Міфи та легенди споконвіку супроводжують людство. Адже сама людина їх створює, сама у них вірить та підтримує, передаючи естафету нащадкам, невтомно прикрашаючи переказ та доповнюючи міф новими деталями. Чи вірити цим казкам та наскільки глибоко занурюватись у розбудову міфів, кожен вирішує сам. А нам залишається лише розвінчувати міфи і легенди та… створювати нові! Без цього і люди – не люди, і міфи – не міфи. Міфів немає лише там, де немає людей!
Щодо міфів та легенд, що стосуються Бердичева: за століття, що минули в історії нашого міста, їх наплодилось чимало. Значна частина їх вмерла разом із тими, хто їх створив, і лише незначна із них дійшла до сьогодення. Ці міфи й будемо розвінчувати, хоча впевнений, що вони й надалі циркулюватимуть в нашому маленькому світі, ім’я якого – Бердичів.
Міф 1/12. У Бердичеві бував композитор Фридерик Шопен.
Легенду про те, що в Бердичеві проживав видатний польський композитор та піаніст Фридерик Франсуа Шопен (1810-1849), сформувала стаття, яка з’явилась у київській газеті «День»: 23 жовтня 1998 року на її шпальтах розмістили статтю Геннадія Онищенка «Бердичів, де починав кар’єру Фридерік Шопен…» (посилання на статтю). У ній стверджується: «…архівні документи свідчать, що в двадцятих роках минулого століття в замку Антона Радзивіла мешкав польський композитор Фредерік Шопен. У той час молодий музикант навчався у відомого майстра гри на клавішних інструментах, чеха Живного. На Шопена звернув увагу А. Радзивіл і надав йому кошти для здобуття вищої освіти. Живучи в Бердичеві, Ф. Шопен керував роботами із реставрації органа».
Цікаве твердження, та ще й з посиланням на якісь архівні документи. Багато хто з бердичівлян із радістю прийняв цей факт, у наступні роки про перебування Шопена часто згадували у своїх статтях як місцеві журналісти, так і краєзнавці.
Але все ж версія ця помилкова. По-перше, досі не знайдено ті архівні документи, в яких вказується про перебування Шопена у Бердичеві. По-друге, у ті роки Шопен навчався у Варшаві, а палац Антоні Радзивілла, де він гостював, був та існує понині у районі міста Познань (Польща, Pałac myśliwski książąt Radziwiłłów w Antoninie). Та й Антоні Радзивілл належав до зовсім іншої гілки величного роду Радзивіллів. І ця гілка ніякого відношення до Бердичева не мала. Що ж до палацу (замку, як зазначено у статті), то такий палац у Бердичеві був, і належав він Матвію Радзивіллу (1768-1818), а по його смерті – синам князя Миколая Радзивілла. І замком він, зрозуміло, не був.
Міф 2/12. Козацький полковник Максим Кривоніс та пам’ятна дошка в Бердичеві на його честь.
Тривалий час існувала інформація про те, що в Бердичеві є пам’ятна дошка, присвячена козацькому полковнику Максиму Кривоносу. Насправді такої дошки в нашому місті не було (на жаль!).
Багато у чому наша історія – це створення планів та їх наступне… невиконання. Як кажуть, як не плануй, а в Бога на все є свої плани!
У 1997 році, у розпал розбудови знань історичної правди про українську державу (про що у радянську добу намагались замовчувати, або просто перекручували на свій лад), у Києві вийшла друком книга групи науковців під назвою «Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст.». У ній на сторінках 244-245 зустрічаємо коротку інформацію: «Бердичів, м., райцентр. Замок XVI-XVII ст. Встановлена пам’ятна дошка на честь полковника М. Кривоноса. Переможний бій 1703 р. С. Палія та Самуся з польськими військами (ІМС, с. 19, 164-166)». Ця публікація й породила зазначений у заголовку міф.
Звичайно, це помилка авторів книги – ніякої дошки, присвяченої українському військовому діячу періоду Хмельниччини Максиму Кривоносу, в Бердичеві не існувало й не існує, на жаль, до сьогодні. Також немає такої дошки і в пам’ять про бій під проводом Семена Палія та Самуся з польським військом. Варто зазначити, що це взагалі дві різні події, перша з яких відбулась у 1648 році, друга – у 1702-у.
