Дюжина планів та карт міста Бердичева

Як відомо, карти – це зменшені, узагальнені та спрощені зображення земної поверхні чи її частин на площині, побудовані за математичними законами з використанням масштабу та умовних позначень. Вони дозволяють зрозуміти просторові зв’язки, рельєф та розташування об’єктів. Але для краєзнавців карта – це щось більше, ніж зображення земної поверхні. Їх у першу чергу цікавлять населені пункти, які знаходяться на цій місцевості, їх розвиток у проміжку часу, зміни у площах зайнятої території, аналіз історичного розвитку. Якщо географ на карті побачить просто позначку, то краєзнавець, історик за цією позначкою побачить щось значно більше.

Тож пропоную зацікавленим читачам ознайомитись із низкою карт, а вірніше, вже за традицією, – дюжиною, які розкажуть нам значно більше, ніж те, що ми на них побачимо. Це будуть не лише карти самого Бердичева, але й карти, на яких Бердичів позначений як населений пункт. І розповідь ця піде у хронологічному порядку.

Карта 1/12. Карта Великого князівства Литовського 1613 року.

Ця географічна карта для нас знаменна тим, що на ній вперше з’явився такий населений пункт як Бердичів.

Датована карта 1613 роком, це карта Великого князівства Литовського, також знана як Радзивіллівська мапа чи Мапа Радзивіла в масштабі 1:1 300 000. Була виконана на замовлення Миколая Криштофа Радзивілла «Сирітки» нідерландським картографом і гравером Гесселем Ґеррітцем на підставі малюнків Томаша Маковського. Видана вперше в Амстердамі в друкарні Віллема Янсзона Блау.

Крім детального й географічно правильного позначення українських земель, сотень сіл, міст, поселень, річок і доріг, карта Литви Радзивіла є також першим картографічним джерелом, яке зафіксувало назву «Україна» (Vkraina), позначене в центральному Подніпров’ї між Ржищевом та Каневом.

Розглядаючи цю карту, побачимо поряд із Бердичевом (Berdiczow) сусідні населені пункти П’ятку (Piatek), що знаходиться на однойменній річці П’ятці (хоча через сам Бердичів на цій карті сучасна річка Гнилоп’ять ніби як не протікає), Слободище (Slobodijβeza), Кодню (Kodnia), Іванопіль (Ianuβpol), Білилівку (Bielilowka), та Житомир (Zijtomirz) на річці Тетерів (Ciccieref A.).

Карта 2/12. Карта Гійома (Вільгельма) Левассера де Боплана (1648).

У 1648 році відомий картограф, військовий інженер-фортифікатор, архітектор, письменник французького походження Гійом (Вільгельм) Левассер де Боплан (1600-1673) перебуваючи на службі у Сигізмунда ІІІ Вази, короля Речі Посполитої, видав «Генеральну карту України». Її повна назва – «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна, з належними провінціями». Це географічна карта України та сусідніх країн, виготовлена як гравюра голландським картографом Вільгельмом Гондіусом.

Ця карта має розміри 42 х 54,5 см. і є однією з найбільш ранніх та найдостовірніших карт південної частини Східної Європи. Це перша західноєвропейська карта, присвячена власне Україні – «від Московії до Трансільванії».

Карта відрізняється чудовою деталізацією – у її 1 см зображено 18 км реальної території. На карті відображені всі більш-менш значні населені пункти, річки, озера, лісові масиви, торговельні шляхи. Особливістю її є те, що, на відміну від сучасних карт, має південну орієнтацію аркушу. Тобто, у її верхній частині зображується південь, а не північ, як на звичних нам картах.

Зрозуміло, що нині карта Боплана є унікальним джерелом історичних відомостей про наш край та Україну в цілому. Адже вона містить 1293 об’єкти, серед яких 993 населених пункти та 153 річки. Але якщо уважно переглянути карту, ми зустрінемо на ній… два Бердичева!

На карті Боплана наш Бердичів показано як населений пункт Berdiczow (такою є назва нашого міста в тогочасних історичних документах на польський манер). Перший із них знаходиться на правому березі безіменної річки (це сучасна Гнилоп’ять) та позначений умовним картографічним позначенням як Sloboda Nova Colona, що перекладається з латини як слобода, нова колонія. У тогочасній Україні так позначали новозасноване поселення. Неподалік Бердичева зустрічаємо таку ж слободу Жежелів та села (латиною Pagus) П’ятки, Слободище та Чуднів.

Вдруге населений пункт Berdiczow зустрічаємо неподалік Житомира. На цей раз він позначений вже як місто (латиною Oppidum). Натомість Житомир має позначку Oppidum Turca, що перекладається як «мусульманське (або турецьке) місто».

