Додому Край в історичних нарисах Розвінчуючи міфи та легенди

Розвінчуючи міфи та легенди

532
0
ПОДІЛИТИСЬ

Ідея цієї статті з’явилась після того, як накопичилась критична маса міфів, фейків, легенд про Бердичів, які одним лише фактом свого існування спотворюють живу історію нашого міста, вводять в оману пересічного читача та плодять нові міфи. І ось відбулась детонація.

Нижче зібрана добірка правдоподібних, але таки міфів, цікавих домислів, які є фейками. До кожної такої легенди чи міфу додано роз’яснення, їх розвінчання.

Ну що ж, почнемо.


У Бердичеві бував композитор Фридерик Шопен

Легенду про те, що в Бердичеві проживав видатний польський композитор та піаніст Фридерик Франсуа Шопен (1810-1849), сформувала стаття, яка з’явилась у київській газеті “День”: 23 жовтня 1998 року газета надрукувала статтю Геннадія Онищенка “Бердичів, де починав кар’єру Фридерік Шопен…” (посилання на статтю), в якій стверджується: “…архівні документи свідчать, що в двадцятих роках минулого століття в замку Антона Радзивіла мешкав польський композитор Фредерік Шопен. У той час молодий музикант навчався у відомого майстра гри на клавішних інструментах, чеха Живного. На Шопена звернув увагу А. Радзивіл і надав йому кошти для здобуття вищої освіти. Живучи в Бердичеві, Ф. Шопен керував роботами із реставрації органа”.

Цікаве твердження, та ще й з посиланням на якісь архівні документи. Багато хто з бердичівлян із радістю прийняв цей факт, у наступні роки про перебування Шопена часто згадували у своїх статтях як місцеві журналісти, так і краєзнавці.

Палац Радзивіллів у Бердичеві.
Фото 60-х років XX ст.

Але все ж версія ця помилкова. По-перше, досі не знайдено ті архівні документи, в яких вказується про перебування Шопена у Бердичеві. По-друге, у ті роки Шопен навчався у Варшаві, а палац Антоні Радзивілла, де він гостював, був та існує понині у районі міста Познань (Польща, Pałac myśliwski książąt Radziwiłłów w Antoninie). Та й Антоні Радзивілл належав до зовсім іншої гілки величного роду Радзивіллів. І ця гілка ніякого відношення до Бердичева не мала. Що ж до палацу (замку, як зазначено у статті), то такий палац у Бердичеві був, і належав він Матвію Радзивіллу (1768-1818), а по його смерті – синам князя Миколая Радзивілла. І замком він, як видно з фото, що розміщене поряд, не був.


“Україна починається з Бердичева”

Ця фраза подобається багатьом бердичівлянам, особливо тим, хто вважає себе місцевим патріотом (але в багатьох випадках не будучи таким насправді). Тим більше, що сказав цю фразу видатний французький письменник Оноре де Бальзак.

Honoré de Balzac (1799-1850). Daguerréotype de Louis-Auguste Bisson (1814-1876). Paris, Maison de Balzac.

Оноре де Бальзак (1799-1850) уперше побував у нашому місті 13 вересня 1847 року. Подорожуючи Україною, він вів записи, які згодом були опубліковані під назвою “Письмо о Киеве”. “Письмо о Киеве” – твір парадоксального змісту та парадоксальної долі. По-перше, не дивлячись на назву, у творі немає жодного слова про Київ (до нього Бальзак добрався у жовтні 1847 року, а розповідь про подорож в Україні перервав раніше); по-друге, написаний восени 1847-го в помісті Евеліни Ганської у Верхівні, твір залишався неопублікованим до 1927 року. На російську мову “Письмо о Киеве” вперше переклала Віра Мільчіна, у 2002 році твір опублікували у російському журналі “Пинакотека”.

Як часто буває, фраза “Україна починається з Бердичева” вирвана з контексту. У повному варіанті вона звучить так: Тут я увидел настоящие степи, ибо Украина начинается в Бердичеве. По сравнению с нею все виденное прежде – ничто. Передо мною простиралась пустыня, царство хлебов, куперовская прерия с ее безмолвием. Здешние почвы – украинский чернозем, слой черной и жирной земли толщиной до полусотни футов, а то и больше; такие поля никогда не удобряют, а сеют на них только зерновые“.

Відчуваєте різницю? Україна розпочинається не з Бердичева, а в Бердичеві, і це стосується безкраїх степів, чорнозему, царства пшениці (хлібів).


Тяжке життя в роки окупації Бердичева

Досі, особливо серед бердичівлян середнього та похилого віку, юність та основний відтинок життя яких пройшли за часів радянської доби, розповсюджений міф про те, що в роки окупації Бердичева німецькими військами усі, або майже усі підприємства міста не працювали – їх відразу пошкодили, або знищили окупанти. Звичайний люд потерпав від нужди і мусив жити впроголодь з-за звірств окупаційної влади.

Як звичайно буває у таких випадках, на цей міф попрацювала комуністична історіографія, яка активно займалась спотворенням минулого в угоду ідеології. І навіть після отримання Україною незалежності та вивільнення від пут потворної ідеології цей міф ще довго давай про себе знати, з’являючись у працях та статтях історичної спрямованості.

