Дюжина запитань про Бердичів

І сам не знаю, чому їх дюжина, тобто, 12. Але періодично чую ці запитання у тому чи іншому варіанті від тих, хто цікавиться історією Бердичева. Тож спробую відповісти на них та розірвати це чарівне коло. Але якщо у когось виникнуть додаткові запитання, обов’язково відповім і на них 🙂 .

Запитання 1/12. Коли заснували Бердичів?

Якщо коротко, то достеменно невідомо. Тобто, точна дата чи хоча б рік заснування історикам не відомі.

Вірогідно, точної дати чи навіть року заснування й не існує, адже територія, на якій розміщений Бердичів, була заселена ще у II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури. Отже, Бердичів виник не на порожньому місці, його появі передували численні поселення або стоянки різних епох (наприклад, відомі нам урочища «Жмури» та «Дружба», що поряд із вулицею та провулком Дружби, лівий берег річки). Які назви мали ці поселення, невідомо. Але серед версій походження назви нашого міста є й слов’янське слово «berda» – так називали гору, урвище, на якій знаходився пункт-митник.

Запитання 2/12. Якщо дата заснування Бердичева невідома, то чому ж тоді щороку святкують річницю від заснування міста? Та й в офіційних документах фігурують, наприклад, дати – 1430 рік та 1545 рік. Звідкіля ж вони тоді з’явились?

Розпочнемо з дати «1430 рік». Про неї йдеться у статті про Бердичів, надрукованій в «Історії міст і сіл України. Житомирська область» (1973). Автор статті історик Іван Громенко (1915-2011) вказує: «У 1430 р. великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Каленику». Але справа у тім, що сучасній історичній науці відома лише жалувана грамота Каленику, надана князем Свидригайлом у 1437 р., і Бердичів у ній не згадується (лише місцевість). Отже, вказана дата є сумнівною, документально не підтвердженою. Проте постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України» Бердичів внесли до Списку історичних населених місць України, в якому зазначили дату заснування або першої писемної згадки – 1430 рік.

1545 рік – це дата першої зафіксованої документальної згадки про Бердичів. Саме цього року назва «Бердичів» зустрічається одразу в двох документах: люстрації Київського воєводства як власність Василя Тишкевича та в опису Житомирського замку («Описаніе Житомирскаго замка. 1545 года, Сентября 2»). Зрозуміло, що Бердичів до 1545 року вже існував, а в тексті першої писемної згадки не вказується, коли саме заснували наше місто.

Цілком можливо, що в майбутньому науковці знайдуть ще якийсь більш ранній історичний документ зі згадкою про Бердичів. І відомості про наше місто скоригують.

Отже, підсумуємо: який вік має наше місто, невідомо, і навряд чи колись ця дата буде достеменно встановлена. Але для міської влади все ж бажано мати відправну точку (хоча б, наприклад, для створення туристичної привабливості). Тому офіційною датою заснування Бердичева на сьогодні визнано 1430 рік.

Запитання 3/12. Чому Бердичів називають «Волинським Єрусалимом»?

Таку назву Бердичів отримав через багате єврейське минуле. Маючи в якийсь період єврейське населення, чисельність якого доходила інколи до 90% від тих, хто проживав у місті, Бердичів перетворився на один із найбільших єврейських центрів у Європі.

Бердичів став одним із місць зародження такої релігійної течії в іудаїзмі, як хасидизм. Тут знаходяться могили двох єврейських святих, а місце поховання рабина Леві Іцхака Бердичівського входить до переліку десяти самих відомих та цікавих місць поховань цадиків на території сучасної України.

В місті нараховувалось до 80 синагог та молитовних будинків, чисельність купців єврейської національності була найбільшою в краї, вони підтримували тісні зв’язки з такими економічно розвиненими центрами, як Київ, Одеса, Санкт-Петербург, Варшава в Російській імперії, а також з іншими містами поза меж імперії. Тому прізвисько «Волинський Єрусалим» підкреслювало релігійне та культурне значення Бердичева, яке збігалося з роллю самого Єрусалиму для юдаїзму, християнства та ісламу.

