Додому Історія Свята та визначні події 7 листопада. День Великого Жовтня

7 листопада. День Великого Жовтня

393
0
ПОДІЛИТИСЬ
01
Поштова листівка часів СРСР.

День Великого Жовтня (День Великої Жовтневої Соціалістичної Революції) – офіційне державне свято Української Республіки у складі Радянського Союзу на честь Великої Жовтневої Соціалістичної Революції 7 листопада 1917 року (25 жовтня 1917 року за старим стилем). Відмінене після розпаду Радянського Союзу і реформ законодавства 1990-х років.

Жовтневий переворот (у радянській історіографії Велика Жовтнева соціалістична революція) — державний переворот у Росії, що відбувся 7 листопада (25 жовтня за Юліанським календарем, який діяв у царській Росії на той час) 1917 року. У ході перевороту Тимчасовий уряд, що перебував у столиці держави Петрограді, було заарештовано, а центральну владу перебрали на себе лідери більшовиків. Майже одразу ж після Жовтневого перевороту в Росії розпочалася Громадянська війна, після закінчення якої у 1921 році на більшій частині колишньої Імперії утворився СРСР — перша у світі держава, уряд котрої проголосив її “радянською” та “соціалістичною”.

Відзначення на державному рівні

Майже відразу відзначення річниці Жовтневої революції набуло державного статусу. 26 жовтня 1927 року Президія ЦВК СРСР постановила, що “Годовщина октябрьской революции ежегодно, начиная с 1927 года, празднуется в течение двух дней — 7 и 8 ноября. Производство работ в эти праздничные дни воспрещается на всей территории Союза ССР”. Так на наступні десятиліття свято стало головним у Радянському Союзі, а сам день 7 листопада – неробочим святковим днем.

Свято відмічалось найбільш широко та масово, особливо у ювілейні роки, мало широке пропагандистське спрямування. За керівництва країною Йосипом Сталіним остаточно оформився святковий канон: демонстрації трудящих на головних площах міст із обов’язковою трибуною, на якій стояли політичні та державні керівники; святкові мітинги у селах за участі керівників колгоспів та радгоспів; демонстрація та військовий парад на Червоній площі у Москві. Цього канону дотримувались точно, і навіть день 7 листопада 1941 року, коли на Москву наступали ворожі війська, не став винятком: по Червоній площі пройшли полки, більшість з яких відразу пішли на фронт.

02
Військовий парад на Червоній площі, 70-і роки.

7 листопада тривалий час було справді головним святом для більшості радянських громадян, однак у 70-х роках ситуація почала змінюватися. Пафосний і офіціозний День Жовтневої революції перестав сприйматись як повноцінне свято, поступившись народним – Дню Перемоги і святу Нового року. На підприємствах та установах міста на святкову демонстрацію стали збирати у добровільно-примусовому порядку. Втім, пересічні люди шанобливо ставилися до вихідних днів (8 листопада також було вихідним днем), тому паралельно з офіційним святковим ритуалом почав оформлюватися і народний ритуал: ранкове сімейне застілля з салатом Олів’є та перегляд телевізійної трансляції військового параду на Червоній площі (для тих, хто не приймав участі у демонстраціях місцевого рівня).

Значення 7 листопада радикально змінилося на початку 90-х. Крах радянської влади й самого СРСР, зміна ідеологічного та економічного курсу країни перетворили колишнє офіціозне свято на виступи опозиційних до теперішньої влади сил, у першу чергу Комуністичної партії.

Відзначення в Бердичеві

Бердичів не міг лишитись осторонь цих процесів і відзначення свята Жовтневої революції завжди супроводжувалось потужними ідеологічними заходами. Те, як відзначалося свято на рівні держави, повторювалося у нашому місті, але у відповідно менших масштабах.

