Home Події в фотографіях 11 травня 2019 року. Прем’єрна презентація книги Марини Гримич “Клавка”

11 травня 2019 року. Прем’єрна презентація книги Марини Гримич “Клавка”

29
0
SHARE

Відома українська письменниця так пояснила, чому вперше презентує нову книгу не в Києві, а саме в Бердичеві: “Тому що в Бердичеві не просто читають книги, тут вони живуть. Тут ожила моя попередня книга “Фріда”, яку бердичівляни зробили виставою, а її героїню прийняли, як рідну”.

Зустріч з Мариною Вілівною відбулась в суботу в центральній міській бібліотеці. Вихованці молодіжного клубу “М-Формація” підготували і провели для гості віртуальну екскурсію Бердичевом від вокзалу до театру, яка закінчилась атрибутом, який став чи не головним для кандидатів в нещодавній президентській кампанії – селфі з кумиром. А керівник бібліотеки та ідейний натхненник “М-Формації” назвала приїзд Марини Гримич святом для Бердичева.

Але, як розповіла письменниця, назву нашого міста вона знала ще задовго до того, як почала писати роман “Фріда”, ще з дитинства. Росла маленька Марина в письменницькій родині, і жили вони в Києві в спеціальному будинку, збудованому для радянських літераторів поблизу нинішньої площі Перемоги. Тут до війни був єврейський базар, і за його назвою всі околиці площі, на яких жили продавці і клієнти цього базару так і називались – “Євбаз”. “Старий єврей дядя Ося часто повторював, що в Бердичеві завжди все найкраще і, по суті, Євбаз був як Бердичів в мініатюрі. Можливо, тому мені було все зрозумілим в Бердичеві після того, як я за допомогою свого студента Володимира Гордієнка та його родини познайомилась з містом вживу”.

А нам, жителям Бердичева, буде зрозумілим і новий роман “Клавка”, дії якого проходять і в комунальних кухнях українських літераторів (а більшість республіканської спілки письменників тоді складали євреї), і на вуличках Євбазу, і в кулуарах партійних зборів та пленумів.

На тлі історично відомих партійних гонінь талановитих поетів і письменників в 1947 році проходить сюжет роману, головна героїня якого працює друкаркою у спілці письменників і бачить всю “творчу кухню” зсередини. Бачить людей щирих і справедливих, але більше бачить підлабузників, пристосуванців і партійних служак. Навіть до любовного трикутника, в який запроторює її авторка книги, потрапляють саме такі антагоністичні персонажі. Хоча справжньою інтригою сюжету є те, що до самої кульмінації важко зрозуміти і читачу, і героїні, хто з них є хто.

Марина Гримич розповіла, що крім власних дитячих спогадів до роботи над книгою залучила чимало архівних матеріалів та спогадів жителів Євбазу. Найскладнішим під час написання було не говорити про реальні імена деяких письменників, але деякі персонажі – це справжні і добре відомі українцям літератори. Але відомі однобоко і, наприклад, Малишко, який писав більшість любовної лірики, насправді був завзятим картярем. А Ірпінський будинок творчості – це взагалі унікальне, притаманне лише Радянському Союзу явище, коли дуже задешево письменники могли жити в таких будинках місяць чи більше разом із сусідами-колегами, щоб “творити” там щось епохальне.

Після тривалого монологу гості слово взяла начальник відділу культури Валентина Кузьменко і згадала, як у 2006 році відбувалась презентація книги “Фріда”, а в 2016 році Марина Гримич представляла в Бердичеві величний книжковий проект свого видавництва – книгу Тімоті Снайдера “Криваві землі”. І сьогодні, майже через три роки має змогу представити нову книгу і подивитись в оновленому театрі свою “Фріду”.

Тетяна Кущук розповіла, що перші примірники “Фріди” читачі бібліотеки вже так зачитали, що їх навіть соромно виставляти на полиці перед гостею, адже на “Фріду” записувались наперед, чекали, коли її прочитають попередники і брали зовсім ненадовго, щоб наступники теж змогли її прочитати.

Відома бердичівська художниця Ольга Дзюрбей подарувала гості свою картину та запросила відвідати її персональну виставку, яка незабаром відкриється в одній із галерей нашої столиці. А Валентина Ратушинська, яка й оживила Фріду на бердичівській сцені, вже майже нічого й не говорила, а просто обійняла Марину Гримич і запросила на п’яту прем’єру, яку цього ж вечора ставили у театрі.