Насправді ж було не так. Майже відразу, як фронт відійшов далі на схід, у місті почали відновлювати роботу підприємства та установи. За тиждень-два відновили роботу майже усі заводи (“Прогрес”, шкірзавод), фабрики, електростанція, міський млин, пивзавод, залізниця. Ще через деякий час відновили роботу навчальні заклади – міські школи, фабрично-заводські училища, машинобудівний технікум. На підприємствах, установах працювали бердичівляни, які не змогли, або не захотіли поїхати в евакуацію. Вони отримували хоч і невелику, але заробітну плату, на яку могли придбати необхідні продукти харчування та витратити на інші потреби. Так тривало впродовж двох років майже до завершення окупації. Лише у січні 1944 року під час визволення Бердичева від німецьких військ у ході жорстоких вуличних боїв підприємства зазнали значних руйнувань.

Така ж ситуація була й у селі – жодного колгоспу на Бердичівщині німецька влада не закрила – селяни активно працювали на зборі врожаю, який того 1941 року був чималим. Окупаційна влада надала селянам необхідний реманент (плуги, косарки та інше) для проведення сільгоспробіт. І хоча значну частину врожаю забирали окупанти, все ж необхідну частину залишали в господарстві для подальшого розвитку.

Так, життя за часів окупації не було легким. Але й з голоду ніхто не пух. Навпаки, ще й допомагали партизанам продуктами та майном.


Фотоматеріали

Фотографії – це взагалі окрема тема розмови. Вони формують ціле направлення у створенні міфів. Поверхневе знайомство з історією Бердичева пересічного бердичівлянина, незнання загальновідомих фактів породжують впевненість у тому, що те, що зображено на фотографії – обов’язково є Бердичів. І з кожним роком кількість таких фейкових фото лише зростає. Щоб не множити їх тут, розглянемо лише ті, які отримали найбільше поширення.

Міст через залізницю (шляхопровід)

На фото: зображено шляхопровід через залізницю, що в районі М’ясокомбінату.

Пояснення: на задньому фоні фотографії видно ферму лінії електропередачі 35 кВ. Такої в Бердичеві немає. Також із правої сторони знаходяться 3-4 приватних будинки. У Бердичеві на цьому місці їх ніколи не було. Ще один момент: на задньому фоні фото видно багатоповерхівку (скоріш за все будинок має 9 поверхів). Насправді в Бердичеві на тому місці такого будинку немає. І останнє: фотограф стоїть на місці “карману” для зупинки, або на повороті (справа видно бордюр і встановлено круглий знак із табличкою внизу). Судячи з круглого знаку, скоріше це дорожній знак, що вказує на наявність повороту на територію з обмеженням руху, або автостоянку. У Бердичеві такий карман для автозупинки зробили лише у 2013 році. Є ще нюанси, але і цього достатньо.

Насправді, на фотографії зображено місто Нікополь, так званий “Горбатий” міст.


Одна з вулиць Бердичева

На фото: німецька техніка на вулицях Бердичева, 1944 рік.

Пояснення: цю фотографію представлено в електронному фотокаталозі Російського Державного архіву кінофотодокументів (РГАКФД). Вказано, що автор фотографії – фотокореспондент газети “Известия” Павло Трошкін, дата – 01.1944 р., місце – Україна, Житомирська обл., м. Бердичів (посилання на фото).

Зізнаюсь, на це фото свого часу попався і я. Тим більше, що російський архів опублікував цілу серію фотографій, зроблених цим фотокореспондентом, на яких дійсно зображено Бердичів у січні 1944 року. То що ж не так, запитаєте ви? А не так ціла низка ознак:

  • по-перше, на вулицях міста відсутній сніг. Січень, зима в розпалі. Згідно спогадів воїнів, що звільняли Бердичів, відомо, що снігу було багато, і лише 5 січня настала тимчасова відлига, але сніг повністю не розтанув.
  • по-друге, у Бердичеві на той час було не так багато триповерхових будинків, усі споруджені ще до революції 1917 року. Це будинок Шеренціса (нині його займає медичний коледж), будинок школи №9 (до революції – чоловіча гімназія Шварцмана), готель “Пасаж” на вулиці Білопільській (знищений у роки війни), будинок чоловічої гімназії на тій же Білопільській (нині його займає педагогічний коледж), декілька будинків на Соборній площі (також були знищені в роки війни) та декілька житлових будинків типової єврейської забудови на правому підвищенні берегу Гнилоп’яті (т.зв. Качанівка). Жоден із цих будинків не підходить під зазначене фото.
  • по-третє, на задньому плані видно п’ятиповерховий будинок. Але на той час у Бердичеві взагалі були відсутні будинки такої поверховості.
  • ще один нюанс, який я відмічаю як зв’язківець – на вулиці видно опору зв’язку, висота якої біля 11 метрів. Такі опори у Бердичеві були встановлені лише на центральній вулиці міста – Білопільській (нині вулиця Європейська), використовувались для лінії Англо-Індійського телеграфу (збудована у 1869 році). Але вулиця Білопільська – пряма, і поворотів, які видно на фото, вона не має.

Вірогідно, на фото зображено вулицю Житомира, який звільняли вперше у листопаді 1943 року, вдруге – напередодні Нового 1944 року. Фотокореспондент Павло Трошкін, повернувшись із лінії фронту до редакції, помилився та невірно підписав цю фотографію. Запитати в автора фотографії ми не можемо – Павло Трошкін загинув під Івано-Франківськом у вересні 1944 року…

Далі буде…

Анатолій Горобчук

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here