Леонід Коган. Бердичівські євреї та місто Бердичів на сторінках газети «Ді вох»

У 1920-х роках в Українській СРР активно здійснюється політика українізації органів місцевого самоврядування, навчальних закладів, засобів масової інформації тощо. Одночасно з цим у місцях компактного проживання національних меншин виникають національні сільські та селищні ради, бюро Нацмен, школи з викладанням польською, німецькою, чеською, їдишем та іншими мовами. Мовами національних меншин випускаються газети і журнали.

У місті Бердичеві, яке 1923 року стало окружним центром, у 1922-1924 рр. виходила щоденна газета «Голос праці» (21 червня 1925 р. перейменована на «Радянський шлях»). У 1924 році вона мала щотижневий додаток російською мовою «Рабочее эхо». На третій сторінці цього видання зазвичай містився невеликий куточок читача польською мовою. А на четвертій сторінці, яка, починаючи з №2 (30 серпня), мала назву «Арбетер штіме» («Робітничий голос»), публікувалися на їдиш вірші А. Кагана, кореспонденції Б. Гольденберга, Г. Райхштейна та ін. До кінця року «Арбетер штіме» виходила 17 разів [1; 2]. Вона стала популярною серед єврейських читачів м. Бердичева та округи.

У 1925 році випуск тижневика припинився, і разом з ним зникла єврейська сторінка. Однак кореспонденти «Арбетер штіме» не занепали духом і почали надсилати статті та дописи в газету «Дер емес», яка виходила в Москві на їдиші. Публікації бердичівських кореспондентів в останній ставали регулярними, зростала кількість їхніх авторів. Однак місце, яке відводили в центральній газеті кореспонденціям із Бердичева, було обмеженим. Дедалі гостріше відчувалася необхідність видання місцевої газети їдишем. Це питання обговорювалося на зборах єврейських кореспондентів під керівництвом Євсекції. Нарешті, 27 березня 1926 р. як додаток до газети «Радянський шлях» вийшов перший номер тижневика їдишем «Ді вох» («Тиждень») – орган Бердичівського окружного комітету КП(б)У, Окрвиконкому та Окрради профспілок [3, с.2; 4].

Початковий наклад тижневика становив 2000 примірників [4]. Крім містян, його передплатниками були євреї, які проживали в навколишніх містечках. На думку редакції, для 70 тисяч євреїв Бердичівської округи це було недостатньо. Порівнювали маленьке містечко Райгородок, єврейське населення якого (672 особи) передплачувало 50 примірників «Ді вох», і велике селище міського типу Чуднів, де серед 3500 євреїв налічувалася така сама кількість передплатників [5, с. 2]. У жовтні 1928 р. наклад «Ді вох» зріс до 2500 примірників. Крім того, популярністю користувалися газети їдишем «Дер штерн» (Харків), «Зай грейт» (Харків) і «Дер емес», що мали в окрузі відповідно 1528, 1301 і 708 передплатників [6, с. 5]. Редакція тижневика розташовувалася за адресою: вул. Лібкнехта (кол. Білопільська), №31. 2 червня 1928 р. оголошено про переїзд редакції та контори «Ді вох» на вул. Шевченка (кол. Нікольська), №4 [7, с. 1; 8, с. 6].

Газета виходила, як правило, на 4 сторінках. У ній були представлені такі постійні рубрики: «Політичний тиждень», «Партійне життя», «Профспілкове і робітниче життя», «У кустарів», «Культурне життя», «Хроніка», «Місто», «Містечко, село». Перші два-три місяці тижневик мав схильність до універсалізму: першу сторінку заповнювали короткі повідомлення про події в Радянському Союзі та зарубіжних країнах, які були опубліковані в інших газетах тижнем раніше. Статті дуже часто мали загальнополітичний характер. Пізніше замість цього з’явилася нова рубрика «Округою», у газеті стали переважати місцеві новини. Із 430 статей і заміток, надрукованих протягом двох років, тільки 96 мали загальнополітичний характер. У січні 1928 р. з’явилася «Літературна сторінка», яка виходила раз на місяць. Тижневики з «Літературною сторінкою» мали обсяг 6 сторінок. Навесні 1928 р. із тижневиком співпрацювали понад 250 кореспондентів, у т.ч. 160 постійних: 41 – у місті та 119 – у містечках [9, с. 1; 10, с. 2]. У 1926-1927 рр. на останній сторінці зазначалося, що «Ді вох» випускає редколегія, і лише 17 березня 1928 р. уперше з’явилося ім’я відповідального редактора – Алік.

«Ді вох» публікує результати Всесоюзного перепису населення 1926 року, згідно з яким у Бердичівській окрузі мешкало 732571 особа, у м. Бердичеві – 55613. У місті нараховувалося 14682 українці, 4475 росіян, 30807 євреїв, 4672 поляки. Із 69649 євреїв округи 60423 назвали рідною мовою їдиш [11, с. 1; 12, с. 1]. Багато євреїв старшого покоління слабко володіли тоді українською та російською мовами, через що час від часу виникали проблеми в міжнаціональному спілкуванні. «17-го цього місяця, – повідомляє газета, – коли розпочався перепис, до єврейських будинків на Житомирській та інших окраїнних вулицях прийшли російські реєстратори, які не розуміють жодного слова на їдиші. Зрозуміло, що ясних відповідей у єврейської бідноти, яка дуже погано обізнана з чужими мовами, вони отримати не могли» [13, с. 3].

Їдишизація

У цей період частина місцевих установ починає обслуговувати єврейське населення його рідною мовою. Навесні 1926 р. президія міськради ухвалила рішення про ведення діловодства двома мовами – українською та їдишем [14, с. 4]. Восени того ж року на одному із засідань Окрвиконкому поставлено завдання пристосувати до обслуговування єврейського населення його рідною мовою ті частини апарату виконкому, які у своїй повсякденній роботі мають із ним масовий контакт: «Пристосування апарату має виражатися як в усному, так і в письмовому обслуговуванні єврейського населення рідною мовою. По лінії Окрміськгоспу:

1) пристосувати штат наступних підвідділів до обслуговування єврейського населення єврейською мовою: секретаріату, житлового та торговельного столів, підвідділу нерухомостей, розрахункових столів водогону та електростанції, столу безспірних стягнень; 2) перекласти всі форми діловодства зазначених столів єврейською мовою (бланки, сповіщення, заяви, скарги та ін.). По лінії Окрфінвідділу: 1) пристосувати штат усіх трьох міських інспектур у такий спосіб, щоб фініспектор або його заступник, діловод і агент обов’язково володіли єврейською мовою; 2) усі форми діловодства фінінспектур (бланки, акти тощо) перекласти також єврейською мовою; 3) доручити ОкрФВ переглянути його особовий склад з таким розрахунком, щоб у його складі були співробітники, які володіють єврейською мовою, зокрема в тих підвідділах, що мають повсякденний контакт з єврейським населенням» [15, с. 2; 16, арк. 88].

У 1927 році поклав початок їдишизації стіл безспірних стягнень відділу місцевого господарства, який перевів свою роботу цілковито на ідиш. Одночасно були їдишизовані розрахункові столи електростанції та водопроводу, які почали видавати рахунки та квитанції на їдиші. Розрахунковий стіл житла і торгівлі також працював на їдиші. До початку сезону (квітень) для столу житла та оренди надрукували їдишем відповідні бланки (контракти, заяви тощо). У міському відділі ЗАГС також були бланки на їдиш, але ними не користувалися. Однією з проблем їдишизації була необхідність удосконалення канцелярської мови [17, с. 3; 18, с. 4].

Кілька публікацій присвячено першій в Україні єврейській камері нарсуду, яку відкрили в Бердичеві 1 вересня 1924 р. Спочатку ставлення до неї з боку єврейського населення було скептичним: бракувало власного приміщення, туди надійшло лише близько 50 справ. Однак єврейська камера довела свою повну працездатність, і кількість справ зростала з року в рік. Якщо за 1925 рік у камеру надійшло 630 цивільних і 257 кримінальних справ, то 1927 року це число зросло до 5542 цивільних і 412 кримінальних. У 1926 році було створено ще одну єврейську судову камеру. У Бердичеві існувала також польська судова камера. У 1927 році єврейське відділення окружного суду розташовувалося за адресою: вул. Житомирська, №13 [19, с. 3; 20, с. 2; 21, с. 3; 22, с. 4].

У грудні 1925 р. у Бердичеві почав працювати помічник прокурора з єврейських справ І. Бреславський. Він приймав євреїв-відвідувачів, які мали можливість подавати рідною мовою усні та письмові заяви. Оскільки в місті було мало юристів, які вміли добре писати їдишем, письмових заяв надходило мало [23, с. 4; 24, с. 1; 19, с. 3]. 1925 року було створено єврейську слідчу камеру. За той самий рік вона розглянула 60, а за січень-серпень 1927 р. – 108 справ. Згідно з оголошенням, 5 вересня 1927 р. при єврейському відділенні окружного суду відкривалася єврейська юридична консультація [25, с. 1; 26, с. 4].

Менш вдалою виявилася спроба пристосувати до обслуговування єврейського населення апарат міської міліції. У 1926 році в Бердичеві було створено єврейську міліцейську дільницю. Вона не мала певної території, складалася з одного наглядача, який був не в силах обслужити 30-тисячне єврейське населення, а тому себе не виправдала. У травні 1927 р. президія Окрвиконкому ухвалила рішення: «1) виділити в м. Бердичеві три національні єврейські дільниці міліції в районах із найбільшим відсотком єврейського населення, яке слід цілком обслуговувати його рідною мовою; 2) решта міських дільниць залишається змішаними, вони повинні бути в змозі обслуговувати населення двома мовами: українською та єврейською; 3) усі співробітники міліції, начальник чи помічник начальника, наглядачі та діловоди повинні обов’язково володіти єврейською мовою; 4) діловодство, печатка, штемпель, вивіска тощо повинні бути обома мовами: українською та єврейською». У реальності дізнання в міській міліції на їдиші не велися, і євреям доводилося порозумітися «бердичівською російською». Перешкоджала діяльності єврейських відділень місцевих правоохоронних органів відсутність сталої юридичної термінології на їдиші [27, с. 2; 19, с. 3; 20, с. 2].

Освіта

У 1928/29 навчальному році в м. Бердичеві існувало 16 трудових шкіл [28, с. 4]. Шість із них були єврейськими. «Ді вох» публікує статистичні дані щодо єврейських шкіл [29, с. 2].

У 1925/26 навчальному році вдалося здійснити їдишизацію двох міських шкіл. Найсерйознішою перешкодою у шкільній роботі була нестача приміщень. До того ж усі школи відчували брак у навчальному приладді. У зв’язку з тим, що погано одягненим і взутим дітям єврейської бідноти, які проживали на околицях міста (Загребелля, Піски), доводилося долати велику відстань до шкіл у центрі міста, а бюджетні можливості не давали змоги будувати нові навчальні заклади, було ухвалено рішення перевести на околиці дві великі школи: одну – на Житомирську, а іншу – на Бистрицьку вулицю. Через мізерні бюджетні асигнування частину вчителів доводилося утримувати за рахунок місцевого населення [30, с. 1; 31, с. 2]. У 1928/29 навчальному році дітей перших 4 груп звільнили від плати за навчання (дозволялися тільки добровільні пожертвування батьків на потреби школи), а для дітей старших груп (5-ї, 6-ї та 7-ї) встановили тверду норму оплати [28, с. 4]. Восени 1928 р. єврейськими школами міста було охоплено 95% єврейських дітей шкільного віку [32, с. 5].

21 вересня 1925 р. комісія з питань нацменшин при Окрвиконкомі вирішила передати єврейській школі колишній будинок купця Давида Магазаника на вул. Бистрицькій, на Загребеллі [33, с. 128]. 4-та трудова школа спочатку займала в ньому чотири маленькі класні кімнати і зал. Учні змушені були займатися тут у дві зміни. У цій же будівлі розміщувався інтернат (60-70 дітей) і хата-читальня, через що двері майже не зачинялися, у приміщеннях було холодно і брудно. Перед початком 1927/28 навчального року інтернат перевели в інше місце, а будівлю капітально відремонтували. Після перепланування школа мала 6 класних кімнат і окремі приміщення для роздягальні, їдальні, шкільного музею, бібліотеки та клубної роботи. Не вистачало тільки меблів: лавок, столів тощо [34, с. 4; 35, с. 4].

Єврейська трудова школа №5, створена 1921 року, розташовувалася у великій відремонтованій будівлі в центрі міста, на Училищній вулиці. Дещо обмежували школу її сусіди – інтернат і кімната партійної бібліотеки. Шкільний кооператив забезпечував учнів канцелярським приладдям і планував незабаром видавати чай і сніданки. Дитяча каса взаємодопомоги надавала допомогу нужденним школярам. Школа здійснювала культурне шефство над населенням відсталого мікрорайону Піски, влаштовувала для нього масові вечори. При школі було відкрито пункт ліквідації неписьменності, який охоплював близько 50 переростків. Відділ народної освіти забезпечив його абетками, зошитами тощо, а самим лікпунктом керували діти. На батьківських зборах обговорювали питання про відкриття шкільних майстерень. Батьки здали по 20 копійок. За ці гроші закупили деяке приладдя, що дало змогу учням здобувати трудові навички у швейній і столярній майстернях. Влітку 1927 р. відбувся четвертий випуск школи №5: її закінчили 30 юнаків і дівчат [36, с. 3; 37, с. 4; 38, с. 4; 39, с. 3].

6 листопада 1926 р. єврейська трудова школа №15 ім. Шолом-Алейхема (вул. Житомирська, №74) відзначала першу річницю свого існування. У святкуванні взяв участь брат письменника В. Рабинович, який подарував школі портрет Шолом-Алейхема. У цій школі навчалися діти з бідних верств населення Пісків. Відчувалася гостра нестача меблів: бракувало книжкової шафи, в учительській не було навіть столу і стільців. У грудні 1926 р. у будівлі 15-ої школи відбулося урочисте відкриття клубу для єврейського населення [40, с. 3; 41, с. 4; 42, с. 3]. 9-та єврейська трудова школа 1928 року розташовувалася на вул. Махновській, №48 [43, с. 1]. Місцезнаходження трудових шкіл №6 і №13 невідоме.

Про одну з єврейських трудових шкіл йдеться в дописі під назвою «Незважаючи на всі перешкоди»:

«Багато страждань і поневірянь перенесла єдина 7-річна бердичівська єврейська школа «Грінінке боймелех» за кілька років свого існування. Були часи, коли вчителі не отримували зарплату, учні не мали в чому йти до школи. Цей час уже давно минув, але навіть зараз є ще багато перешкод у роботі. Немає доброї будівлі, навчального приладдя (особливо це відчувається під час вивчення фізики та хімії; залишається вірити вчителю на слово). Але однією з головних перешкод була зміна за останні півтора року п’яти завідувачів (нинішній завідувач, т. Кам’янецький, тримається… із зими). На всі ці перешкоди було вказано на вечорі, присвяченому третьому випуску школи. Одночасно підкреслено, що, незважаючи на всі перешкоди, школа зробила великий крок уперед, особливо щодо формальних знань. Учні, які закінчили школу, повністю готові до вступу в профшколу. Випуск закінчився урочистим вечором із концертним відділенням і спортивними вправами, які виконали самі школярі» [44, с. 3].

На жаль, у замітці не вказано номер цієї школи.

У 1925 році відкрилося єврейське відділення при Бердичівській профмеханічній школі, на яке прийняли понад 30 юнаків. Однак через відсутність матеріального забезпечення до кінця навчального року в школі залишилося 11 учнів. Перед початком 1926/27 навчального року на перший курс прийняли 24 випускників єврейських і неєврейських семирічок. Єврейське відділення складалося з двох курсів. На підприємствах єврейські та українські учні працювали разом. У 3-му триместрі вони проходили практику в токарних майстернях, виготовляли різні інструменти тощо. Збори також проводилися спільно. За два роки існування бюджет єврейського відділення поступово збільшився, зросла кількість учнів, підвищилася якість роботи. Головною перешкодою в роботі відділення була відсутність інтернату. Крім того, дуже малою була кількість стипендій. Відкрити інтернат планували на початку 1927/28 навчального року. 20 січня 1928 р. у клубі кустарів відбувся урочистий вечір, присвячений шостому випуску Бердичівської профмеханічної школи та першому випуску єврейського відділення при цьому навчальному закладі. Завідувач єврейського відділення Карп у своїй промові наголосив на ролі єврейських професійних шкіл у процесі залучення єврейської молоді до важкої промисловості, розповів про труднощі створення єврейського відділення і про його великий авторитет у даний час [45, с. 1; 46, с. 3; 47, с. 1; 48, с. 3; 49, с. 4; 50, с. 2; 51, с. 3].

