Чи все ми знаємо про Бердичів? Ой, не так, переформулюємо запитання: чи можемо ми знати все про наше місто? Ні, не можемо. Це і ваша відповідь, а також і моя водночас. Адже знати все неможливо. Тим паче знати все в історії міста, коріння якого сягає сивої давнини.
Та бажання знати у нас є. І для того, щоб хоч трішки наблизити наші знання до повної мірки, далі зацікавлені цією темою читачі дізнаються низку цікавих, інколи неочікуваних для більшості фактів, які дозволяють поглянути на історію нашого Бердичева з іншого боку.
Факт 1/12. Міста-побратими
Усі знають, що наш Бердичів має низку міст-побратимів, з якими відбувається як культурна, так і економічна співпраця. Більшість відразу пригадає такі міста, як польські Явор та Сєдльце, що стали побратимами ще на початку двохтисячних років. Трішки менша кількість бердичівлян пригадає такі міста як литовський Алітус та польську Ченстохову. Ще менша кількість знають, що нашими побратимами, відносини з якими налагодились останніми роками, стали німецький Бухгольц, знову ж таки польські Плонськ та Влодава, серед яких українське місто-побратим Золотоноша з Черкащини стоїть дещо осторонь.
Та лише одиниці тих, кого цікавить ця тематика, скаже, що співпраця з містами-побратимами з’явилась не на початку двохтисячних років, а значно раніше. Ще у далекому 1969 році в Бердичеві відбулась установча конференція міської організації Товариства радянсько-болгарської дружби, на якій наш Бердичів і болгарське місто Лом Михайловградського округу (нині місто в Монтанській області Болгарії) оголосили себе містами-побратимами. 12 травня того ж року до Бердичева із дружнім візитом прибула делегація з Народної Республіки Болгарія, яка відвідала машинобудівний завод «Прогрес». Після велелюдного мітингу члени делегації ознайомились із продукцією заводу, виробництвом та побутом заводчан. У вересні вулицю Училищну перейменували на вулицю імені Лілії Карастоянової, уродженки цього болгарського міста, а делегації з міста Лом стали частими гостями Бердичева. Відвідували болгарське місто і делегації з Бердичева. Підтримувались культурні та спортивні зв’язки. І досі багато хто з місцевих футбольних фанатів пам’ятають товариський матч, який відбувся у 1979 році: футбольна команда спортивного клубу «Семтеврійська слава» (головний тренер Володимир Стойлов) зіграла з місцевим «Шкіряником» на стадіоні шкіроб’єднання ім. Ілліча. Гра розпочалась о 17 годині та видалась доволі напруженою: перший тайм завершився з рахунком 2:0 на користь шкіряників (голи забивали Віліслав Доманський та Леонід Пухальський), другий тайм завершили з результатом 2:1 (дубль на рахунку Віктора Токового, з боку болгар гол забив Камен Каменов). Загалом 4:1 на користь «Шкіряника».
На жаль, ця дружба, яка тривала два десятиліття, поступово зійшла нанівець після того, як у 1989 році в Болгарії стали активно розвиватись демократичні процеси, які призвели до падіння місцевого комуністичного режиму. Те ж саме вже у 1991 році відбулось і в СРСР. Тож економічні, політичні та культурні зв’язки між нашими містами остаточно розірвались, настали часи, коли необхідно було думати про розвиток власних економік. Тож як кажуть, було не до дружби.
Факт 2/12. Щодо спроб перейменування міста Бердичева
Зміна місцевої топонімії в угоду скороминущих ідей та бажань влади була особливо характерна для радянського періоду. Так, лише через декілька років після утвердження радвлади нашу Лису гору перейменували на Червону гору (точніше, на гору Червоного Жовтня, або Жовтневу гору), а сусідній з містом хутір Сакулино змінив назву на економію Жовтневу (з 1960 року – село Мирне). Скільки вулиць міста отримали нові «комуністичні» назви – й не перерахувати.
Були, виявляється, й спроби перейменувати наше місто. І було їх декілька.