Хоча автори книги й посилаються на доволі авторитетне джерело – працю Івана Громенка та Олексія Павлова «Бердичів», розміщену в енциклопедії «Історія міст і сіл Української РСР: Житомирська область» (1973), але це посилання не стосується згадки про пам’ятну дошку, а лише про переможний бій 1703 р. Семена Палія (повторимось, цей бій відбувся у жовтні 1702-го). І якщо уважно прочитати це першоджерело, то виявиться, що будь-яка згадка про пам’ятну дошку на честь Максима Кривоноса в ній відсутня.
У вас може виникнути запитання: а звідкіля взагалі в упорядників книги «Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст.» з’явилась інформація про пам’ятну дошку?
Виявляється, поява цієї дошки на мурах кляштору Босих Кармелітів ще більш як шістдесят років тому була передбачена постановою Ради Міністрів УРСР. Напередодні ювілею Переяславської Ради (1654) в постанові ЦК КПРС від 1953 р. «До трьохсотріччя возз’єднання України з Росією» уперше за тривалий період радянського забуття визнавалося, що «запорізьке козацтво відіграло прогресивну роль в історії України». Ще через тринадцять років прийняли Постанову Ради Міністрів Української РСР від 18 вересня 1965 року № 911 «Про увічнення пам’ятних місць зв’язаних з історією запорізького козацтва». Цією постановою було запропоновано зацікавленим організаціям разом із облвиконкомами до 1 квітня 1966 року подати уряду республіки пропозиції про спорудження в перспективі у різних місцях України, пов’язаних із історією козаччини, пам’ятних знаків. Згодом робота Інституту історії АН УРСР, Міністерства культури, групи художників та мистецтвознавців підсумовувалась «Переліком пам’ятних знаків і пам’ятників на честь запорізького козацтва, що споруджуватимуться в Українській РСР в 1971-1980 роках». На всю Житомирську область запланували лише один об’єкт за № 50 – меморіальну дошку на відзнаку того, що «1648 р. Бердичівська фортеця була штурмом взята козацькими військами під проводом Максима Кривоноса». Визначався термін встановлення дошки – 1971-1975 рр., а орієнтовна вартість її мала вкластися у 350 крб.
Не так сталося, як планували: політика радянської влади щодо українського козацтва вкотре змінилась, про пам’ятну дошку та її встановлення у Бердичеві швидко забули. І хоча Постанову Ради Міністрів Української РСР не відмінили (та й змін до неї не вносили), питання про дошку більше не підіймали.
Можливо, саме описані вище перипетії і стали першоджерелом появи помилкової інформації в упорядників «Археології доби українського козацтва XVI-XVIII ст.».
Міф 3/12. Бердичівські підземелля, або підземна дорога до… Польщі!
Так, в Бердичеві існував підземний хід до Польщі! Ну хоча б до Кодні (до Лисої гори, Бистрика, через Гнилоп’ять – існують різні варіанти в залежності від фантазії оповідача).
Про цей міф, як і про його спростування, вже розповідалось в одній із попередніх серій «Бердичівських дюжин». Та все ж варто повернутись до нього ще раз.
Перші підземні ходи у Бердичеві з’явились із розбудовою замку власниками Бердичева Тишкевичами і слугували виключно оборонним функціям, що відповідало тогочасним фортифікаційним вимогам. Планувалось, що ними буде зручно тримати зв’язок із зовнішнім світом, або мати доступ до води у разі якщо замок опиниться в облозі (хоча на території фортеці й існувала власна криниця). За іншою версією початок створення бердичівських підземель відносять до часів Визвольної війни козаків під проводом Богдана Хмельницького. За цією версією підземні ходи потрібні були козакам для того, щоб із лісу, який підступав до самого містечка, добратись до Гнилоп’яті і користуватись водою (варто зазначити, що східний кордон тогочасного містечка пролягав сучасною вулицею Житомирською, а далі розпочинався ліс).
Більш розгалужена мережа підземель стала з’являтись на початку XVIII – початку XIX століть, коли місцеве населення стало будувати кам’яні будинки з великими погребами (іноді у зріст дорослої людини) для зберігання в основному продуктів харчування. У подальшому з метою контрабандної торгівлі ці погреби стали з’єднувати між собою – так з’явилась мережа підземних ходів, схожих на катакомби, яка дозволяла непомітно для влади та не сплачуючи податки власникам Бердичева доставляти товар у містечко. Контрабандист входив до підземелля на тогочасній околиці містечка (це район сучасних вулиць Вінницької, Сергія Ковтуна, Грецької) та міг доставити товар у центральну частину – райони Качанівка, Ятки, Піски та навіть далі.