Оголошено про відкриття в Бердичеві 1 жовтня 1927 р. єврейської кустарно-професійної школи деревообробки. На перший курс прийняли 45 дітей віком від 14 до 18 років, які мали початкову шкільну освіту. Навчання слюсарному ремеслу тривало три роки. Це було непоганою підмогою для частини єврейської безробітної молоді, яка не мала змоги продовжити освіту в 7-річній школі або вступити до інших професійних шкіл. До кінця першого навчального року кожен учень міг уже виготовити стіл, а дехто – навіть самоварні столики й тумбочки. Було створено лабораторію для фізичних і хімічних дослідів, шкільний кооператив, працювали різні гуртки, регулярно випускалася стінгазета. 15 липня 1928 р. мала проводитися виставка робіт школи. Заважала роботі тільки відсутність своєї будівлі. Розташовувалася кустпрофшкола за адресою: вул. Свердлова (Махнівська), №16. Восени 1928 р. у ній налічувалося 80 учнів [52, с. 2; 53, с. 3; 54, с. 3; 55, с. 4; 56, с. 5].

За рішенням ЦК КП(б)У в Бердичеві 1 жовтня 1926 р. відкрили єврейську радпартшколу 2-го ступеня на 120 осіб. Місця в ній у Бердичівській, Уманській, Могилівській, Тульчинській, Волинській, Шепетівській, Проскурівській, Вінницькій та Кам’янець-Подільській округах розподіляло головне бюро Євсекцій при ЦК КП(б)У. Через приймальну комісію пройшли 92 особи, з них прийнято остаточно 60 і умовно 5. Понад 90% прийнятих – робітники, 83% – члени і кандидати в члени партії. Більшість із них мала трудовий стаж від 5 до 20 років. Курсанти проходили міжсеместрову практику з виїздом у район. Перший випуск мав відбутися 1928 року, але за рішенням вищих партійних органів школа влітку 1927 р. була закрита. 21 курсанта направили для продовження навчання до інших радпартшкіл, а решту 36 – у райони для практичної діяльності [57, с. 2; 58, с. 2; 59, с. 1; 60, с. 2].

У листопаді 1925 р. у місті відкрилися єврейські робітничі вечірні курси (робітфак) 2-го ступеня, на яких 70 робітників «підвищували свою культурно-політичну свідомість», а найбільш здібні з них отримували необхідний обсяг знань для вступу до вищої школи. Оскільки багато курсантів погано вміли читати, писати і рахувати, для них спочатку ввели підготовчий курс. Всупереч упередженню, викладання всіх предметів, включно з фізикою і математикою, велося їдишем. Курсанти разом із педрадою розробляли навчальні плани. Працювати педагогам було нелегко: програма часто змінювалася, матеріально школа була недостатньо забезпечена, бракувало досвіду в роботі зі старшими. Ще важче було курсантам. Багато робітників не витримували випробувань (після 8 годин роботи доводилося ще 4 години напружувати мізки) і залишили курси через пів року – рік навчання. Займатися доводилося в маленьких кімнатах, взимку там було холодно. Однак через рік курсанти займалися у великому світлому приміщенні з гарним фізичним кабінетом. Згідно з оголошенням у газеті, канцелярія єврейського робітфаку знаходилася на першому поверсі колишнього комерційного училища. Перший випуск робітфаку відбувся влітку 1928 року: його закінчили близько 15 курсантів [61, с. 3; 62, с. 3; 63, с. 3; 64, с. 4; 65, с. 3].

Не пізніше ніж 20 вересня 1928 р. мали розпочати роботу вечірні робітничі курси 1-го ступеня. Такі курси 1927 року існували при вечірніх робітничих курсах 2-го ступеня (робітфак), а тепер їх виділили як окремий навчальний заклад. Випускники курсів 1-го ступеня після року навчання могли перейти на курси 2-го ступеня. Восени 1928 р. робітфак охоплював понад 120 робітників і деяку кількість кустарів [66, с. 4; 32, с. 4].

«Уже понад три роки існує тут кооперативна торговельна школа, – повідомляє тижневик. – На перших порах… вона не отримувала підтримки ні від місцевого бюджету, ані від кооперативних установ і змушена була розраховувати лише на кошти учнів. Тепер її матеріальне становище змінилося на краще. Насамперед змінився склад учнів: близько 50 хлопців прибуло до нас із сіл… Було створено кабінет товарознавства, бібліотеку. Ми знаходимося в будівлі 1-ої української трудової школи. Класних кімнат мало, і вони маленькі. Учительська, канцелярія і кабінет знаходяться в одній маленькій кімнатці. Але це ще дрібниця порівняно з іншою перешкодою, при закінченні школи. Незважаючи на те, що учні після трьох років навчання складають держіспит, їм доводиться на біржі праці знову проходити експертизу» [67, с. 3].

У 1924 році в Бердичеві була художня школа з трьома відділеннями. Одного чудового дня її закрили [68, с. 3]. 15 вересня 1927 р. у місті відкрилася музична школа. Вона складалася з музкурсів (для учнів, старших за 15 років), дитячого відділення (від 8 до 15 років) і дитсадка з музичним ухилом (для дітей від 5 до 8 років). Учні перших двох відділень готувалися до вступу в музпрофучилище, яке планувалося відкрити 1928 року. Школа мала спеціальні класи: 1) піаніно, 2) скрипка, 3) сольний спів. До навчального плану входили також теорія музики, сольфеджіо, хоровий спів, ритмопластика та історія музики. Учні-піаністи додатково вивчали акомпанемент (практика), а скрипалі та співаки – гру на піаніно, інструментальні та вокальні ансамблі. Музшкола розпочала організацію постійного хору та оркестру за участю учнів і сторонніх осіб. 1 листопада школа мала перейти в постійне приміщення на розі вулиць Садової та Великої Юридики, де був Держстрах [69, с. 4].

Бердичівському педагогічному технікуму, який перевели у місто із с. Круподеринці 1923 року, довелося разом з інтернатом протягом двох років переїжджати з місця на місце 16 разів. Студенти потерпали від вогкості й холоду, був відсутній постійний педперсонал. Заняття велися без системи і плану, про дисципліну й говорити не доводилося. Але з 1925 року, коли педтехнікум перейшов на держбюджет, становище радикально змінилося. Були запрошені найкращі лектори з вищою освітою. Окружна рада народної освіти передала технікуму два фізико-хімічні кабінети, якими керували досвідчені фахівці. Бібліотека мала вже не 2, а близько 3000 томів. У 1926 році при технікумі створювалася столярно-слюсарна майстерня, яка мала виготовляти прилади для фізичних кабінетів бердичівських шкіл. Студенти жили тепер у 3 просторих відремонтованих інтернатах. Технікум мав 35 десятин землі, яка приносила прибуток. Серед студентів було 119 українців, 19 євреїв і 10 представників інших національностей [70, с. 3]. У 1927 році педтехнікум знаходився в будівлі колишнього комерційного училища [71, с. 3].

До 1926 року дошкільних навчальних закладів на Бердичівщині не було. У 1926 році відкрили 2 дитячі майданчики в місті (до 75 дітей) і 4 в окрузі. Влітку 1928 р. кількість дитмайданчиків сягнула 15, також зросла кількість стаціонарних дитсадків, але більшість із них функціонувала за рахунок населення [45, с. 1; 28, с. 4].

16 червня 1927 р. у Бердичеві відкрилися курси перепідготовки вчителів. Протягом п’яти тижнів 144 педагогам, які з’їхалися з усієї округи, було прочитано цикл лекцій з педагогіки, природознавства, агрономії, суспільствознавства та ін., проведено практичні заняття у фізичному кабінеті [72, с. 4]. На аналогічних курсах перепідготовки вчителів 1-го ступеня влітку 1928 р. були присутні 150 педагогів округи, а також безробітні члени профспілок, які претендували на право викладання у трудових школах у разі їхнього успішного закінчення. Учителів-курсантів забезпечували житлом і харчуванням, решту – тільки житлом [73, с. 1].

На конференції єврейських учителів міста обговорювали, серед іншого, проєкти програм державної мови в єврейській 4-річній і 7-річній трудових школах, а також питання про українізацію єврейських учителів. Ухвалено рішення: а) реалізувати ще 1928 року рішення Центрметодкому про додаткові години української мови в школах нацменшин; б) до українізації єврейських учителів, яка має статися тільки на початку наступного навчального року, запросити на додаткові години вчителів, які добре володіють українською мовою [74, с. 2].

За даними перепису населення 1926 року в м. Бердичеві налічувалося 34000 неписьменних (61,1% від загальної чисельності населення) [11, с. 1]. На нараді з ліквідації неписьменності 17 квітня 1926 р. лунали схвальні висловлювання щодо роботи школи лікнепу при БУПР (будинок примусових робіт), де зі 140 неписьменних навчалося 65, зокрема 49 – українською та 16 – їдишем. Водночас школу лікнепу на 1-му шкіряному заводі з 87 неписьменних відвідували тільки 15 осіб [75, с. 4]. У 1928 році в місті працювало 17 лікпунктів, у т.ч. 13 – на їдиші. На пленумі міськради 19 червня 1928 р. було висловлено думку, що для ліквідації неписьменності в місті (кількість неписьменних становила тоді 6413 осіб) через 2-3 роки необхідно організувати 40 лікпунктів [76, с. 1; 77, с. 5].

Про бердичівських безпритульних повідомляє замітка «Міськрада мусить звернути увагу»:

«На вулицях і біля ресторанів можна останнім часом побачити групу безпритульних дітей, обірваних і брудних, які майже нікому не дають проходу і часто-густо тягнуть із кишень. Їх небагато, а тому можна було б легко прийти їм на допомогу і зробити з них людей через дитячий будинок або в інший спосіб. Потрібно тільки мати це на увазі, і насамперед має про це подумати міськрада» [78, с. 3].

У січні 1927 р. коштом окружного товариства «Друг дітей» 80 безпритульних дітей утримували в дитячих будинках Наросвіти і 23 – у приватних осіб (головним чином, у селян). Товариство мало в місті 30 осередків. Із числа дітей, які прибули з Поволжя, 26 направили до дитячих будинків, а 15 – у колектор [79, с. 1; 80, с. 4].

На південно-західній околиці міста існувала єврейська агроколонія. 25 липня 1926 р. там побувала група кореспондентів. У колонії працювало 96 дітей віком від 10 до 15 років. Під керівництвом агронома вони своїми силами обробляли 45 десятин. Багато зусиль доклали хлопчики, перш ніж прибрали каміння з поля. В агроколонії утримували кількох свиней, 3-х корів, 6 коней, на яких дітвора впевнено їздила верхи. 68 дітей старшого і середнього віку працювали як дорослі, кажучи: «Ми не хочемо животіти роками на біржі». Молодші в міру своїх сил допомагали їм. Кореспонденти висловлювали впевненість, що у зв’язку зі збільшенням асигнувань на кожну дитину з 15 до 29 руб. діти більше не будуть босими, як минулої зими. На кухні на всіх було не більше 16 мисочок і ложок. Мисочки служили також замість склянок. У тому ж самому казані, в якому варився обід, кип’ятили чай. Будівля потребувала ремонту [81, с. 3].

2 квітня 1928 р. агроколонія святкувала другу річницю свого існування. Цій події присвячено статтю в тижневику:

«Два роки тому діти 3-го дитячого будинку, не маючи жодного уявлення про обробку землі, догляд за коровою, взялися з ентузіазмом за сільськогосподарську працю. Песимісти «передбачали», що з цього нічого не вийде, навколишні селяни дивилися зневажливо на весь задум, але це не зупинило дітей. Голі й босі, вони продовжували свою справу. І ось результати: 1) діти освоїли майже всі сільськогосподарські трудові процеси; 2) майже винятково дітьми оброблено 15 десятин городу, 5 дес. садку і 20 дес. полів; 3) завдяки дітям, розвивається скотарство і птахівництво. У галузі землеробства колонія має такі досягнення: перейшли до раціональної польової системи, запровадили інтенсивні культури та кормові трави, покращили добрива, розширили площу городу тощо. У галузі скотарства збільшено поголів’я корів (з 3 до 9), заведені йоркширські свині, поліпшено породистість коней. Навколишні селяни дивляться тепер зовсім іншими очима на агроколонію, привозять на парувальний пункт своїх свиней тощо. І ще одне досягнення. Торік при колонії відкрилася агрошкола. Ця школа готує культурних селян (кооператори, громадські діячі та ін.) для єврейських сіл (частина з них може продовжити свою агроосвіту у вищих сільськогосподарських навчальних закладах)» [82, с. 4].

У 1928/29 навчальному році на утримання агрошколи були передбачені стабільні асигнування з бюджету. Для молоді з містечок виділили певну кількість стипендій. При школі створили інтернат. Умовою для вступу на підготовчий курс була освіта за 4-річну, а на перший курс – за 7-річну трудову школу. Адреса єврейської агроколонії: вул. Райгородоцька, №10 [83, с. 1; 84, с. 4].

У березні 1927 р. колектив 2-ї трудової школи разом з учнями та відділенням профспілки святкували ювілей педагога Розена, який пропрацював 45 років у сфері народної освіти. У дитинстві він залишився круглим сиротою, кілька років працював у годинникового майстра, потім пішов пішки до Житомира і вступив до вчительського інституту. Після закінчення інституту працював у початкових школах Бердичева, Переяслава та інших міст. З його ініціативи при Бердичівському казенному училищі відкрилися ремісничі класи. Останнім часом Розен був членом правління профспілки діячів освіти та головою місцевкому №2. На святкуванні ювілею профспілка працівників освіти удостоїла його звання «Герой праці» [85, с. 3].

ОЗЕТ і єврейське переселення

У липні 1925 р. місцева ініціативна група розпочала організацію Бердичівського відділення ОЗЕТ (скорочення від рос. «Общество землеустройства еврейских трудящихся», повна назва – рос. «Всесоюзное общество по земельному устройству трудящихся евреев в СССР» – Всесоюзне товариство з земельного облаштування трудящих євреїв у СРСР). Провели низку зборів на підприємствах і великий мітинг у міському парку, розробили план роботи й обрали керівні органи. 31 березня 1926 р. для популяризації ОЗЕТ загалом та його роботи зі сприяння єврейському переселенню на сільськогосподарські землі зокрема в клубі кустарів відбувся масовий мітинг, який привернув увагу різних верств населення (робітники, кустарі, дрібні торговці). 17 липня Бердичівське відділення ОЗЕТ організувало великий мітинг у саду об’єднаного робітничого клубу, на якому місцеві громадські діячі Борух, Шейман, доктор Шеренціс, доктор Шпільберг, Солодар та ін. виступили з доповідями про єврейське землевпорядкування в СРСР і його перспективи [86, с. 1; 87, с. 4; 88, с. 4].

Потім розпочали організацію осередків на підприємствах і в установах. Зокрема, такі осередки з’явилися на 1-му шкіряному заводі, металопрокатній фабриці, у робітничій поліклініці. Станом на 20 серпня 1926 р. в окрузі налічувалося 17 осередків ОЗЕТ, у т.ч. у місті 8 осередків і 300 членів. Під час літньої переселенської кампанії Бердичівський ОЗЕТ разом із комісією нацменшин обстежував переселенські колективи, давав їм належні директиви, виділило колективам 1200 руб. на закупівлю коней [86, с. 1; 89, с. 3].

14 січня 1927 р. в об’єднаному робітничому клубі відкрилася 1-ша окружна конференція ОЗЕТ, на яку прибули понад 110 делегатів. Її відкрив голова окружного правління Левін. Насамкінець обрали правління з 25 членів і 7 кандидатів, а також ревізійну комісію. На той час ОЗЕТ в окрузі мав 24 осередки з 941 членом у місті та 21 відділення з 691 членом у містечках [90, с. 1; 91, с. 3].

При Загребельному осередку ОЗЕТ працював інтенсивно агрогурток, організований членами переселенських колективів. Мета агрогуртка – дати елементарні знання про сільське господарство. Гуртком керували єврейські агрономи агроколонії. У липні 1927 р. відбувся вечір із доповіддю про участь осередку ОЗЕТ у другій переселенській кампанії. Розвідник (ходок) Поташник подякував осередку за підтримку і розповів про те, що бачив і чув у Запоріжжі. На вечір прийшло понад 200 осіб [92, с. 4; 93, с. 4]. У клубах і міському театрі влаштовували концерти та вистави, прибуток від яких ішов на користь єврейських переселенців. Активно поширювалися лотерейні квитки ОЗЕТ.