Так, перша відома нам спроба зафіксована у 1927 році: на черговому засіданні Бердичівського окружного виконавчого комітету його члени підняли питання про зміну назви Бердичева. Після обговорення з’явилась пропозиція перейменувати наше місто на Цукрозаводськ. На той час місцевий цукровий комбінат був одним з найпотужніших підприємств округи і фактично формував весь бюджет міста (це нині від нього залишились лише стіни). На наше щастя, пропозицію щодо нової назви міста не затвердили.
Друга спроба також заслуговує на ознайомлення: в останній день 1928 року в нашому місті відбувся вечір пам’яті місцевих революціонерів-більшовиків Пепи та Броні Сломницьких, Менделя Ейдельмана, Хлібопроса, Будника, Нісельзона та інших, які загинули у 1919 році під час боротьби, як тоді говорили, з контрреволюцією. На зборах були присутні робітники 1-го Держшкірзаводу ім. Ілліча, фабрики «Перемога», заводу «Прогрес», робітники Союзу друкарів та інших підприємств міста. По закінченні зборів робітники прийняли резолюцію, в якій серед іншого завірили, що будуть вірними продовжувачами справи завершення світової соціалістичної пролетарської революції, і головне – просили Бердичівську міську раду для увічнення пам’яті сестер Сломницьких порушити клопотання перед Центральними, радянськими та партійними органами про перейменування міста Бердичева на місто Сломницьк.
Як бачимо, зазначені пропозиції не були втілена у життя, тож наш Бердичів своєї споконвічної назви не змінив.
Факт 3/12. Щодо чисельності населення Бердичева
Якою чисельністю було населення Бердичева у ранні роки його існування ми знаємо достатньо опосередковано, адже населення не завжди піддавалось обліку, а якщо людей й обліковували, то не завжди ця інформація була достовірною чи збережена до сьогодні. Та все ж деякі цифри ми маємо.
Так, чи не вперше чисельність населення Бердичева мала з’явитись в інвентарному описі від 7 жовтня 1593 року, коли власник містечка Федір Тишкевич доволі докладно описав належне йому поселення із замком. Але оскільки «[в местечке] повинностей никаких нет, ибо дана ему воля этим летом», то податне населення з-за відсутності потреби вирішили не рахувати, і відомості ці так і не з’явились у документі.
У люстрації подимної податі по Київському воєводству за 1683 рік вже зустрічаємо перші цифри – в Бердичеві нарахували шість «димів». «Дим» – це окреме господарство селянської сім’ї-родини, яка зазвичай нараховувала від 5-7 до 8-10 осіб. Отже, маємо чисельність не більше сотні жителів.
Наступна відома нам цифра вже значно більша – у 1798 році, коли Бердичів увійшов до складу Російської Імперії, а та, у свою чергу, провела ревізію (перепис) населення. У Бердичеві тоді нарахували вже 4320 жителів.
А далі розпочалось стрімке зростання чисельності, у першу чергу за рахунок євреїв, які прибували сюди із польських земель: у 1846 році вже маєм 41 тисячу жителів (зросла у десять разів всього за півстоліття), у 1897 – 53,4 тис. Як результат, у середині 19-го століття Бердичів став п’ятим за чисельністю жителів містом України, більшими були лише Київ, Харків, Миколаїв та Одеса.
Своїх пікових значень населення Бердичева сягнуло напередодні Першої світової війни – у 1914 році нарахували 79,2 тис. А далі фіксувався лише спад, зумовлений воєнними діями, громадянською війною 1918-1921 рр., Великим терором 1937-1938 рр. та Голокостом у роки німецької окупації. На початок 1944 року в місті проживало всього біля 18 тис. жителів (хто міг, той евакуювався, або виїхав до сільської місцевості).
Подальше мирне життя, соціальні трансформації (місто перетворилось на доволі потужний економічний центр з великими підприємствами, які потребували значної кількості робочих рук) знову сприяли зростанню чисельності жителів Бердичева. Зростання відбувалось як за рахунок повоєнного буму народжуваності, так і за рахунок переселення сільських жителів до міста. Пік чисельності жителів міста зафіксували у 1993 році – 96 400 осіб. А далі розпочався поступовий спад, зумовлений економічними та демографічними проблемами. Тож на початок 2022 року, останній передвоєнний рік, за інформацією Державної служби статистики України в Бердичеві проживало 73 046 жителів.
