У попередніх дюжинах увазі зацікавлених читачів були представлені розповіді про будинки та споруди, які є складовою сучасної архітектурної та історичної спадщини Бердичева. Та в історії нашого міста (як і в історії будь-якого іншого населеного пункту) є будівлі, які хоча й втрачені з тих чи інших причин, але які полишили по собі таку ж, а в багатьох випадках і більш значиму історичну та культурну спадщину. Відгомін цієї спадщини ми відчуваємо у сьогоденні. І цю, на жаль, вже нематеріальну спадщину намагаємось передати своїм нащадкам у спогадах, фотографіях та історико-краєзнавчих дослідженнях.
Тож перед вами чергова дюжина – дюжина втрачених історичних споруд Бердичева.
Споруда 1/12. Палац Радзивіллів.
Насправді власних палаців у Радзивіллів було більше ніж один. Лише в нашому місті та його околицях їх нараховувалось три. Але, звичайно, пам’ятним для бердичівлян став палац, який знаходився в Бердичеві на місці сучасної Центральної площі.
Достеменно невідомо, коли і хто з князів Радзивіллів збудував родовий палац у Бердичеві. Припускаю, що розпочав будівництво князь Удальрик Кшиштоф Радзивілл (1712-1770), а після його смерті завершили справу будівництва палацу вдова Елеонора та син Матеуш Радзивілл (1768-1818). Відомо, що вже у 1781 році княгиня Елеонора Радзивілл у цьому палаці приймала великого князя російського Павла Петровича (майбутнього російського імператора Павла I) з дружиною.
Палац у Бердичеві був зведений у стилі пізнього класицизму. Домінантою його двоповерхового фасаду був портик із шістьма колонами. Балочне перекриття прикрашалось витонченим фризом, завершеним рослинним орнаментом. Прикрашали палац також маскарони – великі скульптурні маски із зображенням левів із кільцями у пащах. Внутрішні зали палацу оздобили багатою різьбою. З тильної сторони палацу розбили англійський (пейзажний) парк.
Цікаві спогади про перебування у палаці Радзивіллів наприкінці 1830-х рр. залишив російський чиновник М. Мамаєв, який з особливим дорученням відвідав Бердичів. Згідно них, під час проведення славнозвісних бердичівських ярмарків князівська резиденція перетворювалася на галасливий вулик. До палацу з’їжджалися поміщики з усієї губернії. На другому поверсі палацу постійно лунала музика, проводилися гучні банкети та бали, а на першому грали у карти «в банк», торгувалися.
Власник палацу князь Матеуш (Матвій) Радзивілл не мав прямих нащадків, тож по його смерті палац перейшов у власність до інших представників роду Радзивіллів. Але як писали сучасники, розпуста, марнотратство та байдуже їх ставлення до господарювання привели до великої заборгованості маєтку. Приблизно у 1850-і роки неспроможні вийти з боргів власники змушені були віддати свій родовий палац єврейському кагалу в рахунок погашення боргів. А «Бердичевское Еврейское Общество для презрения больных, старых и увечных беднейшего состояния Евреев» невдовзі відкрило у палаці лікарню для євреїв.
Лікарня знаходилася у палаці до 1944 року, у радянський період мала назву «Перша радянська лікарня». Після закінчення німецько-радянської війни приміщення колишньої князівської резиденції та лікарні передали в користування міськкому компартії, також у ній розмістили партійну бібліотеку з читальним залом. Деякий час тут діяло медичне училище, інші навчальні заклади.
На початку 1970-х років будівлю визнали аварійною, тож у 1973 році її повністю розібрали. На місці палацу у 1977 році звели чотириповерховий будинок, в якому розмістились міський виконавчий комітет та міський комітет Компартії з відповідними підрозділами. А на місці паркової зони, яка існувала перед колишнім палацом, з’явилась площа Жовтнева (Центральна). Чотириповерхову будівлю нині займає Бердичівська міська рада.
Споруда 2/12. Водонапірна вежа.