У червні 1926 р. Бердичівська комісія у справах національних меншин при Окрвиконкомі отримала від Наркомзему УРСР наряд на переселення 80 єврейських родин до Криворізької округи: 25 місць – безоплатні, 40 – за 150 крб., 10 – за 300 крб. і 5 – за 500 крб. Представники Нацмен мали відвідати всі райони переселенських колективів для розподілу місць. Розвідники для закріплення земельних площ мали виїхати до Криворіжжя не пізніше 25 червня, а робоча група переселенців для обробки землі – не пізніше 15 липня. Тільки після цього могли переселятися члени родин, які при переїзді отримували 75% знижки від залізничного тарифу. Протягом двох тижнів було організовано 20 переселенських колективів. У них переважали кустарі та торговці з містечок. У самому Бердичеві жодного колективу не було створено. Почасти це пояснюється тим, що економічне становище кустарів і робітників у Бердичеві було значно кращим, ніж у містечках [94, с. 4; 95, с. 1].

У лютому 1927 р. з центру прибув наряд на весняне переселення для 95 родин: 84 – до Криворізької та 11 – до Херсонської округи. За рішенням комісії місто Бердичів отримало 10 місць, решта місць дісталися Любарському та Чуднівському районам, а також містечкам Спичинці та Райгородок. Розвідники колективів, які отримали наряд, мали бути на місцях для закріплення землі до 6 березня, робочі групи – до 15 березня [96, с. 1]. 25 березня виїжджав на сільськогосподарські землі перший переселенський колектив м. Бердичева «Хофенунг» (їдиш, «Надія»). Ось що пише про це тижневик: «10 родин, що пройшли «сім кіл пекла», розорені, без надії на нормальне існування, залишають свої старі оселі, стале оточення з усіма його традиціями й прикрощами і вирушають до Кривого Рогу, у вільний степ, до землі, плуга, трактора. Це безсумнівно важлива подія, особливо якщо згадати, що досі в Бердичеві не вдалося створити переселенський колектив, що «Хофенунг» є піонером, який має прокласти шлях для наступних бердичівських колективів. Кількість декласованих, розорених і безперспективних у нас у місті дуже велика. Нехай же вони всі переймуться думкою, що землеустрій – один із виходів для широких декласованих єврейських мас».

Проводи колективу проходили в клубі «Робос» в урочистій обстановці [97, с. 6; 98, с. 4]. Під час двох переселенських кампаній (осінь 1926 р. і весна 1927 р.) було організовано і переселено на земельні фонди 19 колективів зі 162 родинами [99, с. 4].

Улітку 1927 р. Бердичівська округа отримала наряд на переселення 41 родини до Криму. За рішенням окружної комісії 5 місць дісталося Бердичівському переселенському товариству «Переселенець», решта місць – колективам із Чуднівського, Любарського та Вчорайшенського районів, містечка Білилівка, с. Великі Низгірці. 30 серпня з Криму повернулася частина ходоків, які закріплювали землю за переселенцями. Вони передали, що «врожай у Євпаторійському районі, незважаючи на малу кількість опадів, добрий (90-100 пудів з десятини), ставлення до переселенців як із боку організацій, так і з боку сусідів добре. Земля для нинішніх переселенських груп уже переорана тракторами, у кожному населеному пункті встановлюються артезіанські колодязі» [100, с. 1; 101, с. 3].

У лютому 1928 р. окружне відділення ОЗЕТ отримало 50 нарядів для переселення в Євпаторійський район, 15 із них дісталося м. Бердичеву [102, с. 4; 103, с. 4]. У травні 1928 р. почалося переселення з Бердичівської округи до Біробіджана. Переселенці отримали подарунки (бібліотечки, аптечки тощо) і по 41 руб. кожному на дорожні витрати [104, с. 4; 105, с. 4].

Культура

У 1928 році культурно-просвітницьку роботу в Бердичеві вели сім клубів: об’єднаний робітничий, друкарів, харчовиків, транспортників, комунальних робітників, кустарів і клуб мікрорайону Піски [106, с. 3]. Найактивнішим був об’єднаний робітничий клуб, членами якого 1926 року була 571 особа (майже виключно молодь). При клубі працювали драматичний, спортивний, музичний і військовий гуртки [107, с. 3]. У серпні 1927 р. ініціативна група оголосила про організацію при клубі єврейського літературного гуртка. Туди запрошували тих, хто був знайомий зі старою і новою єврейською літературою, а також єврейських письменників-початківців [108, с. 4].

27 листопада 1926 р. при об’єднаному робітничому клубі відкрилася бібліотека. На 1 грудня 1927 р. її книжковий фонд становив 2348 примірників, у т.ч. 1585 російською та українською мовами, 623 єврейською мовою. У бібліотеці було зареєстровано 439 читачів, більшість із яких були за професією шкіряниками, будівельниками та кравцями (переважно євреї) [109, с. 3; 110, с. 3]. Бердичівська окружна бібліотека 1928 року обслуговувала 1560 читачів. Вона мала 1300 книжок українською, 13234 російською та 2412 єврейською мовою. Крім того, бібліотека формувала пересувний книжковий фонд для БУПР, райклубу, клубу друкарів, агроколонії та всіх трудових шкіл. При бібліотеці працювали літературні гуртки на їдиші, російською та українською. Для підвищення кваліфікації бібліотекарів було організовано спеціальний семінар. Через тісноту неможливо було організувати відділ для дітей. Окружну бібліотеку щодня відвідували близько 200 читачів улітку і близько 400 у зимовий період [111, с. 1].

У клубі кустарів працювали чотири гуртки: драматичний (30 осіб), спортивний (група хлопчиків і група дівчаток), санітарний (15-20 дівчаток) і стрілецький (25-30 осіб). З квітня 1924 р. у Бердичеві існував піонерський клуб. При ньому працювали кілька гуртків, бібліотека з читальним залом, демонструвалися кіносеанси для дітей, щотижня проводилися масові заходи. Восени 1927 р. у місті відкрився клуб друкарів [112, с. 6; 113, с. 2; 114, с. 4]. Адреса останнього: вул. Махнівська №13. Іноді в тижневику коротко згадується польський клуб.

25 червня 1927 р. святкував 3-тю річницю драмгурток об’єднаного робітничого клубу під керівництвом М. Бравельмана. У репертуарі гуртка переважали вистави про революційні події («Цар-голод», «Марат», «1905 рік») і на сучасну тематику («10 днів у тресті», «Чистка», «Вчора, сьогодні, завтра»). Трупа складалася з 28 осіб, у т.ч. 12 віком до 20 років і 8 – від 20 до 30 років. Незважаючи на окремі недоліки, які проявлялись в мові та рухах, вистави самодіяльних артистів мали успіх у місцевої публіки. Деякі вистави грали 18 разів. Загалом за три роки дано 110 вистав. На сторінках газети порушується питання про створення в Бердичеві єврейської робітничої драмстудії на базі драмгуртка об’єднаного робітничого клубу. Критикуються гуртки інших клубів, які безсоромно халтурять [115, с. 2; 116, с. 3; 117, с. 3; 118, с. 3].

Про культурно-просвітницьку роботу клубу БУПР розповідається у статті «Колишня в’язниця стала школою культури»: «У Бердичівському БУПР щосуботи проводяться вечори для ув’язнених, які організовують самі арештанти. Тиждень тому я мав можливість побувати на такому вечорі. Клуб, де ведеться культурна робота, невеликий, але дуже затишний. Стіни прикрашені зеленню і різними гаслами українською, російською, їдишем і польською. Сидячи в клубі БУПР, мені іноді здавалося, що я перебуваю в нашому об’єднаному клубі. Не залишилося й сліду від колишньої старої царської в’язниці з її арештантами в жовтих халатах. Разом зі мною і навколо мене сиділи звичайні громадяни в цивільному одязі, розмовляли, жартували без страху і без тремтіння, але з повагою, як личить членам клубу. Завідувач клубу познайомив мене з культурною роботою, яка проводиться в БУПР. Ця робота просто колосальна: школа лікнепу з трьох груп (100 учнів), школа для малограмотних із двох груп (60 учнів). Крім того, у кожній камері є гурток самоосвіти для неписьменних. Членами політгуртка є 67 осіб, сільськогосподарського гуртка під керівництвом агронома – 70 осіб, драмгуртка – 30 осіб, хорового гуртка – 40 осіб, у струнному оркестрі через брак інструментів тільки 7 осіб. Замість гри в карти, яка була такою поширеною колись і деморалізувала ув’язнених, влаштували шаховий гурток; нині в шахових змаганнях беруть участь 30% ув’язнених БУПР, а спеціальний інструктор навчає їх грі. Є гурток із вивчення німецької мови. Бупрівці шефствують над колонією, в якій утримують 100 арештантів. Влаштовуються систематичні товариські суди в камерах над громадянами, які поводяться недобре. Школа лікнепу на їдиші складається з двох груп із 40 слухачами. Нещодавно створено єврейський драмгурток, цієї суботи він буде вперше грати на їдиші. Є також польська школа з 19 учнями… Програму вечора виконано блискуче, драмгурток поставив українську та російську п’єси, хор співав українські пісні. Закінчився вечір «Інтернаціоналом». Як бачите, БУПР – не буржуазна в’язниця, а школа життя, будинок виховання для злочинців» [119, с. 4].

«Ді вох» повідомляє про збори Бердичівської єврейської літгрупи, що мали відбутися 26 травня 1928 р. [120, с. 4]. До неї входили, зокрема, уродженці Бердичева, єврейські літератори Мотл Гарцман (1909-1943) і Аврум Гонтар (1908-1981), які згодом отримали визнання. Вірші останніх, а також твори Х. Колесника, А. Кагана, Ш. Літинецького, В. Блехмана, С. Маркуса тощо публікувалися в тижневику, який слугував трибуною для їхніх перших літературних спроб.

4 червня 1927 р. до Бердичева приїхали відомі єврейські літератори: поет Давид Гофштейн і письменник Іцик Кіпніс. Перша зустріч із ними відбулася ввечері в літньому театрі об’єднаного робітничого клубу. Д. Гофштейн прочитав кілька віршів із різних періодів своєї творчості, а І. Кіпніс – розділ із повісті «Місяці і дні» та казку для дітей. Наступного ранку на зустріч із гостями прийшли учні старшого концентру єврейських трудових шкіл, які з великим піднесенням прийняли улюблених майстрів пера. Увечері Д. Гофштейн виступив на нараді єврейських сільськогосподарських колективів, на якій провів паралель «між сіоністським блефом колонізації в Палестині й землеустроєм у Радянській країні» [121, с. 4; 122, с. 4]. 3 серпня 1928 р. до Бердичева приїхав зі США відомий єврейський письменник Йосип Опатошу. В об’єднаному робітничому клубі на честь гостя відбувся великий літературний вечір. У вітальній промові інспектор єврейської освіти Петлюк сказав: «Нехай тов. Опатошу буде одним із тих, хто правдиво повідомить про все, що бачив у нашій країні». Шпільберг, який виступив від імені єврейських учителів, зупинився на художньому боці творчості Опатошу, яка приносить користь єврейській освіті: деякі глави з роману «У польських лісах» увійшли до хрестоматій. Після виступів Й. Опатошу прочитав свої оповідання «Чотири негри» і «У стайні» [123, с. 4; 124, с. 4].

«Ді вох» публікує спогади про перебування в Бердичеві класика їдишської літератури Іцхока-Лейбуша Переца: «Це було у квітні 1910 року. У Бердичеві тоді вже існувало легальне літературне товариство, у комітеті якого місцевий «Бунд» мав двох своїх людей. Дізнавшись, що Перец перебуває в Києві, зажадали від комітету привезти його в Бердичів. Його привезли. Урочисто зустріти Переца на вокзалі прийшло багато людей, настрій у всіх був особливий. Того ж вечора Перец виступив із доповіддю, яка власне була не доповіддю в прямому сенсі слова, а свого роду серією імпровізованих історій. Публіка була далеко не демократичною. Перец це одразу відчув і був незадоволений. Характерний епізод: коли Перец закінчив свою доповідь, хтось вручив йому квіти. «Квіти в’януть», – відповів він, усміхнувшись, узяв квіти й одразу ж їх роздав. Наступного дня відбувся банкет на честь гостя… Як заведено, виголошували тости на честь Переца… Один хлопчина звернувся до Переца: «Богів я мав, богів втратив. У Вашій особі, пане Перец, я знову знайшов свого бога». «Молодий чоловіче, скільки Вам років?» – запитав його Перец. «20 років», – відповів хлопчина. «Мені вже за п’ятдесят, але свого бога я все ще знайти не можу. Вам же пораджу піти в танцювальний клас і танцювати з дівчатами»… З банкету Перец вийшов із важким серцем. Для зустрічі з Перецем ми вирішили передати йому візитівку. Виділили делегацію з п’яти товаришів, які пішли до Переца в готель із візитівкою. На ній було надруковано золотими літерами: «Ми вітаємо улюбленого нами народного письменника, п. Іцхока-Лейбуша Переца і бажаємо йому від усієї душі успіху в його подальшій літературній діяльності. Група робітників. Бердичів, 29 квітня 1910 року». Промову виголошувати доручили тов. Бродському як найстаршому з нас… Однак біля дверей готельного номера він нам повідомив, що забув слова. Тоді вирішили, що говорити буде тов. Шапіро… Готель був переповнений людьми, особливо інтелігенцією, яку Перец так не любив. Через сильне хвилювання тов. Шапіро не тільки не звернув увагу на публіку, а й не помітив, що з його голови впав капелюх, і наступив на нього… Перец підняв і подав йому капелюх, а потім сказав з посмішкою: «Якщо відчувають такий страх перед літературою, це означає, що вона ще багато чого покаже». Вислухавши до кінця привітання, Перец узяв візитівку і сказав Бергельсону, який тоді перебував разом із ним у Бердичеві: «Бергельсоне, візьми цю адресу і бережи її як сувій Тори»… Ми почали прощатися. «Чого ви поспішаєте? – сказав нам Перец і зовсім по-домашньому нас обійняв, завів розмову про різні речі… Під кінець він велів Бергельсону найняти два фаетони. Коли під’їхали фаетони, Перец привітав публіку в готелі й вийшов разом із Бергельсоном і нашою делегацією… На вокзалі ми провели деякий час в очікуванні потягу. Розмовляли про єврейську літературу та літераторів. На прощання запитали його: «Яке враження справив на Вас Бердичів?». – «Найбільше задоволення доставили мені ви», – відповів Перец» [125, с. 2].

До 10-ї річниці смерті класика єврейської літератури Менделе Мойхер-Сфоріма опубліковано спогади Зіскінда «Менделе в Бердичеві»: «Завдяки щасливому випадку, через те, що наша сім’я теж походила з рідного міста Менделе – Копиля – я мав можливість познайомитися з ним ще в дитинстві. Сталося це так. Приблизно 1869 року ми жили в Бердичеві на Житомирській вулиці в мансарді (там, де тепер єврейський суд). Пам’ятаю, як зараз, сидимо ми всі за столом: мої батьки, я і дід Еліезер, який доволікся гужем до Бердичева з Копиля. Раптом відчиняються двері і заходить високий молодий чоловік у короткому одязі, синіх окулярах і каже: «Добрий вечір!». Спочатку він підійшов до моєї матері й запитав її: «Як ся маєш, Гітл?». Потім – до діда і завів з ним розмову з великою повагою про різні справи. Бувши 8-річним хлопчиком, я, звісно, погано розумів зміст їхньої розмови, але одне пам’ятаю, як мій дід його немов би картав: «Ой, Шолемке, Шолемке, сину Хаїма-Мойше, який толк із тебе буде? Куди ти затесався?». Коли незнайомець пішов, я запитав матір, хто цей гість. Вона мені розповіла в подробицях, що вони росли в Копилі під одним дахом і були дуже дружні.

