Дюжина пам’яток історії Бердичева

Окрім пам’яток архітектури, про які розповідалось у попередній дюжині, існує ще одна категорія пам’яток культурної спадщини – це пам’ятки історії.

Пам’ятки історії за визначенням – це визначні місця, споруди, комплекси, поховання чи предмети, пов’язані з важливими подіями, життям відомих осіб, розвитком культури та побуту, що мають наукову, пізнавальну цінність і підлягають державній охороні. Вони слугують матеріальним втіленням історичної пам’яті суспільства, а в нашому випадку – історії Бердичева. В Україні пам’ятки історії заносяться до Державного реєстру нерухомих пам’яток України та охороняються законом.

Що може бути пам’яткою історії? Та будь що, пов’язане з історичними подіями! Це, наприклад, окремі місця, палаци, фортеці, храми, навчальні заклади, поля битв, місця репресій, могили видатних діячів, братські могили та цілі некрополі.

Загалом, як ви вже зрозуміли, пам’ятки історії зберігають наше переважно нематеріальне минуле. І що саме цікаве – зберігають навіть тоді, коли ми самі цю історію не зберігаємо, або навіть намагаємося забути, викреслити з нашого життя.

Про окремі пам’ятки історії, які знаходяться у нашому місті, і буде ця розповідь. Більш того, усі згадувані нижче пам’ятки історії Бердичева є на сьогодні офіційно визнаними державою (не залежно від того, якою саме – у складі СРСР чи після отримання Незалежності) та перебувають під її охороною.

Пам’ятка історії 1/12. Пам’ятний знак жертвам тоталітарного режиму

Цей непримітний пам’ятний знак з’явився на перехресті вулиць Героїв України та Лілії Карастоянової у листопаді 2005 року. І місце це більш ніж символічне – саме неподалік у часи Великого терору 1937-1938 років знаходилась будівля місцевого підрозділу НКВС, у стінах якої відбувались катування, а в підвалах – страта безневинних людей. Їх тіла потім потрапляли до братських могил, які влаштували тут же, на території підрозділу. Наприкінці 1950-х років ці тіла таємно перепоховали на єврейському кладовищі.

Спершу на будівлі заводу безалкогольних напоїв, спорудженій у 70-х роках, встановили меморіальну дошку, яка нагадувала про події тих років. Відбулось це на початку грудня 1998 року. А через сім років з’явився і пам’ятний знак. До речі, напис на ньому в точності повторює напис на меморіальній дошці, яку розмістили на стіні адмінкорпусу зі сторони вулиці Лілії Карастоянової.

Наказом управління культури і туризму Житомирської обладміністрації пам’ятний знак жертвам тоталітарного режиму у 2007 році внесли до переліку нововиявлених об’єктів культурної спадщини за категорією пам’ятка історії місцевого значення.

Пам’ятка історії 2/12. Будинок, в якому жив і працював начальник політвідділу 18-ої Армії Брежнєв Л.І.

Про цей будинок на розі вулиць Шевченка і Героїв України (колишня вулиця Дзержинського) та про події січня 1944 року влада у Бердичеві згадала лише у 1979 році – у розпал показної любові до тогочасного генерального секретаря компартії та фактичного керівника СРСР Леоніда Брежнєва. Саме у квітні того року на будинку з’явилась меморіальна дошка, яка мала нагадувати пересічним бердичівлянам про те, що у цьому будинку «жил и работал начальник политотдела 18 армии I Украинского фронта Л.И. Брежнев». Через чотири роки підметушилась й обласна влада, коли своїм рішенням взяла під державну охорону цей будинок як пам’ятку історії.