На закінчення маємо повідомити й про таке: попри тривалу історію Бердичева та значну його економічну та військову роль, були часи, коли місто могло повністю зникнути з карти України. Так, 1695 року кримська орда на чолі з Казі-Гіреєм по дорозі з Кам’янця до Фастова повністю спалила Бердичів. Тож впевнений – відродився тоді, відродиться і нині!
Факт 4/12. Про місцеву валюту
Грошові знаки відіграють значну, багато в чому вирішальну роль у нашому житті. Людство торувало шлях свого розвитку спираючись на міцний фундамент прийнятих для себе допущень та умовностей. І однією з цеглин цього фундаменту є гроші як загальний універсальний еквівалент, який виступав мірою вартості товару чи послуг.
Щодо Бердичева, то гроші завжди були тією кров’яною системою, яка живить місто, допомагаючи його розбудовувати. Про грошові знаки, що перебували в обігу на території нашого міста в різні періоди та історичні етапи, можна легко написати цілу книжку (варто лише якомусь із місцевих нумізматів «загорітись» цією ідеєю). Ми ж згадаємо лише один цікавий історичний факт.
У 1793 році Бердичів з навколишніми територіями у ході завоювань увійшов до складу Російської Імперії. Але після ліквідації Речі Посполитої її грошова одиниця – польські злоті – ще тривалий час (десятиліттями!) використовувались у нашому місті в обрахунках у господарській діяльності нарівні з російським рублем. Згадки про це зустрічаємо, наприклад, у ярмаркових звітах про їх загальний товарообіг, а також у монастирських господарських книгах кляштору Босих Кармелітів. Ось приклад: «В 1799 году на покрытие медью костёла и привоз её из Венгрии истрачено 64 тысячи злотых польских». На іншій сторінці тієї ж господарської книги: «в 1809 году Павлу Романовскому из Киева за отливку колокола – 28 тысяч злотых польских», «в 1812-1816 годах на реставрацию костела – 169 тысяч злотых польских».
Згадує про вільний обіг польських злотих і письменник та політичний діяч Міхал Чайковський у своїх «Записках» (мова йде про влаштування школи Джона Вольсея у Бердичеві у 1812-1816 рр.): «Матвей Радзивилл предоставил ему [Вольсею] большой дом с прекрасным парком и сумму в 300 т. польских злотых, для открытия лицея».
Чому так, цілком зрозуміло: польський злотий – це срібна монета Речі Посполитої, грошова система якої була більш досконалою, ніж у тогочасній Росії.
Факт 5/12. Бердичів – потужне військове місто
Бердичів здавна відомий як місто з потужним військовим гарнізоном. Основу цьому заклав замок, який власники містечка та навколишніх земель Тишкевичі споруджували в надії отримати за його стінами захист від нападів кочівників. На основі цього замку згодом зріс кляштор Босих Кармелітів, нові власники розширили оборонні мури та утримували своїм коштом військовий гарнізон.
Із середини XIX ст. Бердичів мав повноцінний військовий гарнізон, яким вже опікувалась держава. Так, у місті знаходились інтендантські підрозділи, дислокувались чотири батареї 32-ї артилерійської бригади, 2-а рота 42-го резервного піхотного батальйону, кадрова команда 44-го запасного піхотного батальйону. А згодом на південній околиці міста – Лисій горі – з’явилось окреме військове містечко, де знаходились 5-а артилерійська бригада, 4-й кадровий обозний батальйон, кавалерійська частина, на зорі повітроплавання короткий період дислокувались військові дирижаблі «Гриф» та «Кондор». І саме у Бердичеві в роки Першої світової війни розташовувався штаб Південно-Західного фронту, який керував військами Російської імперії на Східноєвропейському театрі воєнних дій.
