21 березня

1931 – “Йдучи на зустріч потребам Радянської промисловості”, бердичівський історичний музей, розташований на теренах кляштору Босих Кармелітів, переглянув свої фонди і виділив для передачі заготівельному тресту “Рудметалторг” для подальшої утилізації мідні хрести, підсвічники, дзвони, глечики з червоної міді – всього за списком 14 номерів.

Але цього, у першу чергу владі, виявилося замало: згодом за додатковим актом здано десятки інших музейних експонатів, серед яких мідний хрест із Нової Чорториї (Любарський район), 45 мідних підсвічників Погребищанського заповідника, 5 мідних гармат бердичівського монастиря.

Трест “Рудметалторг” займався збором та утилізацією металевого брухту з кольорових металів. Його представники автомобілями, а частіше гужовим транспортом доставляли дзвони та їхні металеві уламки на найближчі залізничні станції, а звідти – на харківський завод “Серп і молот”, одеський “Червоний Профінтерн” та інші металоплавильні підприємства, де їх переробляли для потреб промисловості.

1940 – Лейтенанту Анатолію Олексійовичу Чепуренку (1915-1945), першому з бердичівлян, за подвиг, здійснений у боях під час радянсько-фінської війни, присвоєно звання Герой Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка” (№499).

Анатолій Чепуренко народився в Бердичеві, у 1939 році закінчив Казанське бронетанкове училище. Окрім радянсько-фінської війни він брав участь також у німецько-радянській війні, командував танковим батальйоном. Командир 3-го танкового батальйону 32-ї танкової бригади 5-ї гвардійської танкової армії гвардії капітан А.О. Чепуренко у 1945 році одним із перших пересік кордон Східної Пруссії.

22 січня 1945 року в одному з боїв за місто Кенігсберг Анатолій Олексійович Чепуренко загинув. Похований у районі села Пройсіше-Марк (західна сторона церкви) у Східній Пруссії.

1940 – Лейтенанту Петру Устимовичу Перегуді (1913-1985), уродженцю села Дмитрівка (нині населений пункт є складовою частиною селища Гришківці), першому серед жителів Бердичівського району, за подвиг, здійснений у боях під час радянсько-фінської війни, присвоєно звання Герой Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка” (№299).

Німецько-радянську війну старший лейтенант Петро Перегуда зустрів командиром стрілецької роти 331-го стрілецького полку 100-ї стрілецької дивізії 7-ї армії. У 1943 році Петро Перегуда  брав участь у форсуванні Дніпра, визволяв Житомирщину та інші області України від нацистів.

Після війни підполковник Петро Перегуда продовжив службу в лавах Радянської Армії. По звільненні в запас проживав у Житомирі.

Помер Петро Перегуда 21 лютого 1985 року, похований у Житомирі.

1944 – Через два з половиною місяці після звільнення Бердичева від німецьких загарбників ворожа авіація масованим нальотом вивела з ладу бердичівський залізничний вузол.

Під час цього нальоту радянські зенітки мовчали, що здивувало свідків тих подій, адже до того при нальоті ворожої авіації завжди зчинялася велика стрілянина: у прифронтовому Бердичеві знаходилось багато зенітних батарей. Цього разу залізничний вузол бомбили так потужно, що в будинках у радіусі одного кілометра повилітали шибки, повідкривалися двері. Від вокзалу та залізничних колій залишились лише руїни. Саме у цей час на залізничних коліях стояв ешелон з боєприпасами та ешелон із пораненими та медперсоналом госпіталю для легкопоранених №4536 (дислокувався у Бердичеві з 1 лютого). Цей день став останнім для поранених бійців, персоналу госпіталю, також і для самого госпіталю – в подальшому його розформували.

Через декілька годин після нальоту станція і навколишня місцевість здригнулись від вибуху величезної сили – спрацювала бомба сповільненої дії. На місці вибуху виникла воронка такої глибини, що підземні води відразу затопили її дно.

Людей від авіаційного нальоту загинуло багато – рахунок йшов на сотні.

Лише ціною величезних зусиль працівників транспорту та за допомоги жителів міста рух поїздів по станції було відновлено через 6 годин. Саму будівлю вокзалу вирішили не відновлювати – не було з чого. Станційні служби – каси, зал очікування та інші – розмістили у сусідніх спорудах, що вціліли під час нальоту.

1987 – Бердичівському хору ветеранів війни та праці присвоєно почесне звання “Народний”.

Хор ветеранів створили у листопаді 1983 року за ініціативи ветеранів Другої світової війни Степана Лівінського, Івана Павленка, Віктора Удовидченка та Любові Конончук. Очолив хор випускник диригентсько-хорового факультету Київського інституту культури, директор міського Будинку культури Микола Дідус. З жовтня 1987 року і донині керівником хору є досвідчений хормейстер Юрій Петрович В’ялов.

На час свого створення у репертуарі хору твори військово-патріотичного характеру, пісні народів світу – загалом репертуар, притаманний часам радянської доби, де ідеологічна складова відігравала значну роль у житті пересічних громадян. Колектив ставив своєю метою донести художніми засобами до слухачів, особливо молодого покоління, все те, що пережили і перенесли самі у важкі воєнні і нелегкі повоєнні роки.