Як і в попередній серії про дюжину запитань з історії Бердичева, пропонується до розгляду наступна дюжина – будинки та споруди, які складають архітектурну та історичну спадщину нашої громади. Ця дюжина – не просто споруди. Вони – культурна спадщина, яку створили наші предки власними руками та натхненням, і без яких нині ми не уявляємо вулички та площі. Насправді таких будинків значно більше, але зібрані у цьому переліку на моє переконання й створюють неповторну самобутність, ауру Бердичева.
Так, цей перелік дещо упереджений та несе персоналізований характер. Для когось стане незрозумілим мій вибір та послідовність. Але я лише викладаю власне бачення і не претендую на щось більше. Надіюсь, ви мене зрозуміли 🙂 .
Будівля 1/12. Залізничний вокзал
Почнемо з будівлі залізничного вокзалу, яка розмістилась на Привокзальній площі. І причина доволі банальна – саме сьогодні виповнюється рівно 70 років з дня введення її в експлуатацію.
На сьогодні будівля залізничного вокзалу не перебуває у переліку пам’яток культурної спадщини Бердичева (хоча зробити її такою у відповідних владних структур свого часу бажання було). Залізничний вокзал станції «Бердичів» Південно-Західної залізниці має хоч і коротку, але у той же час цікаву як минулу, так і сучасну історію. Адже з’явився він на місці, на якому ще у позаминулому столітті звели двоповерхову вокзальну будівлю, яка зберігається у пам’яті сучасників як завдяки численним фотографіям, так і подіям. Адже саме перед цією будівлею відбулась зустріч керівників держав-союзниць Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського (про це нині нагадує меморіальна дошка на стіні сучасного вокзалу).
За основу сучасної будівлі взяли готовий архітектурний проєкт головного архітектора проєктного інституту КиївДІПРОТРАНС Петра Фотійовича Красицького (1906-1968). До речі, Петро Красицький, окрім проєктування залізничних вокзалів та житлових будинків, брав участь і в проєктуванні будинку Верховної Ради УРСР (головний архітектор – Володимир Заболотний). Тож бердичівський вокзал не став унікальним – за цим же проєктом у цей же період збудували залізничні вокзали в українських райцентрах Конотоп (Сумська область) та Миронівка (Київська область), а також у деяких інших містах СРСР.
Архітектура будівлі є яскравим прикладом сталінського ампіру – напряму в архітектурі, монументальному та декоративному мистецтві СРСР кінця 1930-х до середини 1950-х років. На першому поверсі вокзалу влаштували просторий зал очікування, каси, камери схову, довідкову службу, ресторан. У залі очікування як декор намалювали чотири картини – по дві з обох сторін зали. На стіні з боку ресторану – картини, що зображають події у Смольному під час Жовтневої революції 1917 року, а також два портрети комуністичних діячів – Володимира Леніна та Леоніда Брежнєва (ці картини та портрети не збереглись). На протилежній стіні – анімалістичні пейзажі.
І трішки інформації для любителів таємниць та легенд: як повідомив місцевий краєзнавець Сергій Пасюк, у лютому 1979 року в камері схову залізничного вокзалу знайшли скрипку, виготовлену відомим італійським майстром Антоніо Гварнері. Скрипку віддали на реставрацію, але у 1992 році вона… зникла. Не так давно один відомий аукціон виставив на продаж унікальний лот: «Скрипка А. Гварнері» зі стартовою ціною у 18 млн. $.
Будівля 2/12. Костел Святої Варвари
Бердичівський костел Святої Варвари робить вагомий внесок в історію Бердичева, і вінчання в ньому французького письменника Оноре де Бальзака з графинею Евеліною Ганською – лише епізод у цій історичній спадщині.
Хоча спорудження первісного, ще дерев’яного храму фінансувала власниця Бердичева княгиня Варвара Радзивілл, буде помилкою вважати, що храм названо в її честь. Княгиня спорудила костел на честь своєї небесної покровительки – Великомучениці Варвари.