Після утвердження радянської влади на Лисій горі розмістились кавалерійська дивізія, стрілецькі полки. У середині 1930-х до них приєднались бронетанкові частини, в місті деякий час діяло два військових піхотних училища, розміщувалась 100-а стрілецька дивізія. У 1941 році в Бердичеві сформували 19-й механізований корпус, до складу якого увійшли 43-я танкова дивізія, що дислокувалась безпосередньо у нашому місті. На початку 30-х років на околиці міста поряд із селом Радянське (нині Романівка) збудували військовий аеродром, на якому дислокувався 136-й авіаційний бомбардувальний полк.
Впродовж 1950-1980-х рр. у Бердичеві загальна чисельність військовослужбовців сягала 12-15 тис. осіб. На Лисій горі та на Білопільській вулиці дислокувалося понад 20 військових частин, серед яких: 117-а гвардійська Бердичівська ордена Богдана Хмельницького учбова танкова дивізія Прикарпатського Військового Округу; мотострілецькі, танкові, артилерійські полки; окремий батальйон зв’язку; медико-санітарний та інженерно-саперний батальйони; автомобільний батальйон, медичне депо, база зберігання зброї та техніки; школа прапорщиків, рота хімічного захисту та інші. На аеродромі під Радянським (Романівкою) дислокувався 513-й окремий вертолітний полк.
Лише починаючи з середини 1990-х років у Бердичеві кількість військових стала стрімко скорочуватись, що відбувалося на тлі загального скорочення чисельності української армії. Військові містечка на вулицях Білопільській та Короленка ліквідували, закрили школу прапорщиків, інші військові підрозділи. Скорочення торкнулось і Бердичівської квартирно-експлуатаційної частини (КЕЧ). Ця військова структура, яка займалась обслуговуванням військових частин міста та житлових будинків, в яких проживали родини військовослужбовців, перейшла на цивільні рейки. З великих військових частин у середині першого десятиліття залишилася лише 26-а артилерійська бригада та декілька спецпідрозділів.
З початком російсько-української війни ситуація змінилась – в місті знову стали формувати нові військові частини. А що ж буде далі, покаже час.
Факт 6/12. Декілька фактів про ікону Матері Божої Бердичівської
Щороку 16 липня римо-католицька релігійна громада відзначає свято – Спомин Пресвятої Діви Марії з гори Кармель. Цього ж дня відзначається і річниця коронації ікони Матері Божої Бердичівської – чудотворної ікони, головної католицької святині України.
Коли з’явилась ікона Матері Божої Бердичівської? Чіткої відповіді на це запитання немає. За переказами, ікона здавен зберігалась у родині Тишкевичів, а 22 липня 1642 року Януш Тишкевич (1590-1649) подарував її костелу Непорочного Зачаття Святої Марії Діви, Святого Іоана Хрестителя, Архистратига Михаїла і Святого Іоана Євангеліста під час освячення цього храму.
Вважається, що всього на світі існувало (чи існує) дві ікони Матері Божої Бердичівської – оригінальна Тишкевичева, вірогідно втрачена під час пожежі у липні 1941 року, та її копія, створена художницею Боженою Муха-Совінською у 1991 році. Саме ця ікона нині знаходиться у головному храмі, і саме до неї нині щороку звідусіль ідуть десятки тисяч паломників.
Насправді, ікон Матері Божої Бердичівської значно більше. Ще за часів існування оригіналу іконописці виготовили десятки копій ікони Матері Божої Бердичівської, які розійшлися світом. Ці копії нині представлені як у діючих храмах, так і в музеях та приватних колекціях. Найбільше їх – у сусідній із нами Польщі.
Створюють копії чудотворної ікони й сучасники. У 2007-2009 роках Бердичівську чудотворну ікону дуже гарно змалювали українські мистці: 2007 року – Андрій Дем’янчук, 2008 року – три майстри сакрального мистецтва Сергій Булко, Ігор Орищак та Ігор Леськів (спільний твір усіх трьох); 2009 року – ікономаляр із Прикарпаття Василь Стефурак. Усі три нові копії близькі до Тишкевичевого оригіналу, але в деталях мають багато особистісного: у колориті, декорі, трактуванні тла, змалюванні корон, шляхетній витонченості малярства, застосуванні сучасних варіантів давніх стилів – ренесансу, бароко, класицизму.