Звичайно, апогеєм відзначення ставала святкова демонстрація центральною вулицею міста. Але ще задовго до свята у місті проводилась низка заходів як організаційного, так і ідеологічного спрямування. Ініціатором їх ставав міський комітет Комуністичної партії, до їх виконання долучався (як орган виконавчої влади) виконавчий комітет Бердичівської міської ради. До організаційних заходів відносились передусім проведення соціалістичних змагань у трудових колективах, зобов’язання значно збільшити валове виробництво продукції та послуг, покращення якості виробів та обслуговування. Майже всі підприємства Бердичева змагалися зі спорідненими заводами й фабриками Російської Федерації, Білорусії, Грузії та інших республік СРСР. Нині це викликає лише здивування, але на той час, в умовах державної власності та абсолютно планової економіки, наприклад, колектив машинобудівного заводу “Прогрес” змагався з підмосковним заводом “Комсомолець”, Уральським – хімічного машинобудування та Оршанським – “Красный боец”, у кількості виробленої за визначений період продукції та якості наданих послуг.

sviato_jovtnia_01
Міськрайонна газета “Радянський шлях” (нині – “Земля Бердичівська”). Перша сторінка номеру за 6 жовтня 1987 року.

Ідеологічний напрямок зазвичай був більш важливіший, ніж організаційний. Численні плакати, лозунги, заклики майоріли на вулицях міста, на стінах будівель, в приміщеннях установ, на сторінках заводських газет та фабричних стіннівок. Основним же ідеологічним рупором у Бердичеві була міськрайонна газета “Радянський шлях” (з 1992 року – “Земля Бердичівська”). На її сторінках ще за місяць-півтора з’являлись повідомлення про результати соціалістичних змагань, приурочених святковій даті великого Жовтня, публікувались нариси-портрети передовиків підприємств і прославляли сталінську, хрущовську, брежнєвську і т.д. (в залежності від епохи) країну Рад.

За місяць до свята на сторінках “Радянського шляху” друкувались заклики ЦК КПРС до річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Усього їх декілька десятків, саме вони під час демонстрації на Жовтневій (нині Центральній) площі лунали з численних репродукторів. Це звернення до трудівників, працівників агропромислового комплексу, вчених і винахідників, народних депутатів, комсомольців і профспілок, окремо до радянських жінок, діячів культури, воїнів і навіть народів світу. Ось одне з них: “Товариші! Виявляйте повсякденну турботу про охорону навколишнього середовища. Бережно, по-господарському ставтеся до використання природних ресурсів”. Після кожного такого лозунгу, що лунав на всю Жовтневу площу, розносилось гучноголосе “Ура!”.

Готуючись до свята, свій репертуар оновлювали хорові гуртки, студії художньої самодіяльності. В їх репертуарі з’являлись твори на теми революції, переможної ходи соціалізму по країні. Міський театр готував тематичні спектаклі, а в міському музеї, бібліотеках міста облаштовували виставки, які оспівували життя в СРСР. Не відставали від них і навчальні заклади – у школах та профтехучилищах проводились конкурси агітбригад, свята пісні і строю. Такі заходи були невід’ємною частиною виховної роботи з учнями радянської доби. Особливо популярним вони стали у 70-80-х роках.

4 жовтня 1981 року у Бердичеві відбувся перший республіканський масовий легкоатлетичний пробіг, присвячений річниці Жовтневої революції. Участь у пробігу взяли біля двох тисяч учнів. У подальшому цей пробіг став традиційним і припинив своє існування у 1990 році.

Ще одним суто ідеологічним напрямом було увіковічення пам’яті подій Жовтневої революції та її видатних особистостей. Зокрема, на площах міста, стінах будинків з’являлись пам’ятники та меморіальні дошки вождям революції Володимиру Леніну, Йосипу Сталіну, Михайлу Фрунзе та іншим (про це розповідь нижче в розділі Пам’ять).

