117 гвардійська Бердичівська стрілецька ордена Богдана Хмельницького ІІ ступеня дивізія

Вул. Євгена Старікова, 17 (вул. Червона гора, 1). На території військового містечка дислокувалась 117-а гвардійська Бердичівська ордена Богдана Хмельницького II ст. стрілецька дивізія.

117-а стрілецька гвардійська Бердичівська ордена Богдана Хмельницького II ст. дивізія – військове з’єднання СРСР у німецько-радянській війні (у радянській історіографії – Велика Вітчизняна війна). Дивізія була сформована 9 жовтня 1943 року на основі складу наступних військових частин: 8-ї гвардійської стрілецької бригади, 81-ї морської стрілецької бригади і 107-ї стрілецької бригади у складі Північнокавказького фронту. Так, 8-а гвардійська стрілецька бригада стала 333-м гвардійським стрілецьким полком дивізії, 81-а морська стрілецька бригада стала 335-м гвардійським стрілецьким полком, 107-а стрілецька бригада стала 338-м гвардійським стрілецьким полком. У середині жовтня 1943 року дивізія дислокувалась у Гадючому Куті у 8 км західніше станиці Тамань (нині Краснодарський край, Росія).

Склад дивізії:

• 333-й гвардійський стрілецький ордена Кутузова і Богдана Хмельницького полк;
• 335-й гвардійський стрілецький Червонопрапорний орденів Суворова і Богдана Хмельницького полк;
• 338-й гвардійський стрілецький полк;
• 305-й гвардійський артилерійський полк;
• 119-й гвардійський окремий винищувально-протитанковий дивізіон;
• 115-а гвардійська окрема розвідувальна рота;
• 129-й гвардійський саперний батальйон;
• 160-й гвардійський окремий батальйон зв’язку;
• 120-й медико-санітарний батальйон;
• 118-а гвардійська окрема рота хімічного захисту;
• 116-а автотранспортна рота;
• 123-я польова хлібопекарня;
• 108-й дивізіонний ветеринарний лазарет;
• 2301-а польова поштова станція;
• 1255-а польова каса Держбанку.

Першим командиром дивізії став Косоногов Лев Васильович (10.10.1943 – 17.11.1943), полковник, з 17.11.1943 р. генерал-майор (загинув 17.11.1943 р., у день присвоєння йому звання генерал-майор. Катер, на якому він знаходився, підірвався на ворожій міні в Керченській протоці). Зі щоденника бойових дій 5-го армійського корпусу вермахту: “18.12.1943 г. В районе Феодосии 12.12.43 г. к берегу прибило труп советского полковника. По документам было установлено, что это полковник Косоногов — командир 117-й гв. СД, которому на Эльтигене было присвоено звание генерал-майора. По показаниям пленных, полковник Косоногов 8.11 возвращался на Тамань и утонул“.

Наступним командиром дивізії став полковник Кицук Павло Миколайович.

Першою бойовою операцією 117-ї дивізії стала участь у Керченсько-Ельтігенській десантній операції, у ході якої 3 листопада 1943 року 840 бійців 335-го гвардійського стрілецького полку змогли дістатись до плацдарму, здобутого біля селища Ельтіген південніше Керчі.

З доповіді відділу розвідки 5-го армійського корпусу вермахту:

“Секретно

5-й Армейский корпус КП, 18.12.1943 г.

Отдел разведки №490/43

Оценка противника.

О советском десанте в Эльтигене (южнее Керчи) с 1.11.1943 г. и о боях за плацдарм вплоть до его очищения от противника 11.12.43 г.

…В ночь со 2 на 3 ноября противник понёс тяжёлые потери. Судя по перекрестным допросам пленных, потери в живой силе увеличились до 1400 чел. в результате потопления судов. Утонули также и переправлявшиеся ракетные установки”.

Полк переправив із собою чотири 76-мм і три 45-мм гармати, 18 тон боєприпасів і продовольства. Потрібно відмітити, що цифри втрат під час переправи вірогідно занижені, оскільки з Таманського півострова були відправлені у складі стрілецького полку, артилерійських і спеціальних підрозділів 3300 чоловік.