Ця вежа – чи не найвідоміша споруда, яка могла б при нагоді стати одним із символів Бердичева (як це сталося, наприклад, у сусідніх з нами Житомирі та Вінниці). Адже досі поціновувачі історії міста із сумом згадують її та висловлюють думку, що із втратою цієї водонапірної вежі місто втратило й частку своєї нетлінної душі.
Водогін у Бердичеві побудувало акціонерним товариством «Общество Бердичевского Водоснабжения» у 1898 році. Того ж року в центрі міста на площі Соборній збудували й водонапірну башту, яку приєднали до магістралі. Висота вежі становила 43 аршина, або 30,5 м., залізний бак на її вершині мав ємність 12 тис. відер, або 147,6 кубічних метрів води. Після запуску системи міський водопровід за обладнанням, якістю води та економністю роботи вважався найкращим у краї.
Система водопостачання в місті діяла ритмічно до початку революційних перетворень, які охопили країну з 1917 року. Вперше система зупинилась у липні 1920 року, коли пожежа на підприємстві водопостачання знищила машинну станцію. Запустили систему лише наступного року. Вдруге система водопостачання зупинилась у роки німецько-радянської війни під час окупації міста та діяла лише на окремих ділянках. Цікаво, що німецька влада у 1943 році планувала відновити систему централізованого водопостачання, але цим планам завадив швидкий наступ Червоної армії. Лише у 1947 році відновили роботу міського водопроводу, а водонапірну башту, яка зазнала часткової руйнації, відремонтували та встановили нове обладнання. Того ж року у цоколі водонапірної башти облаштували пост міліції.
З початку 1970-х в місті стали розбудовувати сучасну систему водопостачання, яка діє й сьогодні. Тож потреба у водонапірній башті на Радянській (Соборній) площі відпала. У 1973 році, хоч і зі значними труднощами, башту розібрали, а на її місці спочатку влаштували квіткову клумбу, а згодом це місце заасфальтували.
Нині лише старі фотографії нагадують бердичівлянам про те, що у центрі міста існувала водонапірна вежа.
Споруда 3/12. Єврейське кладовище.
Тут мова йде не про те кладовище, яке нині знаходиться на вулиці Житомирській. А про те, яке зникло у результаті рішень місцевої влади – про кладовище, територію якого нині займає парк відпочинку ім. Тараса Шевченка.
Фотографія Соломона Борисовича Юдовіна (1892-1954), фотоархів експедиції С.А. Ан-ского.
Саме кладовище з’явилось тоді, коли в Бердичеві на постійній основі стали проживати юдеї. Вони ж принесли із собою й власну поховальну традицію – влаштовувати кладовища за межами населених пунктів (поховання православного люду на той час здійснювалось на кладовищах поряд із місцевими храмами). Саме так: територія сучасного парку відпочинку – це на той час була околиця нашого містечка, східним кордоном якого була дорога на Житомир (нині це вулиця Житомирська).
Перші поховання на єврейському кладовищі відносяться до 1600-х років. За два століття його існування тут знайшли вічний спочинок десятки тисяч євреїв, серед яких і багато релігійних діячів – цадиків та рабинів. Найбільш відомим серед них став ребе Лібер із Бистрика, могилу якого й нині можна побачити на території парку.
Останні поховання датуються 1797-1798 роками, після цього іудеїв стали ховати на новому кладовищі, яке знаходиться нині на вулиці Житомирській. Цікаво, що на закритому для поховань кладовищі згодом спорудили Кладовищенську синагогу, в якій проводили заупокійні служби за померлими.
Наприкінці 1920-х років науковці вперше провели повноцінне дослідження старого єврейського кладовища. Але в подальшому зберегти саме кладовище не вдалося – у листопаді 1930 року Бердичівська міськрада раптово скасувала попереднє рішення про входження кладовища до складу заповідника єврейської матеріальної культури, саме кладовище ліквідували, через декілька років на його місці облаштували парк відпочинку.
Сьогодні на території колишнього кладовища збереглося лише одне поховання – святого Лібера: його могилу силами єврейської громади відновили наприкінці 80-х років минулого століття. Тож нині ніщо, крім цієї могили, не нагадує жителям та гостям Бердичева про те, що тут знаходилось єврейське кладовище.
Споруда 4/12. Елінг.