Не менш пафосно втілювались у життя організаційні заходи. Наприклад, у переддень свята у місті організовувались передсвяткові ярмарки. За цю роботу брався виконком Бердичівської міської ради депутатів трудящих, який своєю постановою зобов’язував директора міського ринку впорядкувати торгову територію і обладнати її лозунгами. На прилавках магазинів з’являлись товари, яких пересічні жителі міста не бачили у звичайний час – т. зв. дефіцит.

sviato_jovtnia_02
Учасники Жовтневої революції, громадянської війни і члени бюро міського комітету Комуністичної партії України під час урочистих зборів з нагоди 40-річчя Жовтневої революції. Бердичів, 6 листопада 1957 року.

Партійна та господарська влада міста організовували роботу підприємств та установ так, щоб виконання значних за обсягом робіт, виробничі цикли завершувались у переддень свята. Так, під свято традицією стало завершення спорудження нових житлових будинків, введення у дію промислових виробництв. Наприклад, у 1967 році у Бердичеві введено у дію нову автоматичну телефонну станцію на 3 тисячі номерів; у 1970 році по вулиці Руська, 26, відкрився дитячий садок №28 “Казка”; у 1973 році по вулиці Леніна, 89-а (нині вулиця Житомирська), урочисто відкрито нове приміщення триповерхового адміністративного корпусу контори “Бердичівгаз”; у 1986 році по вулиці Карла Лібкнехта, 15 (нині вулиця Європейська), відбулось урочисте відкриття дитячої бібліотеки, яка розмістилась в спеціалізованому приміщенні. І таких прикладів можна привести багато.

sviato_jovtnia_03
Колектив монтажників нової телефонної станції, жовтень 1967 року. Позаду зв’язківців гасло: “Монтажники Смусвязи! Взяли социалистическое обязательство закончить монтаж АТС к 50-летию Советской власти!”.
Перший ряд (зліва направо): Єлізаров Михайло, Пелешок (Кучевська) Лариса, три працівника вузла зв’язку, Петрук Леонід, Бузань Павло, працівник вузла зв’язку, Бузань Василь.
Другий ряд: Гончаренко Галина, Гончаренко Андрій Костянтинович, Левіна Блюма Або Мирівна, Гаврильченко Андрій, Щебельська (Дрокова) Ганна Михайлівна, працівник вузла зв’язку.

В ювілейні роки річницю Жовтневої революції відзначали з особливим розмахом. Так, у 1937 році місто готувалось до святкування 20-ї річниці революції. З 25-го жовтня продовжено час торгівлі у продовольчих та промислових крамницях на 2 години, визначено 15 вартових продовольчих магазинів, які працювали до 1-ї години ночі. Час роботи їдалень, буфетів, паштетних, розташованих на центральних вулицях міста, продовжили до 2-ої ночі. В окремих крамницях приймались заявки на доставку товарів додому.

У 1967 році відзначили 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Цей ювілей відзначили з великим розмахом, не останню роль відіграла насамперед ідеологічна складова свята: ще за декілька років до свята розробили тематичні заходи, плани святкування. На вулицях Бердичева з’явились пам’ятні та меморіальні дошки: на честь німецького революціонера Карла Лібкнехта на будинках №10 та №89 однойменної вулиці (1966), на честь Якова Свердлова на будинку №10 однойменної вулиці (1966), на честь революційних подій 1917 року на стіні будинку №30 по вулиці Свердлова (1966). Бердичівський завод хімічного машинобудування “Прогрес” за перемогу в соціалістичному змаганні на ознаменування 50-річчя Великого Жовтня нагороджено Пам’ятним прапором Центрального Комітету КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради. Пам’ятний прапор залишено в колективі на вічне зберігання як символ трудової доблесті (нині Пам’ятний прапор зберігається в музеї історії машинобудівного заводу “Прогрес”).

У 1977 році на відзначення 60-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції рішенням виконкому міської Ради територію біля новозбудованого адміністративного будинку міськкому Компартії та виконкому міської Ради вирішено назвати Жовтневою площею. В експлуатацію прийнято житловий будинок по вул. Марини Раскової, 47 (на 90 квартир) та вирішено прорізати нову вулицю для індивідуального будівництва. Її названо іменем радянського льотчика-космонавта Комарова.

