеології. І навіть після отримання Україною незалежності та вивільнення від пут потворної ідеології цей міф ще довго давав про себе знати, з’являючись у працях та статтях історичної спрямованості.

Насправді ж було не так. Першим і головним виконавцем, хто знищував промисловість міста, стала радянська влада. У перші дні липня головні підприємства міста отримали наказ про евакуацію. Значну кількість промислового устаткування вдалося вивезти у східні райони Радянського Союзу. Те, що вивезти не вдавалося, знищували – такий наказ надійшов від керівництва країни. Наприклад, з огляду на неможливість демонтувати обладнання міської телефонної станції, військові інженери-підривники заклали вибухівку у будинок контори зв’язку та підірвали його разом із обладнанням. Те ж відбувалось і на інших підприємствах.

Але майже відразу, як фронт відійшов далі на схід, у місті почали відновлювати роботу підприємств та установ. За тиждень-два відновили роботу майже усі заводи (“Прогрес”, шкірзавод), фабрики, електростанція, міський млин, пивзавод, залізниця. Ще через деякий час відновили роботу навчальні заклади – міські школи, фабрично-заводські училища, машинобудівний технікум. На підприємствах, установах працювали бердичівляни, які не змогли, або не захотіли виїхати в евакуацію. Вони отримували хоч і невелику, але заробітну плату, на яку могли придбати необхідні продукти харчування та витратити на інші потреби. Так тривало впродовж двох років майже до завершення окупації. Лише у січні 1944 року під час визволення Бердичева від німецьких військ у ході жорстоких вуличних боїв підприємства зазнали значних, майже катастрофічних руйнувань.

Така ж ситуація була й у селі – жодного колгоспу на Бердичівщині німецька влада не закрила – селяни працювали на зборі врожаю, який того 1941 року був чималим. Окупаційна влада надала селянам необхідний реманент (плуги, косарки та інше) для проведення сільгоспробіт. І хоча значну частину врожаю забирали окупанти, все ж необхідну частину залишали в господарствах для подальшого розвитку.

Так, життя за часів окупації не було легким. Але і з голоду ніхто не пух. Навпаки, ще й допомагали партизанам продуктами та майном.

Фотоматеріали

Фотографії – це взагалі окрема тема розмови. Вони формують ціле направлення у створенні міфів. Поверхневе знайомство з історією Бердичева пересічного бердичівлянина, незнання загальновідомих фактів породжують впевненість у тому, що те, що зображено на фотографії – обов’язково є Бердичів. І з кожним роком кількість таких фейкових фото лише зростає. Щоб не множити їх тут, розглянемо лише ті, які отримали найбільше поширення.

Міст через залізницю (шляхопровід)

На фото: зображено шляхопровід через залізницю, що в районі М’ясокомбінату.

Пояснення: на задньому фоні фотографії видно ферму лінії електропередачі 35 кВ. Такої в Бердичеві немає. Також із правої сторони знаходяться 3-4 приватних будинки. У Бердичеві на цьому місці їх ніколи не було. Ще один момент: на задньому фоні фото видно багатоповерхівку (скоріше за все будинок має 9 поверхів). Насправді в Бердичеві на тому місці такого будинку немає. І останнє: фотограф стоїть на місці “карману” для зупинки, або на повороті (справа видно бордюр і встановлено круглий знак із табличкою внизу). Судячи з круглого знаку, скоріше це дорожній знак, що вказує на наявність повороту на територію з обмеженням руху, або автостоянку. У Бердичеві такий карман для автозупинки зробили лише у 2013 році. Є ще нюанси, але і цього достатньо.

Насправді, на фотографії зображено місто Нікополь, так званий “Горбатий” міст.

Одна з вулиць Бердичева

На фото: німецька техніка на вулицях Бердичева, 1944 рік.

Пояснення: цю фотографію представлено в електронному фотокаталозі Російського Державного архіву кінофотодокументів (РГАКФД). Вказано, що автор фотографії – фотокореспондент газети “Известия” Павло Трошкін, дата – 01.1944 р., місце – Україна, Житомирська обл., м. Бердичів (посилання на фото).

Зізнаюсь, на це фото свого часу попався і я. Тим більше, що російський архів опублікував цілу серію фотографій, зроблених цим фотокореспондентом, на яких дійсно зображено Бердичів у січні 1944 року. То що ж не так, запитаєте ви? А не так ціла низка ознак:

• по-перше, на вулицях міста відсутній сніг. Січень, зима в розпалі. Згідно спогадів воїнів, що звільняли Бердичів, відомо, що снігу було багато, і лише 5 січня настала тимчасова відлига, але сніг повністю не розтанув.
• по-друге, у Бердичеві на той час було не так багато триповерхових будинків, усі споруджені ще до революції 1917 року. Це будинок Шеренціса (нині його займає медичний коледж), будинок школи №9 (до революції – чоловіча гімназія Шварцмана), готель “Пасаж” на вулиці Білопільській (знищений у роки війни), будинок чоловічої гімназії на тій же Білопільській (нині його займає педагогічний коледж), декілька будинків на Соборній площі (також були знищені в роки війни) та декілька житлових будинків типової єврейської забудови на правому підвищенні берегу Гнилоп’яті (т.зв. Качанівка). Жоден із цих будинків не підходить під зазначене фото.
• по-третє, на задньому плані видно п’ятиповерховий будинок. Але на той час у Бердичеві взагалі були відсутні будинки такої поверховості.
• ще один нюанс, який я відмічаю як зв’язківець – на вулиці видно опору зв’язку, висота якої біля 11 метрів. Такі опори у Бердичеві були встановлені лише на центральній вулиці міста – Білопільській (нині вулиця Європейська), використовувались для лінії Англо-Індійського телеграфу (збудована у 1869 році). Але вулиця Білопільська – пряма, і поворотів, які видно на фото, вона не має.

Спочатку у мене була версія, що на фото зображено вулицю Житомира, який звільняли вперше у листопаді 1943 року, вдруге – напередодні Нового 1944 року. Фотокореспондент Павло Трошкін, повернувшись із лінії фронту до редакції, помилився та невірно підписав цю фотографію. Запитати в автора фотографії ми не можемо – Павло Трошкін загинув під Івано-Франківськом у вересні 1944 року…

І ось у 2023 році з’явилась розгадка – на фото зображена Контрактова площа, що на Подолі, Київ. Фото сучасного стану розміщено поряд.

Анатолій Горобчук