Дякую, лікарю!

Сьогодні мені вирвали зуб. Ну як вирвали… Це був не процес, це було кіно.

Я зайшов до просторого кабінету стоматолога-хірурга.

– Цей? – Запитав він, показуючи пальцем із протилежного кута кабінету на мій ще не розкритий рот.

– Ні, ось цей, – дещо оторопіло промовляю та показую пальцем у бік власного обличчя. «Як він бачить?», – подумалось. – «У нього що, рентген-апарат в очах?».

– Так, зрозуміло. Будемо видаляти. – Все ще перебуваючи біля вікна промовив лікар. Впевнено так сказав, конкретно. Я навіть подумав, що справу вже зроблено десь відсотків на сімдесят, не менше. Навіть зрадів – болю я ще не відчув, а як мінімум пів-зуба вже ніби як і не було.

– Сідай у крісло, будемо працювати.

Включив світло, я слухняно відкрив рот. Сеанс розпочався.

– Будемо колоти два уколи, добре? – Ніби це я мав вирішувати, а не він. – Один у нерв, другий… ну десь туди. Алергії немає?

– Ні, – промугикав я, коли його руки майже по лікті (так відчувалось) увійшли до мого рота.

У нерв він попав. Це я відчув одразу. А от другий, той, що «десь туди», – відчув не зовсім. «Німіє?» – запитує, – «Кінчик язика відчуваєш?»

Що я там мав відчувати, коли рот відкритий, очі закриті, руки тримаються за отриману від медичної сестри серветку, як за рятувальний круг? Таке відчуття, що лише вона, ця білосніжна серветка врятує мене, коли раптом щось піде не так.

А далі розпочалось кіно. «Джонні, сдєлай монтаж!» – ця фраза з відомого радянського кінофільму чомусь пригадалась, коли перед очима замигкотіти бліді тіні. Очі я перед тим заплющив.

– Так, беремо. Шатається, це добре… Чому не йде, що трапилось? А дай мені інший інструмент (це до медичної сестри)… Ось так, шатається… Що таке? Чому не йде? Тримай його голову. Ще укол… Тампон. Шарик! (До чого тут якийсь «шарик», я не зрозумів). …Ну, нічого, зараз зайдемо зліва (до цього лікар стояв праворуч від мене). Розпочали! Шатається, це добре… Чому не йде, що трапилось? А дай мені інший інструмент…

Я сидів у кріслі з цілковитим відчуттям, що це крісло встановили у літаку, і літак потрапив у турбулентність – мене кидало то вверх, то вниз, то в сторони. Коли на мить розтуляв повіки, бачив скривавлені руки та покрите дрібним потом чоло чоловіка трохи старшого від себе. Що він робив, й гадки не мав.

– Так, закатай мені рукава, – сердито пролунав голос, з тембру якого зрозумів, що справу ще не зроблено. – Бери молоток. Я скажу, коли…

Відчув, що чиєсь коліно сперлось на мене, притискаючи груди, а голоси ніби стали потроху віддалятись – мабуть, перекрили кисень.

І знову:

– Шатається, це добре… Чому не йде, що трапилось? А дай мені інший інструмент…

Це вже друга серія? Чи може перемотали на початок кінофільму? Затуманеним від нестачі кисню мозком подумалось: «монтаж». Очей не розтуляю – боязно стало, ще присниться вночі те, що побачу… І знову – «Шатається, це добре…» Що у цьому доброго, лікарю?!..

Скільки це тривало – не пам’ятаю. Десь чувся стукіт молотка, тихі матюки лікаря та гучні зойки медичної сестри. І раптом все затихло, ніби виключили звук.

– Все. Спльовуй, витирайся та вставай! – Після короткої паузи втомлено промовив лікар.

Це до мене? Із затерплими ногами підіймаюсь із крісла. А в роті відчуваю присмак крові. Цікаво, власна, чи це вже кров самого лікаря?

Він стояв знесилений посеред кабінету. Халат весь у плямах крові, руки ледь-ледь тремтять. Я його розумів – у мене руки також тремтіли. Ми поглянули один на одного, як ковбої з того кінофільму, які тільки но завершили шалену стрілянину, всі патрони витрачено і лише останній потрапив у намічену ціль. Того зуба він таки видалив…

– Будеш проходити повз нас – заходь. Погляну, як гоїться. Краще у суботу, у першій половині дня.

Ну от і все. Цікаве було кіно. До речі, а що там мало бути у третій серії? Чи знову монтаж? Але вже переглядати цю серію не було ні сил, ні бажання.

* * *

Життя дарує нам моменти, які закарбовуються у пам’яті назавжди. Ось і нині черговий такий момент потрапив до скарбнички моїх спогадів. Не скажу, що приємний. Але й не прикрий, однозначно.

Дякую, лікарю! Щиро, від серця. Розумію, що такі випадки трапляються нечасто. Тим паче розумію і – дякую!

Анатолій ГОРОБЧУК