На 8 листопада 1943 року в полку залишалось вже 731 чоловік. Полк тримав оборону на південному фланзі плацдарму до 6 грудня 1943 року, 4 грудня 1943 поніс тяжкі втрати. 6 грудня 1943 року залишки полку брали участь у прориві військ з плацдарму на Керч, складаючи ар’єргард групи, збираючи легкопоранених і тиловиків. Група розділилась, і вірогідно, залишки полку повністю були знищені.

Частини 117-ї дивізії, що залишились, наприкінці листопада були перекинуті в Україну, де дивізія взяла участь у Житомирсько-Бердичівській операції. 22 грудня 1943 року командиром дивізії призначено полковника Волковича Тимофія Івановича. Перші дні Житомирсько-Бердичівської операції дивізія знаходилась у другому ешелоні, а з виходом до Коростишева 24 грудня дивізія прийняла бойове хрещення – вступила в бій під селами Раковичі та Славниця Радомишльського району.

На початку січня 1944 року 117-а стрілецька дивізія взяла участь у звільненні Бердичева. На світанку 1 січня підрозділи дивізії перетнули шосейну дорогу Житомир-Бердичів у районі села Рея, а 2 січня вийшли на південно-західну окраїну міста. 5 січня при форсуванні річки Гнилоп’ять південно-західніше Бердичева начальник штабу 117-ї дивізії полковник Михайло Степанович Плігін особисто знаходиться у бойових порядках на передньому краї, надавав вказівки, керував розвідкою, що забезпечило захват контрольних полонених і в результаті забезпечило вдале форсування річки і оволодіння стратегічно важливими точками. За цей подвиг його було нагороджено орденом Червоного Прапора.

Зав’язалися вперті бої за кожен будинок, кожну вулицю, які ворог перетворив на укріплені пункти. У боях за місто особливо відзначились 333-й стрілецький полк під командуванням капітана Івана Безноскова, бійці роти протитанкових рушниць М. Левцов, Є. Ткачов, артилеристи батареї капітана Плотнянського, розвідувальний батальйон підполковника Сіроженка. У штурмі Бердичева серед інших воїнів брав участь і уродженець міста – Олексій Осадчук, командир окремого взводу розвідки 333-го стрілецького полку. Він пройшов усю війну та повернувся додому живим.

Бердичів був повністю звільнений від ворога 5 січня 1944 року. За відмінні бойові дії військам, які брали участь у боях за визволення Бердичева, 6 січня 1944 року оголошено подяку Верховного Головнокомандуючого, і Москва салютувала їм двадцятьма артилерійськими залпами з 224-х гармат. Дев’яти частинам і з’єднанням, які особливо відзначилися, у т.ч. 117-й стрілецькій дивізії присвоїли найменування “Бердичівська”.

На початку січня 1944 року дивізія вела бої на рубежі Петриківці-Вовчинець Вінницької області. Потім продовжила наступ у ході Проскурівсько-Чернівецької операції, 14 квітня 1944 року брала участь у звільненні Тернополя.

З 13 липня 1944 року дивізія бере участь у Львівсько-Сандомирській операції, наступаючи на правому крилі фронту, північніше Львова, через Рава-Руську. Дивізією в ході операції були форсовані ріки Західний Буг та Сан. У перших числах серпня дивізія переправилась на Сандомирський плацдарм, де брала участь у боях по утриманню і розширенню плацдарму.