Двічі проводились ґрунтовні дослідження мережі бердичівських підземель – у 1832 та 1867 роках. Якщо перше дослідження не дало практичних результатів (чиновники фактично обмежилась констатацією наявності підземель у місті; подейкували, що їх просто підкупили), то друге дослідження, що тривало два роки, завдяки завчасно прийнятим заходам завершилось успіхом. У результаті в Бердичеві було виявлено 208 підземель, більшу частину з яких (130) можна назвати підземними ходами, або підземними коридорами, а 78 – це звичайні домашні погреби та підвали. Існують, як земляні ходи, так і обкладені цеглою, або деревом. Найбільша довжина земляних підземних ходів сягає 38 аршин (27 м), а кам’яних – 79 (56 м). Найбільша глибина ходів знаходиться біля Успенського собору, яка досягає 5 і ⅔ сажня (біля 10 м) від поверхні до дна підземелля і надалі зменшується, так що на Махновській (Вінницькій) і Білопольській (Європейській) вулицях найбільша глибина становить 3 і ⅔ сажня (7,8 м), а найменша – 2 і ½ сажня (5,3 м). Найбільш давнє у всьому Бердичеві підземелля простягалось від будинку Хаскі Ланди до будинку Зелінського та йшло крізь Соборну площу у напрямку річки.
У 1869 році виготовили генеральний план м. Бердичева з позначенням на ньому всіх існуючих і знятих з натури підземель.
З усього вище викладеного нас цікавить кінцевий результат: підземних ходів аж до сусідніх із Бердичевом Житомира чи Махнівки, або хоча б до Лисої гори так і не виявили, тим самим спростовуючи поширений міф.
Міф 4/12. «Україна починається з Бердичева»
Ця фраза подобається багатьом бердичівлянам, особливо тим, хто вважає себе місцевим патріотом (але як це буває у багатьох випадках, не будучи таким насправді). Тим більше, що автором цієї фрази став видатний французький письменник Оноре де Бальзак (до речі, завтра, 20 травня, відзначаємо чергову річницю з дня його народження).
Оноре де Бальзак (1799-1850) уперше побував у нашому місті 13 вересня 1847 року. Подорожуючи Україною, він вів записи, які згодом опублікували під назвою «Лист про Київ». «Лист про Київ» – твір парадоксального змісту та парадоксальної долі. По-перше, незважаючи на назву, у творі немає жодного слова про Київ (до нього Бальзак добрався у жовтні 1847 року, а розповідь про подорож в Україні перервав раніше); по-друге, написаний восени 1847-го у помісті Евеліни Ганської у Верхівні, твір залишався неопублікованим до 1927 року.
Як часто буває, фраза «Україна починається з Бердичева» вирвана з контексту. У повному варіанті вона звучить так: «Тут я побачив справжні степи, адже Україна починається в Бердичеві. У порівнянні з нею все бачене раніше – ніщо. Переді мною простиралась пустеля, царство хлібів, куперівська прерія з її безмовністю. Тутешні ґрунти – український чорнозем, шар чорної та жирної землі товщиною до півсотні футів, а то й більше; такі поля ніколи не удобрюють, а сіють на них лише зернові».
Відчуваєте різницю? Україна розпочинається не «з Бердичева», а «в Бердичеві», і це стосується безкраїх степів, чорнозему, царства хлібів.
Ілюстрація: Обкладинка книги «Лист про Київ». Видання 1927 року.
Міф 5/12. Міф про те, що річка Гнилоп’ять була судноплавною.
Цей міф настільки поширився та укорінився серед бердичівлян, що його вже переповідають навіть у контексті, що про це оповідачу особисто розповідала його бабуся чи дідусь, які ледь не особисто бачили ці судна-кораблі. Але наскільки це відповідає дійсності?
Спершу давайте визначимось із термінами: судноплавна річка – це водний шлях, який відповідає суворим технічним і природним умовам, що забезпечують безпечний прохід вантажних і пасажирських суден.
