Дюжина пам’яток історії Бердичева

Окрім пам’яток архітектури, про які розповідалось у попередній дюжині, існує ще одна категорія пам’яток культурної спадщини – це пам’ятки історії.

Пам’ятки історії за визначенням – це визначні місця, споруди, комплекси, поховання чи предмети, пов’язані з важливими подіями, життям відомих осіб, розвитком культури та побуту, що мають наукову, пізнавальну цінність і підлягають державній охороні. Вони слугують матеріальним втіленням історичної пам’яті суспільства, а в нашому випадку – історії Бердичева. В Україні пам’ятки історії заносяться до Державного реєстру нерухомих пам’яток України та охороняються законом.

Що може бути пам’яткою історії? Та будь що, пов’язане з історичними подіями! Це, наприклад, окремі місця, палаци, фортеці, храми, навчальні заклади, поля битв, місця репресій, могили видатних діячів, братські могили та цілі некрополі.

Загалом, як ви вже зрозуміли, пам’ятки історії зберігають наше переважно нематеріальне минуле. І що саме цікаве – зберігають навіть тоді, коли ми самі цю історію не зберігаємо, або навіть намагаємося забути, викреслити з нашого життя.

Про окремі пам’ятки історії, які знаходяться у нашому місті, і буде ця розповідь. Більш того, усі згадувані нижче пам’ятки історії Бердичева є на сьогодні офіційно визнаними державою (не залежно від того, якою саме – у складі СРСР чи після отримання Незалежності) та перебувають під її охороною.

Пам’ятка історії 1/12. Пам’ятний знак жертвам тоталітарного режиму

Цей непримітний пам’ятний знак з’явився на перехресті вулиць Героїв України та Лілії Карастоянової у листопаді 2005 року. І місце це більш ніж символічне – саме неподалік у часи Великого терору 1937-1938 років знаходилась будівля місцевого підрозділу НКВС, у стінах якої відбувались катування, а в підвалах – страта безневинних людей. Їх тіла потім потрапляли до братських могил, які влаштували тут же, на території підрозділу. Наприкінці 1950-х років ці тіла таємно перепоховали на єврейському кладовищі.

Спершу на будівлі заводу безалкогольних напоїв, спорудженій у 70-х роках, встановили меморіальну дошку, яка нагадувала про події тих років. Відбулось це на початку грудня 1998 року. А через сім років з’явився і пам’ятний знак. До речі, напис на ньому в точності повторює напис на меморіальній дошці, яку розмістили на стіні адмінкорпусу зі сторони вулиці Лілії Карастоянової.

Наказом управління культури і туризму Житомирської обладміністрації пам’ятний знак жертвам тоталітарного режиму у 2007 році внесли до переліку нововиявлених об’єктів культурної спадщини за категорією пам’ятка історії місцевого значення.

Пам’ятка історії 2/12. Будинок, в якому жив і працював начальник політвідділу 18-ої Армії Брежнєв Л.І.

Про цей будинок на розі вулиць Шевченка і Героїв України (колишня вулиця Дзержинського) та про події січня 1944 року влада у Бердичеві згадала лише у 1979 році – у розпал показної любові до тогочасного генерального секретаря компартії та фактичного керівника СРСР Леоніда Брежнєва. Саме у квітні того року на будинку з’явилась меморіальна дошка, яка мала нагадувати пересічним бердичівлянам про те, що у цьому будинку «жил и работал начальник политотдела 18 армии I Украинского фронта Л.И. Брежнев». Через чотири роки підметушилась й обласна влада, коли своїм рішенням взяла під державну охорону цей будинок як пам’ятку історії.

Звичайно, на сьогодні цей будинок не заслуговує на статус пам’ятки історії. Та й меморіальної дошки давно немає – її демонтували ще на початку 1990-х років. Але сам будинок як приклад архітектури своєї епохи примітний. Цей житловий будинок збудували у 1930 році у стилі нового конструктивізму, це так званий «харківський проєкт», бо проєкт скопіювали з подібних будівель у тогочасній столиці України місті Харкові. Цікавим є й те, що одна частина будинку має п’ять поверхів, а інша – чотири, а сам будинок ще мав назву «американський дім», бо за мірками перших радянських п’ятирічок він дійсно видавався мешканцям Бердичева «американським хмарочосом». Як згадували старожили, будинок будувався непросто: без підйомних кранів та екскаваторів, бетон підносився вручну, а двоє робітників на будові навіть загинули.