Зберігаються копії ікони Матері Божої Бердичівської не лише у римо-католицьких, але й у православних храмах. Так, бердичівський Свято-Миколаївський собор УПЦ має власну версію цієї ікони, створену бердичівлянином – художником Мирославом Ясельським (він її створив наприкінці 2012 року, освятили ікону у 2014-у на третій день Різдва Христового). Цей варіант має деякі відмінності від оригіналу: у центрі образ Божої Матері Бердичівської з Божим Дитятком, з двох сторін лики Святих – благовірного князя Олександра Невського та Великомученика Георгія Побідоносця.
Свято-Преображенський храм ПЦУ також має власну ікону Матері Божої Бердичівської. Її створив бердичівський художник Микола Яцюк на замовлення старости Свято-Преображенського храму Миколи Чабана. Вони подарували її храму в рік 20-річчя його заснування (1997). Більш того, ця Церква має в Бердичеві й відповідний храм – храм святої ікони Матері Божої Бердичівської.
Ось таку на сьогодні розлогу історію має ікона Матері Божої Бердичівської, шанована як католиками, так і православними. З кожним роком з’являються все нові й нові її копії, розходячись світом та прославляючи святиню та місто, в якому вона несе вірянам мир та Божу благодать.
Факт 7/12. Скарби, знайдені у Бердичеві
Бердичів багатий на скарби. Про це свідчать численні знахідки, хоча інформація про них у більшості своїй і не потрапляє до публічного простору. Та все ж про одну з них, яка свого часу наробила значного галасу серед науковців, варто розповісти.
Близько 1884 року в Бердичеві було знайдено скарб, що складався з 197 литовських монет типу «колюмни» – «спис із хрестом» та 172 празьких грошів Вацлава IV (1378-1419). Причому празькі гроші були дуже стерті, а литовські денарії мали добру збереженість.
На ті часи литовські денарії були дуже рідкісною знахідкою, і скарб з такою кількістю монет викликав великий інтерес у нумізматів. На сторінках тогочасних «Записок нумізматичних» («Zapiski numizmatyczne»), що виходили щоквартально у Кракові (Польща), з приводу визначення достовірності, автентичності цих монет виникла навіть полеміка. І хоча протягом наступного століття до наукового обігу ввели значну кількість найдавніших литовських монет, розроблено їх систематизацію та класифікацію, з приводу хронології та достовірності таких монет серед дослідників немає єдності і до сьогоднішнього дня. Серед основних 4-х типів найдавніших литовських монет, денарії типу «колюмни» – «спис із хрестом», єдині, поширені серед знахідок на Україні (решта типів відомі в поодиноких екземплярах). Основний ареал поширення таких монет – Волинь (до складу якої входить і Бердичів), саме тут концентруються найбільші скарби литовських монет. Це дало привід нумізматові М. Щекатіхіну в 30-х рр. XX ст. зробити припущення, що ці монети карбувалися у місті Луцьк великим князем литовським, руським і жемайтським Вітовтом у 1384-1388 рр. Пізніше точку зору цього дослідника підтримали деякі нумізмати. Більшість сучасних дослідників також пов’язують ці монети з карбуванням Вітовта, але вже в XV ст., (після 1401, 1413 рр. та ін.) у єдиному центрі – столиці Великого князівства Литовського і Руського – м. Вільно (нині Вільнюс, столиця та найбільше місто Литви).
Бердичівський скарб 1884 року, напевно, може датуватися ІІ-ІІІ чвертю XV ст., адже він містив празькі гроші, які значний час були в обігу (дуже стерті), і значну кількість литовських динаріїв, які не встигли стертися в процесі обігу (непоганої збереженості).
Разом із іншими волинськими знахідками Бердичівський скарб порушив багато цікавих проблем перед дослідниками, але зафіксував чи не головний для нас факт – вже на ті часи Бердичів існував як значний населений пункт, який мав тісні економічні зв’язки з Литвою.