Виходячи з цього, логіка розвінчання нашого міфу буде проста – необхідно надати відповідь на запитання: куди та звідкіля мали плисти ці вантажні чи пасажирські судна?
Гребля біля фортеці з’явилась ще у XVI столітті, тобто, чотири століття тому. Невже поряд із греблею існував шлюз, за допомогою якого судна на своєму шляху мали долати цю перешкоду? Ні, такого шлюзу не існувало, про його будівництво чи спробу такого будівництва не згадується у жодному історичному документі. Отже, судна мали плисти від Бердичева або вище, або нижче по течії.
Вище по течії Гнилоп’яті знаходиться такий значний населений пункт як Махнівка. Але річка на цій ділянці не настільки повноводна, щоб це надавало можливість плисти суднам прийнятної вантажності. Простими словами – це не надавало переваг у порівнянні із сухопутним шляхом, який і коротший, і зручніший. Тим більше, що на цьому відтинку річку також перегороджують греблі у декількох місцях (у селі Бистрик, наприклад).
Нижче по течії – Житомир. Але Гнилоп’ять на цій ділянці настільки звивиста, а в деяких місцях і просто проходить через пороги, що кораблі курсувати на цій ділянці просто фізично не можуть.
Тож твердження про судноплавство на Гнилоп’яті – лише міф.
Міф 6/12. Фотоматеріали.
Фотографії – це взагалі окрема тема, адже фотографії формують ціле направлення у створенні міфів. Поверхневе знайомство з історією Бердичева пересічного бердичівлянина, незнання загальновідомих фактів породжують впевненість у тому, що те, що зображено на фотографії – обов’язково є Бердичів. І з кожним роком кількість таких фейкових фото лише зростає. Щоб не множити їх тут, розглянемо лише те фото, яке отримало найбільше поширення.
«Знавці» Бердичева, вказуючи на представлене поряд фото, стверджують, що тут зображено міст через залізницю (шляхопровід) у районі М’ясокомбінату, фотограф знаходиться на узбіччі дороги у бік Житомира.
Далі пояснення, чому на фото не Бердичів:
- по-перше, на задньому фоні фотографії видно ферму лінії електропередачі 35 кВ., і такої у Бердичеві немає і ніколи не було;
- по-друге, з правої сторони вулиці бачимо 3-4 приватних будинка. У Бердичеві на цьому місці їх ніколи не було;
- по-третє, на задньому фоні видно багатоповерхівку (скоріше за все будинок має 9 поверхів). Насправді в Бердичеві на тому місці такий будинок відсутній.
- і останнє: фотограф стоїть на місці «карману» для автобусної зупинки, або на повороті (справа видно бордюр і встановлено круглий знак із табличкою внизу). Судячи з круглого знаку, скоріше за все це дорожній знак, що вказує на наявність повороту на територію з обмеженням руху, або автостоянку. У Бердичеві ж такий карман для автозупинки зробили лише у 2013 році.
Є ще нюанси, але і представлених пояснень цілком достатньо, щоб сказати, що на фото зображений не Бердичів, а зовсім інше місто. У даному випадку вдалось встановити це місце: це місто Нікополь, так званий «Горбатий» міст.
* * *
Ще одна фотографія із серії «Це однозначно Бердичів!».
Цю фотографію представлено в електронному фотокаталозі Російського Державного архіву кінофотодокументів (РГАКФД). Вказано, що автор фотографії – фотокореспондент газети «Известия» Павло Трошкін, дата – 01.1944 р., місце – Україна, Житомирська обл., м. Бердичів.