У 1987 році, до 70-ї річниці, на сторінках місцевої газети розпочався зворотній відлік на кшталт “До свята залишилося…”. На цей час фактично вже завершені усі соцзмагання, оскільки взяті підприємствами зобов’язання виконані достроково. До річниці Жовтня цього року здано 78-ми квартирний житловий будинок по вул. Шевченка, 23 блок А, з приміщенням Побутрадіотехніки. Працівники “Прогресу” отримали ордери на квартири у щойно зведеному будинку по вул. Ново-Іванівській, 19.

У переддень свята чи в святковий день на підприємствах та установах проводились урочисті засідання, на яких оголошували підсумки роботи партійних та державних органів, встановлювались нові завдання та напрями їх роботи. Виробничі колективи, передовики виробництва отримували нагороди у вигляді Почесних грамот, занесень на Дошки Пошани, перехідних Прапорів, цінних подарунків, орденів та медалей.

sviato_jovtnia_04
Святкова демонстрація на Жовтневій площі, 7 листопада 1982 року.
Фото Володимира Солодкого.

Як вказувалось вище, апогеєм відзначення ставала святкова демонстрація, яка відбувалась безпосередньо 7 листопада. На центральній вулиці міста встановлювалась трибуна, на яку виходили перші партійні та господарські керівники міста і району. Серед присутніх на трибуні були передовики виробництва, депутати, ветерани війни, почесні гості. У перші роки радянської влади святкову трибуну встановлювали на Радянській площі (нині площа Соборна), згодом – на перехресті вулиць Карла Лібкнехта і Енгельса (між будинками №11 та №13). Коли у 1977 році звели будівлю міськвиконкому та облаштували Жовтневу площу (з 2013 року – площа Центральна), святкові демонстрації проходили саме тут.

Демонстрація розпочиналась об 11 годині. Урочистий сигнал фанфар “Слухайте всі!” повідомляв, що свято розпочинається. Демонстрацію очолювала колона ветеранів партії та Великої Вітчизняної війни. За ними йшли учні навчальних закладів, потім – колони підприємств та установ. Під звуки духового оркестру колони крокували повз трибуну.

Завчасно великі підприємства та установи готували святкові транспаранти, прапори, стенди, які учасники демонстрації проносили повз святкову трибуну. Як і на Першотравень, у святкових демонстраціях брали участь десятки тисяч бердичівлян: від школярів до робітників, службовців, пенсіонерів та ветеранів війни та праці. Демонстранти тримали у руках портрети діячів комуністичного руху – Володимира Леніна, Карла Маркса, Фрідріха Енгельса; партійних та господарських керівників Радянської держави – Йосипа Сталіна, Микити Хрущова, Леоніда Брежнєва, Михайла Горбачова та інших. Під час проходження колон вздовж усієї вулиці Карла Лібкнехта з вуличних гучномовців лунали святкові революційні пісні, безпосередньо на площі ведучі параду виголошують святкові заклики ЦК КПРС. Порядок проходження колон попередньо друкувався у газеті “Радянський шлях”. Також задовго до свята у навчальних закладах, на підприємствах організовувались спеціальні тренування, на яких учасників демонстрації навчали правильно ходити у складі колони та вигукувати “Ура!” так, щоб вигук хвилею прокочувався по колоні від її початку до кінця. А напередодні відбувалась генеральна репетиція, на якій обов’язково були присутні перші керівники установи та представники міського комітету партії.

Перед трибуною рухається колона працівників шкірзаводу. В образі Леніна виступає Едуард Барановський, моряк з прапором – Анатолій Директор, другий моряк – Шембарецький, дівчина – Світлана Дорн, 7 листопада 1967 р.

Так тривало до 1991 року. У серпні місяці Україна проголосила про свою незалежність. Комуністичну партію заборонили, величний колись СРСР розпадався, йшли останні місяці його існування. 7 листопада 1991 року святкового параду фактично не було – на Жовтневій площі відбувся мітинг з нагоди 74-ї річниці Жовтневої революції, ініціатором проведення якого стала міська рада ветеранів війни і праці, очолювана Віктором Томашевським. Попередньо, за дванадцять днів до того, рада ветеранів одержала дозвіл від міськвиконкому на проведення даного заходу.