Пам’ятка історії 3/12. Костел Святої Варвари

Так-так, це також не лише пам’ятка архітектури, про яку розповідалось у попередній серії бердичівської дюжини, але й пам’ятка історії (що вже саме по собі є унікальним фактом як для Бердичева, так і Житомирщини у цілому). І причиною цьому є те, що у бердичівському храмі вінчались французький письменник Оноре де Бальзак та заможна поміщиця, графиня Евеліна Ганська.

Попри красиву історію довготривалого листування між французьким письменником та підданою Російської імперії графинею Евеліною, їх таємних зустрічей та кохання, щодо цієї майже офіційної версії є відомі сумніви, адже на той час Оноре де Бальзак мав значні боргові зобов’язання, що примушувало його писати твори від самого рання та до пізньої ночі, і видавати їх в режимі нон-стоп для покриття боргів. І ті декілька десятків (!) філіжанок міцної кави, які протягом дня випивав письменник задля підтримання себе в активному робочому стані, теж відіграли помітну роль у його передчасній смерті (дослідники згодом підрахували, що при написанні своєї «Людської комедії» Оноре де Бальзак випив не менше 15 тисяч чашок кави).

Запитання викликає і той факт, що вінчання пари відбулось не в костелі у Верхівні, а майже таємно – у Бердичеві: у будній день (четвер), о сьомій ранку, коли місто тільки прокидалось. На вінчанні були присутні лише дочка Евеліни – Анна, її чоловік граф Жорж Мнішек, за боярина виступив граф Густав Олізар. Вінчали пару не місцеві отці, а запрошені з Житомира прелат Віктор Ожаровський та канонік Йосип Білобоцький.

Як би там не було, але ці пів години в костелі увійшли в історію та зробили Бердичів відомим на весь світ. Нині на будівлі храму Святої Варвари перебуває меморіальна дошка, присвячена цій події, а неподалік, через дорогу – пам’ятник Оноре де Бальзаку, встановлений у 2011 році. Нині цей пам’ятник також знаходиться у переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини Бердичівської громади.

Пам’ятка історії 4/12. Військове кладовище на вулиці Григорія Сковороди.

Кожна велика війна полишає по собі кладовища, на яких поховані тіла загиблих воїнів. Там же спочивають їх нереалізовані мрії, бажання, плани на майбутнє. Так було у минулому, так є й сьогодні.

Військове кладовище як окрема ділянка на міському кладовищі, що по вулиці Пушкіна (нині вулиця Григорія Сковороди), фактично утворилось у 1950-х роках, коли по завершенні Другої світової війни тут з’явились перші поховання військовослужбовців. У 1960-х на цю ділянку перепоховали тіла загиблих, які перебували в одиночних та братських могилах, що знаходились безпосередньо на території міста – на вулицях, у скверах, також околицях. Там, де їх поховали у 1944 році під час звільнення Бердичева від німецьких військ. Загалом, нині на кладовищі у 32-х братських та 478-ми окремих могилах поховано 1359 воїнів, з яких прізвища 222 залишаються досі невідомими.

Цікаво, що на цій військовій ділянці проводили поховання й тих військовослужбовців, які померли чи загнули у ході несення військової служби вже у мирний час. Адже Бердичів тривалий час по війні мав потужний військовий гарнізон, тут несли службу до 20 тисяч військовослужбовців у двох десятках військових частин.

У 1963 році наприкінці алеї встановили пам’ятний знак «Сумуючий воїн» – бетонну скульптуру воїна з меморіальним написом на постаменті.

У 1976 році рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради військове кладовище взяли під державну охорону як пам’ятку історії (охоронний номер ) – в пам’ять про жахливу та кровопролитну війну, яка, як виявилось нині, не стала останньою для нашого народу. У 2025 році наказом Міністерства культури та стратегічний комунікацій України військове кладовище занесли як об’єкт культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (охоронний номер 3047-Жт).