Нині слово «елінг» у бердичівлян міцно асоціюється з відповідним мікрорайоном нашого міста та назвою вулиці. В історії ж усе було трішки не так – це мікрорайон та вулицю назвали на честь споруди, яка з’явилась на цій околиці Бердичева більше ста років тому.
Дирижаблебудування в економічно розвинутих країнах Європи на початку XX століття та успішне використання дирижаблів у військовій справі примусили військове відомство царської Росії активізувати розвиток цього повітроплавального напряму. Але не маючи достатнього досвіду та коштів на будівництво власних дирижаблів, російські військові звернулись за допомогою до іноземних фірм: у 1910 році Росія придбала в Німеччині у приватної компанії дирижабль Parseval PL-7, який у Росії отримав назву «Гриф». Дирижабль у січні 1912 року надійшов до Бердичева у розпорядження 10-ї повітроплавальної роти. Для нього й збудували велетенський ангар (елінг), який придбали у концерна «AG Krupp». Цей ангар став першим металевим елінгом на території тогочасної Росії.
Споруда складалась з низки великих сталевих ферм, до яких кріпились обшивка. Елінг мав великі розсувні ворота, які відчинялись, коли у середину заводили дирижабль.
Елінг використовували не лише для зберігання дирижабля «Гриф». Коли у 1915 році до Бердичева прибув дирижабль «Кондор», його також розмістили у цьому металевому ангарі. Перебування дирижаблів у Бердичеві було відносно нетривалим, участі у бойових діях вони не брали. Тож коротка історія аеростатного повітроплавання в Бердичеві на цьому завершилась.
А що ж сталося з елінгом для дирижаблів? Він вдало пережив буремний період національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. та перебував у користуванні військового відомства. Коли у 1931 році в Москві створили комбінат «Дирижаблебуд», згідно урядового рішення бердичівський елінг забрали у військових, демонтували та перевезли до міста Долгопрудний Московської області, у центр із будівництва дирижаблів та Московський дирижаблепорт. Монтаж на новому місці був тривалим, у серпні 1934 року роботи нарешті завершили. Тож час від переїзду елінгу з Бердичева до здачі його в експлуатацію зайняв довгих три роки. На новому місці елінг мав у довжину 166 м, у ширину – 30 м, корисну висоту – 32 м (повна висота становила 35 м). Сталеві ферми перебували у відмінному стані, але все інше потребувало постійної уваги персоналу. Першим дирижаблем, який зібрали у новому елінгу, став дирижабль «СССР-В6» – найбільший радянський дирижабль того часу.
У 1940 році ера дирижаблебудування в країні завершилась. Під час німецько-радянської війни елінг передали повітроплавальному дивізіону повітряно-десантних військ, по завершенні війни тут розмістився підрозділ конструкторського бюро ОКБ-424, який займався аеростатами в основному військового призначення. В елінгу їх збирали, проводили початкові випробування та відправляли далі в небо.
У 2001 році під вагою снігу провалився дах елінгу. Сталося замикання електропроводки та пожежа. Будівля елінгу, на щастя, вціліла, у середині 2010-х років відбулась повна її реконструкція. У результаті від історичного бердичівського елінгу майже нічого не залишилось, зате з’явився новий лабораторно-випробувальний корпус, який належить Долгопрудненському конструкторському бюро автоматики, де й далі конструюють аеростати.
Нині лише декілька десятків німецьких сталевих ферм, вбудованих у конструкцію нової будівлі, нагадують про історію початку повітроплавання в Російській імперії та про місце, де все починалось – про наш Бердичів.
Споруда 5/12. Пожежна каланча.
Ця цегляна споруда також запам’яталась бердичівлянам, її ми можемо бачити на старих фотознімках.
Перш за все нагадаємо, що означає слово «каланча»: це висока наглядова вежа, зазвичай розташована при пожежній чи поліцейській частині для спостереження за безпекою та виявлення пожеж. Часто каланчу оснащували дзвоном для сповіщення про тривогу.
