Home Край в історичних нарисах Pro patria: останній бій армії УНР за місто Бердичів

Pro patria: останній бій армії УНР за місто Бердичів

310
0
SHARE

«Pro patria» – латинський вираз, що дослівно перекладається на українську мову – «За Батьківщину». Ці слова викарбувані на місці братської могили бійців 6-ї Запасової бригади УНР у селі Великі Зозулинці Хмельницької області. На жаль, дана локація залишається єдиним в Україні місцем пам’яті, де увічнено бійців бригади полковника Гната Порохівського. Безславно забули про цю військову формацію і в Бердичеві. Деколонізація, яка у значній мірі пройшла під популістичними гаслами місцевих посадовців, не знайшла місця бійцям армії УНР, які воювали та вмирали за свою Батьківщину на теренах нашого краю.

Що ж це була за військова формація та яке відношення вона мала до Бердичева? Про це далі у тексті.

Вступ

26 квітня 1920 року за допомогою польської воєнної зброї до Бердичева повернулась влада УНР. Постійна зміна політичних сил та окупація попередніх років призвели до майже повного спустошення та занедбання міста. Як згадували сучасники: «Зараз в районі Бердичева панує цілковитий хаос». Однак у владних верхівках жевріла думка, що ворога відкинуто назавжди, тож місто поступово почало оживати. У звіті ІІ-го відділу 2-ї Армії Війська Польського від 11 травня 1920 року зазначалось зокрема, що незважаючи на високі ціни на продукти першої необхідності, з’явилась тенденція до їх зниження, що почало позитивно впливати на настрої місцевого населення.

Поступово організовувалась і місцева українська адміністрація. Військову владу очолив полковник Микола Янчевський, якого було призначено комендантом Бердичева.  Цивільна влада викликала, щоправда, багато застережень серед місцевої інтелігенції позаяк склад Міської ради був у значній мірі соціалістичним, однак до переобрання справа не дійшла. Влада зайнялась реєстрацією колишніх денікінців. 10 травня свою роботу розпочало Українське Інформаційно-Реєстраційне Бюро (прообраз сучасних рекрутингових центрів).

Телеграма до коменданта міста полковника Янчевського щодо переходу повстанського загону в район міста Бердичева. Взято з: Bitwa o Ukrainę 1 I – 24 VII 1920. Dokumenty operacyjne. Część I

Окрім того, для польських та українських військ Бердичів став тиловою базою фронту. В районі інтендантського містечка було організовано фронтові артилерійські склади, які почергово охороняли польські батальйони. Місто також мало стати станцією для озброєння новосформованих та діючих українських частин.

6-Запасова бригада Армії УНР

Полковник Гнат Порохівський, 1920 рік

У цей самий час, 09 травня 1920 року, до Бердичева прибуває 6-та Запасова бригада Армії УНР під командуванням командира бригади генерал-хорунжого Івана Феденяк-Білінського. Невдовзі його замінив на посаді полковник Гнат Порохівський.

Довідково: 6-та Запасова бригада армії УНР була створена в Брест-Литовську у березні 1920 року в складі 6-ї стрілецької дивізії. Однак невдовзі вона була виділена зі складу дивізії та підпорядковувалась напряму Міністру військових справ.

Бригада розмістилась в казармах на Лисій горі. На жаль, стан казарменого фонду виявився надто убогим, тому полковник Гнат Порохівський змушений був подати 15 травня відповідний рапорт вищому начальству з проханням передислокації бригади в район Житомира. Вищим начальством комбриг був почутий лише частково: в найближчій перспективі до Житомира планували відбути частина бригади, інша ж частина залишалася в Бердичеві.