Взагалі ж, використання топоніму «Єрусалим» в найменуванні різноманітних місць в Україні (і не лише) є доволі поширеною практикою. Варто згадати, наприклад, квартал єврейських ремісників у центрі сусідньої з нами Вінниці, який має назву Єрусалимка.

Запитання 4/12. Кажуть, колись Бердичів був не містом, а містечком. А в чому різниця?

Так, це нині Бердичів – адміністративний центр однойменного району, місто з населенням більш як сімдесят тисяч (реально значно менше з огляду на війну, що триває). Але всього два століття тому наше місто мало статус містечка.

Містечко і місто (російською – местечко та город) – це два різні адміністративних статуси, які надавались населеним пунктам ще з часів Речі Посполитої та Російської імперії, до складу яких свого часу входив і Бердичів.

Містечко – поселення у вигляді міста, один із типів населених пунктів, історично — різновид поселення у Речі Посполитій, часто зі значною чисельністю єврейського населення. Для містечка характерним була значна чисельність торгово-ремісничого населення, воно має аналогічну місту інфраструктуру та планування. Тим не менше містечко відрізнялось від міста — як правило, меншою площею та меншою кількістю населення. Варто пригадати, що свого часу і сусідній з Бердичевом Райгородок також мав статус містечка (там проживала значна кількість євреїв). А нині це село у Бердичівському районі.

З часом різниця між містечком та селом нівелювалась, і в часи СРСР цей статус практично зник.

Статус містечка Бердичів мав до 1845 року – 07/19 грудня цього року імператор РІ Микола I підписав Указ, яким «мѣстечко сіе переименовать уѣзднымъ городомъ». Тобто, Бердичів отримав статус міста та одночасно став адміністративним центром повіту в складі Київської губернії. Кількість населення в Бердичеві на цей час сягнула позначки у більш як 40 тисяч осіб.

Отже, у грудні святкуватимемо ювілей – рівно 180 років тому Бердичів отримав статус міста, а з ним і статус повітового центру.

Запитання 5/12. Чув від однієї людини, що наше місто заснували князі, у венах яких текла королівська кров. Чи це так?

Це чутки, а вірогідніше просто перекручування. Як кажуть, «чув дзвін, та не знає, де він».

Як вже вказувалось, наше місто – давнє поселення на березі річки, яке з’явилось у зручному місці: з двох боків його оточувала Гнилоп’ять, а з третього – заболочена притока. У XV столітті поселення розростається і перетворюється в укріплення – замок. На цей період – середину XV століття – і припадає заснування власне містечка, пов’язаного насамперед із династією Тишкевичів: 17 жовтня 1437 року князь Лев Болеслав Свидригайло, наймолодший син Ольгерда, Великий князь Руський (Київський), надав жалувану грамоту своєму підданому – київському боярину Каленику Мишковичу – за вірну службу чималий комплекс земель. Серед них і землі сучасної Бердичівщини. Каленик Мишкович мав три сина – Сенька, Івашка і Тишка (Тишко, Тимофій). Від цього Тишка походить шляхетський рід Тишкевичів (що означає нащадки Тишка), які стали першими власниками містечка. Представник цього роду Василь Тишкевич лише у 1569 році отримав графський титул від польського короля Сигізмунда II Августа за участь у Лівонській війні. Цей титул перейшов у спадок нащадкам Тишкевича і згодом також був затверджений у Росії. Але з королівськими династіями Тишкевичі не родичались.

З 1710 року Бердичів та навколишні землі перейшов у власність представників однієї з гілок давнього і найбагатшого литовського роду князів Радзивіллів, і залишались їх власністю до середини XIX століття. Хоча загалом Радзивілли й були посвоячені з Ягеллонами, Гогенцолернами та іншими європейськими королівськими династіями, але так звана «бердичівська» родинна гілка Радзивіллів такого посвячення не мала.