Звичайно, на сьогодні цей будинок не заслуговує на статус пам’ятки історії. Та й меморіальної дошки давно немає – її демонтували ще на початку 1990-х років. Але сам будинок як приклад архітектури своєї епохи примітний. Цей житловий будинок збудували у 1930 році у стилі нового конструктивізму, це так званий «харківський проєкт», бо проєкт скопіювали з подібних будівель у тогочасній столиці України місті Харкові. Цікавим є й те, що одна частина будинку має п’ять поверхів, а інша – чотири, а сам будинок ще мав назву «американський дім», бо за мірками перших радянських п’ятирічок він дійсно видавався мешканцям Бердичева «американським хмарочосом». Як згадували старожили, будинок будувався непросто: без підйомних кранів та екскаваторів, бетон підносився вручну, а двоє робітників на будові навіть загинули.

Пам’ятка історії 3/12. Костел Святої Варвари

Так-так, це також не лише пам’ятка архітектури, про яку розповідалось у попередній серії бердичівської дюжини, але й пам’ятка історії (що вже саме по собі є унікальним фактом як для Бердичева, так і Житомирщини у цілому). І причиною цьому є те, що у бердичівському храмі вінчались французький письменник Оноре де Бальзак та заможна поміщиця, графиня Евеліна Ганська.

Попри красиву історію довготривалого листування між французьким письменником та підданою Російської імперії графинею Евеліною, їх таємних зустрічей та кохання, щодо цієї майже офіційної версії є відомі сумніви, адже на той час Оноре де Бальзак мав значні боргові зобов’язання, що примушувало його писати твори від самого рання та до пізньої ночі, і видавати їх в режимі нон-стоп для покриття боргів. І ті декілька десятків (!) філіжанок міцної кави, які протягом дня випивав письменник задля підтримання себе в активному робочому стані, теж відіграли помітну роль у його передчасній смерті (дослідники згодом підрахували, що при написанні своєї «Людської комедії» Оноре де Бальзак випив не менше 15 тисяч чашок кави).

Запитання викликає і той факт, що вінчання пари відбулось не в костелі у Верхівні, а майже таємно – у Бердичеві: у будній день (четвер), о сьомій ранку, коли місто тільки прокидалось. На вінчанні були присутні лише дочка Евеліни – Анна, її чоловік граф Жорж Мнішек, за боярина виступив граф Густав Олізар. Вінчали пару не місцеві отці, а запрошені з Житомира прелат Віктор Ожаровський та канонік Йосип Білобоцький.

Як би там не було, але ці пів години в костелі увійшли в історію та зробили Бердичів відомим на весь світ. Нині на будівлі храму Святої Варвари перебуває меморіальна дошка, присвячена цій події, а неподалік, через дорогу – пам’ятник Оноре де Бальзаку, встановлений у 2011 році. Нині цей пам’ятник також знаходиться у переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини Бердичівської громади.

Пам’ятка історії 4/12. Військове кладовище на вулиці Григорія Сковороди.

Кожна велика війна полишає по собі кладовища, на яких поховані тіла загиблих воїнів. Там же спочивають їх нереалізовані мрії, бажання, плани на майбутнє. Так було у минулому, так є й сьогодні.

Військове кладовище як окрема ділянка на міському кладовищі, що по вулиці Пушкіна (нині вулиця Григорія Сковороди), фактично утворилось у 1950-х роках, коли по завершенні Другої світової війни тут з’явились перші поховання військовослужбовців. У 1960-х на цю ділянку перепоховали тіла загиблих, які перебували в одиночних та братських могилах, що знаходились безпосередньо на території міста – на вулицях, у скверах, також околицях. Там, де їх поховали у 1944 році під час звільнення Бердичева від німецьких військ. Загалом, нині на кладовищі у 32-х братських та 478-ми окремих могилах поховано 1359 воїнів, з яких прізвища 222 залишаються досі невідомими.

Цікаво, що на цій військовій ділянці проводили поховання й тих військовослужбовців, які померли чи загнули у ході несення військової служби вже у мирний час. Адже Бердичів тривалий час по війні мав потужний військовий гарнізон, тут несли службу до 20 тисяч військовослужбовців у двох десятках військових частин.

У 1963 році наприкінці алеї встановили пам’ятний знак «Сумуючий воїн» – бетонну скульптуру воїна з меморіальним написом на постаменті.