Річ у тім, що мамин батько, реб Лейб-Рівен, разом із Хаїмом-Мойше, батьком Менделе, утримував якийсь заїжджий двір на базарній площі. Як було заведено колись, чоловіки проводили час у бес-медреші (молитовний будинок – Л.К.) у вивченні Тори, а торгові справи вели «енергійні жінки». Допомагали, природно, і доньки, тоді як сини навчалися в бес-медреші. Винятком був Шолемке, який часто виходив із бес-медреша, заходив у заїжджий двір і спостерігав за шинковим тарарамом, дивною поведінкою селян. Іноді він забирався в куточок, скликав місцевих жителів і вправно копіював усе, що відбувалося в заїжджому дворі, на ярмарку тощо. Провівши в Бердичеві деякий час, мій дід поїхав назад у Копиль. Але Менделе не полишав наш дім, а мене, наймолодшого, сильно наблизив до себе. Я ж охоче слухав, як він ділився з моєю матір’ю дитячими спогадами. Менделе часто водив мене кривими бердичівськими вуличками, розповідав дивовижні історії, які я потім знаходив у його творах, і наспівував «Шошанес Якев» («Троянда Якова» – Л.К.), «Ді дайчн міт ді ланге байчн» («Німці з довгими батогами» – Л.К.) тощо. Це приносило мені велике задоволення. Про справи Менделе в Бердичеві я тоді не мав ще ясного поняття, але один штрих його натури твердо засвоїв – уміння поводити себе гідно» [126, с. 1].

У грудні 1927 р. при Окрвиконкомі було створено комісію з підготовки до святкування 10-ї річниці смерті Менделе Мойхер-Сфоріма (голова – Гудвіл). План заходів передбачав, зокрема, проведення літературних вечорів, присвячених пам’яті письменника; збільшення кількості годин на вивчення творів Менделе в програмах єврейських шкіл; ознайомлення учнів і вчителів українських та російських шкіл із творчістю письменника; встановлення меморіальної дошки на будинку, в якому мешкав Менделе тощо [127, с. 4; 128, с. 4].

Тижневик опублікував кілька уривків («Тетерівська вулиця», «Базарна площа», «П’ятогнилівка» та «Глупський вокзал») із повісті «Мандрівки Веніаміна Третього» і оповідання «Сім і Яфет у вагоні» Менделе Мойхер-Сфоріма, дія яких відбувається в Бердичеві [129, с. 2]. 7 січня 1928 р. у педтехнікумі відбувся вечір пам’яті Менделе для працівників освіти, мистецтва та медицини. З доповіддю про життя і твори письменника виступав Жуковський, який зупинився на різних періодах творчості Менделе (Бердичівський період, Житомирський період тощо) і «висвітлив їх в аспекті соціально-економічних відносин» [130, с. 4].

16 березня 1927 р. у Бердичівській єврейській радпартшколі відбулися збори єврейських партійних і громадських діячів, працівників освіти, присвячені заснуванню місцевого осередку «Гезкульту» (Всеукраїнського товариства сприяння єврейській культурі). Було обрано тимчасове правління. Останнє організувало три секції: масової освіти (керівник – доктор Поляк), історико-етнографічну (керівник – Жуковський) і літературно-мистецьку (керівник – Саф’ян) [131, с. 4; 132, с. 4].

За рішенням міськради було створено спеціальну комісію з 11 осіб з підготовки до святкування 50-річного ювілею єврейського театру. Ювілейну дату встановлено за першою виставою єврейського театру під керівництвом А. Гольдфадена в жовтні 1876 р. У великих містах цей ювілей уже відзначали, а в Бердичеві святкування приурочили до приїзду 4 березня 1927 р. артистів Державного єврейського театру (ГОСЕТ) УРСР. 12 березня в міському театрі з доповіддю про ювілей єврейського театру виступив єврейський літературний критик і публіцист Г. Казакевич, який приїхав із Харкова. Потім на сцену вийшов весь колектив ГОСЕТ на чолі з головним режисером Ефраїмом Лойтером, уродженцем Бердичева. Програмою гастролей було передбачено 10 вистав. Тижневик публікує позитивні відгуки про вистави «Два Кунілемла», «Пурімшпіль», «Сажотрус», «У полум’ї» і «Загмук» [133, с. 4; 134, с. 1; 135, с. 4; 136, с. 1]. Повідомляється також про гастролі в Бердичеві у вересні 1927 р. артистів Московського державного єврейського театру (художній керівник – О. Грановський) [137, с. 3; 138, с. 1]. Гострій критиці піддаються халтурні гастролі Сегала, чиї потіхи, розраховані на невибагливу дрібнобуржуазну аудиторію, побудовані на «низинному цинізмі та лоскотанні почуттів» [139, с. 2].

13 травня 1926 р. у міському театрі відзначали 10-ту річницю смерті Шолом-Алейхема. Оголошено про рішення міськвиконкому назвати ім’ям письменника Малу Житомирську вулицю, де сконцентровано єврейське населення, та школу в Пісках [140, с. 4]. Окрвиконком задовольнив клопотання, висунуте під час святкування 50-річного ювілею єврейського театру, про перейменування вулиці Училищної на вулицю Гольдфадена [141, с. 4].

2 серпня 1928 р. виповнювалося 50 років від дня смерті лексикографа мови їдиш Єшуе-Мордхе Ліфшиця з Бердичева. Співробітник Кафедри єврейської культури при Українській Академії Наук, лінгвіст Нохем Штиф, який збирав матеріали до біографії Ліфшиця, звернувся до всіх, у кого збереглися твори і листи цього лексикографа, спогади про нього, або хто знає, де їх можна дістати. За деякими відомостями, один із синів Ліфшиця жив у Сімферополі, інший – у Нью-Йорку, а донька – у Відні. Н. Штиф просив дітей або онуків Ліфшиця відгукнутися [142, с. 4]. 16 вересня Штиф виступив на відкритих зборах філологічної секції Кафедри єврейської культури з доповіддю про життя та літературно-наукову діяльність бердичівського лексикографа, в якій використав виявлені нещодавно документи. Секція готувала до публікації матеріали про Є.-М. Ліфшиця в найближчому номері часопису «Ді їдише шпрах», зокрема його лист Арну Ліберману [143, с. 4]. У жовтні 1928 р. Н. Штиф приїхав до Бердичева для ознайомлення зі слідами епохи Є.-М. Ліфшиця. Для місцевих діячів культури він прочитав лекцію про життя і творчість лексикографа [144, с. 3].

Згідно з оголошенням, на території колишньої фортеці 14 листопада 1926 р. планувалося відкриття окружного соціально-історичного музею. У березні 1927 р. музею передали понад 3000 томів, що залишилися від бібліотеки графів Ржевуського та Ігнатьєва. Їх надіслала Погребищенська агрошкола, що розташовувалася в колишньому графському будинку. Більшість книжок французькою, польською та латинською мовами, надруковані в XVII-XIX ст. [145, с. 6; 146, с. 4].

Восени 1926 р. професор Ернст, який відвідав Бердичів за дорученням Наркомзему для всебічного дослідження кармелітського костелу і фортеці, дійшов висновку про можливість і доцільність їхньої реставрації, вартість якої оцінювали в 50 тис. крб. [147, с. 4]. Раднарком УРСР ухвалив рішення про перетворення території колишнього костелу босих кармелітів, де знаходився окружний соціально-історичний музей, на державний історико-культурний заповідник. На його утримання з наступного бюджетного року передбачалися асигнування [148, с. 4].

Фізкультура і спорт

На 1 січня 1928 р. у місті працювало 17 фізкультурних гуртків, у роботі яких брали участь 1085 осіб. Фізкультурну роботу проводили на 1-му шкіряному заводі, заводі «Прогрес», металопрокатній фабриці, цукровому заводі, електростанції, залізничній станції та в деяких клубах (об’єднаному, друкарів, польському, медсанпрацівників), при деяких профспілках (працівників освіти, радслужбовців) і в низці шкіл. Найкраще йшли справи на цукровому заводі, де фізкультурний гурток мав увесь необхідний спортінвентар, заняття проходили регулярно.

Головним видом спорту в Бердичеві був футбол. Збірна футбольна команда міста брала участь у Всеукраїнських спортивних змаганнях. Із 70 осіб, які брали участь в окружній спартакіаді з легкої атлетики, на Всеукраїнську спартакіаду відправили 4 чоловіків і 3 жінок. Не вистачало кваліфікованих інструкторів. 1927 року окружна рада фізкультури організувала тримісячні курси підготовки помічників спортивних керівників та ознайомлення вчителів трудових шкіл 1-го ступеня з методикою фізкультури. Взимку залили ковзанку на річці Гнилоп’ять. Лижі, крім фізкультурного гуртка залізничників, ніде не культивували. Щоправда, вдалося організувати лижний пробіг до Козятина. Велося будівництво водної станції, яка б сприяла розвитку водних видів спорту [149, с. 1].

18 липня 1927 р. відбулося урочисте відкриття окружного стадіону, що розташовувався в колишньому саду «Ельдорадо» (літній клуб радслужбовців). На ньому обладнали майданчики для футболу, гандболу та ін., а також тир [150, с. 3]. Напередодні тут змагалися бердичівські та шепетівські футболісти. З рахунком 6:1 перемогли господарі поля. У складі переможців виділялися Самарін (кавалерійська дивізія), Лейбзон, Павчій, Бабель (1-й шкірзавод) та ін. [151, с. 3].

Влітку 1927 р. відбулися змагання між Бердичевом і Житомиром з ігрових видів спорту. Ось їхні результати: з футболу з рахунком 3:2 перемогли бердичівляни, з гандболу (жінки) рахунок 3:1 на користь Бердичева, з гандболу (чоловіки) – 7:5 на користь Житомира, з баскетболу – 26:25 на користь Житомира [152, с. 4].

У 1928 році бердичівські футболісти з рахунком 5:1 перемогли команду Козятина, а потім з рахунком 4:0 переграли вінничан. На останньому матчі були присутні близько 2000 глядачів. Серед переможців виділялися Тамохін, Лейбзон, Яшко і Кірман (усі з 1-го шкіряного заводу). Бердичівська футбольна команда виграла перше місце в Правобережній Україні. Жіноча гандбольна команда завдала поразки житомирським гандболісткам із рахунком 2:0, але потім у матчі з одеситками пропустила 11 м’ячів. Бердичівські баскетболісти програли з рахунком 6:9 команді Козятина. На всеукраїнських атлетичних змаганнях бердичівлянин посів друге місце з метання диска [153, с. 4; 154, с. 1].

Охорона здоров’я

У грудні 1928 р. в місті були такі медичні заклади: 3 лікарні на 209 ліжок, 1 робітничо-селянська поліклініка, 2 робітничі клініки, 2 амбулаторії, 6 медпунктів на підприємствах, тубдиспансер, тубсанаторій, вендиспансер, водолікарня, рентген-лабораторія, санбактеріологічна станція, дитяча клініка, 3 дитячі консультації. Будувалося інфекційне відділення [155, с. 2].

Тубдиспансер у Бердичеві відкрили в лютому 1924 р. У липні 1928 р. президія Окрвиконкому задовольнила клопотання Окрздороввідділу про передачу в його розпорядження хутора Доманського для туберкульозного санаторію. У ньому було 20 санаторних ліжок для дорослих [156, с. 4; 157, с. 2]. У серпні 1928 р. у місті спалахнула епідемія черевного тифу: захворіло 52 людини. До Бердичева тоді прибув представник Київського бактеріологічного інституту, який допоміг розробити план ліквідації епідемії. Завдяки вжитим заходам, у вересні зафіксовано лише 19 випадків тифу. 80% хворих перебувало в лікарні [158, с. 4].

Окрздороввідділ відкрив у листопаді 1927 р. дитячу консультацію на вул. Войкова (кол. Бистрицькій), №6. Тепер міській бідноті, що мешкала в Загребеллі, не треба було носити до лікаря немовлят через усе місто. Навесні 1928 р. Червоний Хрест відкрив на Загребеллі амбулаторію з відділенням гінекології на 15 ліжок [159, с. 4; 160, с. 4; 161, с. 4].

Окрздороввідділ за сприяння місцевих лікарів організував у Бердичеві нічну швидку допомогу. З 20 травня 1927 р. у робочій поліклініці з 12-ї години ночі до 8-ї ранку чергували лікарі, які зобов’язані були відвідувати хворих в екстрених випадках [162, с. 4]. Також із 20 травня після ремонту та переобладнання почала працювати водолікарня, пропускна спроможність якої сягала 150 осіб на день. При закладі також була «стаціонарка» на 10 ліжок для приїжджих хворих [163, с. 4].

Навесні 1928 р. на пленумі санітарної секції при міськраді заслухали звіт комісії, яка обстежила богадільню (будинок інвалідів) на Чуднівській вулиці. Комісія встановила, що Соцзабез не виправив жодного недоліку, на які секція вказала кілька місяців тому: 21 коп. на день на людину замало, немає кому ставити банки хворим тощо. Члени міськради характеризували богадільню як «екдеш» (брудне занедбане місце), де панує антисанітарія, інваліди рік не були в лазні. Секретар секції вказав на тяганину з боку Соцзабезу: окружний відділ охорони здоров’я ще раніше дав гроші на перевезення хворого з богадільні до Києва, але ця історія затягнулася донині [164, с. 4].

Про бездушне ставлення медпрацівників до пацієнтів поліклініки йдеться у дописі «Формалісти»: «Як відомо, у місті нині поширені різні захворювання… Черги шикуються ще о 4-5 годині ранку. Нещодавно навколо поліклініки чекало чоловік 50. Мороз був немилосердний, люди (більшість бідно вдягнені) звернулися до чергового санітара, щоб той пустив їх хоча б у коридор. Санітар, людина «дисциплінована», навіть не хотів слухати. Люди пробували звернутися з тим самим проханням до чергового лікаря, але він відповів, що його може задовольнити тільки завідувач, який прийде годині о 9-10» [165, с. 3].

7 листопада 1926 р. у залі санітарної освіти вшановували сивочолих героїв праці, бердичівських лікарів Шперлінга, Галлака і Цемехмана, які 40-45 років віддали справі охорони здоров’я [166, с. 3]. У 1927 році виповнилося 20 років від початку роботи в Бердичеві стоматолога Б.М. Бронштейна: 11 років він працював на 1-му шкіряному заводі, 3 роки на цукровому заводі та останні 6 років – у лікарняній касі й робітничій поліклініці як завідувач стоматологічного відділення та зубопротезної лабораторії. Як фахівець у своїй галузі завоював великий авторитет у бердичівлян. У 1916 році створив у місті товариство стоматологів і був відтоді його головою. З 1914 до 1917 року надавав безоплатну допомогу бездомним, у 1912-1915 рр. брав участь в організації місцевого відділення Ліги з боротьби з туберкульозом. У 1908-1920 рр. був директором міської громадської бібліотеки, членом правління педагогічного товариства та єврейського літературного товариства. Для підвищення кваліфікації зубних лікарів Б.М. Бронштейн організував 1-й окружний з’їзд стоматологів, де пропагував сучасні ідеї [167, с. 3].

Боротьба з релігією

Тижневик регулярно публікував статті про походження свят Пейсах та Йом-Кіпер. На думку їхніх авторів, релігія є одним із найсильніших засобів поневолення мас. Мабуть, не випадково днем виходу «Ді вох» було обрано суботу. Лунали заклики до єврейських трудящих «струсити з себе плісняву поколінь», випікати якнайбільше з «хомеца» (квашеного тіста) і в дні Пейсах виходити на роботу [168, с. 5]. Повідомляється про антирелігійний вечір у битком набитій хаті-читальні на Пісках 18 квітня 1927 р., на якому прийнято рішення про створення гуртка безбожників [169, с. 4].

Згідно з дослідженням, проведеним в окрузі, 5-7% єврейських дітей шкільного віку навчалися в хедері або у меламедів. Відомо було про існування маленьких хедерів на околицях Бердичева (на «Золотій» вуличці, біля греблі та ін.), де «з раннього ранку до вечора пітніють бідні мученики Сіону, гойдаються над П’ятикнижжям і тремтять перед батогом ребе» [170, с. 2; 171, с. 3].

Багато публікацій дискредитують керівництво єврейських релігійних громад. Редакція публікує лист безробітного бердичівського єврея Г., який скаржиться на побори з боку установи «Ваад» за обрізання та похорон [172, с. 2]. У листі побожного єврея Шпільберга йдеться про неподобства, що відбуваються в синагозі Нового міста: «На нещасну синагогу накинулися троє людей: Шмуль Митник, молодший кантор Береле Кравцов і шамес (служка – Л. К.) Арн. Шмуль Митник став габаєм (старота – Л. К.). Усі парафіяни бояться його. Що він хоче, те й робить. З ним пліч-о-пліч молодший кантор і рябий шамес. Вони доять нещасну синагогу, а гроші кладуть у кишеню. Беруть у мертвих і в живих… Коли дощить, у синагозі повно води. Зібрані гроші вони пропивають. Щоразу влаштовують кідуш (освячення суботи та свята – Л. К.)». Наприкінці листа автор просить рятувати синагогу від цих шкідників [173, с. 2].