Командир бригади мав повноваження проводити мобілізаційні заходи. 6-та Запасова бригада повинна була поповнюватись новобранцями 1899-го та 1900-го років народження, а також з числа військовослужбовців-запасників 1897-го та 1898-го років народження. Район мобілізації для бригади було обмежено територією Бердичівського, Житомирського, Новоград-Волинського, Старокостянтинівського та Ізяславського повітів. Крім того, до бригади почали поступово приєднуватися повстанські загони. Зокрема отаман Оверко Куравський (ймовірно був чоловіком відомої Марусі Соколовської) привів до бригади 300 своїх козаків. Щоправда як згадує полковник Гнат Порохівський, не всі отамани зголошувались до війська та робили це під загрозою застосування сили. Підтвердженням цих слів став знайдений нами в одному із київських архівів рапорт комбрига 6-ї Запасової на адресу мобілізаційної управи Головної управи Генерального штабу про небажання повстанців із загону отамана Карого вступати до лав бригади під приводом, що ті бажають з’єднатись тільки з 1-ю Запасовою бригадою.

Рапорт полковника Гната Порохівського на адресу мобілізаційної управи ГУ ГШ УНР щодо повстанців загону отамана Карого, які не бажають служити в 6-й Запасовій бригаді. З фондів ЦДАВОУ

18 травня 1920 року з 6-ї Запасової бригади виділено особовий склад для формування 7-ї Запасової бригади, який вибув з Бердичева 01 червня 1920 року. Отже, на початку літа у місті перебували:

  • 6-та Запасова бригада в кількості близько 1500 військовослужбовців (станом на 25 травня: 424 старшини, 686 стрільців та 74 цивільних не включаючи добровольців, що зголосились до бригади (до 300 повстанців));
  • польські етапні частини: 4 етапні батальйони, польська комендатура, вартова частина при інтендантурі загальною чисельністю до 1000 військовослужбовців.

Фронт

26 травня 1920 року війська більшовицького Південно-Західного фронту силами 12-ї та 14-ї Армій, групи Якіра та Першої Кінної Армії розпочали наступальну операцію. В напрямку Бердичева діяла Перша Кінна Армія під командуванням Сємьона Будьонного. Її приблизний склад:16700 шабель, 284 кулемети, 48 гармат, 5 бронепоїздів, 8 бронемашин, 12 літаків.

05 червня кавалеристи Будьонного здійснили прорив фронту та вийшли на оперативний простір. Вже надвечір 06 червня кавалерійські дивізії зупинились в районі Нехворощ – Чорнорудка – ст. Бровки.

Обстановка в запіллі фронту станом на 06-07 червня 1920 року. Взято з: Działania armii konnej Budiennego w kampanii polsko-rosyjskiej 1920 r, 26.V–20.VI 1920, Warszawa, 1924

Слідуючи замислу вищого командування, 07 червня 1920 року 11-та кавалерійська дивізія (командир дивізії – Фьодор Морозов) Першої Кінної Армії о 13-й годині розпочала рух в напрямку Бердичева та близько 16-ї години підійшла до міста з кількох напрямків, розпочавши штурм:    

  • з Білопільського шосе в напрямку залізничної станції;
  • з півночі в напрямку інтендантських складів;
  • з півночі в напрямку Житомирського шосе;
  • зі сходу в напрямку Лисої гори.

Кавалерійський наскок на місто вдалось втримати з усіх напрямків, окрім Житомирського шосе. Українська застава тут розміщувалась в районі сучасного залізничного переїзду, її обороняла лише одна чота (взвод) стрільців під командуванням старшини з одним кулеметом. Стрільці стримували натиск кавалерії досить успішно, та проте змушені були відступити через постріли в спину, яке влаштувало їм місцеве комуністичне підпілля.

Під натиском ворога українські та польські частини близько 23 години вечора 07 червня з боями відступили в район Лисої гори. З цього району Полковник Гнат Порохівський віддав наказ артилерійській батареї змістити вогонь з Білопільського та Житомирського шосе по наступаючих кавалерійських ескадронах. Було також вчасно задіяно піхотний резерв, тож ворожа атака була відбита.