Факт 8/12. Про Почесних громадян міста Бердичева
У Бердичеві звання Почесного громадянина міста Бердичева запровадили у 1969 році. Згідно Положення про звання, затвердженого того ж року, цю відзнаку присвоювали «громадянам, які внесли вагомий вклад у справу встановлення Радянської влади, будівництва соціалістичного суспільства в нашій країні, боротьби з ворогами нашої Вітчизни, відбудови зруйнованого народного господарства фашистсько-німецькими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р.». З часом до Положення вносили зміни, у 2008 році затвердила додаток до Положення, яким визначили порядок присвоєння, статус та пільги, які надаються при присвоєнні звання. У 2021 році змінилась і назва відзнаки – Почесний громадянин Бердичівської міської територіальної громади.
На сьогодні (липень 2026 року) у Бердичеві нараховується 78 Почесних громадян. Сімнадцятьом із них це звання присвоїли посмертно. Переважно це воїни, які загинули, захищаючи свободу та незалежність України. Але серед тих, кому звання присвоїли посмертно, є і Володимир Волощук – громадський та політичний діяч, який неодноразово обирався головою представницьких органів міської влади. Після трагічної загибелі Володимира Волощука депутати Бердичівської міської ради саме так відзначили його заслуги перед громадою.
Хоча відзнака присвоюється лише один раз, є серед Почесних громадян Бердичева людина, яка отримала це звання двічі. Це учасник визволення Бердичева від німецьких загарбників, двічі Герой Радянського Союзу Йосип Гусаковський (1904-1995). Вперше його нагородили у 1984 році з нагоди 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Вдруге присвоєння відзнаки відбулось у 1993 році – з нагоди 50-річчя від дня визволення міста Бердичева від нацистських загарбників.
На сьогодні дев’ять Почесних громадян продовжують працювати та творити на славу нашого міста, більшість із них проживає у Бердичеві. Наймолодшому з них виповнилося 43 роки (Юрій Крімаренко, 1983 р.н., уродженець Бердичева), найстаршому – 95 років (Анатолій Гопта, 1931 р.н., уродженець Харкова).
Факт 9/12. Християнська традиція поховань біля храмів
З давніх-давен у християн існує традиція проводити поховання померлих поряд із храмами. Ця ж традиція до 1917 року існувала й у Бердичеві – поряд із православними Михайлівською церквою, Успенським, Свято-Миколаївським та Свято-Троїцьким храмами існували церковні кладовища, де проводили поховання осіб та церковних служителів. Те ж відбувалось і в католицькій громаді міста.
Зі становленням радянської влади відбулось відділення церкви від держави. Тож традицію поховання поряд із храмами скасували. У Бердичеві всі діючі церковні кладовища закрили, з часом їх територію розпланували та віддали під забудову.
У 1991 році Україна отримала незалежність та розпочала будівництво нового суспільно-політичного ладу на своїй території. Відбулись зміни й щодо ставлення до Церкви. У Бердичеві, зокрема, стали активно розвиватись релігійні громади, очільником найбільшої з них став настоятель Свято-Миколаївської церкви УПЦ архімандрит Григорій Боднарчук. Коли у лютому 1996 року він помер, його поховали на території храму. З його похованням у Бердичеві фактично відродили традицію поховання померлих на цвинтарях, що знаходяться на території діючих храмів. У 2006 році поряд із римо-католицьким храмом Святої Варвари поховали о. Бернарда Міцкевича (1929-2006), який із 1977 року в Бердичеві самовіддано служив Богу і вірним. У 2015 році поряд із ним поховали його брата Амвросія (1934-2015).
Факт 10/12. Маловідома газета Бердичівщини
Сьогодні на ринку місцевої друкованої преси фактично залишилось лише два видання – це «Земля Бердичівська», найстаріша нині газета Житомирщини, якій виповнилось 107 років, та «РІО-Бердичів», яка видається вже більш як чверть століття. Чому зникли всі інші видання, яких у кращі часи на теренах нашого міста друкувалось до 5-7 найменувань, цілком зрозуміло – технологічний розвиток (мобільні мережі зв’язку) та соціальні мережі зробили їх непотрібними. Та й вказані вище газети попри їх колишню популярність, поступово втрачають свій «ядерний» електорат – читачів старшого віку.
