Вулиці, що зникли з карти міста

Знаходилась вулиця Агеєвська в самому центрі міста, неподалік від єврейської лікарні, яка займала колишній палац Радзивіллів. Якщо поглянути на карту Бердичева за 1874 рік, на ній видно, що Агеєвська, на той час ще була провулком та з’єднувала вулицю Білопільську (нині Європейську) з вулицею Іванівською. До сьогодні збереглись декілька будинків, споруджених саме на цій вулиці. Один із них – будинок по Європейській, 52, збудований у 1914 році. Його фасад виходив саме на цю вулицю, а не на безіменний нині проїзд до обласного госпіталю. Згадавши про обласний госпіталь, варто зазначити, що корпус його фізіотерапевтичного відділення також з’явився саме тоді, коли існувала Агеєвська.

На карті Бердичева 1926 року Агеєвська вже мала статус вулиці та подовжувалась до Махнівської (нині Вінницька).

На більш давніх картах видно, що Агеєвська плавно огинала невеликий ставок. З часом ставок замулився, його засипали землею, а 1978 року на цьому місці з’явився новий лікувальний п’ятиповерховий корпус госпіталю. Саме у цей час остаточно зникає як напрям і вулиця Агеєвська, хоча остання офіційна згадка про неї датується 1937 роком.

Вулиця Артема зникла з карти міста у 1969 році – у зв’язку із забудовою міста та переплануванням цю вулицю ліквідували, а будинки, що знаходяться на ній, віднесли до вулиці Урицького (з 2015 року – вулиця Сергія Ковтуна).

Попередня назва вулиці – Агеєвська. Перейменована на вулицю Артема у 1927 році з нагоди 10-ї річниці Жовтневої революції.

Артем – псевдонім російського революціонера. Справжнє ім’я – Федір Андрійович Сергєєв (1883-1921) – більшовик, радянський партійний діяч, засновник Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Вів активну боротьбу проти державних органів Української Народної Республіки. Входить до списку постатей, що підпадають під декомунізацію.

Вулиця Іванівська брала свій початок біля стін гімназії на Училищній (нині Гуманітарна гімназія №2) і проходила паралельно вулицям Білопільській (нині Європейська) та Махнівській (нині Вінницька), впираючись у вулицю Данилівську. У 1925 році її перейменували на вулицю імені Боровського, у 1927-у – на вулицю імені Урицького. Але на цей час вона вже значно укоротилась за рахунок хаотичної забудови приватного сектору. Довершив справу Генеральний план, прийнятий у 1955 році, – у відповідності до нього у 60-х роках весь мікрорайон забудували п’ятиповерховими «хрущовками» так званого 216 кварталу. Та фрагментарні залишки цієї вулиці все ж де-не-де залишились – наприклад, це нині частина вулиці Сергія Ковтуна (колишня Урицького).

Залишилась згадка про вулицю Іванівську і в міській топоніміці – продовженням вулиці, яка доходила до вулиці Данилівської, стала вулиця Новоіванівська, яка бере свій початок від Данилівської та прямує в тому ж напрямку, доходячи до провулків Семенівських.

Вулиця Міжнародна зникла з карти міста у 1969 році – у зв’язку із забудовою Бердичева та переплануванням цю вулицю ліквідували, а будинки, що знаходяться на ній, віднесли до вулиці Молодогвардійської.

Вулиця Некрасова зникла з карти міста у 1969 році – у зв’язку із забудовою Бердичева та переплануванням цю вулицю ліквідували. Один будинок відійшов до вулиці Молодогвардійської, а решта розібрані.

На відзначення 30-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 15.05.1975 р. виконавчий комітет Бердичівської міської ради трудящих прийняв рішення №304 щодо створення нової площі, обмеженої вулицею Молодогвардійською та фортечним муром кармелітанського монастиря. Того ж року на стіні житлового багатоповерхового будинку №24 по вулиці Радянська площа встановили відповідну пам’ятну дошку з присвятним написом: «Площадь Победы названа в ознаменование Победы советского народа в Великой Отечественной войне 1941-1945 г.г.».

Утворення площі фактично завершило процес формування цієї частини міста, адже за рік до цього тут встановили пам’ятний знак – танк Т-34.