Зізнаюсь, на це фото свого часу попався і я. Тим більше, що російський архів вже достатньо давно опублікував цілу низку фотографій Бердичева, зроблених цим фотокореспондентом, на яких дійсно зображено Бердичів у січні 1944 року. То що ж не так, запитаєте ви? А «не так» має цілу низку ознак. Зокрема:
- по-перше, на вулицях міста відсутній сніг. Січень, зима у розпалі. Згідно спогадів воїнів, які звільняли Бердичів, відомо, що снігу було багато, і лише 5 січня настала тимчасова відлига, але сніг повністю не розтанув;
- по-друге, у Бердичеві на той час існувало не так багато триповерхових будинків, усі споруджені ще до революції. Це будинок Давида Шеренціса (нині його займає медичний коледж), будинок школи № 9 (до революції – чоловіча гімназія Шварцмана), готель «Пасаж» на вулиці Білопільській (знищений у роки війни), будинок чоловічої гімназії на тій же Білопільській (нині його займає педагогічний коледж), декілька будинків на Соборній площі (також були знищені у роки війни) та декілька будинків поряд із кляштором Босих Кармелітів, декілька житлових будинків типової єврейської забудови на правому підвищенні берегу Гнилоп’яті (т. зв. Качанівка). Жоден із цих будинків не підходить під зображений на фото;
- по-третє, на задньому плані видно п’ятиповерховий будинок. Але на той час у Бердичеві були взагалі відсутні будинки такої поверховості.
- ще один нюанс – на вулиці видно опору зв’язку, висота якої становить біля 11 метрів. Такі опори у Бердичеві знаходились лише на центральній вулиці міста – Білопільській (нині вулиця Європейська), використовувались для лінії Англо-Індійського телеграфу (збудована у 1869 році). Але вулиця Білопільська – пряма, і поворотів, які видно на фото, не має.
Першим припущенням було те, що на фото, вірогідно, зображено одну з вулиць Житомира, який вперше звільняли у листопаді 1943 року, вдруге – напередодні Нового 1944 року. Фотокореспондент Павло Трошкін, повернувшись із лінії фронту до редакції, допустив помилку і невірно підписав фотографію. Та запитати в автора фото ми не можемо – Павло Трошкін загинув під Івано-Франківськом у вересні 1944 року.
І ось лише у 2023 році з’явилась розгадка – на фото зображено Київ, Контрактова площа, що на Подолі. Фото сучасного стану розміщено поряд.
Міф 7/12. Міф про будинок графині Плеве.
«Будинок графині Плеве» – саме під цією назвою багатьом бердичівлянам відомий цей двоповерховий особняк, що знаходиться на вулиці Данилівській, 8 (ще донедавна її знали як вулиця імені Фрунзе). Навіть у порівняно сучасних документах зустрічаємо це твердження. Наприклад, у Науково-проектній документації «Зони охорони пам’яток м. Бердичева Житомирської області», розробленої у 2012 році.
Насправді, це не так. Від початку цей будинок будували як пологовий притулок. Ініціатором його спорудження стало міське Товариство допомоги бідним євреям. Газета «Волинь» на своїх сторінках вказувала: «Правление общества пособия бедн. евреям приступает на этих днях к постройке здания родильного приюта. Здание будет 2-этажное и обойдется оно свыше 20000 руб. Согласно воле жертвовательницы г-жи Гальперин (внесшей на это здание 9000 руб.) родильный приют должен быть выстроен до осени текущего года. Здание выстроено будет по Даниловской ул. (против дома министерства финансов) на участке, приобретенном на средства г. М. Брандта». Саме будівництво розпочали у середині 1912 року, після його завершення тут розмістився медичний заклад.
Скільки новоспечених бердичівлян з’явилось на світ за роки функціонування пологового будинку, достеменно невідомо. І хоча пологове відділення діяло з перервами на роки громадянської та Другої світової воєн лише до 1967 року, в місті ще досі проживає доволі значна кількість бердичівлян, які народились у цих стінах.
До кінця 2018 року будинок займала дитяча поліклініка. Нині будівля не використовується, очікуючи на вирішення своєї подальшої долі.
Міф 8/12. Лиса гора – місце зібрання відьом.
Першим, що впадає на очі дослідникам нашого краю – це місцева топоніміка. Лиса гора? Так це ж відоме відьмацьке місце! Бердичівські старожили й досі переказують легенду, що нібито саме у цьому місці, на вершині горба, збирались місцеві чаклуни та відьми для свого шабашу, а рослини на цьому несприятливому («відьомському») місці навіть не могли рости. Власне, тому й гора – лиса.
Спростувати цей міф – важка справа. Адже необхідно подолати спротив глибинних народних вірувань, які укорінювались у душі нашої нації віками, якщо не тисячоліттями. Відьмаки, відьми, відуни та знахарі вплітались у слов’янську міфологію, стали її невід’ємною частиною.