У контексті друкованих ЗМІ, які видавались на теренах нашого міста, варто згадати один вже призабутий період – повоєнний час. На той час серед місцевої преси вибір у бердичівлян був лише один – «Радянський Шлях» (сучасна «Земля Бердичівська»). На шпальтах газети, що мала на той період тираж у 2-3 тисячі екземплярів (у 80-х наклад досяг позначки у 20 тисяч), друкували передовиці на виробничі теми, компартійні матеріали, новини сільського життя. Були й розважальні матеріали, новини спорту, літературна сторінка. І так тричі на тиждень. Якщо запитати будь-кого з бердичівлян старшого віку, які газети видавались у Бердичеві за радянської влади, відповідь майже завжди буде однією – лише «Радянський Шлях»! Одиниці, щоправда, згадають про «Зорю Комунізму». Але це скоріше виняток – газета існувала всього півтора роки та друкувалась взамін газети «Радянський Шлях» у часи пришестя раднаргоспів. Дехто згадає і заводські газети на кшталт «прогресівської» «За технічний прогрес» та «Іллічівець» шкірзаводу, хоча ці видання друкувались виключно для внутрішньозаводських потреб.
Та майже ніхто не згадає, що тривалий час у Бердичеві існувала ще одна газета. Ім’я їй – «Шлях Соціалізму».
З’явилась ця газета у квітні 1946 року, засновниками її стали Бердичівський райком КП(б)У та Рада депутатів трудящих. Двічі на тиждень (зазвичай, у середу та неділю) на шпальтах цієї газети розміщувались матеріали про життя сільської громади Бердичівщини, роботу районних партійних органів, здобутки та проблеми колгоспів та радгоспів Бердичівщини.
Тираж газети становив на початку її існування дві тисячі екземплярів, згодом коливався в межах 2,4-2,7 тисяч. Редакція розмістилась у приміщенні по вулиці Комінтерна, 3 (цю назву деякий час носила вулиця Садова), у будинку, який прекрасно зберігся до сьогодні – зведений у 1909 році, цей адміністративний будинок із мансардою і нині милує око пересічних бердичівлян.
Протрималась газета «Шлях Соціалізму» на ринку преси цілих 13 років. Працювала б редакція над випуском газети й надалі, але вольовим рішенням засновників її зачинили.
У редакції газети в різні роки працювали журналісти, які залишили помітний слід в історії Бердичева. Так, один із очільників редакції Лука Давидович Дзюба після «Шляху Соціалізму» з 1960 по 1983 роки очолював ту ж міськрайонну газету «Радянський Шлях», інший головний редактор Микола Кіндратович Борисюк у подальшому присвятив своє життя освітянській ниві – тривалий час очолював середню школу №17, відмінник народної освіти України, Почесний громадянин міста Бердичева (2009).
Нині майже повний архів районної газети «Шлях Соціалізму» зберігається в редакції газети «Земля Бердичівська», що дозволяє дослідникам та науковцям знайомитись із минулим нашого краю.
Факт 11/12. Статус Свято-Миколаївського собору
Сьогодні у Бердичеві на перехресті вулиць Європейської та Шевченка діє православний Свято-Миколаївський собор, який підпорядковується Українській Православній Церкві (це самоназва згідно зі статутом організації, але загальновживаною вважається наступна назва – Українська православна церква (Московського патріархату) або Російська православна церква в Україні). І цей храм не лише не завжди мав статус собору, але й отримував його декілька разів (нагадаємо, що у православній традиції статус «собору» надається головному храму єпархії, де знаходиться єпископська кафедра, або головному храму в місті; саме тут єпископ, або архієпископ, найчастіше проводить богослужіння).
На місці існуючої будівлі, спорудженої у 1908 році, ще у 1751 році спорудили первісний дерев’яний храм, в якому правили уніатські (греко-католицькі) священники. Тривалий час для власників Бердичева князів Радзивіллів, на кошти яких і збудували церкву, цей храм вважався родовим. Після поділу Польщі та входження краю до складу Російської імперії, та, відповідно, переходу від унії до православ’я, у храмі стали правити священники, які також перейшли у православ’я. У ході проведення церковно-адміністративної реформи у зв’язку з наближеністю до Успенського собору Миколаївській церкві класність не встановлювали і вона не вписується до реєстру «парохияльных церквей» єпархії, а з 1834 року взагалі втратила свою самостійність в управлінні і стала кладовищенською церквою, приписаною до Успенського собору.