Побудований у 1826 році, кам’яний костел перетворився на релігійний центр католицької громади міста та округи, а його будівля стала архітектурною перлиною міста. На хорах розмістили музичний орган на вісім голосів та два міхи, згодом його замінив новий, який створили у відомій на той час львівській органобудівній фірмі Яна Слівінського.
Будівля костелу бачила на своєму віці багато чого: коли храм у часи релігійних гонінь зачинили, її використовували як складське приміщення, а згодом у будинку розмістилася міська дитяча спортивна школа, де діти займались такими видами спорту, як баскетбол, волейбол, гімнастика, стрибки у висоту. Саме у цей час тут сформувалась та тривалий час діяла відома на всю країну спортивна школа стрибунів у висоту під керівництвом Заслуженого тренера СРСР і України Віталія Лонського. У 1969 році замурували головний вхід, ще раніше знищили орган, хори, вівтар та окремі архітектурні прикраси. У вівтарі влаштували вхідні двері, побудували залізобетонне перекриття центрального нефу костелу на два поверхи – для атлетичного і гімнастичного залів. Власне, ця спадщина, залишена від часів існування спортшколи, й не дозволяє нині повноцінно відтворити первісну архітектуру католицького храму.
Та попри все нині костел Святої Варвари є однією з двох пам’яток архітектури національного значення, які існують на теренах Бердичева.
До речі, унікальний момент: цей костел двічі (!) визнали пам’яткою культурної спадщини: спочатку оголосили пам’яткою історії, згодом – пам’яткою архітектури. Жоден інший об’єкт культурної спадщини Бердичева не був удостоєний такої поваги.
Будівля 3/12. Будинок Зв’язку, або Лікарня Червоного Хреста
Цей будинок збудований у 1904 році на кошти Російського Червоного Хреста – громадської благодійної організації, яка була учасником міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Після побудови тривалий час використовувався як амбулаторія та лікарня, в якій лікували городян на безоплатній основі (на відміну від інших тогочасних лікувальних закладів Бердичева).
Як і більшість громадських будинків у роки радянської влади лікарню націоналізували та передана у відання Народного Комісаріату Внутрішніх Справ. Вже після Другої світової війни будинок зайняла місцева контора зв’язку (будівлю, яку контора займала до війни, знищили відступаючі радянській війська), тут розмістилась адміністрація, телефонна станція та відділення поштового зв’язку. У 1964 році, коли гостро постало питання подальшого розвитку телефонного зв’язку у Бердичеві, до будинку притул звели нову двоповерхову будівлю (хоча попередньо планували будинки рознести у просторі). Тому нині ми бачимо не оригінальну споруду, а своєрідний симбіоз минулого та сучасного. Та це не завадило у 1996 році внести цей комплекс будівель у перелік пам’яток архітектури місцевого значення.
Нині власником будинку є АТ «Укртелеком» – колись велика та прибуткова телекомунікаційна компанія. Нині, фактично втративши величезну когорту клієнтів стаціонарного зв’язку, компанія пропонує послуги інтернету та власне майно в оренду усім бажаючим.
Будинок цікавий ще тим, що саме у ньому 06 серпня 1941 року німецький диктатор Адольф Гітлер, перебуваючи у нашому місті, провів прийом на честь також диктатора, маршала Румунії Іона Антонеску. На прийомі Адольф Гітлер нагородив Іона Антонеску найвищою нагородою Німеччини – Рицарським Хрестом.
До речі, факт спорудження цього будинку Російським Червоним Хрестом став підставою для звернення у 2005 році місцевого осередку Червоного Хреста України до власника з пропозицією повернути їм будівлю. Та після розгляду усіх документів (а закон про реституцію у нас так і не прийняли), хоча заявник і вважав себе правонаступником першого власника будівлі, йому відмовили.
Будівля 4/12. Особняк по вулиці Бистрицькій, 22
Будинок на Бистрицькій збудували наприкінці XIX ст. і до Жовтневого перевороту 1917 року він належав заможному бердичівському єврею Г. Аксману (припускається, що йому в Бердичеві також належали будинки по вул. Сергія Ковтуна, 4 та по вул. Грецькій, 6). Після перевороту будинок більшовики націоналізували, а сам власник виїхав до Франції.