Чому на карті Боплана зустрічається два Бердичева, залишається таємницею. Цілком вірогідно, Боплан мав на увазі інший населений пункт, відомості про який йому повідомили помилково, адже картограф не мав змоги повністю дослідити всі терени України особисто.

На карті також позначено Чорний шлях – «дорогу чорної і грізної памʼяті», який має тут назву Czarnӱ Szlak. Ним у ХV-XVІІ ст. користувалися кримські татари для набігів на Правобережну та Західну Україну й Польщу і гнали полонене населення до Кафи (сучасна Феодосія, півострів Крим). Тут його відгалуження проходило недалеко від Бердичева, а саме: тягнулось із півдня з боку Махнівки й далі на Краснопіль.

Нині відомо 7 примірників карти 1648 року, і вони між собою різняться. Ця різниця полягає в поступовому збагаченні й корегуванні їх змісту.

Карта Боплана стала фундатором знань про Україну, поширила ім’я України на Заході.

Карта 3/12. План Волинської губернії містечку Бердичеву, 1825 рік.

Відомості про перший Генеральний план містечка Бердичева датуються 1807 роком. Саме тоді архітектор Вільям Гесте, російський інженер та архітектор шотландського походження, розробив цей план, маючи на меті покращити архітектурний стан містечка. План передбачав геометричну мережу вулиць, поміж якими мали бути прямокутні квартали типової житлової забудови. Однак втілення цього плану було нереальним, цей план допоки що до нас не дійшов.

03 квітня 1825 року Російський імператор Олександр I затвердив новий Генеральний план містечка Бердичева – «Быть по сему. Александръ». План вже враховував існуючу забудову історичного центру поблизу монастиря Босих Кармелітів разом із торговими і громадськими спорудами. Ядром головного архітектурного ансамблю визначено фортецю-монастир, планування західної частини міста набуло радіально-концентричного характеру.

На жаль, втілити цей план у життя міська влада також не зуміла. Але головне – він дійшов до нас! Споглядаючи його, ми можемо побачити, що вже тоді архітектори неподалік Білопільської застави відвели земельну ділянку для загальноміського кладовища з ділянками для представників різних релігійних конфесій. Це кладовище наприкінці вулиці Григорія Сковороди існує й нині.

Карта 4/12. План міста Бердичева, 1845 рік.

Це наступний Генеральний план Бердичева, який представили на затвердження Київському цивільному губернатору Івану Івановичу Фундуклею. Цей план розробили на основі Генерального плану 1825 року з урахуванням зміни статусу населеного пункту з містечка на повітове місто (цей статус надали Бердичеву Указом Його Імператорської Величності Правлячому Сенату 7/19 грудня 1845 року).

Як і для попереднього плану, реалізувати задуми архітекторів було вкрай важко. План фактично не враховував існуючий стан забудови міста, окрім його центральної частини. Та й коштів на це у казні не було. Місто залишалось володільницьким, а власники міста князі Радзивілли не спішили вкладати власні кошти у розбудову, воліючи лише збирати податки з населення. Цьому є пояснення: останній прямий власник князь Матвій Радзивілл помер у 1818 році, хоча й був двічі одружений, але не залишив нащадків (вдруге він одружився на племінниці Юлії з роду Радзивіллів, дочці двоюрідного брата Миколая Радзивілла, який походив з гілки «жермунської», генерал-майора Війська Литовського). По його смерті Бердичів та бердичівські землі дісталися синам князя Миколая Радзивілла: Михайлу, Францішку, Миколаю, а також їх сестрі Юлії (вдові померлого князя). До спадщини був також допущений, за походженням із іншої родинної лінії – князь Олександр Радзивілл, син Домініка, старости книшеньського, дідич Аннополя в Білорусії, капітан гвардії Війська Польського в 1813 році. Бердичів та ключовий осередок дісталися князю Миколаю Радзивіллу. Але марнотратство князя, а згодом і його сина Филипа стали причиною того, що над їх бердичівською власністю встановили урядову адміністрацію, яка тривала понад 50 років. Лише під примусовим управлінням «громадян сумлінних і порядних», котрими були князь Огінський та граф Чапський із Мирополя, залишки маєтку очистили від боргів.

Та все ж план 1845 року цікавий баченням можновладців щодо подальшого розвитку міста, розміщенням зон приватної забудови, назвами площ, які так і не увійшли у широкий вжиток та не набули усталеного виду. А ще на план нанесли існуючі кам’яні будівлі, що дозволяє їх ідентифікувати, особливо ті, що збереглися до сьогодні.

Даний план міста Бердичева 1845 року нині зберігається у фондах Державного архіву Житомирської області.