О десятій годині ветерани зібрались біля міськвиконкому. Відкрив мітинг перший заступник голови міськвиконкому, народний депутат України Олексій Хилюк. Учасники мітингу поклали корзини квітів до пам’ятників В.І. Леніну, на братській могилі жертв революції, комсомольцям-підпільникам років Великої Вітчизняної війни та, як віяння нового часу, до пам’ятного знаку жертвам сталінських репресій, що знаходиться на єврейському кладовищі.

На шляху до Вічного вогню ветеранам зустрівся відомий у місті своїм голодуванням Лесь Мальований. На грудях у нього був плакат у пам’ять жертв “комуністичного терору”, а в руках він тримав синьо-жовтий прапор. Але найбільше ветеранів обурило, що стояв Мальований на шматку червоної матерії. Вмить червона матерія, котра в очах ветеранів завжди символізувала прапор революції, була вирвана з-під ніг “зухвалого протестанта”. А разом з тим уже під ногами опинився синьо-жовтий прапор та й сам Лесь Мальований.

Наступного 1992 року міська рада ветеранів та міський осередок Соціалістичної партії України організували мітинг на Жовтневій площі з нагоди 75-ї річниці Жовтневої революції. Але свято проходило з нотками легкого абсурду. Так, після вступного слова голови ради ветеранів Віктора Томашевського, який підкреслив невмирущі традиції Великого Жовтня, військовий духовий оркестр виконав національний Гімн “Ще не вмерла Україна…”. Коли ж до підніжжя пам’ятника В.І. Леніну поклали квіти, зазвучала мелодія “Ленин всегда живой…”.

На мітингу також виступили голова виконкому, Народний депутат України Олексій Хилюк, ветерани Комуністичної партії і Великої Вітчизняної війни Олексій Огнев’юк, голова міської організації Соціалістичної партії України Іван Лаврентьєв та інші. По завершенні мітингу колона ветеранів пройшла центральною вулицею міста. Учасники мітингу поклали квіти до братської могили учасників Громадянської війни, пам’ятника Тарасу Шевченку, до Вічного вогню, а також до меморіалу жертвам сталінських репресій, що на старому єврейському кладовищі.

Від цього часу урочисті демонстрації з нагоди Жовтневої революції у Бердичеві не проводились. Мітинги, що проводились на Жовтневій площі біля пам’ятника Леніну, з року в рік збирали щораз менше бердичівлян, переважно людей похилого віку. Ідеологія, яка панувала в країні більш як 70 років, остаточно втратила свою владу над пересічними людьми. Цікавим також став такий факт: газета “Радянський шлях” – головний ідеологічний рупор партії в радянські часи – змінила свою назву на нову саме 7 листопада, у 1992 році, у день відзначення чергової річниці головного свята країни, яка припинила своє існування за рік до цього.

Пам’ять

Оскільки свято вважалось головним у Радянському Союзі, то і пам’ять про події жовтня 1917 року увічнювалась усіма можливими способами. За роки радянської влади події Жовтня волею ідеологів так глибоко проникли в суспільно-історичну канву нашого міста, що нині важко навіть охопити всі аспекти в рамках однієї статті. Але ми спробуємо це зробити.

У 1920 році, у рік остаточного утвердження радянської влади у Бердичеві, до міста навідувались численні партійні функціонери державного рівня. 8 листопада на залізничний вокзал прибув агітаційний поїзд на чолі з головою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Григорієм Івановичем Петровським. Він виступив із доповіддю про поточний момент на Надзвичайному з’їзді Рад Бердичівського повіту, який проходить у цей час у місті. Також наступного дня Григорій Петровський зустрічався з робітниками машинобудівного заводу “Прогрес” та шкірзаводу Шленкера. З цієї нагоди через півстоліття – 6 листопада 1967 року – міською владою та партійними органами на стіні адмінбудівлі шкірзаводу ім. Ілліча було встановлено та в урочистій обстановці відкрито меморіальну дошку. А одна з вулиць, що поряд зі шкірзаводом, отримала свою назву від імені партійного функціонера – вулиця Петровського (у 1977 році на стіні Будинку культури шкірзаводу з’явиться відповідна меморіальна дошка; у 2016 році вулицю перейменували на вулицю Шкіряників). З нагоди візиту Григорія Петровського з’явилась меморіальна дошка і на стіні прохідної машинобудівного заводу “Прогрес”.