Запитання 6/12. Чи правда, що місто стоїть на підземних ходах, які тягнуться ледь не до Житомира?

Перші підземні ходи у Бердичеві з’явились із розбудовою замку власниками Бердичева Тишкевичами і слугували оборонним функціям. Планувалось, що ними буде зручно тримати зв’язок із зовнішнім світом, або мати доступ до води у разі якщо замок опиниться в облозі. Згодом, коли на місці замку стали споруджувати кляштор Босих Кармелітів, мережа підземель зросла, але за межі фортечних мурів вона практично не виходила.

Більш розгалужена мережа підземель стала з’являтись значно пізніше – на початку XVIII – початку XIX століть, коли місцеве населення стало будувати кам’яні будинки з великими погребами (іноді у зріст дорослої людини) для зберігання в основному продуктів харчування. У подальшому з метою контрабандної торгівлі ці погреби стали з’єднувати між собою – так з’явилась мережа підземних ходів, схожих на катакомби, яка дозволяла непомітно для влади та не сплачуючи податки доставляти товар у місто. Контрабандист входив до підземелля на тогочасній околиці та міг доставити товар у центральну частину містечка – Качанівку, Ятки, до Житомирської та Білопільської (сучасна Європейська) вулиць.

У 1867 році провели ґрунтовне дослідження бердичівських підземель. На той час їх нарахували 208, більшу частину з яких (130) можна назвати підземними ходами, або підземними коридорами, а 78 – це звичайні домашні погреби та підвали.

Тож підземні ходи аж до сусідніх із Бердичевом Житомира чи Махнівки, або хоча б до Лисої гори – це міф.

Запитання 7/12. Останніми десятиліттями стверджується, що Бердичів – це місто чотирьох культур. Навіть на гербі міста Бердичева з’явились відповідні символи-зірки. Чи справді місто таким є?

Бердичів, за великим рахунком, не є містом чотирьох культур, адже на сьогодні панівною в місті є українська нація та її культура. Так, за даними перепису 2001 року 84,8 % тих, хто тут проживав, вважали себе українцями. І не думаю, що ця цифра сильно змінилась за останні два десятиліття. Тому саме українська нація формує загалом культурну та державницьку особливості міського життя, відтісняючи всі інші культури на другий та третій план.

Але в історії нашого міста так було не завжди: у XV-XVII століттях Річ Посполита, використовуючи владні важелі, насаджувала польську культуру, намагаючись витіснити споконвічну українську. Відбувалось спольщення місцевого населення. І тогочасній владі частково це вдалося – місцева шляхта спольщувалась, навколо Бердичева з’явилась низка сіл, які вважалися польськими (наприклад, Лісова Слобідка, Гвіздава та ін.). Але це тривало доволі короткий в історичному масштабі проміжок часу, і в більшості своїй місцеве населення сприймало себе українцями.

У XIX столітті єврейське населення міста, яке впродовж півтора століття становило переважну більшість (за переписом 1897 року – 78 % від наявного в місті населення), формувало власний культурний простір у той час, коли Російська імперія в особі насадженої нею місцевої влади намагалась формувати російське бачення культурного простору.

Саме ці особливості історичного розвитку нашого міста і лягли в основу твердження про те, що Бердичів – місто чотирьох культур: української, польської, єврейської та російської (з 2025 року – литовської, оскільки Бердичівська міська рада у квітні цього року внесла зміни до свого рішення від 1998-го року «Про символіку територіальної громади міста» – відтепер одна з 4-х зірок на гербі Бердичева символізує не російську, а литовську культуру).

Запитання 8/12. Вважається, що в минулому в Бердичеві діяло більш як 80 єврейських синагог. Нині ж маємо дві чи три синагоги. Куди зникли всі інші?