Майже відразу після націоналізації у будинку розмістились органи влади, зокрема, Бердичівський районний виконавчий комітет. Після Другої світової війни у різний час у будинку також перебували різноманітні служби та установи. Так, тут розміщувалась дирекція районної кіномережі, згодом працював міський кінотеатр «Дружба» (допоки той не переїхав у новозбудоване приміщення на початку вулиці Чуднівської), архів, а з 70-х у будинку знаходилась міська бібліотека №2.
Нині будівлю займає міська амбулаторія сімейного лікаря №2, яку ввели в експлуатацію 22 серпня 2003 року.
Останнім часом широкого розповсюдження набуло твердження, що до революції у будинку знаходилась Загребельна синагога. Насправді, це не так: будівля Загребельної синагоги не збереглась, вона знаходилась дещо західніше, на початку вулиці Бистрицької.
Будівля 5/12. Музично-драматичний театр на Європейській
Сьогодні Музично-драматичний театр на Європейській – справжня архітектурна та історична перлина Бердичева.
Будівлю театру під назвою «Експрес» збудував відомий бердичівський лікар та підприємець Давид Шеренціс і урочисто відкрив 27 грудня 1911 року – на свій, до речі, 50-річний ювілей. Погодьтесь, Шеренціс зробив собі гарний подарунок!
Тривалий час театром користувались заїжджі гастролери. Але переломним моментом в його історії стали революційні події 1917 року (в стінах театру пройшов 2-й Надзвичайний з’їзд Південно-Західного фронту), а в 1919 році театр націоналізували.
Як і за часів РІ, театр не мав власної трупи, на постійній основі вона з’явилась лише в часи окупації міста німецькими військами – 23 серпня 1941 року відбулось урочисте відкриття українського театру, трупа якого нараховувала 48 осіб. З поверненням радянської влади у 1944 році місцева театральна трупа відновила свою діяльність, вистави ставились на сцені до 1959 року, допоки Бердичівський пересувний український драматичний театр не ліквідували.
Та театральне життя у цій будівлі не припинилось – у створеному на базі колишнього театру міському Будинку культури діяв драматичний гурток, в якому працювали колишні артисти колишнього пересувного драматичного театру.
За роки існування будівлі вона двічі зазнавала капітального ремонту, а реставраційні роботи, проведені у 2016-2018 рр. перетворили її на архітектурну перлину Бердичева. Нині у цих стінах діє «Музично-драматичний театр на Європейській».
Будівля 6/12. Свято-Миколаївський собор УПЦ.
Цей релігійний храм є пам’яткою архітектури місцевого значення.
Збудували храм у 1908 році на місці попереднього дерев’яного, зведеного ще у 1751 році власниками Бердичева князями Радзивіллами. Саме княгиня Варвара на спомин про свого померлого чоловіка Миколая ініціювала будівництво в Бердичеві нової уніатської церкви і присвятила її на честь небесного покровителя свого чоловіка – святителя Христова і Чудотворця Миколая, архієпископа Мир Лікійських. Споруджений як уніатський, храм перейшов у лоно РПЦ з приходом Російської імперії на землі колишньої Речі Посполитої.
Новий кам’яний храм має цікаву історію. Спочатку Свято-Миколаївський храм діяв як приходський, адже неподалік існував величний собор Успіння Пресвятої Богородиці. Поряд із Миколаївською церквою діяло приходське кладовище, щоправда поховання на ньому припинили ще у 1830-х роках.
Жовтневий переворот 1917 року докорінно змінив хід церковного життя загалом, і Миколаївського храму зокрема. Так, у 1923 році Миколаївська церква стала кафедральним собором – на цей час радянська влада передала Миколаївську церкву для здійснення богослужіння єпископу Липовецькому і Бердичівському Олександру (Чекановському), який приєднався до обновленського руху, став членом Всеукраїнського Вищого Церковного Управління. Вдруге статусу собору Миколаївський храм набув у 1941 році, перебуваючи у складі Української автономної православної церкви. А втретє Миколаївську церкву звели у ранг собору в 1996 році, на той час стала вона другим соборним храмом у Житомирській єпархії УПЦ (перший – Житомирський Преображенський кафедральний собор).