Перед початком Сандомирсько-Сілезької операції дивізія знаходилась північніше Поддембовець, звідти ж 12 січня 1945 року перейшла у наступ, вела запеклі бої за село Шацьке, до 16 січня 1945 року перерізала дорогу Кельце-Краків, відбила атаки супротивника, увірвалась у місто Кельце, а 18 січня несподіваним ударом захопила Петркув. У ніч на 26 січня передові підрозділи дивізії досягли ріки Одер у районі міста Хохбаушвіц північніше Штейнау (нині Сьцінава, Польща) і з ходу о 6 годині ранку того ж дня захопила плацдарм на західному березі, відправивши туди передовий загін. Потім дивізія збільшила плацдарм до 3 кілометрів у ширину та 2 км. у глибину, при цьому було захоплено місто Темендорф. 26 січня передові загони вели бої по утриманню плацдарму, 27 и 28 січня на плацдарм було переправлено основні сили дивізії, з 27 січня вона вела бої в районі Глогау (Глогув), 28 січня – в районі міста Любін. 3 лютого дивізія була переміщена у район Тешвіц у зв’язку з запеклими боями у тому ж районі.

8 лютого дивізія перейшла у наступ у ході Нижнє-Сілезької операції в загальному направленні на Шпроттау, Зорау, Форст. У ході операції взяла участь у звільненні від ворога міста Любен (9 лютого) і Шпроттау (13 лютого), форсувала ріку Бобер і вийшла на ріку Нейсе.

З 16 квітня 1945 року дивізія брала участь у Берлінській операції, до 22 квітня зайняла рубіж східніше Лукенвальде, потім брала участь у взятті міста, відбивала атаки котбуської групи противника, що прагнув вийти з оточення на захід, 31 квітня контратакою відкинула групу з відбитого Куммерсдорфа, 1 травня 1945 року взяла участь у взятті Бранденбурга. 20 квітня командиру дивізії полковнику Тимофію Волковичу було присвоєно звання генерал-майора (у цьому званні він з часом і пішов у відставку, проживав у місті Боровичі Новгородської області).

117-а дивізія закінчила німецько-радянську війну участю у Празькій операції, звільняла міста Пласі і Пльзень. Для дивізії 11 травня 1945 року стало останнім днем війни.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1945 року 117-а гвардійська стрілецька дивізія за прорив оборони ворога на річці Нейсе була нагороджена орденом Богдана Хмельницького II ступеня. 335-й гвардійський стрілецький Червонопрапорний орденів Суворова і Богдана Хмельницького полк взяв участь у Параді Перемоги 1945 року (Москва, СРСР).

Усього впродовж Вітчизняної війни 1943-1945 рр. більш як сім тисяч воїнів-гвардійців були удостоєні високих урядових нагород, вісім воїнів дивізії під час служби в дивізії були нагороджені почесним званням Герой Радянського Союзу. Це:

• Андрюхін Ілля Прохорович (1910-1984), гвардії капітан, командир 1-го батальйону 333-го гвардійського стрілецького полку; нагороджений 10.04.1945 р.;
• Бабенко Яків Олексійович (1913-1979), гвардії підполковник, командир 333-го гвардійського стрілецького полку; нагороджений 10.04.1945 р.;
• Безносков Іван Захарович (1918-1945), гвардії капітан, командир батальйону 333-го гвардійського стрілецького полку; нагороджений 10.04.1945 р. посмертно;
• Масленніков Петро Володимирович (1923-1967), молодший лейтенант, командир взводу 667-го стрілецького полку 218-ї стрілецької дивізії (на момент здійснення подвигу); нагороджений 03.06.1944 р.;
• Косоногов Лев Васильович (1904-1943), гвардії генерал-майор, командир дивізії; нагороджений 16.05.1944 р. посмертно;
• Плотянський Петро Трохимович (1912-1997), старший лейтенант, командир окремої розвідувальної роти 107-ї окремої стрілецької бригади; нагороджений 25.10.1943 р.;
• Сухацький Тихон Кіндратович (1902-1945), гвардії підполковник, командир 338-го гвардійського стрілецького полку; нагороджений 10.04.1945 р. посмертно;
• Семак Микола Павлович (1919-1944), гвардії лейтенант, командир взводу протитанкових рушниць 338-го гвардійського стрілецького полку; нагороджений 28.08.1944 р. посмертно, похований на військовій дільниці загальноміського кладовища по вулиці Пушкіна міста Бердичева.