Наводиться уривок із заяви уповноваженого Бердичівської єврейської громади М. Вайсберга на адресу комісії національних меншин Окрвиконкому і Окрплану: «Оскільки нинішня такса на кошерне м’ясо приносить лише збиток, оскільки м’ясники відмовляються різати кошерне м’ясо, через що сильно страждає єврейське населення, яке досі дотримується релігійних традицій, просимо підвищити нинішню таксу на м’ясо на 2 копійки за кожен фунт. Тому, звертаючи вашу увагу на те, що населення Бердичева здебільшого єврейське, більшість дотримується релігійних традицій і не буде їсти трефне м’ясо, просимо вас, як захисників національних інтересів, підтримати наше клопотання перед Окрвиконкомом і якнайшвидше його ухвалити». Окрплан дав таку відповідь: «Зважаючи на те, що Церобкооп торгує кошерним м’ясом за ціною 20 коп. за фунт, клопотання Бердичівської релігійної громади відхилити» [174, с. 2].

Тижневик стверджує, що служителі культу лізуть останнім часом зі шкіри геть і вживають усіх заходів для розширення свого впливу: створюють підпільні благодійні організації, які «кидають іноді кісточку бідноті» (мацу на Пейсах, суботні свічки тощо), влаштовують часті концерти в бес-медрешах, щоб відірвати трудящих і молодь від клубів і хат-читалень. Вони впливали на частину колишньої торгової молоді, яка не мала перспектив працевлаштування та не допускалася до громадської роботи. Іноді клерикали здійснювали вплив «на частину відсталих робітників», умовляючи їх не виходити на роботу в дні релігійних свят [175, з. 5].

5 квітня 1928 р. в клубі у Пісках відбувся антирелігійний вечір. Прийшли літні євреї, трудящі, безробітні, молодь. Однак маленька зала не могла вмістити всіх, і більшість тих, хто прийшов, стояла в коридорі, біля дверей. Один за одним присутні висловлювалися про необхідність перетворити одну з синагог та бес-медрешів, які розташовані у мікрорайоні, на робітничий клуб. Було прийнято резолюцію, яку підписали понад 200 осіб [176, с. 4]. Потім у клубі скликали загальні збори мешканців Пісків для обговорення питання про перетворення однієї з синагог на райклуб. Один із виступаючих сказав: «Я обстежив молитовні у дні свят: у 6 синагогах молилося від 10 до 17 осіб, у деяких навіть не вдалося зібрати міньян (кворум із 10 чоловіків, необхідний для громадського богослужіння – Л. К.)». Збори уповноважили правління клубу клопотати перед міською владою про перетворення однієї з синагог на клуб. Ще через два тижні це питання було порушено на батьківських зборах у 15-ій єврейській трудовій школі. Знову було зібрано підписи [177, с. 2]. Наприкінці листопада 1928 р. відбулось урочисте відкриття райклубу ім. Гірша Лекерта на Пісках у колишньому Ковальському клойзі (маленька синагога). Численний натовп, який прийшов на відкриття, зібрався у старому приміщенні й звідти організовано, у супроводі військового оркестру рушив до нової будівлі [178, с. 4].

Приклад клубу на Пісках виявився заразним для євреїв-кустарів, які на спільному засіданні правління та активу товариства 12 грудня 1928 р. вирішили клопотати перед відповідними органами про передачу їм під клуб будівлі Хоральної синагоги. Служителі культу намагалися перехопити ініціативу. Вони ловили посеред вулиць кустарів і змушували їх поставити підписи на заяві про залишення Хоральної синагоги за віруючими. У той самий час дуже активно йшов збір підписів за перетворення синагоги на клуб [179, з. 2; 180, с. 6].

Замальовка під назвою «Нинішні діти» ілюструє відчуження єврейської молоді від віри та традицій батьків:

«У Сендера-бляхара в домі діється чорт зна що. Сендер бігає по кімнаті й кричить:

– Значить, нема батька, нема матері! Свавілля! Що хочуть, те й роблять… Шейндле, подивися на свою доньку. Взяла собі нареченого, і ти навіть нічого не знаєш про нього. Ну, що скажеш, варто було ростити її?

– Що тобі сказати, – відповідає Шейндл, опустивши голову, – тільки вчора в нас був Меєрка-шадхен (сват – Л. К.). Ходить, бідолаха, без шматка хліба. За нашу Бейлку він має на вибір трьох наречених. Сролика, синка шойхета (різник – Л. К.), теж. Набожний хлопчина, шовкова дитина.

– Бейлка, донько, йди-но сюди. Батько я тобі чи ні? Є тобі чудова партія: Сролик, син шойхета. Хлопець – рідкість.

– Якщо тобі, тату, він подобається, можеш із ним зіграти весілля. У мене вже чоловік є.

– Що?! – завмер на місці Сендер. – Без батька ставили хупу (весільний балдахін – Л. К.)?…

– Яка хупа, яка локшина. Я розписалася у ЗАГСі.

– Шейндле, чуєш? У ЗАГСі… Скажи мені, Бейлка, значить, ти стала дружиною, в добрий час. Ну а де єврейськість? Міква (басейн для ритуальних очищень – Л. К.), як водилося у наших предків.

– Навіщо міква, хіба мало бруду в Бердичеві?

– Ось як, донька моя, дожився я отримувати від тебе задоволення… Скажи-но мені, як звуть мого зятя?

– Сергій Миколайович Іванов.

– Шейндле, я не витримаю. Мій сват – Микола, а зять – Сергій.

– Батьку, марний твій крик. Тобі нічого не допоможе…» [181, с. 2].

Промисловість

Вперше електричне світло в Бердичеві з’явилося 20 січня 1901 року. Ініціатива будівництва електростанції належала приватним підприємцям – ротмістру Ліхарьову та колезькому реєстратору Коревицькому. Вони отримали від міської управи дозвіл протягнути електричні дроти міськими вулицями. За цю «люб’язність» титуловані підприємці зобов’язалися освітлити безкоштовно три місця: біля православної церкви, польського костелу та Хоральної синагоги. А самоврядування зобов’язалося протягом 25 років не проводити електролінії для міста. Станція нараховувала таку кількість абонентів: у 1914 р. – 934, у 1917 р. – 1060, у квітні 1919 р. – 2696. У 1926 році з 3205 абонентів лічильниками користувалися лише 1255, інші платили за середнім тарифом. За лампочку у 25 свічок члени профспілок платили 1 крб. 20 коп., непрацюючі – 2 крб. Підприємство знаходилося у двох будинках, мало 4 двигуни потужністю 350 кінських сил. 8 динамо-машин виробляли разом 110 вольт, що було недостатньо для розгалуженої та перевантаженої мережі. Виникла потреба будівництва нової електростанції. За підрахунками, вартість будівельних робіт становила 190-200 тисяч крб. Станція потужністю 600 кінських сил будувалася на території колишньої броварні, біля старої електростанції. У Києві купили парову машину. Після отримання нових котлів та ремонту старих машин потужності нової станції вистачило б не лише для освітлення міста з усіма його околицями, а й для електрифікації всіх сіл навколо міста в радіусі 10 верст та водопроводу, переведення на електроенергію всіх кустарних та дрібних виробництв. 1927 року стан старої електростанції був критичним. «Шкода дивитися, як машина важко дихає, спотикається щоразу, відкашлюється і далі плететься… Робітники, можна сказати, оберігають станцію від повної руйнації», – писав один із кореспондентів. Пізніше повідомлялося про будівництво нової електростанції біля 1-го державного шкіряного заводу. Для неї у Києві купили парову машину. Вирішили протягом трьох років (1928-1931) спорудити нову електростанцію потужністю 3000 кіловат. Вартість будівництва оцінювалася в 1 мільйон 500 тисяч крб. Передбачалося, що нова станція замінить кілька старих (міську, біля вокзалу, на горі Червоний Жовтень, а також заводські). Тим часом потребувала посилення електростанція заводу «Прогрес», яка мала своєю енергією обслуговувати місто [182, с. 2; 183, с. 3; 184, с. 4].

Мільйон карбованців коштувала реконструкція 1-го шкіряного заводу ім. Ілліча у 1927-1928 роках. На місці старого дубильного відділення, що складалося з низки темних бараків (такі низькі, що можна було дістати руками стелю) постав залізобетонний корпус. Раніше для вимочування шкур їх переносили з одного котла до іншого. У новому дубильному відділенні за допомогою системи труб розчини подавалися в котли та вимочували шкури. Процес вимочування скоротився з 43 до 35 діб. Шкури до котлів перевозили вагонетками. Нове барабанне відділення з 8 барабанами-гігантами дало змогу подвоїти продуктивність праці. У паровому відділенні встановили два нових котли [185, с. 2]. На будівельних роботах було зайнято 120 робітників заводу. Денний заробіток кваліфікованих робітників становив 3-4 крб., у чорноробів – 2 крб. [186, с. 3].

Державна взуттєва фабрика «Перемога» (Радянська площа, №3), згідно з оголошенням, виробляла жіноче, чоловіче та дитяче взуття: штиблети, чобітки та черевики. Поруч із нею розміщувалась взуттєва фабрика «Профінтерн» (Радянська площа №11), що випускала масове взуття. У листопаді 1928 р. робітники «Перемоги» та «Профінтерну» святкували відкриття нової будівлі фабрики на колишньому хуторі Бутовського [187, с. 6; с. 188, с. 1].

До складу Промкомбінату входили державний цегельний завод, кам’яні кар’єри, цвяховий завод, чавуноливарна та механічна ремонтна майстерня, металопрокатна фабрика та меблево-столярна майстерня. Адреса правління комбінату – вул. Нікольська, №19. Цегельний завод, який існував уже десятки років, раніше вважався одним із найкращих в Україні. Але на початку 1920-х років він почав занепадати, а в 1924 році від нього залишилося тільки дві печі та димар. Завдяки спільним зусиллям профспілки будівельників та виконкому цегельня знову запрацювала. 1927 року в ній було зайнято 175 робітників, які виробляли за добу 35-40 тисяч штук цегли. У 1928 році правління Комборбезу передало в розпорядження Промкомбінату взуттєву фабрику «Профінтерн» (160 робітників), швейну фабрику (100 робітників), цукеркову та панчішну фабрики (разом 98 робітників) [187, с. 6; 189, с. 3; 190, с. 3; 191, с. 1].

З інших промислових підприємств згадуються цукровий завод, завод «Прогрес», швейна фабрика «Бердичівшвей» (вул. Лібкнехта, №10), каоліновий завод, смоляний завод (ліквідований у 1927 р.), 9-й державний шкіряний завод «Спартак» (вул. Червона, №16), взуттєві артілі «Самоход» (вул. Кармелітанська, №26), «Червоний Жовтень» (вул. Кармелітанська, №7), «Червона Зірка» (вул. Лібкнехта, №6), 1-а взуттєва артіль інвалідів (Радянська площа, №1) та ін. Працювали також приватні майстерні: гумових і латунних штампів Лібермана (вул. Поперечна, №9), верхнього одягу Зельцера (вул. Махнівська, №167).

Взуттєва фабрика «Інтернаціонал», один із шкіряних заводів і тютюнова фабрика входили до складу Комборбезу. Усього на 21 підприємстві Комборбезу у листопаді 1926 р. працювала 1000 осіб. Середня зарплата становила 40 крб. на місяць [192, с. 1]. При фабриці «Інтернаціонал» у лютому 1926 р. відкрилася школа взуттєвиків. У вересні того ж року її закінчили 12 хлопців. На той час у школі було 152 учні та 4 інструктори [193, с. 3; 194, с. 1]. 13 жовтня 1926 р. робітники та службовці металопрокатної фабрики Комборбезу на загальних зборах одноголосно вирішили відрахувати 1% зарплати на користь страйкуючих англійських шахтарів [195, с. 3].

1926 року на цукровому заводі, де було зайнято 1735 робітників, у т.ч. 434 єврея, мав місце випадок антисемітизму. Аналогічні інциденти в 1928 році фіксувалися на заводі «Прогрес» і 1-му шкіряному заводі [196, с. 2; 197, с. 3; 198, с. 2].

На Бердичівській біржі праці 1928 року було зареєстровано 4 тисячі безробітних. Оскільки більшість із них були некваліфікованими робітниками або сезонниками, жодних перспектив ліквідації безробіття найближчим часом не передбачалося. У гіршому становищі знаходилася молодіжна секція біржі, що нараховувала близько 1200 осіб. Не маючи можливості перекваліфікуватися, багато хто з них ставав рознощиком бубликів, чистильником взуття тощо. Влітку 1926 р. біржі праці вдалося працевлаштувати на різних підприємствах 120 молодих людей. Восени 1926 р. Бердичівський міський комітет допомоги відкрив панчішно-трикотажну майстерню для 20 дівчат із декласованих бідних родин. Навесні 1928 р. 60 безробітних залучили до громадських робіт з прокладання нового бульвару від Садової вулиці до Семенівської [199, с. 4; 200, с. 5; 201, с. 4; 202, с. 4].

Житловий фонд і комунальне господарство

У 1923 році в місті нараховувалося 3667 будинків: кам’яних – 619 (16,9%), змішаних – 409 (11,2%), дерев’яних – 2444 (66,6%), інших – 195 (5,3%). Ситуація із забезпеченням житлом була катастрофічною. До 20% житла були т.зв. кутки (рос. – углы) (один куток у кімнаті). 370 будинків були безхазяйними. Через поганий технічний стан та безприбутковість їх не хотіли брати не лише в оренду, але навіть у володіння [203, с. 2; 204, с. 1]. Станом на 1 квітня 1928 р. нерухоме майно складалося з 515 націоналізованих і 2197 денаціоналізованих будинків. Націоналізовані будинки розподілялися таким чином: комунальний фонд – 22 будинки, безхазяйні – 247, держвоєнвід – 42; віддано в оренду житловим кооперативам – 86, профорганізаціям – 3, приватним особам – 86, державним установам – 23, кооперативним організаціям – 6. На кожну людину припадало 5,4 кв.м житлоплощі (норма – 8,4 кв.м) [205, с. 6].

«У нас немає жодного абсолютно цілого, міцного будинку: всюди тріщини, стіни залатані. Зморщені згорблені халупи з викривленими спинами, – пише тижневик. – Одним словом, занедбане напівзруйноване місто. За 11 років після революції збудували близько 5 великих будинків… Більшість будинків або в оренді у приватних осіб, або у приватній власності. Приватні орендарі та власники не ремонтують свої будинки, і вони перебувають у жахливому стані» [206, с. 2].

Для розширення житлового будівництва 1926 року було створено Житлоспілку. У 1928 році вона обслуговувала 88 будинків, об’єднаних у 14 житлових кооперативів за територіальним принципом [207, с. 1]. Будівництво вели шість кооперативів Житлоспілки. У 1928 році в «містечку» при 1-му шкіряному заводі планували закінчити 5 будинків, які почали будувати роком раніше, і закласти фундамент 10 нових будинків з двома квартирами в кожному. Житловий кооператив млина «Укрхліб» мав звести двоповерховий будинок на 8 квартир на вул. Лібкнехта, між будинками №51 та №53, а Бердичівський цукровий завод – 4 будинки з двома квартирами у кожному. Усі роботи велися господарським способом [208, с. 1]. У 1928 році житлові кооперативи збудували 24 будинки з 54 квартирами, а приватні особи отримали дозволи на будівництво 47 будинків. Проте все це не пом’якшило житлову кризу [209, с. 4].

На засіданні президії міськради влітку 1928 р. заслухали інформацію про будівельні роботи, які проводив комунгосп. Будинок на вул. Лібкнехта, №23, де раніше був комунгосп, переобладнали під перший комунальний готель із 18 номерами. Закінчили ремонт житлового будинку на вул. Мостовій, №14 з 12 квартирами та літнього театру, переобладнали скотобійню [18, с. 4; 210, с. 4; 211, с. 4].

Водопровід у Бердичеві провели в 1896 році з ініціативи відомого цукрозаводчика Бродського. До Першої світової війни він забезпечував водою 920 будинків. У всіх цих будинках були лічильники, і облік води був точним. Однак у 1926 року через те, що забезпеченість будинків лічильниками становила лише 15%, довелося запровадити середній тариф, дотримуючись при цьому «класового підходу» до споживачів води: для членів профспілки – 18 коп., а непрацюючих – 35 коп. за 100 відер води. Водопровід обслуговував 7869 членів профспілок та 7833 непрацюючих. Продуктивність міського водопроводу становила 6500 відер води на годину, або 150 тисяч відер води на добу для міського населення та 50 тисяч відер на добу для 1-го шкіряного заводу. Більше води водопровід дати не міг через застаріле обладнання та незадовільний стан машин. Стан водопровідної мережі протяжністю 20 верст був у цілому задовільним. Останнім часом втрати води знизилися з 25 до 15%. Великі проблеми для нормальної роботи водопроводу створювали масові неплатежі споживачів [212, з. 2; 213, с. 4].