Будівля храму вирішена у стилі пізнього бароко (рококо) з усіма властивими цьому стильовому напряму архітектурно-художніми прийомами і деталями. Є одним з кращих прикладів стилізації, адже вирізняється цілісністю, пропорційним згармонуванням основних мас.
Будівля 7/12. Житловий будинок на площі Соборній, 21.
Точний рік побудови та приналежність будинку достеменно встановити не вдалось. Будинок вільно розташований у ряді забудови поблизу кармелітського монастиря і раніше входив до комплексу Соборної площі та формував т. зв. Золоту вулицю, яка слугувала скупченням торгового життя бердичівських євреїв: з одного боку її формував довгий фронт крамниць, з іншого – єврейські банкірські контори.
Будинок побудований як житловий із торговими приміщеннями на першому поверсі та житловими на другому та третьому, він має підвал. На другому поверсі фасаду розміщений вензель – пов’язані між собою, перевиті в малюнок початкові літери власного імені, що вірогідно належить власнику будинку.
Будинок щасливо пережив і революційні події 1917-1921 рр., і німецько-радянську війну. Лише у 1958 році провели капітальний ремонт будинку, одночасно його газифікували та проклали водопровід. На той час у будинку проживала 21 родина, нараховувалось 19 квартир із 27 кімнатами.
Цікаво, що до 1967 року будинок на площі Радянській-Соборній згідно тогочасної нумерації мав порядковий номер 3. Але після проведення перенумерації домоволодінь, яку проведи того ж року, будинок отримав існуючий порядковий номер – 21.
У 1986 році в будинку перебувала міська інспекція Держстраху, в часи незалежності України її справу продовжила страхова компанія «Оранта». Також на першому поверсі перебуває ТОВ «Верховина», ПП «Бердичів приватзем» та інші приватні структури. А для жителів будинку діє об’єднання співвласників «Троянда-21-С».
Нині це пам’ятка архітектури місцевого значення.
Будівля 8/12. Будинок офіцерського зібрання, дитячий садок «Зірочка»
Не можемо оминути своїм поглядом один цікавий об’єкт, який знаходиться на вулиці Данилівській, 13. Мова йде про одноповерховий цегляний особняк із прибудовою, архітектурно оформленою у вигляді замкової вежі.
Будинок збудували у 1902 році, складався він з 10 кімнат. У 1912 році у ньому розмістилось Офіцерське зібрання 42-ї артилерійської бригади, але після становлення більшовицької влади будинок націоналізували та передали під виробничі потреби: у 1933 році на території біля будівлі добудували столярний цех, тут діяла артіль «Труд».
Після Другої світової будинок перейшов на баланс квартирно-експлуатаційної частини (КЕЧ), яка взяла на себе його обслуговування. Деякий час у будинку проживав генерал, тому серед старожилів закріпилась його неофіційна назва – «генеральський».
Впродовж 1950-1970-х рр. Бердичів перетворився на місто, яке мало великий військовий гарнізон – загальна чисельність військовослужбовців сягала 12-15 тис. осіб. У зв’язку з цим постала потреба у дитячому закладі, в якому могли б перебувати діти розквартированих у місті офіцерів. Будинок по тогочасній вулиці Фрунзе звільнили від проживаючих військовослужбовців та наприкінці 1950-х переобладнали під дитячий садочок №6, який отримав назву «Зірочка».
Значне скорочення кількості військових частин у Бердичеві наприкінці 90-х призвело до розпродажу майна, яке належало Міністерству оборони України. Дитячий садок закрили, на одному з аукціонів із продажу майна будинок по вулиці Фрунзе-Данилівській придбала приватна структура.
Нині у будинку діє приватне підприємство, яке займається виготовленням м’яких меблів.