Пожежну каланчу на Соборній площі (вірніше, каланчу розмістили десь за сотню метрів від площі у бік річки) спорудили у 1888 році для місцевої пожежної команди. Поряд на вулиці Мостовій для пожежників обладнали спеціальне приміщення. Ця каланча разом із дерев’яними оглядовими вежами на Житомирській та Білопільській вулицях забезпечувала нагляд за містом та реагування пожежників у разі виявлення пожежі. Каланча на Соборній була оригінальною баштою з металевим поворотним кронштейном на вершині. На цьому кронштейні навішувались спеціальні кулі, їх кількість під час виявлення пожежі вказувала на ступінь небезпеки, а сам кронштейн вказував направлення, куди мали вирушити пожежні екіпажі.
Використовувалась каланча і не за прямим призначенням: коли після становлення радянської влади в місті змонтували одну з перших радіостанцій, антену для неї розмістили на найвищих спорудах міста – Успенському соборі, водонапірній вежі та на пожежній каланчі.
Пожежна каланча вправно виконувала свої функції до 1960-х років. Та прогрес у телефонному зв’язку (телефонні апарати стали звичним явищем не лише на підприємствах, але й в оселях бердичівлян), потреба міської пожежної команди у новому спеціалізованому приміщенні (цей комплекс з’явився на вулиці Петровського-Шкіряників) призвели до того, що необхідність у пожежній каланчі відпала.
Розібрали пожежну каланчу на Радянській-Соборній площі у 1967 році, коли місцева влада прийняла рішення про спорудження неподалік пам’ятного знаку загиблим у роки війни комсомольцям-підпільникам (1967) з Вічним вогнем (1970) у його основі.
Споруда 6/12. Собор Успіння Божої Матері.
Собор Успіння Божої Матері Російської Православної Церкви знаходився в Бердичеві на захід від сучасної Соборної площі.
Побудували та урочисто освятили новий храм у 1837 році, надавши йому статус собору. Будівництво велось на місці старої дерев’яної церкви, спорудженої ще у 1611 році. Цю церкву звели на підвищенні, на той час східній околиці Бердичева. Поряд із дерев’яним храмом знаходилась така ж дерев’яна дзвіниця з дев’ятьма дзвонами, а неподалік – церковне кладовище. На момент спорудження кам’яного Успенського храму кладовище зникло, а захоронення, що збереглись до того часу, перенесли на нове міське кладовище (нині кладовище по вулиці Григорія Сковороди).
Ще під час спорудження Успенського храму в Санкт-Петербурзі створили один із перших Генеральних планів містечка Бердичева (1825 рік, архітектор Вільям Гесте), в якому зафіксували новобудову, надаючи їй домінантне становище щодо навколишніх забудов. Тож після свого спорудження Успенський храм став не лише архітектурною перлиною міста, але й домінантою, що формувала неповторне обличчя міста впродовж наступного століття.
До речі, від назви Успенського собору отримала назву й площа, на якій перебував храм – Соборна. Площа перед Успенським собором стала місцем, де відбувались численні зібрання, мітинги та урочисті заходи.
До революційних подій 1917 року Успенський собор належав Російській Православній Церкві. Після Лютневої революції 1917 року національно-визвольний рух, що охопив Україну, заявив про себе на повний голос і в церковному житті. В Бердичеві утвердилась Українська Автокефальна Православна Церква (1919-1937), Успенський храм у 1920-х став кафедральним собором УАПЦ.
Успенський собор проіснував до середини 1930-х років. У ході широкомасштабної антирелігійної кампанії, яку проводила радянська влада, у 1930 році з храму зняли всі дзвони, переплавили на метал та передали до фонду індустріалізації країни. Ще через декілька років відбулась подія, яка поставила крапку в історії Успенського собору – у 1936 році храм зруйнували шляхом підриву. Дослідник історії Бердичівщини Володимир Ружицький, який свого часу дослідив історію знищення собору, встановив ім’я людини, яка натиснула на кнопку динамо-машини. Ним став майор Червоної армії Олексій Федорович Лимонов. Після розбирання завалів на місці собору утворилась велика яма. Лише відбудова міста у 1950-х роках після війни та перепланування вулиці остаточно знівелювали це місце. Тож нині ніщо не нагадує про існування тут православного храму.
Споруда 7/12. «Будинок гетьмана Мазепи».