Але ні площа, ні її назва не прижились, у 1985 році танк перенесли на площу Привокзальну, де він знаходиться і нині, а постамент розібрали. На його місці нині знаходиться монумент загиблим євреям у Другій світовій війні та пам’ятний знак на місці, де знаходилося єврейське гетто. Тривалий час як нагадування про площу висіла лише меморіальна дошка, яку демонтували лише у 2016 році.

Нині площа Перемоги відсутня у переліку назв площ, вулиць та провулків міста Бердичева. Існують лише відповідно вулиця та провулок Перемоги.

Вулиця Старокладбищенська пролягала від вулиці Житомирської до вулиці Нікольської (нині вулиця Шевченка) паралельно вулиці Торговій та обмежувала старе єврейське кладовище (нині це фактично територія сучасного парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченка) з південної сторони. Вулиця позначена на картах міста за 1874 та 1926 роки.

У 1930 році єврейське кладовище ліквідували, а через декілька років на його місці облаштували парк відпочинку. Тоді ж зникла і вулиця Старокладбищенська.

Вулиця імені Стаханова розпочиналась від водонапірної башти (демонтована у 1973 році) на площі Радянській (нині Соборній) та простягалась у напрямку до річки, проходячи паралельно вулиці Красіна (нині Мостова).

Вулиця зникла в 1950-і роки зі спорудженням п’ятиповерхового житлового будинку на площі Радянській (Соборній), 1/2, та виділенням додаткової території для нових виробничих цехів верстатобудівного заводу «Комсомолець» (нині ПАТ «Беверс»).

Нині будинки цієї вулиці належать до вулиці Максима Залізняка (колишня Воровського).

Це була первісна назва вулиці.

Вулиця існувала на місцині, нині окресленій вулицями Житомирською, Руською, Нестайка та Варварівською. Тут було глинище, поряд із яким у другій половині XIX ст. з’явився невеликий цегельний завод. Він і надав назву вулиці, яка протягнулась паралельно вулиці Житомирській – вулиця Цегельна. Глинище існувало до середини XX століття, допоки на його місці не виріс цілий мікрорайон із багатоповерхівок на зазначених вище вулицях. За зникненням глинища, а перед тим цегельні, зникає і Цегельна вулиця – її місце займають безіменні двори між багатоповерхівками.

Вулиця Цегельна згадується у постанові Бердичівського Міського Управління №56 від 04.12.1941 р. (назву не змінила) та у Довіднику про перенумерацію домоволодінь м. Бердичева за 1969 рік.

Це була первісна назва провулку.

Провулок існував на місцині, нині окресленій вулицями Житомирською, Руською, Нестайка та Варварівською. Тут було глинище, поряд із яким у другій половині XIX ст. з’явився невеликий цегельний завод. Він і надав назву вулиці, а згодом і провулку, які протягнулись паралельно вулиці Житомирській – провулок Цегельний. Глинище існувало до середини XX століття, допоки на його місці не виріс цілий мікрорайон із багатоповерхівок на зазначених вище вулицях. За зникненням глинища, а перед тим цегельні, зникає і Цегельний провулок – його місце займають безіменні двори між багатоповерхівками.

Провулок Цегельний згадується у постанові Бердичівського Міського Управління №56 від 04.12.1941 р. (назву не змінила) та у Довіднику про перенумерацію домоволодінь м. Бердичева за 1969 рік.

Первісна назва вулиці – Купечеська.

Вулиця, що знаходилась у районі Яток – житлових та господарських забудов, які формували міський ринок. У післяреволюційний час вулиця отримала нову назву – вулиця імені Шмідта (Петро Петрович Шмідт, один з керівників Севастопольського збройного повстання 1905 року).

Під час окупації міста німецькими військами постановою Бердичівського Міського Управління №56 від 04.12.1941 р. вулиці надали нову назву – Запорізька. Після деокупації у січні 1944 р. вулиці повернули назву Шмідта.

У зв’язку із забудовою міста та переплануванням у 1969 році вулицю Шмідта ліквідували, а будинки, що знаходились на ній, віднесли до вулиці Леніна (з 2013 року – вулиця Житомирська) та Миру.