Все змінилось із побудовою на місці ветхого дерев’яного храму нового кам’яного. Будівля нового храму вирішена у стилі пізнього бароко (рококо) з усіма властивими цьому стильовому напряму архітектурно-художніми прийомами і деталями.
У 1923 році Свято-Миколаївський храм вперше отримав статус собору. Це відбулось, коли єпископ Липовецький і Бердичівський Олександр (Чекановський), що проводив тут богослужіння, приєднався до обновленського руху – розкольницького руху у російському православ’ї, що офіційно виник після Лютневої революції 1917 року. У лютому 1938 року духовенство Миколаївської церкви на чолі з єпископом Мелетієм заарештували та піддали репресіям, а сам храм 7 квітня того ж року рішенням окружного комітету ВЦВК по Житомирській області закрили, а майно передали для культурних потреб трудящих. Церковне майно відразу розграбували, ікони, книги знищили та викинули, від храму залишились лише стіни, вікна та двері.
Вдруге храм набув статусу соборного у листопаді 1941 року, коли він перебував у складі Волинської і Житомирської єпархії Української автономної Церкви (АПЦ), що виникла на окупованих німецькими військами територіях України. 4 листопада, у день святкування Казанської Божої Матері до Бердичева прибув Волинський і Житомирський високопреосвященний архієпископ Олексій (Громадський). Він за участі шести місцевих священиків освятив престол та храм, оголошуючи його соборним. По звільненні України від німецьких окупантів на її території АПЦ припинила свою діяльність. У 1945 році, вже по війні, бердичівський православний храм зареєстрували як приходський Православної церкви Московського Патріархату. Так він втратив статус соборного.
Втретє Свято-Миколаївський храм набув статусу соборного у 1996 році. На цей час храм перебував у складі Української Православної Церкви Московського Патріархату, він став другим соборним храмом у Житомирській єпархії після Житомирського Преображенського кафедрального собору.
Факт 12/12. Міська топоніміка
Останній у цій тематичній дюжині факт пов’язаний не скільки з Бердичевом, скільки з іншими населеними пунктами, в міській топоніміці яких зустрічається назва нашого міста.
Так, вулиці, що носять ім’я нашого міста, тобто, Бердичівські, можна віднайти у багатьох населених пунктах світу, розпочинаючи від сусідніх із Бердичевом сіл Великі Низгірці та Рея, і закінчуючи містом Сєдльце у Польщі чи Тель-Авівом в Ізраїлі (правда, в Тель-Авіві вулиця отримала назву не напряму від імені нашого міста, а від імені Міхи Йозефа Бердичівського (1865-1921) – відомого письменника, який писав на івриті та ідиш). Вулиця Бердичівська є в нашому обласному центрі Житомирі – Велика та Мала Бердичівська, а також у столиці України Києві (Шевченківський район), де з’явилась у середині XIX століття під цією назвою (офіційно затверджена у 1869 році) як проїзд до Житомирського (а отже і Бердичівського) шляху.
Варто згадати й унікальний, як на мене, випадок із населеним пунктом, в якому є лише одна(!) вулиця, й та має назву Бердичівська. Це невеличкий хутір-село Любомирка (чомусь вряди-годи його помилково називають Любомирівкою – такий навіть дорожній знак-вказівник був), що має з десяток дворів і де ця одна-єдина вулиця проходить паралельно автошляху Р31 Бердичів-Літин.
З вищевказаного випливає наступне запитання: а чи з’явиться і в Бердичеві вулиця Бердичівська? Попри легку абсурдність цього запитання я маю відповідь – чому б і ні! Наприклад, у Києві є вулиця Київська. Вона знаходиться у Солом’янському районі, селище Жуляни, пролягає від вулиці Сергія Колоса до Садової вулиці.
Тож чи з’явиться у Бердичеві вулиця Бердичівська, покаже час.
Представляємо вашій увазі перелік книг з історії міста Бердичева та Бердичівщини загалом, які представлені у вільному продажі.