У наступні роки в місті побували член Революційної військової ради Київського військового округу Володимир Затонський та уповноважений Реввійськради на Україні і командувач збройними силами України і Криму Михайло Фрунзе, Голова Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету Михайло Калінін, полководець Червоної Армії Григорій Котовський.

pam_jovtneva_doshka_01
Меморіальна дошка на будівлі міськвиконкому з нагоди утворення площі Жовтневої (нині не існує), 2005 р.

Загалом, встановлення меморіальних та пам’ятних дощок у Бердичеві з нагоди подій 1917 року набуло масового характеру. Окрім зазначених вище, з’явились дошки: на честь німецького революціонера Карла Лібкнехта на будинках №10 та №89 однойменної вулиці (1966); на честь Якова Свердлова на будинку №10 однойменної вулиці (1966); на честь революційних подій 1917 року на стіні будинку №30 по вулиці Свердлова (1966); на честь Фелікса Дзержинського на будинках №2 та №79 однойменної вулиці (1966); на честь революціонерок сестер Сломницьких на стіні будинку №30 по однойменній вулиці (1967); з нагоди утворення площі Жовтневої (1977); з нагоди 60-річчя Жовтневої революції на стіні будинку районної лікарні (1978); з нагоди 70-річчя на стіні одного з будинків цегельного заводу (1987).

pam_lenin_libknehta_01
Пам’ятник В.І. Леніну на вулиці Карла Лібкнехта.

Пам’ятні дошки стали лише однією зі складових увічнення Жовтня. Найбільш вагомою складовою стали численні пам’ятники-монументи. Першим з них у 1925 році став пам’ятник вождю Жовтневої революції Володимиру Леніну. Закладання пам’ятника відбулось 21 січня 1925 року – у першу річницю з дня смерті вождя. Вже 25 жовтня того ж року Бердичівський окрвиконком прийняв рішення про прискорення будівництва пам’ятника та відкриття його до 7 листопада 1925 р. На мітингу трудящих міста 7 листопада 1925 року, у день святкування 8-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції пам’ятник було відкрито. На 10-у річницю революції, також 7 листопада навпроти Свято-Миколаївської церкви на братській могилі, в якій поховані бійці 1-ї Української радянської дивізії та робітничих загонів міста Бердичева, що загинули у березні-квітні 1919 року в боях з військами Директорії за оволодіння Бердичевом, встановили обеліск “Славним борцям за владу Рад”.

sviato_jovtnia_05
Пам’ятник В.І. Леніну на вулиці Карла Лібкнехта (нині вулиця Європейська).
Фотографія початку 70-х років.

У подальшому встановлення пам’ятників та бюстів Леніна у Бердичеві набуло масового характеру. 7 листопада 1947 року з’явився пам’ятник поряд із шкірзаводом ім. Ілліча; у 1961 році – пам’ятник поряд зі школою №15; 6 листопада 1967 року – пам’ятник на території військової частини. З’явився пам’ятник В.І. Леніну і на території кляштору Босих Кармелітів. Увіковічили навіть юного Володю Ульянова – скульптура знаходилась на території міської лікарні. Але найвідомішим пам’ятником став монумент, який знаходився перед будівлею міського виконавчого комітету та міськкому партії. Пам’ятник відкрито на мітингу трудящих міста 29 грудня 1982 року – у переддень відзначення 60-річчя утворення СРСР. З цього часу пам’ятник В.І. Леніну на Жовтневій площі став центром політичного життя міста: перед пам’ятником кращих школярів міста приймали до лав піонерської організації, саме перед цим монументом щороку проходили урочисті демонстрації з нагоди річниці Жовтневої революції та Дня міжнародної солідарності трудящих. За його демонтажем у лютому місяці 2014 року спостерігали тисячі бердичівлян.

pam_lenin_shkirzavod_01
Мітинг з нагоди відкриття пам’ятника В.І. Леніну біля Будинку культури шкірзаводу, 7 листопада 1948 р.

