У пам’ять про власних предків

Напередодні чергової річниці коронації Ікони Матері Бердичівської, до якої готується і місто, і релігійна громада, і всі ми, варто згадати один цікавий епізод, який стався в історії кляштору. Після придушення чергового польського повстання, яке розгорілось на українських землях у 1862-1863-х рр. після скасування кріпосного права, царський уряд посилив політику русифікації та намагався послабити вплив польської культурної традиції на українських землях. У 1867 році кляштор остаточно зачинили, приміщення монастиря, земельні володіння та промислові підприємства, що належали монастирю (а це хутір Гарлінського, фільварок Загребельний, млин та ін.), конфіскували. У розпорядженні духовенства залишився лише верхній храм та друга башта. Нижній храм, через який здійснюється доступ до родових склепів, занедбали.

Одна з власниць Бердичева та представниця відомого роду Марія Тишкевич (у дівоцтві – Радзивілл) у 1867 році порушила клопотання перед генерал-губернатором щодо «принятии мер, чтобы родовой склеп, в котором гробницы её родителей, брата и сестры (…) не мог служить притоном для злоумышленников». Як результат, підземелля і склепи засипали землею, а вікна і двері заклали цеглою.

Ще через декілька років вона ж потурбувалась про проведення ремонтних робіт, про що й повідомила відповідним написом на плиті, яка нині й залишилась збереженою до сьогодні. Напис зроблено на польській мові, переклад подано українською.

Нагадаємо, що ще у 1759 році ченці привезли з Любліна тіло фундатора кляштору Яна Тишкевича та поховали його у саркофазі з мармуру в гробниці нижнього храму. Тут же були розміщені склепи шляхетських родів – нащадків Тишкевичів. Та у 1926 році, після оголошення костелу Босих Кармелітів історико-культурним заповідником, тіло Януша Тишкевича зникло. Нині не зосталося жодного сліду від саркофагу та сімейних поховань засновника костелу, крім цієї плити…