У 1976 році рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради військове кладовище взяли під державну охорону як пам’ятку історії (охоронний номер ) – в пам’ять про жахливу та кровопролитну війну, яка, як виявилось нині, не стала останньою для нашого народу. У 2025 році наказом Міністерства культури та стратегічний комунікацій України військове кладовище занесли як об’єкт культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (охоронний номер 3047-Жт).

Пам’ятка історії 5/12. Пам’ятний знак Василю Гроссману.

Василь Гроссман ще юнаком полишив Бердичів, лише вряди-годи навідуючись до місця свого народження (хоча до сьогодні не знайдено жодного документа, який би підтверджував народження Василя Гроссмана в Бердичеві), до матері, яку ніжно кохав. Але творчість письменника пронизана спогадами про місто – чи не в кожному творі є непряма згадка про нього.

І ми говоримо не лише про нарис «Бердичев не в шутку, а всерьез», який з’явився на сторінках популярного на той час журналу «Огонёк», та про оповідання «В місті Бердичеві», на основі якого зняли художній фільм «Комісар». Перш за все варто згадати оповідання «Чотири дні», в якому ми хоч і не знайдемо назви нашого міста, але опис подій, переплетіння ситуацій, дій жителів під час польської окупації українського містечка у 1920 році скажуть більш ніж промовисто – це оповідання про наше місто.

Ім’я Василя Гроссмана з 1965 року носила восьмирічна на той час школа № 4, яка займала будівлю по вулиці Урицького (нині вулиця Сергія Ковтуна). Наприкінці 1980-х років у Бердичеві заснували фонд з метою створення літературно-меморіального музею В.С. Гроссмана. Але цю ідею так і не реалізували. Та все ж вшанування письменника в Бердичеві відбулось: у 1992 році на двоповерховому особняку по вулиці Шевченка, 14 встановили меморіальну дошку з бронзи. Життя її було коротким – поцупили вандали. Вдруге вшанування відбулось 12 грудня 2005 року: з нагоди 100-річчя з дня народження письменника на стіні цього ж особняка встановили меморіальну дошку з граніту. Напис на меморіальній дошці: «В цьому будинку жив видатний письменник Василь Семенович Гроссман. 12.12.1905 – 15.09.1964».

Розпорядженням Житомирської обладміністрації від 29.09.1999 р. № 616 «Про взяття на державний облік і охорону нововинайдених та новозбудованих пам’яток історії, мистецтва та археології» пам’ятний знак Василю Гроссману взяли під охорону як пам’ятку історії.

Пам’ятка історії 6/12. Група братських могил жертв фашизму.

Ці братські могили знаходяться за межами Бердичева, на землях сусідньої з нами територіальної громади. Але у переважній більшості у них знайшли вічний спочинок саме жителі нашого міста.

Питання про встановлення пам’ятного знаку на місці масових поховань підняли ще у 1946 році. Але першу спробу встановити пам’ятний знак здійснили лише у 1958 році. Цей пам’ятний знак майже відразу демонтували – військові вважали, що пам’ятник буде орієнтиром, який демаскує військовий аеродром під Радянським (Романівкою). Вдруге питання встановлення пам’ятного знаку безпосередньо на місці масового розстрілу підняли у 1981 році. Через два роки – у січні 1983-го відповідний пам’ятний знак – триметрова вертикальна стела з’явилась на узбіччі автодороги, що веде з Бердичева до села Райгородок. На лицьовому боці стели горизонтально вмонтована плита з меморіальним написом: «В этих местах в сентябре 1941 г. гитлеровскими захватчиками зверски замучено и расстреляно 18640 мирных советских граждан. Вечная память жертвам фашизма». Цікаво, що для цього пам’ятного знаку використали залишки рожевого граніту, з якого перед тим виготовили пам’ятник Володимиру Леніну, який у грудні 1982-го встановили на Жовтневій (Центральній) площі Бердичева.