Пізніше радянські історіографи порівнюючи цей бій із взяттям Житомира, що відбувся в той самий день, писали: «Бердичев сопротивлялся более упорно; в самом городе завязался горячий уличный бой, в результате которого противник был выбит из города…». Згадував у своїх мемуарах бої за Бердичів і командувач Першою Кінною Сємьон Будьонний (або ж «згадували» його придворні мемуаристи, як це було прийнято у маршалів СРСР): «Надо сказать, все мы в полештарме очень волновались. Как-то пройдет марш 4-й дивизии? Выдержит ли она, не нарвется ли в пути на крупные силы противника? А 11-я? Сумеет ли она выйти к Бердичеву незаметно для противника? И будет ли удар достаточно мощным, ведь в ее составе только две бригады, притом испытывающие недостаток боеприпасов? Понятно поэтому нетерпение, с которым мы ожидали донесений начдивов. Сведения, и совсем не обнадеживающие, поступили только от Ф. М. Морозова. Он сообщил, что взять Бердичев с ходу не удалось. На подступах к городу дивизию встретила пехота противника. Завязался тяжелый бой».

Взявши місто, ескадрони Сємьона Будьонного влаштували в ньому справжній погром: підпалили залізничну станцію та артилерійські склади в районі інтендантського містечка, знищили телефонний та телеграфний зв’язки, розправились з пораненими та персоналом польського польового шпиталю №505. Щодо останньої екзекуції, то тут на жаль, маємо поки що доволі скупі відомості. В публіцистиці пишуть про втрати польської сторони в кількості від 400 до 600 вбитих. Станом на сьогодні ні підтвердити, ні спростувати дану цифру ми не можемо. Зазначимо лише те, що в офіційних списках втрат Війська Польського нами знайдено лише 11 військовослужбовців шпиталю, які загинули 07 червня від рук червоних кіннотників. Скільки в той день загинуло хворих і поранених – невідомо. Тож пошуки тривають.

А тим часом, ввечері 07 червня, підрозділи 6-ї Запасової бригади, перегрупувавшись, здійснили вдалу контратаку на позиції червоних:

«Коли стало ясно, що большевики в короткому часі нової атаки на Лису Гору не поведуть, зразу ж були дані відповідні накази для контратаки на місто. Старшинський курінь, цей цвіт українського вояцтва, спокійно, з повною свідомістю своєї гідности та обов’язку, рішуче рушив на місто, щоби там, поділившись на групи, битися з ворогом та вибити його з міста. Акція цього кypiня була понад усяку похвалу. Свідомі українці, досвідчені вояки – все змiтали на свойому шляхові. Їхній наступ був такий рішучий та сміливий, що москалі навіть не встигли зробити шкоди місцевому населенню, а під рішучим наступом покидали коней, своє майно й залишили місто. Деякі ховалися по хатах, переодягаючись, щоби тільки врятувати своє життя. Скоро місто було очищене від ворога. Москалі відійшли…», – згадував полковник Гнат Порохівський.

Як наслідок:

11-та кавалерійська дивізія в цілому вирішивши поставлені на неї завдання, а також під тиском української бригади відійшла на ночівлю за межі міста – в район Журбинці-Скаківка-Хмелище. Наступного дня дивізія перемістилась в район містечка Червоне та виконувала завдання на інших напрямках.

6-та Запасова бригада змогла завдати червоним значних втрат та втримати місто не допустивши його обсадження окупаційним контингентом, що зумів прорватися в запілля фронту.

В офіційному повідомленні Генерального штабу армії УНР від 11 червня 1920 року зазначалось: «під час нападу кінноти Буденного на Бердичів 6-та Запасова бригада під командуванням полковника Порохівського не дивлячись на слабий склад, оказала ворогу рішучий опір. Взяла як військову здобич, зброю і багато ріжного майна». В наступному комунікаті ГШ УНР деталізувалось, що 6-та Запасова бригада знищила 07 червня 1920 року до 400 більшовиків. Важко відповісти, чи ця цифра відповідала реальному стану справ. Можливо, до неї були включені також втрати, які понесло комуністичне підпілля в наступні дні, адже українські війська не простили їм пострілів у спину: багато місцевих комуністів було відловлено та покарано військово-польовим судом.

Ще кілька днів бригада разом з деякими польськими частинами знаходилась в Бердичеві. Коли ж було відновлено та налагоджено зв’язок з Вищим Польським Командуванням 6-та Запасова бригада отримала наказ вибути в район Старокостянтинова. Це сталось приблизно 14-15 червня 1920 року. В ті дні до міста наблизились більшовицькі фронтові частини і Бердичів на довгі десятиліття знову опинився під ворожою окупацією.

Віталій Матвійчук

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here