Щодо Бердичева, то документальні свідчення про існування відьомських шабашів на Лисій горі відсутні. А якщо і є такі, то вони більше нагадують писанину сучасної «жовтої» преси – фантазії, перекручування та міфотворення. Хоча серед документів є згадки, що заслуговують на увагу – у судових справах, наприклад. Так, в одній із судових справ за 1753 рік міста Кременець, що на Тернопільщині, згадується жіночка, яка розповіла судді, що ще з чотирма іншими жіночками мала «летіти» до Бердичева на зустріч з місцевими відьмами для оволодіння практичною магією. Адже ті були могутнішими та славились в їх краї таємними знаннями. Але «долетіти» не змогла, оскільки ще не повністю оволоділа практикою польоту на мітлі.
Йти проти народних вірувань не варто. Тож спростовувати цей міф не буду і я. Адже не раз чув відгомін цього міфу та бачив очі, дослухався до трепету у голосі чергової оповідачки, яка ледь не пошепки розповідала, як опинилась на зборищі, як її власна воля полишила тіло, а чужа примусила стали у коло таких же жінок та виконувати танець, наповнений п’янким ароматом еротизму, запахом трав та відчуттям всенаповнюючого Всесвіту над головою.
Від себе лише додам, що наша Лиса гора вже давно не лиса – таки ростуть тут численні дерева. Їх у 60-х та 70-х роках минулого століття висадила місцева молодь на заклик лідерів комсомольської організації. Можливо, саме так тогочасна влада намагалась боротись із цим давнім міфом?
А що ви знаєте про відьомські практики на Бердичівщині?
Міф 9/12. Міф про аптеку Доманського.
Це скорше не міф, а звичайна неуважність: переглядаючи фотографії та особливо поштові листівки початку XX століття багато хто плутає аптеку Доманського та аптеку Чудновського між собою.
Аптека Доманського знаходилась на розі вулиці Білопільської (сучасна Європейська) та вулиці Пашковської (нині – Віталія Дульчика).
Цей будинок не зберігся, він зазнав непоправних руйнувань у ході бойових дій у роки німецько-радянської війни. І сьогодні на його місці знаходиться триповерховий житловий будинок, побудований у 1956 році силами військовополонених. А ось аптека Чудновського, що знаходилась на розі вулиць Житомирської та Шиманівської (остання нині – імені В’ячеслава Чорновола) збереглася. У цьому будинку нині перебуває комунальна аптека № 86, яка більшості бердичівлян відома як «аптека матері та дитини».
Якщо уважно переглянути старі фотографії, то за деталями будинків легко помітити різницю між ними – за формою вікон, даху, наявності башточок та інших елементів декору. І спростувати для себе цей міф.
Міф 10/12. У Бердичеві свого часу нараховувалось до сотні синагог.
Про значну чисельність синагог у Бердичеві не знає лише лінивий. Кого не запитай – у відповідь почуємо, що їх на теренах міста було ледь не сотня.
Помилка криється не в підрахунках кількості синагог – а їх за джерелами нараховувалось до 80. А в тому, що саме вважати синагогою. Адже більшість із них – це невеличкі молитовні школи, створені за галузевим (цеховим) принципом (кожен ремісничий цех вважав за необхідне мати власну молитовну школу). Лише незначна кількість таких молитовних шкіл мала власну відокремлену будівлю, у більшості своїй вони займали невеличку кімнату у звичайному житловому будинку.
А власне повноцінних синагог у місті було всього п’ять. Це Старомісна (знаходилась неподалік міського ринку), Немирівська або Новомісна (на початку Махнівської/Вінницької вулиці), Хоральна або Олександрівська, Загребельна та Білопільська. Окремо рахувалась Кладовищенська синагога, яка знаходилась поряд із старим єврейським кладовищем (нині це територія міського парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченка). У книзі дослідника Андрія Павловича Суботіна «В черте еврейской оседлости» (1890) вказується, що Бердичів мав «болђе десятка синагогъ и 67 молитвенныхъ еврейскихъ домовъ (въ томъ числђ 26 каменныхъ)».
Практично усі синагоги та молитовні школи були зачинені з приходом у місто радянської влади, та особливо у роки релігійних гонінь. А будівлі великих синагог зазнали непоправних руйнувань вже у ході німецько-радянської війни, їх залишки по війні розібрали (окрім Хоральної).
Міф 11/12. Міф про час побудови бердичівської тюрми.