1928 року курсували 3 автобуси: два за маршрутом від вокзалу через Радянську площу до 1-го шкіряного заводу, а третій – від Бердичева до Житомира. Квиток від вокзалу до шкіряного заводу коштував 26 коп., від Бердичева до Житомира – 2 руб. 50 коп. (зі знижкою для робітників та службовців). Автобуси були завантажені більш ніж на 100% (дехто роз’їжджав просто заради розваги). Рух тривав від 6-ї годин ранку до 12-ї ночі. У червні 1928 р. очікувалося прибуття до Бердичева ще двох автобусів, які мали курсувати: 1) від вокзалу через Радянську площу на Загребелля та 2) від вокзалу на гору Червоного Жовтня [214, с. 4].

Цікавими є дослідження бюджету бердичівських трудящих. Ось головні статті їх витрат [215, с. 3]:

На що витрачають	Сім’я робітника	Сім’я службовця
Квартира, комунальні потреби, ремонт	4,8%	6,6%
Дрова й освітлення	11,6%	11,8%
Харчування	48,7%	50,8%
Одяг і взуття	14,5%	11,2%

Істпарт

При окружному комітеті КП(б)У існувала комісія, що займалася збиранням та виданням матеріалів з історії Комуністичної партії та Жовтневої революції (Істпарт). Бердичівська комісія Істпарт звернулася з проханням до читачів «Ді вох», які мали відомості про місцевих загиблих «у жовтневих боях» революціонерів, передати їх до окружного відділу цієї організації для майбутньої збірки [216, с. 1].

У 1926 році, до 25-річчя створення в Бердичеві профспілки кравців, тижневик публікує спогади про перший страйк швейників у 1898 році та організаційні збори у 1901 році, на яких був прийнятий статут та обрано правління профспілки, а також короткий огляд діяльності організації [217, с. 3; 218, с. 3; 219, с. 3; 220, с. 3]. За матеріалами Іспарта вийшла стаття, присвячена 20-м роковинам смерті революціонера Мотла Чудновера [221, с. 2]. Про деякі події, що відбувалися у місті в 1917-1918 роках, розповідається у статті «Битва за Жовтень у Бердичеві» [222, с. 4]. Газета повідомляє про вихід із друку книги спогадів на їдиші «1905 рік у Бердичеві» [223, с. 4].

У 1927 році опубліковано спогади І. Гофмана та Венгрова про масову маніфестацію 11 січня 1905 р. [224, с. 1]. Шлуглайт розповідає про те, як у Бердичеві в 1901-1903 роках святкували 1 Травня [225, с. 1]. Серед публікацій 1928 року гідні уваги спогади про події, що відбулися у місті у другій половині 1919 року [226, с. 3; 227, с. 3].

Можновладні гості та місцеве керівництво

21 вересня 1926 р. до Бердичева приїхали голова Реввійськради, народний комісар з військових справ Радянського Союзу Клим Ворошилов та командувач Українського військового округу Іона Якір. Усі частини дивізії ім. Котовського вишикувалися на горі Червоного Жовтня (нині – Лиса гора). На мітингу виступили Ворошилов, Якір та комдив Дмитренко. 6 грудня 1926 р. Бердичів відвідав інспектор червоної кавалерії, член Реввійськради СРСР Семен Будьонний. Він виступив у міському театрі на зборах командного складу Бердичівського гарнізону та представників парторганізацій. Будьонний також побував на 1-му шкіряному заводі [228, с. 1; 229, с. 1]. 27 липня 1928 р. до Бердичева прибув нарком освіти РРФСР А. Луначарський. Наступного дня він виступав із доповідями на зборах на 1-му шкіряному заводі, у міському театрі та педтехнікумі. На запитання: «Яке враження справив на Вас Бердичів?» – Луначарський відповів: «Сам Бердичів я бачив мало, тому багато говорити про нього не можу. Єдине, що більш-менш точно оглянув, – це державний шкіряний завод ім. Ілліча… Завод відмінний і має без сумніву велике значення для шкіряної промисловості нашої країни… Новий дубильний цех, будівництво якого зараз закінчують, нагадує американські промислові об’єкти» [230, с. 4, 231, с. 1].

На засіданні пленуму міськради у травні 1926 року членами президії обрано: Василенка (голову Окрвиконкому), Успенського, Бельмана, Тьомкіна, Фішмана, Дмитренка, Хілька, Юшковського, Золотаревського, Стацевича, Рибака [232, с. 4]. 3 квітня 1927 р. на пленумі Бердичівського Окрвиконкому обрано 13 членів та 4 кандидати. Головою виконкому обрано Василенка, його заступником – Скорова, секретарем – Шишка, завідувачем міськгоспом призначено Шойхета, завідувачем окрфінвідділу – Левіна, окружним інспектором народної освіти – Гудвіла, окрінспектором охорони здоров’я – Смертенка, начальником окружного відділу ДПУ – Шатова, головою окружного суду – Міхієнка. На організаційному засіданні президії Бердичівської міської ради головою міськради обрано Василенка, його заступником – Успенського, відповідальним секретарем – Бельмана [233, с. 1; 234, с. 4]. Пленум міськради 19 червня 1928 р. вирішив задовольнити прохання голови міськради Шишка про звільнення його з посади; новим головою Бердичівської міськради одноголосно обрано Креля. Піня Крель народився 1894 року в сім’ї вантажника, за фахом муляр, працював з 12 років. З 1923 року був членом правління профспілки будівельників [235, с. 1].

У місті

На так званій «Золотій» вуличці раніше проживали місцеві магнати Маргуліси, Берлінери, Лібови та ін. Останні зникли, і в 1920-х роках вулицю населяли одні трудящі, простолюдини. «Очевидно, разом із магнатами зник також увесь блиск цієї вулички, – констатує газета, – і зараз жити тут не зовсім приємно, а часто навіть небезпечно. Усюди суцільні ями, водопровідні колодязі не накриті. Ідеш увечері цією вуличкою (вона не освітлюється) і не можеш бути впевненим, що не впадеш у яму» [236, с. 3]. Відомо, що на початку ХХ століття будинки Лібова та Маргуліса знаходилися на Кармелітанській вулиці.

Особливо важкими були умови проживання на околицях міста: «Хатинки давно втратили свій колишній вигляд і наполовину занурилися в землю. Кілька згнилих бочок замість даху ніби зійшли з ілюстрацій єврейського камерного театру. Вночі тут непроглядна темрява, жодних ознак електрики, і якщо хтось нападе (а це буває дуже часто), можеш кричати до ранку: ніякий міліціонер сюди не забреде». На околицях міста в будинках були вода та електрика, але «чи може бідне населення… користуватися цим у необхідній мірі за нинішніх цін?». [237, с. 1].

Санітарний стан Почаївської вулиці навіть для Бердичева вважався жахливим. Не було ні вбиралень, ні ящиків для сміття. Воду пили з розбитої криниці без кришки. З настанням темряви, коли замикали двері та віконниці, вулиця вимирала до ранку [238, с. 3]. Чуднівська вулиця до «рогатки» не освітлювалася. «Якщо ще додати до того, що там повно ям із брудом, стає зрозуміло, чому робітники, які живуть на цій вулиці, не можуть увечері піти ні в клуб, ні на якісь збори або в гурток», – нарікає тижневик. Однак восени 1927 року Чуднівська вулиця стала чистою та сухою, її посипали піском, ями зникли [239, с. 3; 240, с. 4].

Єдину в Бердичеві купальню передали піонерам, а дорослим доводилося купатися в запліснявілій воді біля берега, де мили коней. Надвечір до цієї купальні підходили люди і просили сторожа пустити їх усередину. Поступово піонерська купальня занепадала: місток ледве тримався, перила зламані, дах зірваний, підлога викривлена [241, с. 3; 242, с. 3].

У неділю в місто приїжджали на підводах селяни з навколишніх сіл. До м’ясних лавок неможливо було пробитися. Базарні злодії підходили до возів нібито для купівлі, вихоплювали щось і зникали. Постраждалий селянин кликав на допомогу, збирався великий натовп, а міліції в цей час на місці не було [243, с. 5].

«Ді вох» висуває вимогу зрівняти із землею старий єврейський цвинтар: «У нас немає жодного парку, де трудящі та біднота можуть подихати свіжим повітрям. У центрі міста знаходиться старий (вже близько 200 років) єврейський цвинтар, зруйнований, без огорожі, майже без надгробків. Вже десятки років ним не користуються. Фактично кладовище є джерелом заразних хвороб: все місто скидає там сміття, а свині з собаками – єдині його господарі. Це місце слід використовувати як парк» [206, с. 2].

* * *

Уявлення про Бердичів і його мешканців також дають дорожні нотатки та фейлетони, які цитуються нижче.

Поїздка до Бердичева

«…Бердичів. Виходимо з вагона. Візники кричать нам з передка:

– Фетер! Фетер! (їдиш: Дядько! Дядько! – Л. К.) Поїхали зі мною, завезу Вас, куди треба.

Сторгувалися за два сороковники (монета в 40 грошей – Л. К.), і я їду вільно у бердичівському фаетоні. Візник зупиняється на кожному кроці та бере нових пасажирів: когось за сороковник, когось за п’ятиалтинний. «Така дешевизна», – дивуюся я і міркую, що у Бердичеві все дешево. Проте ні, помилка. Зайшов до Укрнарпіту перекусити і був вражений високими цінами.

– Як же так? – висуваю я їм претензії. – Ось недалеко звідси, у Києві, лише чотири з половиною години їзди «швидким», теж є Укрнарпіт, але там коштує набагато дешевше.

Відповідають вони, що у Києві оборот інший. Даю їм зрозуміти, що якби ціни були в них доступнішими, то й оборот був би іншим. Вони мене вислуховують і не відповідають. Іди скаржся на них Господу.

Гаразд, з їжею можна якось перебитися. А де зняти кімнату? Ходжу я містом і шукаю, де можна прихилити голову. В одному місці від мене вимагають 15 карбованців на місяць, в іншому – 20. У третьому місці інша проблема: господиня пускає до своєї домівки лише артистів. Даремно намагаюся її переконати, що артисти – тимчасові квартиранти: сьогодні тут, а завтра відлітають. Не допомогло.

– По-перше, – каже вона, – вони платять мені 20 крб. на місяць, по-друге, я отримую безкоштовні квитки. А для людей, які люблять театр, це, щоб Ви знали, не дрібниця.

– Що це за метушня? – запитую я молоду жінку, вийшовши з будинку любительки театру.

– Як, Ви не знаєте? Сьогодні грають «Хасю-сирітку».

Мені соромно, але я мушу зізнатися, що не знав. Пішов у сад імені 1 Травня. Біля каси стоїть черга, як біля магазину Комволтресту. Хлопчики і дівчатка, повні дами з намальованими губами, справжній збрід.

– Що чутно гарного? – запитую я помрежа, мого знайомого.

– Що має бути чутним? – відповідає він. – Гребемо гроші обома руками.

Помреж задоволено посміхається… Однак він перебуває в омані, якщо вважає, що в Бердичеві має найбільший успіх: кантор Цалька (на афішах його називають м’яко «вундеркіндом», хоча він уже в літах) у цьому відношенні може з ним позмагатися. До Хоральної синагоги бігають, як на дивовижне видовище. Коли габай намагався зупинити безквитковий натовп, його з вибаченнями перекинули разом із пюпітром. А які палкі хасиди у цього Цальки! У синагозі, кажуть, відбулася справжня лайка між прихильниками «вундеркінда» Цальки та кантора Мунчика: хто з них кращий. Ляпаси летіли як дрова…

Надвечір заходжу в продуктову лавку. Лавка крихітна. Крім мене, в ній знаходяться ще дві покупниці-селянки. Трохи згодом приходить четвертий – рабин. Побачивши двох жінок, до того ж «шиксес» (їдиш: неєврейки – Л. К.), ребе зупинився біля дверей (не проходити ж йому між двома бабами!). Стоїть і чекає, доки ті вийдуть. Але селянки торгуються не поспішаючи. Рабин уже вийшов із себе і почав кричати: «Ну, йдіть-йдіть вже!». Селянки дивляться на нього розгублено і не розуміють, що він хоче від них. На щастя, втрутився продавець і дав їм зрозуміти, що релігійному єврею не можна проходити між двома жінками» [244, с. 2].

Бердичівські враження

«Не розумію по суті, чому взяли, що Бердичів – це «Кабцанськ», «Касрилівка» і т.п. Мені здається, що Бердичів не гірший за інші міста. Дійсно, вулиці так собі, дійсно, течуть вільно вулицями стічні води, які трохи опоганюють повітря… А які вулиці ви б хотіли?… Стічні води течуть вулицями? А де ви хотіли б, щоб вони текли: під землею? Тоді б не було стічних вод! Вони пахнуть не зовсім приємно? Теж мені турбота!… Зате в Бердичеві є дві дивини, якими, їй-богу, можна похвалитися перед усім світом. Власне, дивин Бердичів має багато, можливо, занадто багато. Але ці дві кидаються зараз же у вічі, так, що навіть свіжа людина помічає їх одразу на місці. Це центральна вулиця та річка Гнилоп’ять.

Центральна вулиця по суті така сама, як інші, трохи чистіша, з кількома кам’яними будинками, бульварчиком, є навіть слід трамвайної лінії. Але не всіма цими «чеснотами» виділяється вона. Вдень ви тут жодних чудес не побачите. Вона виступає у всій своїй пишноті і блиску лише ввечері. Вийшовши ввечері на центральну, вам здається, ніби ви знаходитесь у Харкові чи Києві! Яблуку нема де впасти! Повно людей з обох боків тротуару і навіть на бруківці. Усі гуляють центральною… Гуляють бердичівські панночки наче шляхетні дами, одягнені за останньою модою, навіть не обходяться без таких речей, як «кава з молоком» (панчохи тілесного кольору). Ще одну «шляхетну» чесноту мають бердичівські панночки: в роті у них тільки золоті зуби, інших немає. Що може бути сучаснішим за золото? Гуляють центральною, штовхаються і так пітніють, що шкода панночок, які, напевно, годинами простоювали біля дзеркал і «обробляли» обличчя… І вся праця, на жаль, іде нанівець від потіння. На центральній можна, зрозуміло, не балакати на «маме-лошн» (рідна мова, їдиш – Л. К.). Фу, як тут, наприклад, пасують слова «тате», «маме»! Це ж не Піски! Будьте спокійні, з бердичівською гуляючою публікою ви не опинитеся в незручному становищі! Бердичівські панночки зі своїми кавалерами знають що до чого! Рубають «російську» з касрилівським наспівом і граматикою, які ви ні в якому разі не почуєте ні в Києві, ні навіть у… Одесі.

Друга «дивина» – це бердичівська річка зі «всесвітньо відомою» назвою Гнилоп’ять. Єдина та неповторна!… Ви знайдете в ній і на ній все, що хочете: квіти, каміння, «мінерали», грязі, різні трави і коріння. Річка містить скарби не тільки всередині, а й на поверхні, цілі «сади» з луками. А які запахи вона поширює по всьому Бердичеву! Благодать, їй-богу! А скільком людям приносить вона насолоду своєю водою! У таку жахливу спеку ця річка – просто порятунок. Після довгого спекотного дня ви кидаєтеся в «холодну», «кришталеву» воду. Чиста розкіш! Ах, бруднувато, вода каламутна і має специфічний запах – невелике горе. Якщо ви підійдете надвечір до «берегів», перед вами постане картина, яку побачите не скрізь. Маса голих людей та коней майже один на одному. «Плавають» і забавляються у воді, а голоси височать до сьомого неба. Живий світ біля «берегів» Гнилоп’яті! Але знаходяться ще божевільні, які закладають останнє та їдуть до Криму, на Кавказ до Чорного моря і не знають, що позаду їхнього носа… є така чудова річка!

Недарма Мотл, син кантора Пейсі й золовки Брохи, хай вони спочивають з миром, проїжджаючи «мимо» Антверпена, сказав:

– Теж мені місто! Ось наша Касрилівка – це місто!

І дійсно: де ви ще знайдете місто з такими дивинами, як Бердичів?» [245, с. 3].