Чи бував гетьман Війська Запорозького Іван Мазепа (1687-1709) в Бердичеві, достеменно невідомо. Принаймні, на сьогодні відсутні документальні підтвердження таких відвідин. А от будинок, який нібито належав гетьману, в нашому місті існував.
Знаходився цей будинок на вулиці Білопільській, яка старожилам запам’яталася під назвою вулиця імені Карла Лібкнехта, а нині це вулиця Європейська. Розмістився він між костелом Святої Варвари та палацом Радзивіллів. Час побудови будинку невідомий, але якщо відштовхуватись від легенди, його мали спорудити не пізніше 1704 року (нібито саме у цьому будинку заарештували полковника Семена Палія – одного з керівників повстання на Правобережжі). Та це виглядає більш ніж сумнівно, адже ця територія у ті часи перебувала поза межами містечка. За доступними джерелами, у 1882 році будинок належав такій собі пані Щавінській.
Будинок був одноповерховим, його фасад прикрашав портик із чотирма колонами. Поряд із будинком знаходились ще два, які складали єдиний комплекс із «будинком гетьмана Мазепи». Після Жовтневого перевороту будинок націоналізували, він входив до житлового фонду міськради.
«Будинок гетьмана Мазепи» за часів Російської імперії ніяк не асоціювали з самим Мазепою, що геть не дивно, адже РПЦ піддала українського гетьмана анафемі (відлученню від церкви). А от за радянської доби будинок вважався однією з туристичних цікавинок Бердичева. Так, Бердичівське бюро екскурсій та подорожей у 1970-1980-х роках розмістило на залізничному вокзалі рекламний плакат – велике панно під назвою «Достопримечательности Бердичева». На панно крім костелу Святої Варвари та кляштору Босих Кармелітів значився і мисливський будиночок гетьмана України Івана Степановича Мазепи.
Будинок існував до початку 1980-х років, після чого його, як такого, що не підлягає ремонту, розібрали. На місці, де перебували всі три будинки, у 1986 році спорудили кафе «Казка», облаштували зону відпочинку. Тож нині лише старі фотографії дозволяють нам ознайомитись із виглядом та архітектурним стилем побудови «будинку гетьмана Мазепи».
P.S.: Висловлю таке припущення: а чи не цей будинок разом із двома своїми сусідами був тим самим комплексом, в якому у першій чверті XIX століття перебувала відома на теренах України школа французького емігранта-єзуїта Петра Петровича Вольсея (Wolsey)?
Споруда 8/12. Житловий будинок на площі Соборній, 1/2.
Про цей будинок на Соборній площі бердичівляни пам’ятають до сьогодні – його фасад з ліпниною та ажурними балконами був прикрасою площі.
Будинок звели у середині XIX століття, на той час він став доволі типовим представником «штетлу» – архітектури, притаманної традиціям єврейства: міцні та товсті стіни, високі стелі (більш як три метра), пічне опалення, дах з гострими скатами. Декоровані вікна рельєфом рослинного характеру, склепінчастий підвал, що використовувався під склади – також суто єврейські традиції. І використовувався він відповідно: перший та частково другий поверхи – торгівельні заклади і контори, а на третьому проживала родина власника будинку. З цим пов’язана цікава особливість планувальної структури будинку – потрапити на житлові другий та третій поверхи можна було із внутрішнього двору по спеціально влаштованим зовнішнім дерев’яним сходам.
Із балконів другого та третього поверхів, що мали чудові ковані огорожі, відкривався чудовий вид на площу та Успенський собор (доки його не знищили у 1936 році). Та все змінилось наприкінці XIX століття: перед будинком звели водонапірну вежу. Власники будинку навіть судилися з міською владою, яка надала дозвіл на спорудження водогону, вимагаючи знести водонапірну вежу, оскільки вона не лише затуляла собою вид, але й, на думку власників будинку, призводила до реальної втрати доходів. Та судовий розгляд справи, який тривав протягом десятиліття, ні до чого не привів.