Мав Бердичів і декілька бюстів В.І. Леніна: триметровий бюст на території педучилища та бюст на території міської лікарні. Ще десятки їх, меншого розміру, знаходились у закладах культури, у заводських клубах та Ленінських кімнатах – приміщеннях у школах, піонерських таборах, на підприємствах і в казармах військових частин, призначених для проведення дозвілля військовослужбовців і політичної підготовки.

На території міста знаходились пам’ятники, присвячені й іншим партійним діячам. 6 листопада 1948 року перед однойменним кінотеатром встановили бюст радянського військового і державного діяча Михайла Фрунзе. У центрі міста знаходилась скульптура Йосипа Сталіна, поряд з управлінням магістральних газопроводів – композиція “Максим Горький та Йосип Сталін”. Бюст Сталіна свого часу був також і на території педагогічного училища.

sviato_jovtnia_06
Композиція “Максим Горький та Йосип Сталін”, що знаходилась на території Управління магістральних газопроводів.
Фотографія кінця 50-х років.

Відразу після Жовтневої революції влада захопилась створенням нових імен та назв. Все старе і реакційне, так би мовити, відкидалось. У першу чергу це торкнулось назв вулиць Бердичева: на карті міста з’явилися вулиці, пов’язані з “модними” на той час діячами революції та радянської влади, які, між іншим, ніяк не були пов’язані з самим Бердичевом. Такі новоутворення мали насамперед пропагандистський характер. Перші суттєвих змін Бердичів зазнав майже відразу після Жовтневої революції: у 1919 році вулицю Білопільську перейменували на вулицю імені Карла Лібкнехта, вул. Махнівську – на вулицю Свердлова; вул. Данилівську – на вул. Рози Люксембург, вул. Афіногенівську – на вул. Івана Франка; вул. Малу Юридику – на вул. Карла Маркса, Соборну площу – на Радянську площу.

У 1924-1925 рр. у Бердичеві на знак вшанування вождя Жовтневої революції Володимира Леніна та його соратників прокотилась хвиля перейменувань назв вулиць: вулиця Олександрівська перейменована у вулицю Воровського; вул. Бургомістерська – у вул. Склянського; вул. Варварівська – у вул. 8 Березня; вул. Володимирська – у вул. Жовтневу; вул. Василевська – у вул. Вечоркевича; вул. Житомирська – у вул. Леніна; вул. Купецька – у пров. Переця; пров. Коднерівський – у вул. Піонерів; вул. Мала Іудейська – у вул. Кооперативну; вул. Маріїнська – у вул. Робфака; вул. Присутственна – у вул. Петровського; вул. Романівська – у вул. Незаможницьку; вул. Стара Іудейська – у вул. Вінчевського; вул. Савелівська – у вул. Карла Радека; вул. Солдатська – у вул. Красноармійську; вул. Велика Юридика – у вул. Енгельса; вул. Садова – у вул. Первомайську; вул. Нікольська – у вул. Шевченка. Лише нині частині вулиць повернено історичні назви, або надано нові, що не мають політичного змісту. Так, на початку 2014 року вулиця Леніна повернула собі назву Житомирської, вулиця Свердлова стала Вінницькою, а вулиця Білопільська – Європейською.