Микитка – «святий єврей»
(бувальщина)

«Микитка Шкітенко працює візником дуже давно. Протягом 12 років він був візником у Мойше-Лейзера Лопатутника, а останні 30 років – сам собі господар. Микитка зовсім відвик балакати російською мовою і вільно розмовляє їдишем. Навіть його коник вже не розуміє іншої мови, крім їдиша. Якось у бес-медреші біля старого базару не вистачало одного єврея для міньяну. Прибігає метушливий Ойзер-шамес, шукає десятого, але ніхто не хоче йти. Якраз приїхав Микитка. Благає його Ойзер:

– Ходімо, дядько, отримаєте міцву (заповідь – Л.К.).

Вдарив Микитка віжками, махнув конику: «Стій, хлопче, отримаєш частку в моєму світі прийдешньому», – і пішов у бес-медреш.

Микитка, як і всі євреї, розгойдувався, стояв Шмойне-Есре (молитва, що вимовляється пошепки, стоячи – Л.К.), але не судилося йому «отримати задоволення від мицви». Агафії, його дружині, закортіло піти на базар. Побачила вона, що їхній коник стоїть біля бес-медреша, і подумала: що може тут робити мій старий? Ану ж подивлюся. Коли вона увійшла, її вразило: Микитка стоїть і б’є себе в груди «хотосі» («згрішив я» – Л.К.). Кричить Агафія:

– Микитко, чи ти здурів?

А Микитка благає її:

– Агафія, забирайся звідси. Заробітку не було, але я заробив міцву…

Тим часом серед євреїв виник шум, але Ойзер-шамес їх заспокоїв: яка різниця, аби помолилися…

З того часу Микитка отримав прізвисько «святий єврей».

Хоча Микитка «молився» в бес-медреші, віруючим він був не дуже.

– Що мені бог, що мені біс, – пояснює він, – я вірю своїй власній праці.

– Цього тижня, – розповідає Микитка, – везу я одного пасажира. Виявляється, з колишніх, чорносотенців. Не подобаються йому євреї: «жид» та «жид». Я розлютився: «Злазь з дрожок, чортове насіння. Контрреволюцію не везу».

– Ех, – додає він, – якби не побоявся міліції, я б йому на місяць заткнув рота…» [246, с. 2].

Гопля – Бердичів танцює!

«Якщо ви пройдете у п’ятницю чи суботу пізно вночі біля будинку №12 на Радянській площі, то почуєте звуки скрипки та барабана, а також ритмічне тупотіння ніг у такт музиці. Це весільний зал. Але вже багато років весілля не справляють. Абсолютна більшість задовольняється ЗАГСом, більш відсталі влаштовують тихі вінчання, потім організовують вечірки у себе вдома (як-не-як трохи «по-радянському» і коштує дешевше). Тепер зал перетворено на танцювальний клас. За два п’ятиалтинні ви можете танцювати до ранку. Зазвичай у п’ятницю та суботу там збирається публіка з кількох десятків юнаків та дівчат та проводить всю ніч. Тут ви побачите комсомольські юнгштурмовки, які танцюють «ножиці» (колишня назва «шер») з оксамитовими толстовками, і сатинові блузи з ситцевими спідницями, котрі танцюють «польку-кокетку» тощо.

– Кавалеры, пригласите дамов! – вигукує син господаря ламаною російською. Оксамитові толстовки, сатинові блузи прямують до «дам», беруться за руки та йдуть залом, доки не починає грати скрипка з барабаном.

Танцювальний зал непогано організований. Господар гребе карбованці та стежить, щоб у танцкласі не опинився (боже борони!) міліціонер. Син керує танцями, б’є по барабану та спостерігає, щоб не танцювали двічі поспіль. Танцклас має вже певний контингент відвідувачів, головним чином, із Пісків та Загребелля: дрібнобуржуазні синки та доньки, які живуть поки що розкошуючи та не мають жодних турбот. Але є також, на жаль, робітнича молодь.

Цікавий штрих. Під час повітряних маневрів, у п’ятницю ввечері, коли комсомольці та партійна робітнича молодь у складі хімічних і санітарних команд стояли на вахті, у танцкласі скакали, на чім світ стоїть. А коли був «обстріл», «напад ворога», «рвалися бомби», там загасили лампи та зробили перерву. Як тільки все закінчилося, лампи запалили знову і – гайда – танці продовжились.

За такої жахливої житлової кризи, як у Бердичеві, перетворити цей будинок на таємний танцклас – просто злочин» [247, с. 1].

* * *

У публікаціях «Ді вох», крім Бердичева, фігурують також містечка Чуднів, Любар, Ружин, П’ятка, Андрушівка, Янушпіль, Вчорайше, Рардек (єврейская назва Райгородка), Самердек (Самгородок), Козятин, Погребище, Махнівка, Білопілля, Уланів та ін.

Дуже рідко в тижневиках використовуються підрядкові знаки «пасех» і «комец» у поєднанні з літерою «алеф» і зовсім ігнорується знак «пасех» разом із дифтонгом «цвей юдн». Внаслідок цього виникають труднощі у правильній інтерпретації прізвищ та топонімів. Приміром, нелегко визначити правопис прізвищ Славинський (чи Словинський?), Шлуглейт (чи Шлуглайт?). Вирішити цю дилему допомагають альтернативні джерела, але не завжди. Тому автор цих рядків не виключає невеликі спотворення при інтерпретації власних назв.

Як правило, автори статей і дописів тижневика вказують своє прізвище без ініціалу (Шварц, Райхштейн) або ім’я без прізвища (Борух, Янкель), проте нерідко обмежуються скороченнями (Р-н, Л. Ф.).

У січні 1929 року на зміну бердичівському тижневику «Ді вох» прийшла газета на їдиші «Дер арбетер».

Автор висловлює щиру вдячність бердичівським краєзнавцям Анатолію Горобчуку та Сергію Пасюку за історичні світлини вулиць Бердичева і додаткову інформацію про згадані у статті об’єкти.

Леонід Коган, краєзнавець

---

Література та джерела:

1. LIBRARIA. Архів української періодики онлайн

URL: https://libraria.ua/all-titles/group/945/ (дата звернення: 02.08.2025).

2. LIBRARIA. Архів української періодики онлайн

URL: https://libraria.ua/all-titles/group/1037/ (дата звернення: 02.08.2025).

3. М. Масловатий Від сторінки до газети //«Ді вох» №12 – 24 березня 1928 р.
4. LIBRARIA. Архів української періодики онлайн

URL: https://libraria.ua/all-titles/group/1170/ (дата звернення: 02.08.2025).