З приходом радянської влади для будинку фактично нічого не змінилось – як і раніше перший поверх використовували контори та магазини, на другому та третьому поверхах проживали півтора десятка сімей бердичівлян. Під час німецько-радянської війни у будинку знаходився якийсь німецький штаб та госпіталь, у повоєнний час – фотоательє № 3, каса міжміського автобусного сполучення, а з початку 1970-х років частину першого поверху займало Бюро технічної інвентаризації (БТІ). У 1990-х роках до них додався ще й фірмовий магазинчик горілчаних виробів. Щоправда, до цього часу БТІ вже переїхало у приміщення по вулиці Володимирській, але стіни першого поверху не пустували – міська влада передала їх у приватні руки. Тут розмістився магазин комп’ютерної техніки фірми «Діавест», магазин секондхенду (згодом трансформувався у взуттєвий відділ) і т. п.
Із часом стіни будинку стали втрачати міцність, видиму ззовні надійність. До будинку зачастили комісії, які врешті-решт констатували загальний аварійний стан та необхідність відселення жильців. Епопея, яка для інших таких будинків Бердичева могла тягнутися десятиліттями, закінчилась на диво швидко: вже у березні 2012 року прийняли рішення про відселення. За попередніми планами будинок мали розібрати до 9 травня – Дня Перемоги. Але міцні стіни завадили цим планам – остаточно будинок розібрали наприкінці червня. Так завершилась історія будинку на Соборній – справжньої архітектурної пам’ятки Бердичева, яку ми не вберегли.
Споруда 9/12. Церква Михаїла Архангела.
Церква Михаїла Архангела, або Михайлівська церква на сьогодні вважається найстарішою православною (унійною) церквою у Бердичеві.
Дерев’яна церква знаходилась поблизу огорожі раніше не існуючого сучасного монастиря Кармелітів Босих, неподалік кам’яного будинку настоятеля, в якому нині перебуває Музей історії міста Бердичева. Біля церкви існував перший відомий нам поховальний комплекс. Достеменні відомості про цей поховальний комплекс відсутні, оскільки він припинив своє існування ще у другій половині XVI століття. Відомо лише, що згодом на його місці побудували кармелітську школу, а декілька надмогильних хрестів перенесли на загальноміське кладовище по вулиці Григорія Сковороди (Пушкіна) під час освоєння кармелітами території колишнього православного храму.
На жаль, жодного відомого нам докладного опису, зображення чи плану церкви не збереглося. Тому як ілюстрація приведено малюнок подібного храму тогочасного періоду.
Храм Михаїла Архангела побудував близько 1546 року воєвода Підляський та Смоленський, староста Мінський Василь Тишкевич (помер у 1571 р.) – власник містечка Бердичева та навколишніх земель (за іншою версією церкву збудували козаки). Василь Тишкевич був православним за віросповіданням, згодом прийняв кальвінізм (одна з протестанських течій). Дослідник краю Лаврентій Похилевич (1816-1893) вказував, що саме сюди, у Михайлівську церкву Василь Тишкевич приніс чудотворний образ Богородиці (відома нині як ікона Матері Божої Бердичівської), який зберігався у родині Тишкевичів. Після спорудження у 1642 році костелу Непорочного Зачаття Святої Марії Діви, Святого Іоана Хрестителя, Архистратига Михаїла і Святого Іоана Євангеліста правнук Василя Тишкевича – Януш, католик за віросповіданням, передав цю ікону до нового католицького храму.
Церкву Михаїла Архангела у 1768 році спалили барські конфедерати. Але пам’ятки про неї зберігалися ще до кінця ХІХ ст. Серед них: Євангеліє великого формату, надруковане в Москві у 1717 році, з написом, який свідчив про те, що купив це Євангеліє мешканець Бердичева Панько Закосей та подарував Михайлівській церкві; невеликий дзвін, взятий на вежу кармелітського кляштору; деякі документи на право володіння земельними угіддями, що належали церкві; кам’яні хрести, що, як повідомлялось вище, були перенесені на кладовище по вулиці Григорія Сковороди.
Споруда 10/12. Староміська синагога.
Староміська, або Велика синагога була свого часу головною синагогою Бердичева. Побудували Староміську синагогу з цегли у 1837 році на місці старої дерев’яної, яка згоріла під час пожежі.
