Дюжина бердичівських міфів та легенд: від суднохідної Гнилоп’яті до гетьмана Мазепи

Міфи та легенди споконвіку супроводжують людство. Адже сама людина їх створює, сама у них вірить та підтримує, передаючи естафету нащадкам, невтомно прикрашаючи переказ та доповнюючи міф новими деталями. Чи вірити цим казкам та наскільки глибоко занурюватись у розбудову міфів, кожен вирішує сам. А нам залишається лише розвінчувати міфи і легенди та… створювати нові! Без цього і люди – не люди, і міфи – не міфи. Міфів немає лише там, де немає людей!

Щодо міфів та легенд, що стосуються Бердичева: за століття, що минули в історії нашого міста, їх наплодилось чимало. Значна частина їх вмерла разом із тими, хто їх створив, і лише незначна із них дійшла до сьогодення. Ці міфи й будемо розвінчувати, хоча впевнений, що вони й надалі циркулюватимуть в нашому маленькому світі, ім’я якого – Бердичів.

Міф 1/12. У Бердичеві бував композитор Фридерик Шопен.

Легенду про те, що в Бердичеві проживав видатний польський композитор та піаніст Фридерик Франсуа Шопен (1810-1849), сформувала стаття, яка з’явилась у київській газеті «День»: 23 жовтня 1998 року на її шпальтах розмістили статтю Геннадія Онищенка «Бердичів, де починав кар’єру Фридерік Шопен…» (посилання на статтю). У ній стверджується: «…архівні документи свідчать, що в двадцятих роках минулого століття в замку Антона Радзивіла мешкав польський композитор Фредерік Шопен. У той час молодий музикант навчався у відомого майстра гри на клавішних інструментах, чеха Живного. На Шопена звернув увагу А. Радзивіл і надав йому кошти для здобуття вищої освіти. Живучи в Бердичеві, Ф. Шопен керував роботами із реставрації органа».

Цікаве твердження, та ще й з посиланням на якісь архівні документи. Багато хто з бердичівлян із радістю прийняв цей факт, у наступні роки про перебування Шопена часто згадували у своїх статтях як місцеві журналісти, так і краєзнавці.

Але все ж версія ця помилкова. По-перше, досі не знайдено ті архівні документи, в яких вказується про перебування Шопена у Бердичеві. По-друге, у ті роки Шопен навчався у Варшаві, а палац Антоні Радзивілла, де він гостював, був та існує понині у районі міста Познань (Польща, Pałac myśliwski książąt Radziwiłłów w Antoninie). Та й Антоні Радзивілл належав до зовсім іншої гілки величного роду Радзивіллів. І ця гілка ніякого відношення до Бердичева не мала. Що ж до палацу (замку, як зазначено у статті), то такий палац у Бердичеві був, і належав він Матвію Радзивіллу (1768-1818), а по його смерті – синам князя Миколая Радзивілла. І замком він, зрозуміло, не був.

Міф 2/12. Козацький полковник Максим Кривоніс та пам’ятна дошка в Бердичеві на його честь.

Тривалий час існувала інформація про те, що в Бердичеві є пам’ятна дошка, присвячена козацькому полковнику Максиму Кривоносу. Насправді такої дошки в нашому місті не було (на жаль!).

Багато у чому наша історія – це створення планів та їх наступне… невиконання. Як кажуть, як не плануй, а в Бога на все є свої плани!

У 1997 році, у розпал розбудови знань історичної правди про українську державу (про що у радянську добу намагались замовчувати, або просто перекручували на свій лад), у Києві вийшла друком книга групи науковців під назвою «Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст.». У ній на сторінках 244-245 зустрічаємо коротку інформацію: «Бердичів, м., райцентр. Замок XVI-XVII ст. Встановлена пам’ятна дошка на честь полковника М. Кривоноса. Переможний бій 1703 р. С. Палія та Самуся з польськими військами (ІМС, с. 19, 164-166)». Ця публікація й породила зазначений у заголовку міф.

Звичайно, це помилка авторів книги – ніякої дошки, присвяченої українському військовому діячу періоду Хмельниччини Максиму Кривоносу, в Бердичеві не існувало й не існує, на жаль, до сьогодні. Також немає такої дошки і в пам’ять про бій під проводом Семена Палія та Самуся з польським військом. Варто зазначити, що це взагалі дві різні події, перша з яких відбулась у 1648 році, друга – у 1702-у.

Хоча автори книги й посилаються на доволі авторитетне джерело – працю Івана Громенка та Олексія Павлова «Бердичів», розміщену в енциклопедії «Історія міст і сіл Української РСР: Житомирська область» (1973), але це посилання не стосується згадки про пам’ятну дошку, а лише про переможний бій 1703 р. Семена Палія (повторимось, цей бій відбувся у жовтні 1702-го). І якщо уважно прочитати це першоджерело, то виявиться, що будь-яка згадка про пам’ятну дошку на честь Максима Кривоноса в ній відсутня.

У вас може виникнути запитання: а звідкіля взагалі в упорядників книги «Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст.» з’явилась інформація про пам’ятну дошку?