У зв’язку з 10-ю річницею відбулось чергове перейменування: вул. Поперечна – у вул. 1905 року; вул. Мохова – у вул. Котовського; вул. Бродська – у вул. Володарського; вул. Руська – у вул. Пролетарську; вул. Присутствєнна – у вул. сестер Сломницьких; вул. В. Іудейська – у вул. Лекерта; вул. Бургомістерська – у вул. Вірного; вул. Шимановська – у вул. 9-го Січня; вул. Училищна – у вул. Гольфадена; вул. Садова – у вул. Комінтерна; вул. Данилівська – у вул. Фрунзе; вул. Мостова – у вул. Красіна; вул. Бистрицька – у вул. Войкова; вул. Іванівська – у вул. Урицького; вул. Агеєвська – у вул. С. Артема; вул. Свічна – у вул. Мархневського.

Змінювали свою назву і загальноміські топоніми. Так, Лиса гора, де здавна дислокувались російські війська, а згодом військові частини Червоної Армії, перейменована на Червону гору (точніше, у гору Червоного Жовтня, або Жовтневу гору).

З розпадом Радянського Союзу та зміною політичного курсу молодої країни більшість меморіальних дощок, пам’ятних знаків та монументів, що у Бердичеві увіковічували події Жовтневої революції 1917 року та її діячів, були демонтовані. У 2015-2016 рр. на виконання прийнятого Верховною Радою України закону про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки у Бердичеві відбулось перейменування усіх вулиць, які мали відповідні революційні назви. Нині у місті не лишилось назв вулиць та пам’ятних дощок, що зберігали б імена нині мало кому відомих партійних функціонерів.

P.S. Пройшло більш як два десятиліття з моменту зникнення з карти світу Радянської держави, і практично одночасно – її головного свята. Сучасне українське суспільство будує іншу країну, в якій День Великого Жовтня втратив як ідеологічний, так і суспільний сенс.


sviato_jovtnia_08
Колона працівників машинобудівного заводу “Прогрес” проходить біля пам’ятника Перемоги (поряд зі школою №5). Фото початку 80-х років.
sviato_jovtnia_09
Колона працівників шкірзаводу імені Ілліча виходить на майбутню Жовтневу площу.
7 листопада 1976 року.
sviato_jovtnia_10
Працівники швейної фабрики крокують вулицею Карла Лібкнехта.
7 листопада 1957 року.
sviato_jovtnia_11
Колона учнів середньої школи №5.
7 листопада 1967 року.
sviato_jovtnia_12
Учні середньої школи №5.
7 листопада 1967 року.
sviato_jovtnia_13
Учні середньої школи №14.
7 листопада 1978 року.
sviato_jovtnia_14
Вчителі середньої школи №5 крокують Жовтневою площею.
7 листопада 1983 року.
sviato_jovtnia_15
Працівники машинобудівного заводу “Прогрес” фотографуються перед початком святкової демонстрації, 80-і роки.
sviato_jovtnia_16
Працівники районного вузла зв’язку перед початком святковій демонстрації, 70-і роки.
sviato_jovtnia_17
Працівники районного вузла зв’язку на святковій демонстрації.
7 листопада 1975 року.
sviato_jovtnia_18
На Жовтневу площу виходить колона працівників машинобудівного заводу “Прогрес”, 80-і роки.
sviato_jovtnia_19
Колона працівників машинобудівного заводу “Прогрес”, 7 листопада 1963 року.
sviato_jovtnia_20
Ветерани машинобудівного заводу “Прогрес” крокують вулицею Карла Лібкнехта,
7 листопада 1970 року.
sviato_jovtnia_21
Працівники районного вузла зв’язку крокують вулицею Карла Лібкнехта, 7 листопада 1983 року.
Попереду колони (зліва на право): електромеханік Валентина Горєлова, інженер Блюма Левіна, головний інженер Григорій Ярош.
sviato_jovtnia_22
Колона працівників шкірзаводу імені Ілліча, 70-і роки.
sviato_jovtnia_23
Колона працівників шкірзаводу імені Ілліча готуються до урочистого маршу по вулиці Леніна, 80-і роки.
sviato_jovtnia_24
Театралізована колона після проходження Жовтневої площі, 80-і роки.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here