Пам’ять про трагедію вересня 1941 року, коли німецькі окупанти впродовж декількох днів знищили десятки тисяч бердичівлян та біженців із західних областей країни передусім єврейської національності, зберігається не лише в пам’ятних знаках та меморіалі, що знаходяться на вулиці Замковій навпроти коледжу економіки та права. Розповідь про ці трагічні сторінки історії Бердичева – також в експозиціях Музею історії міста Бердичева та Музею єврейства – єдиного на теренах сучасної України спеціалізованого музейного закладу такого плану.

Рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради № 468 від 29.10.1983 р. цю групу братських могил жертв фашизму взято під державну охорону як пам’ятку історії, охоронний номер 2545.

Пам’ятка історії 7/12. Братська могила жертв фашизму.

«Однажды прошел слух, что у старой бердичевской цитадели собираются расстрелять тысячи евреев…». Ця фраза – зі свідчень німецького унтер-офіцера, льотчика-радиста, який став свідком тих подій. Він пригадав не лише саму акцію страти, але й те, з якою байдужістю виконували вирок німецькі військовослужбовці, почергово підводячи приречених до краю могили та натискаючи на спусковий курок.

Ця могила з’явилась на території кляштору Босих Кармелітів у серпні 1941 року, коли німецькі окупанти розмістили на його території табір військовополонених. За доступними нам сьогодні документами знаємо, що серед 960-и похованих тут людей не менше половини становлять мирні жителі, інші – це радянські військовополонені. І головне: ці мирні жителі – євреї…

У 1944 році на могилі встановили двометровий обеліск із сірого граніту з меморіальним написом. Напис: «Тут поховано 960 осіб радянських громадян – жертв німецько-фашистського терору 1941-1943 pp.».

Рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради депутатів трудящих від 29.09.1969 р. № 442 «Про взяття під державну охорону пам’ятників археології, історії і мистецтва та затвердження списків пам’ятників союзного, республіканського та місцевого значення» братську могилу жертв фашизму взято на державний облік як пам’ятку історії місцевого значення, охоронний номер 43.

Пам’ятка історії 8/12. Будинок, в якому в 1944 р. розміщався штаб 18-ої армії.

Це ще один історичний маркер на карті нашого міста, який прив’язує нас до подій Другої світової війни: у звичайній сільській хатині-мазанці (а саме таким був цей будинок на північній околиці Бердичева у мікрорайоні Корніловка) у січні деякий час перебував штаб радянської 18-ої армії, яку на той час очолював генерал-полковник Костянтин Леселідзе.

Будинок по вулиці Луговій, а нині вулиці Добровольчих батальйонів, побудували у 1936 році, власниками будинку стала родина Расюків – Сидір Іванович та Марія Йосипівна. За спогадами, будинок звели протягом одного дня під час толоки. Будинок без фундаменту, на палях, стіни з глини, покритий соломою. Коли до Бердичева увійшли радянській війська, у цьому будинку розмістився штаб армії, а власників виселили і дозволяли лише навідуватись господині доглядати за коровою, яка перебувала у хліві, що поряд із будинком.

Вже у 1960-х роках будинок обклали цеглою та покрили дахом із оцинкованої жерсті.

У 1971 році Костянтину Леселідзе присвоїли звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Через два роки дійшла черга і до нашого міста: 18 грудня 1973 року під час урочистого мітингу в Бердичеві на фронтоні будинку по вулиці Луговій відкрили пам’ятну дошку, виготовлену з мармуру, з меморіальним написом: «В січні-лютому 1944 р. в цьому будинку містився штаб 18-ої армії I-го Українського фронту». Ще через декілька років рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради будинок, в якому в 1944 році розміщувався штаб 18-ої армії, внесли до переліку пам’яток історії, присвоївши йому охоронний номер 1868.

Мармурова дошка на стіні будинку існувала до 2008 року. За час, що минув з моменту її встановлення, кріплення дошки прийшло у непридатність, тому її демонтували. На сьогодні місцезнаходження дошки невідоме.

Пам’ятка історії 9/12. Будинок, в якому в 1917 р. відбувався з’їзд революційних представників південно-західного фронту.

