Про “Голубий Дунай” та його вiдвiдувачiв

Це стаття-доповнення до однойменного нарису, опублікованого у збірці “Мій Бердичів в історичних нарисах. Випуск 1”, с. 57-59.

Так сталось, що на сьогодні практично відсутні фотографії самого ресторану “Україна”, філіалом якого був “Голубий Дунай”. Є фото будинку №11, перший поверх якого займав розважальний заклад, але зображень ані вивіски, ані деталей внутрішнього інтер’єру ресторану не зберіглось (можливо, вони є лише у приватних сімейних архівах).

А от фотографії філіалів ресторану “Україна” (не лише “Голубого Дунаю”) збереглись (представлено нижче).

Цікаву історію зі свого життя мені розповіла Валентина В., яка все життя пропрацювала в Бердичеві медиком на станції «швидкої допомоги». Так, одного зимового дня на станцію надійшов екстрений виклик і зібравши речі медична бригада виїхала на Загребелля. Валентина, на той час ще молода 25-и річна жінка, зайшла до будинку за вказаною у адресою і побачила таку картину: посеред кімнати стояла труна, в якій лежав одягнений в гарний костюм покійник, а поряд повз стіну сиділи вбиті горем родичі. «Може комусь із них стало зле?» – подумала лікарка. Але тут почула чийсь тихий, сповнений прохання, голос: «Подымите, подымите мне его!». Так згорьована мати намагалась воскресити сина… Валентина лише згодом дізналась, що цього дня доля звела її з відомим місцевим кримінальним авторитетом Хамчиком, мертовне бліде обличчя якого вона побачила вперше та востаннє.

Згадують про місцевого кримінального авторитета Хамчика й місцеві старожили. Ось, наприклад, спогади Олексія, розміщені на форумі “Бердичевляне за рубежом”:

Кто не знал Хамчика? Его знали все! Невысокий паренёк кавказской (как сейчас принято говорить) национальности. Приятелями мы не были, но перебрасывались приветствиями и разговорами ни о чём.

Решил я как-то пойти в кино со своей будущей женой. В то время касса была в фойе, а там не просто очередь, а непробиваемая толпа. Я повернулся и с кислой миной на лице заковылял к выходу. Навстречу – Хамчик:

– У тебя проблемы? – ему лишь бы найти повод для экстрима.

– Да вот, хотел с девушкой в кино пойти.

– Ну и…

– Посмотри, что там делается.

Он не стал смотреть и попросил деньги. Я ему дал округлённую сумму. Мы пошли за ним, чтобы понаблюдать, какими человеческими органами он будет пробиваться сквозь толпу.

У Хамчика был другой вариант: он разогнался, подпрыгнул и, скользя по головам изумлённой публики, пролетел к окошку кассы. Те, кто его не знал, пытались возмутиться, но подавляющему большинству он был известен. При малейшем его недовольстве у него в глазах уже “появлялись финки”, а в руках могло быть что угодно. Он не мог жить, чтобы не влазить в разные “собачьи” бои.

Через несколько минут Хамчик вручил нам билеты, а грамадяны, как говорят в Одессе, “угомонились два раза”.

Такие, как Хамчик, своей смертью не умирают. Он, вроде, в карты проигрался и его, то ли повесили, то ли убили. Мамаша ему отгрохотала памятник с портретами по обе стороны камня – отлила свою любовь в граните.