Так, у середині та другій половині XIX століття в Бердичеві діяло до 80 синагог. Але необхідно розуміти, що більшість із них – це невеличкі молитовні школи, створені за галузевим (цеховим) принципом (кожен ремісничий цех вважав за необхідне мати власну молитовну школу). Лише незначна кількість таких молитовних шкіл мала власну відокремлену будівлю, у більшості своїй вони займали кімнату у звичайному житловому будинку.

А власне повноцінних синагог у місті було всього п’ять. Це Старомісна (знаходилась неподалік міського ринку), Немирівська або Новомісна (на початку Махнівської/Вінницької вулиці), Хоральна або Олександрівська, Загребельна та Білопільська. Окремо рахувалась Кладовищенська синагога, яка знаходилась поряд із старим єврейським кладовищем (нині це територія міського парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченка).

Практично усі синагоги зачинили з приходом радянської влади та у роки релігійних гонінь. А будівлі великих синагог зазнали непоправних руйнувань вже у ході Другої світової війни і їх розібрали (окрім Хоральної).

Запитання 9/12. Кажуть, ще у 90-х роках відомий астролог Павло Глоба пророкував, що наш Бердичів із часом перетвориться з гарного міста на велике село. Прогноз справджується?

Як і будь-який прогноз, ці слова – звичайне передбачення, яке не обов’язково має отримати стовідсоткову реалізацію. Павло Глоба, якого у середині 1990-х активно піарили його прибічники (а він на цьому заробляв чималі гроші), якщо і говорив щось подібне стосовно нашого міста (що далеко не факт), керувався не положенням знаків зодіаку на небі, а звичайною логікою. Вже тоді розвиток демографічної ситуації в Україні вказував на те, що її населення з кожним десятиліттям буде лише зменшуватись. Тож спрогнозувати, що наше (як і будь-яке інше) місто опиниться в демографічній кризі, економічно стане занепадати, було не важко.

Але чи дійсно наше місто перетвориться на село? Ні, такого не відбудеться. Попри економічну та демографічну кризи, Бердичів зберігатиме відповідний статус. Та й закриття великих та потужних за часів СРСР виробництв не призвело до занепаду міста. На їх місці з’явились хоча й менш потужні, але не менш витребувані підприємства, які тримають Бердичів на плаву. Змінюється структура економіки України та світу, тож місто живе в нових реаліях, про які Глоба й не підозрював. Та і який з нього може бути оракул, якщо він у своїх прогнозах не передбачив ні ковід 2019 року, ні російсько-української війни, ні інших не менш резонансних подій?

Запитання 10/12. «Бердичівляни», «бердичівці» чи «бердичів’яни»? Як насправді називати жителів міста Бердичева?

У відповідності до сучасних правил української мови правильною формою катойконіму (назва мешканців певної місцевості) для жителів міста Бердичева є бердичівець, бердичівка, бердичівці, прикметник – бердичівський. Бердичівець утворюється за стандартною моделлю словотвору, яка передбачає використання суфікса -ець для чоловічого роду. Але ця форма катойконіму на сьогодні майже не використовується в Бердичеві.

Найбільш поширеною на сьогодні формою звернення є бердичівлянин, бердичівлянка, бердичівляни, прикметник – бердичівський. Ця форма активно використовується як жителями міста, так і засобами масової інформації, у мистецьких творах, в офіційному документообігу – досить зайти на офіційний сайт Бердичівської міської ради та переконатись у цьому. Хоча ця форма вважається русизмом і не відповідає правилам української мови.

На додачу передам думку шанованого мною філолога: носієм мови є народ, адже мова є частиною його культури та національної ідентичності, що передається з покоління у покоління. Тож як каже народ, так і правильно.

Запитання 11/12. Бердичів має цілу когорту міст-побратимів. Яку користь від цього ми маємо?

Можливо, для окремого пересічного жителя Бердичева користі від того, що у міста є міста-побратими, немає ніякої. Принаймні, він її майже не відчуває.