5. Збільшити наклад «Ді вох» // «Ді вох» №38 – 22 вересня 1928 р.
6. До третьої окружної наради Євсекцій. Преса // «Ді вох» №44 – 3 листопада 1928 р.
7. «Ді вох» №1 – 27 березня 1926 р.
8. Оголошення. // «Ді вох» №22 – 2 червня 1928 р.
9. Саф’ян. «Ді вох» – яскраво виражена місцева газета // «Ді вох» №12 – 24 березня 1928 р.
10. Хто кореспонденти «Ді вох»? // «Ді вох» №18 – 5 травня 1928 р.
11. Неписьменність у нашій окрузі // «Ді вох» №32 – 11 серпня 1928 р.
12. Хто якою мовою розмовляє? // «Ді вох» №29 – 21 липня 1928 р.
13. В. Ш-н. Це не випадково // «Ді вох» №40 – 25 грудня 1926 р.
14. Праця двома мовами // «Ді вох» №8 – 15 травня 1926 р.
15. Окрвиконком ухвалив: пристосувати апарат фінвідділу і місцгоспу до обслуговування єврейського населення рідною мовою // «Ді вох» №36 – 27 листопада 1926 р.
16. Державний архів Житомирської області. – Ф. П-88. Оп. 1. Спр. 1632.
17. Б. Бренер. Як ми їдишизували комгосп // «Ді вох» №13 – 26 березня 1927 р.
18. У міськраді // «Ді вох» №28 – 14 липня 1928 р.
19. Горелик. Наш баланс // «Ді вох» №13 – 26 березня 1927 р.
20. Спектор. Чотири роки єврейського народного суду // «Ді вох» №40 – 6 жовтня 1928 р.
21. Шейман. Деякі підсумки роботи з нацменшинами на Бердичівщині // «Ді вох» №5 – 29 січня 1927 р.
22. Увага… // «Ді вох» №8 – 19 лютого 1927 р.
23. Робота помічника прокурора з єврейських справ // «Ді вох» №17 – 17 липня 1926 р.
24. І. Бреславський. Ювіляру – наші найкращі побажання! // «Ді вох» №37 – 10 вересня 1927 р.
25. Гольденберг. Цифри говорять // «Ді вох» №37 – 10 вересня 1927 р.
26. Єврейська юридична консультація // «Ді вох» №36 – 3 вересня 1927 р.
27. Шейман. Наближайте міліцію до мас // «Ді вох» №21 – 21 травня 1927 р.
28. Що зробила міськрада в галузі культури та освіти? // «Ді вох» №50 – 15 грудня 1928 р.
29. Г. Райхштейн. Канун нового навчального року // «Ді вох» №28 – 2 жовтня 1926 р.
30. Гудвіл. Деякі підсумки навчального року // «Ді вох» №14 – 26 червня 1926 р.
31. Райхштейн. Про обслуговування околиць міста культурними закладами //«Ді вох» №25 – 11 вересня 1926 р.
32. До третьої окружної наради Євсекцій. Освіта // «Ді вох» №44 – 3 листопада 1928 р.
33. А.П. Горобчук. Бердичів. Історія міста від заснування до сьогодення (історико-краєзнавчий нарис). – Житомир, 2016. – 320 с.
34. Р. Маніхас. Що отримало Загребелля? // «Ді вох» №48 – 26 листопада 1927 р.
35. Загребельна школа оживає // «Ді вох» №33 – 13 серпня 1927 р.
36. Ш. Хмельницький. 5-а трудова школа // «Ді вох» №27 – 7 липня 1928 р.
37. Увага, члени Гезкульту // «Ді вох» №42 – 15 жовтня 1927 р.
38. Я. Ген. Школа піклується про відсталий район // «Ді вох» №21 – 21 травня 1927 р.
39. Я. Ген, Г. Кац. У нас не гірше, ніж у інших // «Ді вох» №50 – 10 грудня 1927 р.
40. Штерн, Френкель. Чого досягла 15-а трудова школа і що їй бракує? // «Ді вох» №35 – 20 листопада 1926 р.
41. Вікторов. Районний клуб у Пісках // «Ді вох» №48 – 26 листопада 1927 р.
42. Єврейський клуб у Пісках // «Ді вох» №40 – 25 грудня 1926 р.
43. Конференцфя ТЗЄТ // «Ді вох» №47 – 24 листопада 1928 р.
44. А. Цисін. Незважаючи на всі перешкоди // «Ді вох» №27 – 2 липня 1927 р.
45. Стан єврейської освіти в місті та окрузі // «Ді вох» №21 – 14 серпня 1926 р.
46. Х. Ф. Потрібно звернути погляд на єврейську профшколу // «Ді вох» №28 – 2 жовтня 1926 р.
47. Стан єврейскої освіти по окрузі // «Ді вох» №5 – 29 січня 1927 р.
48. Н. Мендельсон. Що таке профмеханічна школа? // «Ді вох» №29 – 16 липня 1927 р.
49. Повідомлення // «Ді вох» №32 – 6 серпня 1927 р.
50. Г. Райхштейн. Профосвіта на їдиші // «Ді вох» №33 – 13 серпня 1927 р.
51. Мендельсон. Перший випуск // «Ді вох» №4 – 28 січня 1928 р.
52. Гершл. Відкривається кустарна профшкола // «Ді вох» №39 – 24 вересня 1927 р.
53. М.-М. Що чутно про кустпрофшколу? // «Ді вох» №50 – 10 грудня 1927 р.
54. М. Штейнберг. Кустпрофшкола // «Ді вох» №27 – 7 липня 1928 р.
55. Повідомлення // «Ді вох» №28 – 14 липня 1928 р.
56. До третьої окружної наради Євсекцій. Профтехосвіта // «Ді вох» №44 – 3 листопада 1928 р.
57. У Бердичівській єврейській партшколі 2-го ступеня // «Ді вох» №2 – 3 квітня 1926 р.
58. Славинський. До прийому до Бердичівської єврейської радпартшколи // «Ді вох» №25 – 11 вересня 1926 р.
59. Тункельройт. Прийом до партшколи // «Ді вох» №28 – 2 жовтня 1926 р.
60. Славинський. Рік роботи Бердичівської єврейської радпартшколи // «Ді вох» №27 – 2 липня 1927 р.
61. Мірочник. Наші досягнення // «Ді вох» №8 – 15 травня 1926 р.
62. Куцин. Перший рік // «Ді вох» №16 – 10 липня 1926 р.
63. Е. Мойсін. Чим далі, тим краще // «Ді вох» №42 – 15 жовтня 1927 р.
64. Прийом на єврейські робітничі вечірні курси // «Ді вох» №32 – 6 серпня 1927 р.
65. Куцин. Три роки роботи // «Ді вох» №27 – 7 липня 1928 р.
66. Л. Ф. Починають функціонувати вечірні курси 1-го ступеня // «Ді вох» №37 – 15 вересня 1928 р.
67. Кесельман. Є вже досягнення // «Ді вох» №40 – 25 грудня 1926 р.
68. Ф. Л., І. Г. Куди поділася художня школа? // «Ді вох» №32 – 6 серпня 1927 р.
69. Бердичівська музична школа // «Ді вох» №44 – 29 жовтня 1927 р.
70. М. Масловатий. Педтехнікум раніше й зараз // «Ді вох» №35 – 20 листопада 1926 р.
71. Оголошення // «Ді вох» №21 – 21 травня 1927 р.
72. Шварц. Курси перепідготовки вчителів // «Ді вох» №31 – 30 липня 1927 р.
73. Відкрилися курси перепідготовки вчителів // «Ді вох» №29 – 21 липня 1928 р.
74. Р-н. Серйозно й діловито // «Ді вох» №10 – 10 березня 1928 р.
75. І. Ш. Що було сказано під час наради з ліквідації неписьменності? // «Ді вох» №16 – 21 квітня 1928 р.
76. Черговий пленум міськради // «Ді вох» №25 – 23 червня 1928 р.
77. До третьої окружної наради Євсекцій. Політпросвітробота // «Ді вох» №44 – 3 листопада 1928 р.
78. Шехтерман. Міськрада повинна звернути увагу // «Ді вох» №8 – 15 травня 1926 р.
79. 100 безпритульників мають дах над головою // «Ді вох» №2 – 8 січня 1927 р.
80. В. Ш. Чого досягло товариство «Друг дітей»? // «Ді вох» №44 – 29 жовтня 1927 р.
81. Шварц. Три години в єврейській агроколонії // «Ді вох» №19 – 31 липня 1926 р.
82. Школьник. Дворічний ювілей єврейської агроколонії // «Ді вох» №14 – 7 квітня 1928 р.
83. Агрошкола зміцнюється // «Ді вох» №31 – 4 серпня 1928 р.
84. Повідомлення // «Ді вох» №38 – 17 вересня 1927 р.
85. Масловатий. Герой праці // «Ді вох» №11 – 12 березня 1927 р.
86. Робота Бердичівського ТЗЄТ // «Ді вох» №24 – 4 вересня 1926 р.
87. Мітинг ТЗЄТ // «Ді вох» №2 – 3 квітня 1926 р.
88. Увага // «Ді вох» №17 – 17 липня 1926 р.
89. ТЗЄТ на заводах і фабриках // «Ді вох» №25 – 11 вересня 1926 р.
90. Гольденберг. До першої окружної конференції ТЗЄТ // «Ді вох» №2 – 8 січня 1927 р.
91. Перша окружна конференція ТЗЄТ // «Ді вох» №4 – 22 січня 1927 р.
92. Ривка Маніхас. Агрогурток при осередку ТЗЄТ // «Ді вох» №29 – 16 липня 1927 р.
93. Р. М. Розвідник передає привіт із Запоріжжя // «Ді вох» №30 – 23 липня 1927 р.
94. 80 місць у Криворіжжі для єврейських переселенців // «Ді вох» №13 – 19 червня 1926 р.
95. Осіння переселенська кампанія // «Ді вох» №25 – 11 вересня 1926 р.
96. Отримали наряд на весняне переселення // «Ді вох» №9 – 26 лютого 1927 р.
97. П. Перший бердичівський переселенський колектив // «Ді вох» №13 – 26 березня 1927 р.
98. С-н. Бердичівські трудящі прощаються з першим міським переселенським колективом // «Ді вох» №14 – 2 квітня 1927 р.
99. Бейс-Гімл. Єврейська робота в цифрах // «Ді вох» №13 – 26 березня 1927 р.
100. Як розподілився наряд до Криму? // «Ді вох» №33 – 13 серпня 1927 р.
101. Що розповідають ходоки? // «Ді вох» №36 – 3 вересня 1927 р.
102. Переселенська хроніка // «Ді вох» №6 – 11 лютого 1928 р.
103. Переселенська хроніка // «Ді вох» №9 – 3 березня 1928 р.
104. Бердичівщина до Біробіджану // «Ді вох» №18 – 5 травня 1928 р.
105. Переселення // «Ді вох» №21 – 26 травня 1928 р.
106. Гольденберг. Для місцевого єврейського робітничого театру // «Ді вох» №17 – 28 квітня 1928 р.
107. Портной. Робота центрального робітничого клубу // «Ді вох» №27 – 25 вересня 1926 р.
108. Оголошення // «Ді вох» №35 – 27 серпня 1927 р.
109. Шварц. Бібліотека при об’єднаному рабітничому клубі // «Ді вох» №32 – 6 серпня 1927 р.
110. С. Френкель. Рік роботи // «Ді вох» №51 – 17 грудня 1927 р.
111. Ш. Як працює Бердичівська окружна біблиотека? // «Ді вох» №32 – 11 серпня 1928 р.
112. Щерб. Всі гуртки, крім драматичного, немов пасинки // «Ді вох» №22 – 2 червня 1928 р.
113. М. Шехтерман. 4 роки піонерському клубу // «Ді вох» №16 – 21 квітня 1928 р.
114. С. Ф-ль. Новий будинок культури // «Ді вох» №46 – 12 листопада 1927 р.
115. Бузя. Замість халтури – робітнича драмстудія // «Ді вох» №21 – 21 травня 1927 р.
116. Н. Браверман. Шлях і завдання драмгуртка // «Ді вох» №25 – 18 червня 1927 р.
117. Ш. М. Драмгурток у цифрах // «Ді вох» №25 – 18 червня 1927 р.
118. Б-н. Як пройшов ювілей єврейського драмгуртка? // «Ді вох» №27 – 2 липня 1927 р.
119. Мостовський. Колишня в’язниця стала школою культури // «Ді вох» №37 – 4 грудня 1926 р.
120. Увага, члени Бердичівської літгрупи // «Ді вох» №21 – 26 травня 1928 р.
121. Поет Гофштейн і письменник Кіпніс у Бердичеві // «Ді вох» №23 – 4 червня 1927 р.
122. Л. Погребищер. Гофштейн і Кіпніс у Бердичеві // «Ді вох» №24 – 11 червня 1927 р.
123. 123. Й. Опатошу в Бердичеві // «Ді вох» №31 – 4 серпня 1928 р.
124. 124. Вечір на честь письменника Опатошу // «Ді вох» №32 – 11 серпня 1928 р.
125. 125. С. Жук. Перец у Бердичеві. До 11-ї річниці смерті // «Ді вох» №2 – 3 квітня 1926 р.
126. 126. Менделе в Бердичеві // «Ді вох» №50 – 10 грудня 1927 р.
127. 127. План святкування 10-ї річниці смерті Менделе-Мойхер-Сфоріма в місті Бердичеві та окрузі // «Ді вох» №51 – 17 грудня 1927 р.
128. 128. Окружна комісія зі святкування 10-ї річниці смерті Менделе-Мойхер-Сфоріма // «Ді вох» №53 – 31 грудня 1927 р.
129. 129. Бердичів у творах Менделе // «Ді вох» №50 – 10 грудня 1927 р.
130. А-к. У працівників освіти // «Ді вох» №2 – 14 січня 1928 р.
131. С-н. Установчі збори Бердичівського «Гезкульту» // «Ді вох» №12 – 19 березня 1927 р.
132. У «Гезкульті» // «Ді вох» №14 – 2 квітня 1927 р.
133. Комісія з підготовки до святкування 50-річного ювілею єврейського театру // «Ді вох» №10 – 5 березня 1927 р.
134. Г. Райхштейн Державний єврейський театр України приїжджає до Бердичева //«Ді вох» №9 – 26 лютого 1927 р.
135. О. Святкування 50-річчя єврейського театру //«Ді вох» №12 – 19 березня 1927 р.
136. Бердичівські робкори про Державний єврейський театр //«Ді вох» №11 – 12 березня 1927 р.
137. Увага, бердичівські трудящі! // «Ді вох» №37 – 10 вересня 1927 р.
138. О. Грановський. Ми – в Україні // «Ді вох» №38 – 17 вересня 1927 р.
139. Сьома. В чому справа: нахабство чи вульгарщина? // «Ді вох» №21 – 21 травня 1927 р.
140. Річниця смерті Шолом-Алейхема // «Ді вох» №8 – 15 травня 1926 р.
141. Вулиця імені Гольдфадена // «Ді вох» №46 – 12 листопада 1927 р.
142. Н. Штиф. Є.-М. Ліфшиць // «Ді вох» №28 – 14 липня 1928 г.
143. Вшанування Є.-М. Ліфшиця // «Ді вох» №39 – 29 вересня 1928 р.
144. Товариш Н. Штиф у Бердичеві // «Ді вох» №43 – 27 жовтня 1928 р.
145. Відкриття соціально-історичного музею // «Ді вох» №33 – 6 листопада 1926 р.
146. 3000 книг окружному музею // «Ді вох» №13 – 26 березня 1927 р.
147. Кармелітський костел перетворюється на державний заповідник // «Ді вох» №30 – 16 жовтня 1926 р.
148. Кармелітський костел – державний заповідник // «Ді вох» №6 – 5 лютого 1927 р.
149. До фізкультурних свят // «Ді вох» №21 – 26 травня 1928 р.
150. В. Ч-ні. Відкрито окружний стадіон // «Ді вох» №30 – 23 липня 1927 р.
151. Футболіст. Футбольний матч Бердичів – Шепетівка // «Ді вох» №30 – 23 липня 1927 р.
152. Спортивний турнір Бердичів – Житомир // «Ді вох» №29 – 16 липня 1927 р.
153. Футболіст. Бердичів б’є рекорд з футболу // «Ді вох» №24 – 16 червня 1928 р.
154. Б-н. Як у нас ідуть справи з фізкультурою? // «Ді вох» №29 – 21 липня 1928 р.
155. Ш. Вядро. Ми приходимо до ювілею з певними досягненнями // «Ді вох» №52 – 29 грудня 1928 р.
156. Тубсанаторій отримує гарне місце // «Ді вох» №30 – 28 липня 1928 р.
157. Д-р Р. Поляк. Боротьба з сухотами в Бердичівській окрузі // «Ді вох» №52 – 29 грудня 1928 р.
158. Епідемія черевного тифу в місті // «Ді вох» №42 – 20 жовтня 1928 р.
159. Р. Маніхас. Що отримало Загребелля? // «Ді вох» №48 – 26 листопада 1927 р.
160. Нова дитяча консультація // «Ді вох» №49 – 3 грудня 1927 р.
161. Відкривають нову амбулаторію // «Ді вох» №21 – 26 травня 1928 р.
162. Організована нічна швидка допомога // «Ді вох» №21 – 21 травня 1927 р.
163. Водолікарня вже починає працювати // «Ді вох» №21 – 21 травня 1927 р.
164. Ш. Камарник. Санстанція про стан будинку інвалідів // «Ді вох» №20 – 19 травня 1928 р.
165. Зойберман. Формалісти // «Ді вох» №10 – 10 березня 1928 р.
166. Д-р Поляк. Троє героїв праці в області Нарздоров // «Ді вох» №34 – 13 листопада 1926 р.
167. До 20-річного ювілею д-ра Б.М. Бронштейна // «Ді вох» №38 – 17 вересня 1927 р.
168. Бузя. Не давайте себе вмовляти! // «Ді вох» №12 – 24 березня 1928 р.
169. Табачник. У занедбаному куточку // «Ді вох» №17 – 23 квітня 1927 р.
170. Г. Райхштейн. Покінчити з хедером // «Ді вох» №22 – 28 травня 1927 р.
171. Бім-Бом. А хедери все-таки є // «Ді вох» №28 – 9 липня 1927 р.
172. Гольденберг. У боротьбі проти служителів культу // «Ді вох» №48 – 26 листопада 1927 р.
173. Хто вони, служителі культу? // «Ді вох» №38 – 22 листопада 1928 р.
174. Б. Гольденберг. Наша відповідь Бердичівській громаді // «Ді вох» №11 – 17 березня 1928 р.
175. Настрої серед єврейського населення // «Ді вох» №44 – 3 листопада 1928 р.
176. М. В., Т-к. Треба забрати бес-медреш для райклубу // «Ді вох» №15 – 14 квітня 1928 р.
177. М. Вілінгер. Маси Пісків вимагають відібрати молитовню для клубу // «Ді вох» №20 – 19 травня 1928 р.
178. Спектор. Замість похмурого бес-медреша – світлий культурний центр // «Ді вох» №48 – 1 грудня 1928 р.
179. Л. Глейзер. Бердичівські кустарі вимагають віддати їм Хоральну синагогу під клуб // «Ді вох» №50 – 15 грудня 1928 р.
180. Зірке Око. Служителі культу кидаються на всі боки // «Ді вох» №51 – 22 грудня 1928 р.
181. Л. Ізак. Нинешні діти // «Ді вох» №38 – 17 вересня 1927 р.
182. Фішман. До будівництва нової електростанції // «Ді вох» №8 – 15 травня 1926 р.
183. Блехман. На електростанції // «Ді вох» №31 – 30 липня 1927 р.
184. М. Бернштейн Раніше й тепер // «Ді вох» №50 – 10 грудня 1927 р.
185. Янкель. На нових рейках // «Ді вох» №44 – 3 листопада 1928 р.
186. Власне таки може бути іншим // «Ді вох» №2 – 3 квітня 1926 р.
187. Оголошення // «Ді вох» №12 – 24 березня 1928 р.
188. А. С. Урочисте відкриття нової будівлі фабрики «Перемога» // «Ді вох» №45 – 10 листопада 1928 р.
189. Комгосп, чого ти спиш? // «Ді вох» №3 – 10 квітня 1926 р.
190. Бен-Зев. На підприємствах Промкомбінату // «Ді вох» №29 – 16 липня 1927 р.
191. Передають чотири фабрики Промкомбінату // «Ді вох» №47 – 24 листопада 1928 р.
192. На підприємствах Комборбезу // «Ді вох» №34 – 13 листопада 1926 р.
193. Грубман. Наше підприємство раніше й тепер // «Ді вох» №39 – 18 грудня 1926 р.
194. Шварц. Добрий початок // «Ді вох» №26 – 18 вересня 1926 р.
195. Д. А. На допомогу англійським шахтарям // «Ді вох» №31 – 23 жовтня 1926 р.
196. Гольденберг. Менше слів – більше діла // «Ді вох» №3 – 10 квітня 1926 р.
197. Х-ве. Це не повинно повторитись // «Ді вох» №14 – 26 червня 1926 р.
198. Гольденберг. Боротьба проти антисемітизму – боротьба проти контрреволюції // «Ді вох» №15 – 14 квітня 1928 р.
199. Як ідуть справи у нас із безробіттям? // «Ді вох» №30 – 28 липня 1928 р.
200. Шехтерман. Про безробітню молодь // «Ді вох» №33 – 6 листопада 1926 р.
201. Майстерня для декласованої бідноти // «Ді вох» №30 – 16 жовтня 1926 р.
202. Хроніка // «Ді вох» №16 – 21 квітня 1928 р.
203. Фішман. Житлове питання в Бердичеві // «Ді вох» №1 – 27 березня 1926 р.
204. Ф. Лев. Стан житлового фонду в Бердичеві // «Ді вох» №24 – 4 вересня 1926 р.
205. Із житловим фондом у нас негаразд // «Ді вох» №22 – 2 червня 1928 р.
206. Алік. Бердичів повинен будуватися // «Ді вох» №16 – 21 квітня 1928 р.
207. Бердичівські кооперативні организації до Дня кооперації // «Ді вох» №27 – 7 липня 1928 р.
208. Житлове будівництво // «Ді вох» №20 – 19 травня 1928 р.
209. Стан нашого житлового фонду критичний // «Ді вох» №52 – 29 грудня 1928 р.
210. Перший комунальний готель // «Ді вох» №5 – 4 лютого 1928 р.
211. Кого поселять на Мостовій вулиці, №14? // «Ді вох» №30 – 28 липня 1928 р.
212. Фішман. Щодо роботи водогону // «Ді вох» №5 – 24 квітня 1926 р.
213. Як ідуть справи з водогоном? // «Ді вох» №4 – 22 січня 1927 р.
214. Ще два автобуси // «Ді вох» №23 – 9 червня 1928 р.
215. І. Флят. Бюджет бердичівського трудівника // «Ді вох» №22 – 28 травня 1927 р.
216. Збирайте відомості про товаришів, які загинули у жовтневих боях // «Ді вох» №40 – 1 жовтня 1927 р.
217. Перший страйк швейників // «Ді вох» №4 – 17 квітня 1926 р.
218. А. Шлуглайт. Створення профспілки кравців // «Ді вох» №4 – 17 квітня 1926 р.
219. Клара Шварц. Біля витоків боротьби кравців // «Ді вох» №4 – 17 квітня 1926 р.
220. Думаніс. 25 років існування // «Ді вох» №4 – 17 квітня 1926 р.
221. С. Жук. Мотл Чудновер // «Ді вох» №13 – 19 червня 1926 р.
222. Авром Шер. Боротьба за Жовтень у Бердичеві // «Ді вох» №33 – 6 листопада 1926 р.
223. Оголошення // «Ді вох» №15 – 3 липня 1926 р.
224. І. Гофман, Венгеров. Січневі дні в Бердичеві // «Ді вох» №4 – 22 січня 1927 р.
225. Шлуглайт. 1 Травня в Бердичеві // «Ді вох» №18 – 30 квітня 1927 р.
226. Х.-І. Куліш. Як я бив петлюрівця // «Ді вох» №44 – 3 листопада 1928 р.
227. А-к. Жовтень 1919 року в Бердичеві // «Ді вох» №44 – 3 листопада 1928 р.
228. Народний комісар з військових справ т. Ворошилов і командувач Українського військового округу т. Якір у Бердичеві // «Ді вох» №27 – 25 вересня 1926 р.
229. Тов. Будьонний у Бердичеві // «Ді вох» №38 – 11 декабря 1926 г.
230. Тов. Луначарський в Бердичеві // «Ди вох» №30 – 28 липня 1928 р.
231. Тов. А.В. Луначарський у Бердичеві // «Ді вох» №31 – 4 серпня 1928 р.
232. Нова президія міськради // «Ді вох» №8 – 15 травня 1926 р.
233. Перший пленум Окрвиконкому // «Ді вох» №15 – 9 квітня 1927 р.
234. Організаційне засідання президії міськради // «Ді вох» №15 – 9 квітня 1927 р.
235. Ш-н. Черговий пленум міськради // «Ді вох» №25 – 23 квітня 1928 р.
236. А. Погребиський. Комгосп повинен взяти до уваги // «Ді вох» №8 – 15 травня 1926 р.
237. Борух. Більше уваги околицям міста // «Ді вох» №2 – 3 квітня 1926 р.
238. Чим Почаївська вулиця гірша за інших // «Ді вох» №32 – 6 серпня 1927 р.
239. Грінштейн. На що скаржаться? // «Ді вох» №39 – 18 грудня 1926 р.
240. Х. П. Околиці міста відновлені // «Ді вох» №44 – 29 жовтня 1927 р.
241. Б. Ш. Де купальні? // «Ді вох» №16 – 10 липня 1926 р.
242. А. Купальня-розвалюха // «Ді вох» №24 – 11 червня 1927 р.
243. Л. Пескін. Базарні злодії «працюють» відкрито // «Ді вох» №33 – 6 листопада 1926 р.
244. Саф-ян. Поїздка до Бердичева // «Ді вох» №11 – 5 червня 1926 р.
245. Приїжджий. Бердичівські враження // «Ді вох» №19 – 31 липня 1926 р.
246. Ізак. Микитка – «святий єврей» // «Ді вох» №21 – 26 травня 1928 р.
247. Янкель. Гопля – Бердичів танцює! // «Ді вох» №47 – 24 листопада 1928 р.