Карта 5/12. План міста Бердичева, 1849 рік.

Цей План – перше відоме нам зображення реального стану Бердичева, адже на відміну від своїх попередників, План відобразив місто таким, яким воно існувало насправді. План так і називається – «План Киевской губернії города Бердичева настоящего положения и составлен 1849 году». І його цікаво порівнювати з Планом міста Бердичева 1845 року у сенсі того, яким був Бердичів насправді та яким бачили наше місто архітектори.

З натури вимірював та складав план Бердичівський міський землемір титулярний радник Сєроцинскій, підписали оригінал плану власник міста Бердичева князь Микола Радзивілл, уповноважений власниці частини Бердичева княгині Чарторийської колезький реєстратор Григорій Любецький, городовий Кафтирєв та міський голова Ципляєв.

На Плані вперше позначено палац власників міста Радзивіллів (на попередніх планах він відсутній) з господарськими будівлями, також поштову контору, поштову станцію, кляштор Маріавіток (жодна з цих будівель до сьогодні не збереглась). Навпроти палацу Радзивіллів бачимо велику водойму, нині на її місці знаходиться обласний госпіталь для ветеранів війни. На місці мікрорайону сучасної вулиці Богдана Хмельницького існує велика левада – присадибна ділянка землі з сінокосом, городами та плодовими садами. І головне – пішохідний міст через Гнилоп’ять, де сучасна вулиця Львівська впирається у Білопільську, а далі на місці сучасного Ботанічного саду – лише вільна від забудови земля. Міська лікарня, збудована на кошти власника міста Матвія Радзивілла, знаходиться практично на околиці міста, навпроти неї – глинище, в якому видобували глину для невеличкого цегляного заводу (нині це район вулиці Всеволода Нестайка).

Практично усі будівлі міста – дерев’яні, лише центр забудований кам’яними будинками. Але вже на той час у межах міста діяли (і позначені на цьому плані) не менше восьми цегляних заводів, що свідчить про попит та нагальну потребу громади в будівельних матеріалах.

Даний План міста Бердичева нині зберігається у фондах Державного архіву Житомирської області.

Карта 6/12. План повітового міста Бердичева Київської губернії 1874 року.

Це ще один План Бердичева, створений архітекторами для планування подальшого розвитку міста. Затвердив цей План імператор Російської імперії Олександр II («Быть по сему») 06 грудня 1874 року. Її масштаб – в одному англійському дюймі 50 сажнів (в метричній системі відповідно 2,54 см та 106,68 м).

На карті вперше позначено назви не лише основних вулиць міста, але й другорядних. Присутні також назви площ, представлений перелік основних будівель як існуючих, так і тих, які планується звести. Серед останніх – міський театр, торгівельні лавки, скотобійна та кладовище. Міський театр планувалось звести на місці, де нині парк Центру позашкільної освіти (будівля колишньої міської думи). Можливо саме цей факт і став вирішальним для думських засідателів, коли вони у 1900-у році вносили зміни до початкового плану будинку міської думи, запропонованого архітекторами, та збудували двоповерхову будівлю з великою залою для думських засідань, в якій також планували влаштовувати народні читання, публічні концерти та спектаклі.

Нове кладовище пропонувалось облаштувати за територією міста поряд із поштовою дорогою на міста Липовець та Вінницю – сьогодні на цьому місці знаходяться будинки приватної забудови між вулицями Солдатською та Гірською. Яке саме кладовище мало з’явитись на околиці міста, невідомо. Адже існуюче на той час кладовище на вулиці Пушкіна (Григорія Сковороди) та поділене на релігійні конфесії, ще мало цілком достатні площі для проведення поховань. Цікаво, що на Плані поряд із кладовищем показана залізнична гілка, яка прямує від залізничного вокзалу у напрямку на Шепетівку, хоча саму гілку в реальності збудують лише через два роки. Вона з’єднала Бердичів спочатку з Шепетівкою, а далі з Кривином (нині село Старий Кривин Славутського району Хмельницької області) та вже остаточно обмежила з півночі територію кладовища.

Даний План міста Бердичева нині зберігається у фондах Державного архіву Житомирської області.

Карта 7/12. План міста Бердичева 1926 року.

Цей схематичний план міста Бердичева створило Бердичівське окружне статистичне бюро у 1926 році в рамках підготовки до проведення перепису населення СРСР, який відбувся 17 грудня того ж року.

Цей план є унікальним джерелом знань про стан нашого міста, адже він став поки що єдиною відомою нам більш-менш докладною картою Бердичева, створеною у проміжку між Першою та Другою світовими війнами. Цікавим також є масштаб цього плану – в одному дюймі 200 сажнів (відповідно 2,54 см та 426,72 м). На цей час картографи для створення карт вже мали орієнтуватись на використання метричної системи, яку в країні запровадили постановою РНК у липні 1925 року, а її обов’язкове використання на всій території СРСР (включно з УРСР) закріпили декретами з 1927 року.