Насправді участь у русі споріднених міста – це одна із форм розвитку міжнародних зв’язків, оскільки побратимство міст різних країн передбачає розвиток як економічних, так і культурних зв’язків: у сферах освіти, медицини, науки, спорту, захисту навколишнього середовища та архітектурно-історичних пам’яток.

Першим містом-побратимом Бердичева, ще за часів СРСР, стало місто Лом Народної Республіки Болгарія. На той час підбирали «побратимів» того чи іншого міста, зазвичай, виходячи з його статусу, або іміджу: столиці браталися зі столицями, портові міста – з портовими містами, промислові центри – з індустріальними центрами інших держав. Існувала і явна ієрархія. Так, Житомир, як обласний центр, підтримував дружні зв’язки з містом Михайловград НРБ (нині це місто Монтана, історичну назву місту повернули у 1993 році). Відповідно, у серпні 1969 року в Бердичеві відбулась установча конференція міської організації Товариства радянсько-болгарської дружби, на якій Бердичів і болгарське місто Лом тогочасного Михайловградського округу оголосили містами-побратимами. Делегації з міста Лом стали частими гостями Бердичева, відвідували болгарське місто і делегації з Бердичева. Підтримувались культурні та спортивні зв’язки. Після розпаду СРСР це побратимство у силу різних причин зійшло нанівець. Тож нині Бердичів не значиться серед міст-побратимів Лому.

Але побратимство, як рух поріднених міст, бердичівляни не забули. На початку нового тисячоліття Бердичів знайшов нових побратимів – ними стали польські міста: у 2003 році – місто Явор (пол. Jawor), у 2005 році – місто Седльце (пол. Siedlce). Після початку активної фази російсько-української війни перелік міст-побратимів значно зріс. Додались: у 2023 році – місто Ченстохова (пол. Częstochowa), з 15 червня 2024 р. – місто Алітус (лит. Alytus), Литва, з 19 червня 2024 р. – місто Бухгольц (нім. Buchholz), Німеччина, з 21 жовтня 2024 р. – місто Влодава (пол. Włodawa), Польща, з 30 жовтня 2024 р. – місто Плонськ (пол. Płońsk), Польща. Є також активна співпраця з містом Констанц (нім. Konstanz) та іншими містами закордоння. Підписало наше місто Меморандум про співпрацю і з українським містом Золотоноша Черкаської області.

Нині міста-побратими активно допомагають Бердичеву в багатьох сферах, головною з яких зі зрозумілих причин є гуманітарна.

Запитання 12/12. Кажуть, колишнього Бердичева вже немає. Це справді так?

І так, і ні. Насправді, кожне покоління бердичівлян знає і пам’ятає свій Бердичів – місто, в якому вони народились, в якому минули їх юність та зрілі роки.

Наше місто постійно розвивається та видозмінюється – будуються нові споруди, зникають через ветхість старі. З’являються нові підприємства та установи, покликані задовольнити економічні та соціальні потреби містян. Зникають старі підприємства, потреба у яких з тих чи інших причин відпала. Інколи зникають навіть цілі квартали, а на їх місці зростають нові забудови. Хто нині пам’ятає, що на місці сучасного міського стадіону, що поряд із міським Палацом культури ім. О.А. Шабельника всього століття тому існував парк відпочинку (до Жовтневого перевороту – парк «Ельдорадо») з гарними доріжками, доглянутою рослинністю, фонтаном та затишними місцями відпочинку? Тож закономірно, що того Бердичева, який знали наші дідусі та бабусі, давно немає. Але є Бердичів сучасний, в якому проживаємо ми. Мине деякий час, і цей сучасний нам Бердичів також стане зникати, видозмінюватись. І ми також будемо із сумом промовляти – «колишнього Бердичева вже немає…». Але Бердичів був та є, і буде існувати ще довго!

Анатолій Горобчук