Знаходилась синагога у старій частині містечка, у так званому Старому місті – території сучасного міського ринку та прилеглих до нього вулиць на північний захід від монастиря Босих Кармелітів. Ця частина міста мала переважно одноповерхову, а подекуди двоповерхову забудову, проживали тут міські євреї – ремісники, дрібні купці, релігійні діячі; тут відчувався сильний хасидський вплив, адже поряд із Великою синагогою перебував клойз (різновид синагоги) відомого цадика Леві Іцхака Бердичівського (1740-1809) – одного з духовних лідерів свого покоління.
Староміська синагога, як стверджували сучасники, мала висоту у п’ять поверхів. Архітектура її не являла собою чогось особливого, хоча планування мало деяку схожість із майбутніми хоральними синагогами (у тому числі й бердичівською, збудованою значно пізніше), в яких жіноче відділення влаштоване не внизу, а зверху та підтримувалось колонами, під якими молились чоловіки. На куполі синагоги були намальовані 12 знаків зодіаку, що було нетиповою прикрасою для тогочасних синагог. Правда, зодіакальні знаки мали деякі особливості. Наприклад, знак Риб був зображений у вигляді трьох рибин (хоча зазвичай малюють лише дві), знак Близнюків зображений у вигляді двох оголених чоловічих фігур, а знак Діви зображав малюнок оголеної дівчини (у тогочасній єврейській традиції взагалі заборонялось на картинах зображати людей). На західній стіні синагоги над жіночим відділенням розміщувались зображення музикантів та музичних інструментів – скрипки, контрабаса, кларнета, флейти, барабана з маленькими тамбуринами та тарілками (хоча жоден із цих інструментів не використовувався в синагозі). Під малюнками знаходився напис із Псалмів Давида: «На вербах, посеред нього, ми повісили наші арфи… Як нам співати…». Також у синагозі діяв хор, яким керував відомий діяч Нісан Белзер. Серед його хористів були майбутні видатний тенор Гершон-Іцхок Сирота, оперний бас Лев Сибіряков, тенор Менахем Кипнис та багато інших.
Доходи Староміської синагоги були вельми незначними, оскільки молилось у ній доволі мало заможних домовласників. Адже ті, хто бажав уславитись в місті поважною людиною, молились або у рабинському бес-медреші, або у хасидському клойзі. Тому синагога перебувала в постійній нужді та не мала коштів на значні витрати. Попри це, Староміська синагога залишалась однією з найбільш шанованих релігійних споруд Бердичева. Ставлення до неї змінилось лише після Жовтневого перевороту 1917 року, коли нова влада піддала утискам єврейську релігійну громаду.
Будівля Староміської синагоги зазнала великих руйнацій під час німецько-радянської війни. Під час звільнення Бердичева від німецьких окупантів наприкінці 1943 – початку 1944 рр. у ході боїв окрім Староміської зруйнували також майже всі інші міські синагоги: Білопільську, Загребельну, Немирівську і Новоміську. Деякий час залишки Великої синагоги бовваніли у старій частині міста. Лише у 1950-х роках міська влада приступила до відновлення цього мікрорайону міста. Відбулось перепланування вулиць, і залишки Староміської синагоги остаточно розібрали.
Споруда 11/12. Поштово-телеграфна контора.
Цей будинок зберігся до сьогодні лише формально – нині він перебуває на розі вулиць Вінницької та Джозефа Конрада. Та насправді хоча його й збудували на фундаменті попередника, ніякого відношення до нього він не має.
Наприкінці XIX століття в Бердичеві постало питання телефонізації міста. Це доволі гостро обговорювали на засіданнях Міської думи, думки гласних розділились. Та все ж прогрес було не зупинити.
Для телефонної станції вирішили звести новий будинок, будівництво якого завершили у 1891 році. Заодно розмістили у ньому й поштову контору, при якій діяла Ощадна каса. Тож у новозбудованому двоповерховому будинку перший поверх зайняла поштова контора, другий – телефонно-телеграфна станція на 100 абонентів. Першими абонентами стали Міська дума, поліцейська дільниця, банки Мойсея Арона Трахтенберга, Шоеля Краковського, друкарні Якова Шефтеля, Хаїма Кагана і Лейби Сіроока, книжкові лавки братів Роммів, власник «срібної фабрики» Заходер, ресторани «Жан», «Северный», «Європа», парк відпочинку «Ельдорадо», інші казенні установи та ще з десяток крамарів. Популярність телефонного зв’язку серед жителів міста з часом зростала, а ємність телефонної станції збільшувалась.