Під цією довгою назвою приховується не що інше, як наш Музично-драматичний театр на Європейській, що на однойменній вулиці, будинок № 21.

Будівлю цього театру під назвою «Експрес» спорудив місцевий підприємець та відомий лікар Давид Шеренціс у 1911 році для здачі приїжджим гастролерам. Урочисте відкриття театру відбулось 27 грудня – у день 50-річчя Давида Мойсейовича (як бачимо, Давид Шеренціс зробив собі гарний подарунок на ювілей).

Як і планував власник, театром активно користувались гастролери, адже власної театральної трупи в місті на той час не було. Кого лише не бачила його театральна сцена впродовж наступних десятиліть! Великий зал уміщав до семи сотень глядачів. Та залом користувались не лише заїжджі артисти, але й військовики – для проведення великих зібрань у буремні роки революційних змагань. Тож стіни театру побачили багатьох видатних постатей того часу. Серед інших на тому пам’ятному з’їзді 1917 року виступив і Симон Петлюра, який улітку обіймав посаду генерального секретаря військових справ Центральної Ради. У своїй промові він обґрунтував необхідність створення боєздатної національної армії, наголошуючи, що «тільки військо своє може спасти справу… ми повинні організувати Українське Військо не тільки для фронту, а й для того, щоб забезпечити себе від руїни».

Звичайно, радянська влада про таке воліла не згадувати, коли надавала статус пам’ятки історії будівлі цього театру (згадали лише про червоних командирів Семена Будьонного, Михайла Фрунзе, Григорія Котовського та російського поета Володимира Маяковського). Тим не менше, відвідини театру низкою відомих постатей зробили свою справу – рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради від 29.09.1969 р. будівлю театру взяли під державну охорону, охоронний номер 44.

Пам’ятка історії 10/12. Будинок, в якому відбулося засідання I-ї більшовицької організації міста в квітні 1917 р.

Чи й справді у цьому будинку по вулиці Махнівській (нині Вінницькій), 30, відбулось засідання першої більшовицької організації міста – достеменно невідомо. Адже багато чого у радянській історіографії було притягнуто за вуха заради пропагандистських цілей. Ось оце «за вуха» потім лише відігравало негативну роль, адже сам будинок і без того засідання вартий був стати пам’яткою. Якщо не історії, то архітектури точно – він на це цілком заслуговує.

Триповерховий цегляний будинок звели у 1905 році, і до Жовтневого перевороту він належав купцеві Червонкісу. Деякі радянські джерела вказують, що саме тут перебував штаб Південно-Західного фронту (що ставить під сумнів версію про засідання в цьому будинку більшовицької організації у 1917 році), саме у цьому будинку заарештували генерала Денікіна, коли той виступив проти голови Тимчасового уряду Олександра Керенського (цей період увійшов в історію як Бердичівське сидіння). Згодом у будинку знаходився готель «Москва», який у 1925 році перетворили у міський комунальний готель. Після Другої світової війни будинок перейшов на баланс квартирно-експлуатаційної частини (КЕЧ) Бердичівського гарнізону, з кінця 1990-х – на баланс житлово-комунального підприємства міста.

Але будинок запам’ятався не лише тим, що тут колись вперше зібрались місцеві більшовики, а одне з приміщень на першому поверсі з початку 2000-х років винаймав міський та районний комітети Комуністичної партії України. Більш вагому частку пам’яті полишив по собі відомий у місті художник-оформлювач Петро Павлович Кучук (1929-2002), який проживав в одній із квартир у цьому будинку в другій половині XX ст.

Рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради у 1976 році будинок взяли під державну охорону як пам’ятку історії, присвоївши йому охоронний номер 1391.

Пам’ятка історії 11/12. Будівля залізничного вокзалу, місце зустрічі керівників союзних держав Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського.

У радянській історіографії ви не зустрінете жодної згадки про ту подію – тогочасна влада намагалась усіма доступними їй засобами стерти з пам’яті українців саму думку про часи, коли Україна була незалежною, а більшовицький режим, що повставав на руїнах російської імперії, зі зброєю у руках намагався відновити свою владу над цією територією.