Виявляється, поява цієї дошки на мурах кляштору Босих Кармелітів ще більш як шістдесят років тому була передбачена постановою Ради Міністрів УРСР. Напередодні ювілею Переяславської Ради (1654) в постанові ЦК КПРС від 1953 р. «До трьохсотріччя возз’єднання України з Росією» уперше за тривалий період радянського забуття визнавалося, що «запорізьке козацтво відіграло прогресивну роль в історії України». Ще через тринадцять років прийняли Постанову Ради Міністрів Української РСР від 18 вересня 1965 року № 911 «Про увічнення пам’ятних місць зв’язаних з історією запорізького козацтва». Цією постановою було запропоновано зацікавленим організаціям разом із облвиконкомами до 1 квітня 1966 року подати уряду республіки пропозиції про спорудження в перспективі у різних місцях України, пов’язаних із історією козаччини, пам’ятних знаків. Згодом робота Інституту історії АН УРСР, Міністерства культури, групи художників та мистецтвознавців підсумовувалась «Переліком пам’ятних знаків і пам’ятників на честь запорізького козацтва, що споруджуватимуться в Українській РСР в 1971-1980 роках». На всю Житомирську область запланували лише один об’єкт за № 50 – меморіальну дошку на відзнаку того, що «1648 р. Бердичівська фортеця була штурмом взята козацькими військами під проводом Максима Кривоноса». Визначався термін встановлення дошки – 1971-1975 рр., а орієнтовна вартість її мала вкластися у 350 крб.

Не так сталося, як планували: політика радянської влади щодо українського козацтва вкотре змінилась, про пам’ятну дошку та її встановлення у Бердичеві швидко забули. І хоча Постанову Ради Міністрів Української РСР не відмінили (та й змін до неї не вносили), питання про дошку більше не підіймали.

Можливо, саме описані вище перипетії і стали першоджерелом появи помилкової інформації в упорядників «Археології доби українського козацтва XVI-XVIII ст.».

Міф 3/12. Бердичівські підземелля, або підземна дорога до… Польщі!

Так, в Бердичеві існував підземний хід до Польщі! Ну хоча б до Кодні (до Лисої гори, Бистрика, через Гнилоп’ять – існують різні варіанти в залежності від фантазії оповідача).

Про цей міф, як і про його спростування, вже розповідалось в одній із попередніх серій «Бердичівських дюжин». Та все ж варто повернутись до нього ще раз.

Перші підземні ходи у Бердичеві з’явились із розбудовою замку власниками Бердичева Тишкевичами і слугували виключно оборонним функціям, що відповідало тогочасним фортифікаційним вимогам. Планувалось, що ними буде зручно тримати зв’язок із зовнішнім світом, або мати доступ до води у разі якщо замок опиниться в облозі (хоча на території фортеці й існувала власна криниця). За іншою версією початок створення бердичівських підземель відносять до часів Визвольної війни козаків під проводом Богдана Хмельницького. За цією версією підземні ходи потрібні були козакам для того, щоб із лісу, який підступав до самого містечка, добратись до Гнилоп’яті і користуватись водою (варто зазначити, що східний кордон тогочасного містечка пролягав сучасною вулицею Житомирською, а далі розпочинався ліс).

Більш розгалужена мережа підземель стала з’являтись на початку XVIII – початку XIX століть, коли місцеве населення стало будувати кам’яні будинки з великими погребами (іноді у зріст дорослої людини) для зберігання в основному продуктів харчування. У подальшому з метою контрабандної торгівлі ці погреби стали з’єднувати між собою – так з’явилась мережа підземних ходів, схожих на катакомби, яка дозволяла непомітно для влади та не сплачуючи податки власникам Бердичева доставляти товар у містечко. Контрабандист входив до підземелля на тогочасній околиці містечка (це район сучасних вулиць Вінницької, Сергія Ковтуна, Грецької) та міг доставити товар у центральну частину – райони Качанівка, Ятки, Піски та навіть далі.

Двічі проводились ґрунтовні дослідження мережі бердичівських підземель – у 1832 та 1867 роках. Якщо перше дослідження не дало практичних результатів (чиновники фактично обмежилась констатацією наявності підземель у місті; подейкували, що їх просто підкупили), то друге дослідження, що тривало два роки, завдяки завчасно прийнятим заходам завершилось успіхом. У результаті в Бердичеві було виявлено 208 підземель, більшу частину з яких (130) можна назвати підземними ходами, або підземними коридорами, а 78 – це звичайні домашні погреби та підвали. Існують, як земляні ходи, так і обкладені цеглою, або деревом. Найбільша довжина земляних підземних ходів сягає 38 аршин (27 м), а кам’яних – 79 (56 м). Найбільша глибина ходів знаходиться біля Успенського собору, яка досягає 5 і ⅔ сажня (біля 10 м) від поверхні до дна підземелля і надалі зменшується, так що на Махновській (Вінницькій) і Білопольській (Європейській) вулицях найбільша глибина становить 3 і ⅔ сажня (7,8 м), а найменша – 2 і ½ сажня (5,3 м). Найбільш давнє у всьому Бердичеві підземелля простягалось від будинку Хаскі Ланди до будинку Зелінського та йшло крізь Соборну площу у напрямку річки.

У 1869 році виготовили генеральний план м. Бердичева з позначенням на ньому всіх існуючих і знятих з натури підземель.

З усього вище викладеного нас цікавить кінцевий результат: підземних ходів аж до сусідніх із Бердичевом Житомира чи Махнівки, або хоча б до Лисої гори так і не виявили, тим самим спростовуючи поширений міф.

Далі буде…