Досить поширеним був і залишається міф про те, що стару будівлю бердичівської тюрми побудували ще за часів російської імператриці Катерині II. Нібито свого часу на теренах імперії за її указом збудували дев’ять тюремних установ, кожна з яких своєю конфігурацією була схожою на одну з літер імені імператриці (російською – Екатерина).
Сучасна Бердичівщина разом із нашим містом увійшла до складу Російської імперії у 1793 році – саме тоді відбувся другий поділ Речі Посполитої, коли цю країну стали ділити між собою Австрія, Пруссія та Росія. Величезні території, які увійшли до складу РІ, можливо й мали потребу в нових тюремних закладах. Але це не доведений факт – на той час на цих землях вже діяли аналогічні установи, збудували за часів РП. Та й дев’ять нових тюремних установ, які нібито планувалось збудувати, явно не могли покрити тогочасні потреби.
У 1796-у, через декілька років після входження земель до складу РІ, Катерина II померла. І не залишила жодної писемної згадки про необхідність будівництва тих дев’яти тюремних закладів. Принаймні, досі не знайдено жодного документа, в якому про таке йдеться. Тож міф про побудову закладів, своїм виглядом схожих на літери з імені імператриці, не має підтвердження. Тим паче, що рік побудови бердичівської тюрми достеменно відомий – це 1891-й, за сто років після смерті імператриці. І формою своєю бердичівська тюрма не нагадує жодної літери її імені.
Міф 12/12. Гетьман України Іван Мазепа та Бердичів.
Багатьом бердичівлянам хотілося б, щоб така видатна постать, як гетьман Війська Запорозького Іван Мазепа (1687-1709) з’явився у переліку тих, хто свого часу відвідував Бердичів. Але чи це так?
Про це не те, що достеменно невідомо, а на сьогодні відсутні будь-які документальні підтвердження таких відвідин. Єдиний документ, який хоч якось асоціює Мазепу з нашим містом – давно відомий науковцям лист Івана Мазепи до Зиґмунда Ґалецького на польській мові від 08 серпня 1704 року, який підписаний так: «W obozie z pod Berdyczową a[nn]o 1704 augusti 8», що перекладається як: «У таборі з-під Бердичева 1704 року 8 серпня».
А от будинок, який нібито належав гетьману, в нашому місті існував. Чому «нібито»? А тому, що це твердження викликає багато запитань, і знову ж таки документальних підтверджень цьому немає.
Знаходився цей будинок на вулиці Білопільській (нині це вулиця Європейська). Розміщувався він між костелом Святої Варвари та палацом Радзивіллів. Час побудови будинку невідомий, але якщо відштовхуватись від легенди, його мали спорудити не пізніше 1704 року (нібито саме у цьому будинку заарештували полковника Семена Палія – одного з керівників повстання на Правобережжі). Та це виглядає більш ніж сумнівно, адже ця територія у ті часи перебувала поза межами містечка.
Згадуваний будинок був одноповерховим, його фасад прикрашав портик із чотирма колонами (до речі, цей стиль характерний для початку XIX століття, але аж ніяк не початку XVIII-го). За доступними джерелами, у 1882 році будинок належав такій собі пані Щавінській. Поряд із будинком знаходились ще два, які складали єдиний комплекс із «будинком гетьмана Мазепи».
«Будинок гетьмана Мазепи» за часів Російської імперії ніяк не асоціювали з самим Мазепою, що геть не дивно, адже РПЦ піддала українського гетьмана анафемі (відлученню від церкви). А от наприкінці радянської доби, у часи так званого «застою», будинок вважався однією з туристичних цікавинок Бердичева. Так, Бердичівське бюро екскурсій та подорожей у 1970-1980-х роках розмістило на залізничному вокзалі рекламний плакат – велике панно під назвою «Достопримечательности Бердичева». На панно крім костелу Святої Варвари та кляштору Босих Кармелітів значився і мисливський будиночок гетьмана України Івана Степановича Мазепи.
Будинок існував до початку 1980-х років, після чого його розібрали. На місці, де перебували всі три будинки, у 1986 році спорудили кафе «Казка» та облаштували зону відпочинку.
Представляємо вашій увазі перелік книг з історії міста Бердичева та Бердичівщини загалом, які представлені у вільному продажі.