Будівля залізничного вокзалу не збереглась до сьогодні. Але у даному випадку це й не важливо, адже зустріч обох керівників союзних держав відбулась не в приміщенні вокзалу, а у вагоні Юзефа Пілсудського. Після того Симон Петлюра та його колега вийшли з вагону та ще деякий час обговорювали окремі питання співпраці.

Так, старий залізничний вокзал зник, на його місці виросла нова будівля. Але пам’ять про зустріч 5 травня 1920 року нікуди не зникла – на стіні нової будівлі вокзалу в липні 2023 року встановили меморіальну дошку, напис на якій українською та польською мовами лаконічно гласить: «До 100-річчя зустрічі Голови Директорії УНР Симона Петлюри і Голови Польської Держави Маршалка Юзефа Пілсудського на залізничній станції Бердичів. 5 травня 1920 року».

І хоча це місце досі офіційно не визнане як пам’ятка історії (і, відповідно, не мало потрапити до цієї дюжини), пам’ять про ті події залишається на сторінках історії не лише міста Бердичева, а й нашої країни у цілому. Тож впевнений: рано чи пізно держава таки визнає це місце пам’яткою історії з усіма відповідними наслідками.

Пам’ятка історії 12/12. Пам’ятник загиблим комсомольцям-підпільникам в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Цей пам’ятний знак за останні десятиліття настільки видозмінився, що від його первісного вигляду залишились лише назва та окремі елементи.

Пам’ятник (обеліск), присвячений загиблим комсомольцям-підпільникам, урочисто відкрили 9 травня 1967 року. Через рік у його підніжжя заклали капсулу з рапортом-листом комсомольців 1960-х років до комсомольців 2018 року. Ще через два роки біля обеліска запалили Вічний вогонь. З цього часу щороку 9 травня у День Перемоги біля обеліску та Вічного вогню проходили заходи з відзначення свята перемоги радянського народу у Другій світовій війні, а в бердичівській говірці на півстоліття міцно утвердився міський топонім-фразеологізм – «Вічний вогонь», який однозначно символізував це місце у центрі Бердичева. У 1976 році держава рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради взяла під охорону цей пам’ятний знак як пам’ятку історії, надавши йому охоронний номер 1388.

Минули роки, з’явилась нова держава, яка намагається дистанціюватись від своєї попередниці, залишити тоталітарне минуле позаду. Розпочалась трансформація й пам’ятного знаку: спершу у 1996 році змінилась назва площі, на якій він перебував (Соборна взамін Радянської), потім у 2007 році у ході поточного ремонту «зник» рапорт-лист. Після Революції гідності та з початком антитерористичної операції постало питання про вшанування загиблих бердичівлян. Тож у 2015 році пам’ятний знак загиблим комсомольцям-підпільникам трансформувався у меморіал «Слава Героям!». До обеліску додались дві арки з фігурами журавлів – так у меморіалі втілили ідею двох доріг, двох життєвих шляхів, які ідуть у Вічність. Одна дорога показує нам Небесну Сотню із символами двох голубів, друга дорога показує шлях військових із символом журавля.

У 2021-2022 роках з метою економії коштів Вічний вогонь у підніжжя меморіалу не горів, його запалювали лише у дні відзначення пам’ятних подій. У 2022 році зірку, як радянський символ, демонтували, того ж року взамін неї поклали гранітну плиту. З цього часу Вічний вогонь на меморіалі не горить. А навесні 2023 року прибрали й напис на обеліску «Молодым патриотам подпольщикам г. Бердичева погибшим в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками 1941-1945 гг. От комсомолии Бердичева 1967 год». Його закрили плитою з чорного граніту.

І хоча нині мало що нагадує про початкову ідею спорудження пам’ятника загиблим комсомольцям-підпільникам, він і досі залишається у переліку пам’яток історії міста Бердичева, нагадуючи нам про те, якою ціною відбуваються зміни у суспільному житті нашої країни.