У серпні 1945 року пішим маршем 117-а гвардійська Бердичівська ордена Богдана Хмельницького стрілецька дивізія прибула до Бердичева. Вона отримала постійне місце дислокації у військовому містечку на Червоній горі, що на цей час мав офіційну назву Гора Червоного Жовтня (рос. Гора Красного Октября). Полки дивізії пройшли парадним маршем по центральній вулиці Бердичева, де їх на всьому шляху з квітами зустрічали жителі міста (див. фото наприкінці статті). Для дітей сімей військовослужбовців відновила свою роботу школа, яка мала порядковий номер 12 (вона знаходилась по вулиці Дзержинського і призупинила свою роботу з початком війни). У першому повоєнному навчальному році 1946-1947 рр. ця школа була початковою і розміщувалася у будинку баракового типу по вулиці Котовського, 24 (нині вулиця Одеська). У 1947-1948 навчальному році школа вже діяла під новою назвою “Бердичівська російська семирічна школа №12”, педагогічний колектив – дев’ять вчителів.

31 жовтня 1945 року дивізія пройшла переформування у 32-у гвардійську ордена Богдана Хмельницького механізовану дивізію 8-ї механізованої армії Прикарпатського військового округу (ПрикВО). До її складу включили 254-у танкову бригаду, яку до цього (29 жовтня) переформували у 254 танковий полк.

У 1946 році відбулось переформування 8-ї механізованої армії у 8-у танкову армію і 32-а дивізія увійшла до її складу. 16 травня 1957 року 32-а дивізія переформована у 41-у гвардійську мотострілецьку Бердичівську ордена Богдана Хмельницького дивізію 8-ї танкової армії ПрикВО, а з 15 грудня 1961 року перейшла на нові штати учбового з’єднання окружного підпорядкування – на базі дивізії було створено учбову танкову дивізію.

З метою збереження бойових традицій 117-ї гвардійської стрілецької дивізії 10 лютого 1965 року 41-а гвардійська учбова танкова дивізія була перейменована у 117-у гвардійську Бердичівську ордена Богдана Хмельницького учбову танкову дивізію. 1 грудня 1987 року учбова танкова дивізія була виведена зі складу 8-ї танкової армії і реформована у 119-й гвардійський учбовий центр ПрикВО.

На початок 1991 року 119-й гвардійський окружний учбовий центр ПрикВО по складу частин являв собою танкову дивізію, а по загальній чисельності танкового парку набагато перевершував її, знаходячись на стадії переозброєння з машин типу Т-54/55 на більш сучасні танки.

З настанням Незалежності України правонаступником 119-ї учбової танкової дивізії став 119-й навчальний центр Сухопутних військ України, який припинив своє існування у 2000 році – 1 грудня цього року була сформована 62-а окрема механізована бригада, яка за короткий час свого існування зарекомендувала себе одним з кращих механізованих з’єднань Сухопутних військ України. На базі 62-ї бригади в свою чергу була створена 26-а артилерійська бригада 8-го армійського корпусу (на підставі Директиви Міністерства оборони України №312/1/014 від 18.06.2004 року). Враховуючи високі досягнення, показані на протязі 2004-2008 рр., 26-ій артилерійській бригаді Президентом України – Верховним Головнокомандувачем ЗС України Віктором Ющенко було присвоєно почесне найменування – “Бердичівська”.

Увесь час існування 117-ї дивізії як в роки німецько-радянської війни, так і в мирний час її політвідділом видавалась власна газета – “Боевое знамя”. У мирний час її перейменували на “Гвардейская слава”, у часи незалежності газета отримала нову назву – “Солдат Украины”. Дивізійна газета існувала з 1944 по 2000 рр.

У 1960-х роках на базі військової частини почала діяти ветеранська організація стрілецької дивізії. Багато ветеранів 117-ї дивізії – учасників звільнення міста від загарбників – отримали звання “Почесний громадянин міста Бердичева”. Серед них командир дивізії Волкович Тимофій Іванович, ветерани Личов Данило Іванович, Соловйова Антоніна Яківна, а також ветерани, які проживали в Бердичеві – Степан Йосипович Лівінський, Іван Васильович Павленко, Віктор Іванович Удовидченко, Клавдія Іванівна Євсеєва, Микола Іванович Калинський та інші.