Будівля 9/12. Пантеон на могилі цадика Леві Іцхака Бердичівського
Ще майже три десятиліття тому держава визнала Пантеон на могилі Леві Іцхака Бердичівського пам’яткою архітектури та внесла до переліку пам’яток місцевого значення. Та як не дивно, пантеон, який нині знаходиться на єврейському кладовищі, що по вулиці Житомирській, – не автентична споруда. Власне, через те й опинився майже наприкінці цього списку.
Рабин Леві Іцхак Бердичівський, якого так поважають хасиди та могила якого входить у десятку самих відомих та цікавих місць поховань цадиків на території України, помер у 1809 році. Тоді на його могилі й звели камінний «шатер» (усипальню) без будь якого напису. Та місцевий люд знав, що це – священне місце упокою «Бердичівського рабина», до його могили приходили вірні, щоб помолитися та просити заступництва перед Богом.
У радянську добу, в часи релігійних гонінь пантеон Леві Іцхака Бердичівського розібрали. І лише у 1991 році на могилі спорудили новий – на кошти ізраїльського мецената Нахмана Ельбаума. Та й той ми сьогодні не побачимо – його також розібрали та навколо нього спорудили сучасний, більший за розмірами та зручніший для відвідувачів-паломників.
Нині тисячі паломників щороку відвідують могилу цадика, вшановуючи його заслуги перед людьми.
Будівля 10/12. Єврейське кладовище
Так, кладовище – не будівля. Але… Варто розділяти єврейське кладовище та усипальню, хоча з точки зору культурної спадщини та пам’яткоохоронної роботи це один об’єкт.
Єврейське кладовище з’явилось на околиці Бердичева наприкінці 18-го століття (саме так, на той час це була околиця, а межа містечка розпочиналась десь біля сучасної вулиці Руської). На сьогодні тут за оцінками дослідників знаходиться біля 10 тисяч поховань (реально ж поховано значно більше людей).
Бердичівське єврейське кладовище багато в чому унікальне для нашого краю. Надгробки на могилах – переважно відлиті з вапна та цементу, тесані та різьблені з каменю (вапняк, граніт). Їм притаманні художні композиційні форми традиційних біблійних сюжетів та талмудських емблем, зображених на мацевах (вертикальних плитах) та саркофагах. Більшість же із надгробків мають форму «валянка», з обов’язковим поверненням ступні на захід, або дерева зі зрубаним гіллям, включають у свою орнаментацію рослинні емблеми та символи.
Під час війни 1941-1945 рр. цвинтар уцілів, хоча окупаційна влада й розпочала роботи з його знищення. Тому власне частина надгробків і знаходиться у центральній частині кладовища, куди їх перенесли для подальшої переробки – у центрі стояла каменедробильна машина, яка переробляла пам’ятники на щебінь, а сам щебінь використовували для ремонту міських доріг.
Окрім усипальні цадика Леві Іцхака Бердичівського на кладовищі знаходяться могили й інших відомих євреїв. Це, наприклад, могила Макарівського рабина (згодом Бердичівського) Мойше Мордехая Тверського (1844-1920), могила Мірл Каннер-Тверської. Не так давно дослідники на кладовищі віднайшли могилу рабина Шмар’є (Шмерла), сина рабина Аврума-Елі з брацлавських хасидів. Дослідження триватимуть і надалі, тож на нас ще очікують цікаві відкриття.
На сьогодні єврейське кладовище займає значно меншу територію, ніж воно мало історично – на жаль, частину кладовища свого часу передали під житлову забудову та авторинок.
Будівля 11/12. Особняк на вулиці Данилівській, 8.
Цей двоповерховий особняк багато хто з бердичівлян і досі вважає колишньою власністю графині Плеве. Як й інші міфи в історії нашого міста, цей міф доволі глибоко укорінився, хоча фактично не має у своїй основі й частки правди.
Початок будівництва цього особняка датується 1912 роком, і мета, для якої його будували, – пологовий притулок. Фасад будинку виходив на вулицю Данилівську. Але відразу дамо відповідь на німе запитання уважного читача: так, вулиця Данилівська пролягала не там, де ми її сьогодні спостерігаємо. Прогулюючись перед входом до будинком, варто звернути увагу на залишки бруківки – саме вона вказує на те, як проходила вулиця на момент появи будівлі. Але після Другої світової війни Данилівська змінила свою конфігурацію – нині вона оминає будинок зі сходу, а бруківка, як згадка про минулі часи, впирається у територію колишнього готелю «Дружба», зведеного у 1970-х роках.