Після такої презентації не стало дивиною, що як тільки оголосили ціни на книги, вишикувалась чимала черга з бажаючих придбати їх та отримати на цих примірниках автограф письменниці. На жаль, на всіх книг не вистачило, але Марина Гримич пообіцяла додатково надіслати їх поштою.

Після такої насиченої презентації прес-конференція для журналістів виглядала як перепочинок для бердичівської гості, хоча й тут, відповідаючи на запитання, вона намагалась максимально повно і ґрунтовно висловлювати своє бачення тієї чи іншої ситуації.

– Чому не у власному видавництві “Дуліби”, а в “Нора-друк” вийшла нова книга?

– Дуже важко керувати видавництвом на відстані, а я все ж більшість часу, поки що, проводжу в Лівані, де працює послом мій чоловік. Видавництво “Дуліби” зараз більше займається науковою літературою і художні книги інших авторів не друкує. А раз не друкує інших, то й мені не дуже зручно користуватись привілеєм.

– Чому приїхали в Бердичів не автівкою, а рейсовим автобусом?

– В мене послабився зір, тому я авто зараз сама не воджу, а, взагалі, мені цікавіше бути серед людей, бачити життя зсередини, я не хочу відриватись від простого життя, бо воно цікаве і живе.

– Що будете робити, коли у чоловіка закінчиться відрядження до Близького Сходу?

– Хочу розвивати свої проекти, як то центр прикладної антропології чи дослідження з урбаністики невеликих міст. А з письменницької сторони, теж сподіваюсь писати буду більше.

– Чи підійшли Ви у своїй творчості до “головного твору”?

– Роман “Клавка” задумувався, як початок трилогії – про письменників 40-х років, потім про шестидесятників та літераторів вісімдесятих. Етапними книгами для себе вважаю “Фріду” і “Мак червоний”, а, взагалі, думаю, що “головний твір” ще попереду.

– Чи не планували Ви написати книгу про “польський слід” Бердичева?

– В темі досліджень польської громади в Україні дуже велика конкуренція, а я займаюсь різними темами, і якщо б побачила, що в чомусь тут можна знайти цікаве, можливо, навіть за допомогою місцевих журналістів, то може б і зайнялась цим. На жаль, часу на все не вистачає.

– Чому книговидання в Україні за обсягами значно поступається навіть польському?

– Так, в Україні видається набагато менше книг, ніж у Польщі, але в нас є прогрес. Сьогоднішню ситуацію не порівняти з ситуацією десяти чи навіть двадцятирічної давнини. Тоді видавати російські книжки було модним, а зараз наш “Книжковий арсенал” заповнений українськими книгами і визнаний в Лондоні найкращою квитковою виставкою континенту.

– З якою соціальною групою сьогодення можна порівняти письменників 40-х років, про кого будуть писати майбутні митці?

– Письменники були “інженерами душ” в Радянському Союзі. На них покладали важливі функції, їм надавали певні привілеї, тому й цікаво про них писати. В майбутньому будуть писати і в хорошому, і в поганому сенсі про тих, хто змінив обличчя України, тобто про політиків.

– Що Ви думаєте про підтримку молодих талантів?

– Щодо інвестицій в молодь, то я їх реально роблю. Я не мільйонер, в мене скромний заробіток, але десь його половина іде на підтримку книг молодих авторів. Я даю море безкоштовних консультацій молодим науковцям та аспірантам і навіть маю багато ідей щодо Університету Майбутнього.

Марина Гримич на сцені бердичівського театру перед показом спектаклю “Фріда”.

Поступово з питань-відповідей учасники прес-конференції перейшли до вільнішого спілкування. Тут було що нового сказати іменитій гості і бердичівлянам. Так, наш поет Валерій Хмелівський розповів про свої лінгвістичні та соціологічні “дослідження”, результатом яких стають чудові вірші, які з радістю кладуть на музику сучасні композитори.

Журналісти подякували Марині Гримич за спілкування і побажали нових творчих успіхів, на які, можливо, надихне її вечірня вистава її “Фріди”.

Олександр Доманський.

Джерело: “РІО-Бердичів”.

Фоторепортаж Юрія Мельника:

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here