У пам’ять про 117-у дивізію та її бойовий шлях у Бердичеві діє музей бойової слави. Музей створено у жовтні 1968 року з нагоди 25-ї річниці утворення військової частини. Право перерізати стрічку нового музею було надане колишньому командиру дивізії Тимофію Волковичу. У створенні музею брали участь гвардії полковник В.Г. Лучніков, старший лейтенант А.Л. Лелюк, майор Л.А. Солодишев, майор Б.А. Келейніков, сержанти М. Матчук, Г. Петров Г., М. Федак та рядовий О. Гаркунов.

У період з 1 березня по 1 жовтня 1988 року до 45-ї річниці утворення військової частини було проведено реконструкцію музею бойової слави.

Музеї складається з двох залів. У першому розміщено експозицію, яка розповідає про бойовий шлях 117-ї стрілецької дивізії від її формування наприкінці 1943 року, участі у звільненні міст України, Польщі, Німеччини та Чехословаччини від німецьких загарбників, до повернення у місто Бердичів у 1945 році. У залі зібрано матеріали та документи, які висвітлюють основні етапи бойового шляху дивізії. Також розміщено стенд, що розповідає про командира дивізії полковника (згодом – генерал-майора) Тимофія Івановича Волковича.

У другому залі розміщено експозицію про бойові частини, які були створені на базі 117-ї стрілецької дивізії та дислокувались, чи дислокуються сьогодні у Бердичеві. Зокрема, це матеріали про 26-у артилерійську бригаду та 62-у окрему механізовану бригаду.

У лютому 2020 року музей закрили у зв’язку з початком його реконструкції. Військові планують переробити другий зал, а перший зал, який розповідає про бойовий шлях 117-ї дивізії, залишиться без змін.

У 1968 році в Бердичеві на території військової частини відкрито Алею Героїв, на якій встановлено бюсти всіх восьми Героїв Радянського Союзу, що отримали це звання під час проходження служби у лавах 117-ї гвардійської стрілецької дивізії.

Пам’ять про 117-у дивізію та її бійців зберігається не лише у Бердичеві. Так, існує приміщення госпіталю Ельтігенського десанту, що входить до складу меморіального комплексу селища Ельтіген. Там же знаходиться братська могила радянських воїнів, що загинули на Ельтігенському плацдармі. У Москві за адресою Каширське шосе, 64, до 2018 року діяв Музей бойової слави 117-ї гвардійської Бердичівської ордена Богдана Хмельницького стрілецької дивізії 18-ї Армії (нині припинив існування). На площі міста Пласи (нині Чехія) встановили меморіальну дошку з присвятним написом: “Площадь чехословацко-советской дружбы. Силами граждан города Пласи установлена мемориальная доска на месте, где в 1945 году закончила свой боевой путь 117-я гвардейская дивизия под командованием генерал-майора Т.И. Волковича”.

У 1982 році побачила світ книга колишнього начальника політвідділу 117-ї стрілецької дивізії Василя Володимировича Кабанова під назвою “117-я гвардейская”. У книзі описано бойовий шлях 117-ї стрілецької дивізії з моменту її формування до закінчення німецько-радянської війни. Навесні 2020 року з нагоди 75-ї річниці перемоги побачила світ нова книга – “На острие клинка. Хроника Сто семнадцатой гвардейской стрелковой Бердичевской дивизии 1943-1945”, яка розповідає про бойовий шлях дивізії.

Джерела і література:

117-я гвардейская стрелковая дивизия // Матеріали з Вікіпедії – вільної енциклопедії.

Кабанов В.В. 117-я гвардейская. – Йошкар-Ола, Марийское книжное издательство. 1982 г., 184 с.

Еня В.В. На острие клинка. Хроника Сто семнадцатой гвардейской стрелковой Бердичевской дивизии 1943-1945 / Еня В. – 1-е изд. – Саратов: Издательство “Кубик”, 2020. 576 с., ил.