Скільки новоспечених бердичівлян з’явилось на світ за роки функціонування пологового будинку, достеменно невідомо. Але попри всі перипетії за час існування пологового відділення, яке діяло тут з перервами до 1967 року, нині в Бердичеві проживає не менше чверті городян, які саме тут своїм першим криком оголосили про появу на цей світ.
Після пологового відділення в особняку деякий час проживали студенти машинобудівного технікуму, а з 1981 року та по кінець 2018-го тут перебувала дитяча поліклініка.
Для яких потреб використовуватимуть особняк на Данилівській у подальшому, поки невідомо. Але щоб там не було, будівля й надалі зберігатиме свою унікальну та неповторну історію, вписану не однією сторінкою у книзі життя міста Бердичева.
Будівля 12/12. Кляштор Босих Кармелітів
Нині кляштор Босих Кармелітів – перлина історичної спадщини не лише нашого міста, але й краю загалом.
Спорудження кляштору має цілу низку дат: 1627 року власник містечка Бердичів та навколишніх земель Януш Тишкевич (1590-1649) склав обітницю та передав ордену Босих Кармелітів свій замок у Бердичеві та земельну ділянку під будівництво кармелітського монастиря; 1630 року після узгодження всіх умов та отримання необхідних дозволів Тишкевич зробив відповідний запис у Люблінському Трибуналі; 1634 року освятили наріжний камінь під будову нижнього костелу, що дістав назву «Костьол Непорочного Зачаття Святої Марії Діви, Святого Іоана Хрестителя, Архистратига Михаїла і Святого Іоана Євангеліста», а 1642 року новозбудований храм освятили. Тоді ж з’являється й згадка про чудотворну ікону Матері Божої, яку Януш Тишкевич передав новому костелу.
Розбудова кляштору Босих Кармелітів зайняла ще досить тривалий час і завершилась лише у 1754 році. При будівництві використали частину мурів і приміщень старого замку, а в інтер’єрі храму встановили великий орган «на 18 голосів» з пневматичним устроєм передачі від клавіатури до клапанів. Кляштор перетворився на одну з найукріпленіших фортець Європи: було зведено нові мури, башти, головний під’їзд виконано у вигляді «звивистих воріт», прибудовано два прибрамних корпуси, гарнізон посилено 60-ма гарматами. Цікаво, що ніде у світі, крім Речі Посполитої, монастирі Босих Кармелітів не служили одночасно й фортецями.
Поступовий занепад кляштору Босих Кармелітів як релігійної споруди розпочався після перших збройних виступів польського дворянства на початку 1830-х років. Тому за наказом російської влади спершу у 1832 році закрили кармелітську школу та монастирську друкарню, а після чергового бунту 1863 року царський уряд ліквідував й монастир.
Але найбільшого удару монастирські будівлі зазнали в роки Другої світової війни: у липні 1941 року пожежа знищила частину будівель, в ній безслідно зникла й ікона Матері Божої; бойові дії початку 1944 року остаточно зруйнували комплекс.
Спочатку радянська влада з кінця 1960-х років, а нині кармеліти відновлюють релігійну святиню, відроджуючи храм та споруди в їх початковому стані. Як результат 21 липня 2024 року було повідомлено про надання костелу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, при якому діє Всеукраїнський санктуарій Матері Божої Святого Скапулярію, титулу «Базиліка Менша». Нині в Україні окрім Бердичева є лише 4 храми з титулом «Базиліка Менша»: базиліка Успіння Пресвятої Діви Марії у Львові (катедра), базиліка Воздвиження Всечесного Хреста у Чернівцях, базиліка св. Апостола Петра в Одесі та базиліка Зарваницької Матері Божої (УГКЦ).
Анатолій Горобчук
Представляємо вашій увазі перелік книг з історії міста Бердичева та Бердичівщини загалом, які представлені у вільному продажі.