Оскільки створювали цей схематичний план для конкретних службових цілей, він має цікаві особливості. Так, на час проведення перепису все місто розділили на інструкторські участки (дільниці). На плані також позначені тогочасні межі міста, затверджені того ж 1926 року. Згідно цих даних бачимо, що територія Бердичівської держцукроварні (сучасна територія колишнього цукрорафінадного заводу разом із вулицею Червоною) не входила до складу міста, як і Жовтнева економія (нині село Мирне Райгородоцької громади). Також у межах Бердичева на його околицях позначені численні хутори, які з’явились ще наприкінці XIX або на початку XX століття та зникли у 1930-1950-х роках.

Аналізуючи цей план Бердичева, помічаємо, якої значної трансформації у наступні десятиліття зазнала вулична мережа міста. Наведемо декілька прикладів. Як бачимо на плані 1926 року, вулиця Іванівська бере свій початок біля стін гімназії на вулиці Училищній (нині Гуманітарна гімназія № 2) і проходить паралельно вулицям Білопільській (нині Європейська) та Махнівській (нині Вінницька), закінчуючись біля вулиці Данилівської, відомої жителям старшого віку як вулиця Фрунзе. Починаючи з 1920-х років вулиця Іванівська стала активно забудовуватись та значно укоротилась за рахунок хаотичної забудови приватного сектору. Довершив справу Генеральний план міста 1955 року, у відповідності до якого у 1960-х роках весь мікрорайон 216 кварталу (нині мікрорайон Дитячого світу) забудували п’ятиповерховими «хрущовками». І вулиця Іванівська зникла.

Та фрагментарні залишки цієї вулиці все ж де-не-де залишились – наприклад, це нині частина вулиці Сергія Ковтуна (колишня Урицького). Залишилась згадка про вулицю Іванівську і в міській топоніміці – продовженням вулиці, яка доходила до вулиці Данилівської, стала вулиця Новоіванівська, яка бере свій початок від Данилівської та прямує у тому ж напрямку на схід, доходячи до провулків Семенівських.

Ще приклад: вулиця Зелінська (на карті міста за 1874 рік позначена як Зеленінська) розпочинається від водонапірної башти на Соборній (Радянській) площі та проходить паралельно вулиці Мостовій (Красіна) до річки Гнилоп’ять. У 1938 році цій вулиці надали нову назву – імені Стаханова, за прізвищем радянського шахтаря, тогочасного новатора вугільної промисловості. Вулиця Стаханова зникла у 1950-і роки зі спорудженням п’ятиповерхового житлового будинку на площі Радянській (Соборній), 1/2 та виділенням додаткової території для нових виробничих цехів верстатобудівного заводу «Комсомолець» (АТ «БЕВЕРС»). Нині будинки колишньої вулиці Зелінської/Стаханова належать до вулиці Максима Залізняка (Воровського).

Карта 8/12. Карта Управління воєнних топографів М-35-82-А, 1933 рік.

Першими та основними користувачами карт є військові структури. Це твердження абсолютно справедливе, адже військова картографія є основою планування і управління. Без знання реального стану місцевості, достовірних відомостей про шляхи, річки, розташування населених пунктів неможливо правильно планувати наступ чи оборону місцевості. Наприклад, командири російських збройних формувань під час вторгнення на територію України на початку 2022 року використовували топографічні карти, складені у середині XX століття, що призвело до численних помилок у плануванні, і як результат – непоправних втрат у живій силі та техніці ворога.

Перша військова карта, яку виготовили радянські військові, стала карта Управління воєнних топографів М-35-82-А за 1933 рік. Основою для неї стала карта 1908 року, рекогностування провели у 1932 році. На карті гриф – «Не подлежит оглашению».

Карта доволі груба – масштаб 1:50000 (в 1 сантиметрі – 500 метрів), відповідно вулична мережа нанесена умовно. Та все ж вона доволі інформативна з огляду на те, що бачимо околиці міста та найближчі населені пункти.

У подальшому військові служби продовжували роботи з картографування нашої місцевості. У 1939-у, а згодом і в 1943 році побачили світ наступні видання цієї карти з внесеними змінами. Так, на уточнених картах робітниче поселення Комнезамівка (Корніловка) зникає як окрема одиниця (увійшло до складу міста), а на Червоній горі (на той час офіційна назва Горя Красного Октября) зникає позначений раніше іподром кавалерійської бригади.

Далі буде…