Поштово-телеграфна контора діяла до початку німецько-радянської війни. З підходом німецьких військ до нашого міста радянські сапери заклали до будинку вибухівку та підірвали його разом із цінним обладнанням.
Після звільнення міста від німецьких окупантів контора зв’язку розмістилась у сусідньому будинку №28/1 по вулиці Свердлова (Вінницькій), а будівлю колишньої контори тривалий час не відновлювали.
Лише наприкінці 1950-х років приступили до відбудови понівеченого будинку. Але влада вирішила перетворити його на житловий. Після проведення досліджень фундаменту будівельники запропонували звести третій поверх, що й зробили. На жаль, архітектурні елементи, що були прикрасою первісної будівлі, не відновлювали.
По завершенні відбудови на першому поверсі відкрили заклад громадського харчування. Спочатку це була столова № 10 міського відділу громадського харчування, у 1980-х столову переобладнали у кафе № 7, яке серед його постійних відвідувачів отримало назву «Хромая лошадь». Другий та тертій поверхи стали житловими, де нині проживає з десяток сімей бердичівлян.
Споруда 12/12. Загребельна синагога.
На вулиці Бистрицькій знаходилась одна з найбільших синагог Бердичева – Загребельна синагога.
Час побудови синагоги встановити не вдалось – досі не знайдено жодних документальних відомостей щодо часу її будівництва. Лише у спогадах сучасників та літературних творах існують згадки про неї.
Загребельна синагога отримала свою назву від мікрорайону міста, де вона знаходилась – Загребелля (лівий берег Гнилоп’яті, та сторона річки, що «за греблею»). Молитовний будинок за традицією мав дванадцять вікон на фасаді, а оскільки був триповерховим, то чітко виділявся на фоні навколишньої одноповерхової приватної забудови. У верхній частині фасаду розмістили барельєфні зображення двох левів – в юдейській традиції саме ці тварини уособлюють єврейський народ (пам’ятаєте, як ізраїльтяни назвали свою дванадцятиденну військову операцію проти Ірану, яку провели у 2025 році? Її назва дуже символічна – «Народ як лев», або «Левовий народ»). Над левами розмістили зірку Давида. Також на другому поверсі влаштували балкон.
Зі спогадів сучасників відомо, що за часів Російської імперії дохід Загребельної синагоги був вельми незначним, оскільки в ній молилося мало достатньо заможних віруючих. Тому Загребельна синагога (як, власне, й інші синагоги міста) перебувала в постійній нужді та не мала засобів навіть на незначні витрати.
Після приходу до влади більшовиків Загребельну синагогу зачинили. В її стінах влаштували приміщення для господарчих потреб.
Загребельну синагогу зруйнували в ході боїв під час звільнення Бердичева від нацистських окупантів, тобто наприкінці 1943 – початку 1944 рр.
До сьогодні збереглись лише декілька зображень цієї синагоги на поштових листівках початку XX століття. Також є зображення Загребельної синагоги на світлині однієї з наукових експедицій, які проводились у 1920-х – поч. 1930-х рр. Харківським музеєм українського мистецтва та округовою інспекцією охорони пам’яток (нагадаємо, що на той час Харків був столицею Української СРР).
Наприкінці 90-х років минулого століття на місці, де колись знаходилась Загребельна синагога, з’явився комплекс споруд іудейської релігійної общини «Друзі Бердичева», засновником якої став американський підприємець Фавіш (Ернест) Менглович. На кошти цієї організації на Бистрицькій, 10, й спорудили сучасний чотириповерховий житловий будинок з допоміжною інфраструктурою.
Анатолій Горобчук
Представляємо вашій увазі перелік книг з історії міста Бердичева та Бердичівщини загалом, які представлені у вільному продажі.
