7 жовтня

1593 – В інвентарі маєтків Федора Тишкевича, власника навколишніх земель, датованого 7 жовтня 1593 року, з’явився писемний опис містечка Бердичева: “Город новооседлый Бердичев (під терміном “новооседлый” тут слід розуміти як повторно заселений), находящийся на реке Большая Пята, в котором повинностей никаких нет, ибо дана ему воля этим летом. В том местечке замок на городище, в котором построены: спереди над вратами башня, в стене 4 светлички и 6 домиков, на горке зал построен большой, пекарня, сени, коморы, напротив сеней начали строительство башни. Городище стенами обставлено, вокруг замка пригород. Возле замка гребля, став, млын с четырмя колесами, который орендует до 1599 года за 100 коп в год еврей“.

З інвентарного опису також відомо, що Федір Тишкевич на двадцять років звільнив селян-переселенців від податків. Саме тут, згідно історичної карти Київської Руси, яку склав історик Леонід Махновець (1919-1993), проходив торговий шлях із Києва на захід.

На думку археолога-дослідника Тодосія Мовчанівського (1899-1938), Бердичів виник навколо митниці на одному з шляхів, який зв’язував королівство Польське з Україною.

1809 – Власник Бердичева князь Матвій Радзивілл на північній окраїні містечка влаштував своїм коштом лікарню на 30 осіб з усім необхідним обладнанням. За його клопотанням імператор Олександр I дозволив назвати цю лікарню на честь Великої княгині Єлизавети Олександрівни.

По закінченні будівництва та придбанні всього необхідного обладнання саме цього дня лікарня була передана до відомства Приказу громадського призріння (рос. Приказ общественного призрения — губернська установа в царській Росії, що відала закладами, утримуваними на громадські кошти, наприклад, дитбудинками, лікарнями, богадільнями і т. ін.).

Будівля колишньої Єлизаветинської лікарні проіснувала до середини XX ст. Саме на землях, які вона займала, вже у радянський період сформували комплекс будівель міської лікарні, окреслений вулицями Житомирською, Здоров’я, Шевченка та Короленка.

1895 – До Бердичева прибула комісія на чолі з професором С.Г. Войславом, яка за участі інженерів, а також членів товариства по влаштуванню у Бердичеві водопроводу, здійснила огляд декількох місць, найбільш зручних для виконання розвідок і влаштування артезіанських криниць.

Саме на основі цих досліджень через декілька років – у жовтні 1898 р. – у місті з’явиться водогін, який побудувало акціонерне товариство “Общество Бердичевского Водоснабжения”.

1919 – До Бердичева з інспекцією прибув Уповноважений Диктатор (верховний військово-політичний зверхник під час війни) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Євген Петрушевич. Він оглянув стан військ Української Галицької Армії, зокрема, 6-ї Равської бригади, яка на цей час захищала безпосередньо Бердичів та навколишню округу, стримуючи натиск більшовицьких, польських та денікінських військ.

Через тиждень війська УГА залишили Бердичів, не спроможні стримувати натиск більшовиків. У місті залишиться лише бронепоїзд та невеликий загін прикриття.

1923 – У двоповерховому приміщенні, що розташоване по вулиці Червоній, засновано бердичівську трудову школу №7 з українською мовою викладання.

На момент відкриття школа мала 9 класних кімнат, у них навчалося 202 учня. Перший випуск трудової школи №7 відбувся у червні 1926 року.

1925 – Цього дня стан бердичівського кармелітського монастиря обстежила місцева комісія.

Висновки комісії були невтішними: “…2. Становище цього історичного пам’ятника катастрофічне і ось чому: а) розвалюються стіни фортеці та башти, б) повикидано й валяються гармати, в) позбивано й валяються фрагменти ліпки, г) цегла середньовічних будівель підводами розвозиться міщанами, д) в склепах ті міщане добувають собі глину як будівельний матеріял і т.п.”.

Згодом на підставі матеріалів цієї комісії та доповідної записки, підготовленої науковцем Тодосом Мовчанівським, Бердичівський Окрвиконком прийме рішення “…монастир Босих Кармелітів зі всією територією, костьолом, помешканнями та майном лічити підлягаючими рішучій охороні збоку окружної інспектури наросвіти”.

Наступного року в будівлях монастиря  відкрили соціально-історичний музей. Ще через два роки територію колишнього кляштора, обмежену його мурами, загальною площею три з половиною гектара, оголосять державним історико-культурним заповідником.

1972 – У Бердичеві помер Кучеров Франц Якович (1908-1972) – учасник радянсько-фінської війни 1939-1940 рр., Герой Радянського Союзу.

Свій подвиг Франц Якович здійснив під час боїв у Фінляндії в ході радянсько-фінської війни: командир взводу 90-го саперного батальйону 100-ї стрілецької дивізії, молодший лейтенант Франц Кучеров 1-5 лютого 1940 року під час прориву укріпленого району противника на південно-східному напрямку міста Вііпурі (нині місто Виборг, Ленінградська обл., РФ) підірвав два ворожі доти. У березні 1940 року був виданий Указ про присвоєно йому звання Героя Радянського Союзу.

Похований Франц Кучеров у Бердичеві на військовій ділянці загальноміського кладовища по вулиці Пушкіна, 105.

1989 – Цього дня у селі Половецьке Бердичівського району перед входом до новозбудованої сільської середньої школи урочисто відкрили пам’ятний знак, присвячений радянському військовому діячу Олександру Миколайовичу Сабурову (1908-1974).

Цей захід приурочили до Дня Конституції СРСР (прийнята 7 жовтня 1977 року). На відкриття пам’ятника прибули численні гості, серед яких: Майя Василівна Вовчик (Блакитна) – колишня радистка партизанського з’єднання Сабурова, дочка поета Василя Еллана-Блакитного; Олександр Степанович Хабло – колишній начальник радіозв’язку з’єднання; Віктор Борисович Коновальчук – колишній партизан-розвідник; Анатолій Іванович Мачинський – колишній радист УШПР; колишній учитель Половецької школи, товариш О.М. Сабурова – Гліб Іванович Вишневський; вчитель школи №4 м. Овруча, директор музею Сабурова в Овручі В.М. Заревний; уродженець с. Половецьке, поет Михайло Пасічник.

Червону стрічку на пам’ятнику перерізали перший секретар Бердичівського райкому партії В.Ф.Мостовий та партизанці Майї Василівні Вовчик (Блакитній).

2019 – У стінах Центральної міської бібліотеки відбулась презентація другої частини біографічної енциклопедії про видатних особистостей, долі яких пов’язані з нашим містом “Історія Бердичева в обличчях”, автором якої є відома в місті вчитель гуманітарної гімназії №2, краєзнавець Мілада Мартинюк.

Презентована книга хоч і містить значно меншу кількість біографій, ніж розміщено у першій частині (всього біля трьох сотень), але вони будуть не менш цікавими шанувальникам історія нашого міста. Особливістю цього видання є те, що в ньому з великою любов’ю та шаною зібрано інформацію про маловідомих та й взагалі невідомих людей, які відійшли у вічність або ж проживають за межами Бердичева, а також захисників України.

Нагадаємо, що перша частина біографічної енциклопедії побачила світ у 2014 році, її презентація в стінах Центральної міської бібліотеки відбулась 8 жовтня. Вона містить біографії більш як 2,5 тисяч постатей.