1 січня

1883 – О 22 годині в новозбудованому зимовому цирку (його директори італієць Джувані Діонісіо Ферроні та прусський підданий Іван Хютгенс), проходила новорічна вистава під назвою “Страшний суд”.

На виставу прийшло близько 520 осіб, переважно заможних бердичівлян та численних гостей міста, які приїхали з сусідніх волостей та повітів. Цирк знаходився на вулиці Махнівській (нині вулиця Вінницька) поряд із Театральною площею. Власники цирку відкрили його з порушеннями правил пожежної безпеки: усі двері приміщення відкривалися всередину, а під час самої вистави один із запасних виходів закрили на замок, інший – забитий цвяхами. Під час вистави сталася пожежа – вогонь швидко поширився на все приміщення цирку, яке вмить наповнилося димом. З панічним криком глядачі кинулися до дверей. Одні напирали на інших, намагаючись вирватися на свіже повітря, та пасткою для всіх стали двері. Ззовні дим від пожежі приховав великий туман, а вогонь бушував усередині цирку. За 10-15 хвилин цирк згорів дощенту, загинула 301 людина.

Як з’ясували згодом, причиною загоряння стало недбале поводження з гасом, який використовувався для ламп освітлення. Вірогідно, хтось із персоналу цирку залишив лампу з гасом, від якої спершу загорілися внутрішні приміщення цирку, а потім вогонь перекинувся на всю будівлю. За іншою версією (вона набула поширення у пресі) під час вистави перед виїздом на арену з рук артиста – “демона на коні” – випав факел та потрапив до відкритої бочки з гасом, від чого спалахнуло велике полум’я.

Пожежники прибули на місце трагедії лише вранці, коли все згоріло. Відразу після трагедії в Бердичеві створили Комітет суспільної допомоги постраждалим під час пожежі. Під егідою комітету здійснювався розбір трупів родичами з місця трагедії та поховання невпізнаних тіл. Всі зібрані залишки одежі, кістки та інші речі вивезли за межі міста та спалили. Саме згарище обсипали 118 пудами негашеного вапна, згодом навколо місця трагедії звели огорожу.

Загиблих упізнавали за прикрасами і коштовностями, іншими уцілілими у вогні особистими предметами. А невпізнані трупи поховали на кладовищі на східній околиці міста (нині кладовище на вулиці Пушкіна) у двох загальних могилах. Навколо них встановили дерев’яну огорожу та пам’ятник у вигляді великого кам’яного хреста на постаменті. На пам’ятнику зробили напис: “НЕОПОЗНАННЫМЪ ЖЕРТВАМЪ ПОЖАРА ЦИРКА 1 го Генваря 1883 года”.

1907 – З цього дня в Бердичеві почало функціонувати затверджене урядом країни “Бердичівське купецьке товариство взаємного кредиту” (рос. “Бердичевское купеческое общество взаимного кредита”).

Товариство розмістилось у будинку Шеренціса по вулиці Нікольській. Адміністрація Товариства складалась із Правління, до якого увійшли: М.Б.Магазаник (голова), В.Л. Плям, О.М. Шапіро та М.І. Гальперін (керуючий). Також адміністрація мала Раду Товариства, Приймальний та обліковий комітет, Ревізійну комісію.

Окремі імена, що увійшли до керівництва Товариством, складали “сіль” місцевого купецтва та були відомі далеко за межами Бердичева. Це, на думку засновників, мало сприяти авторитету нового фінансового закладу, довірі до нього та залученню нових клієнтів.

1920 – Бердичівська поштово-телеграфна контора розпочала надання послуг у кредит, про що й сповістив цього дня керівництво бердичівського ревкому начальник поштово-телеграфної контори своїм листом.

1943 – У Бердичеві під час німецької окупації в будинку по вулиці Білопільській, 30, розпочав свою роботу дитячий садок №1. Дитячий садок приймав дітей віком від 3 до 6 років, діти перебували у закладі з 6-7 годин ранку до 4-5 годин по обіді.

1952 – У селі Потіївка Радомишльського району Житомирської області народився Євтєєв Юрій Олексійович.

Юрій Олексійович тривалий час проживав у Бердичеві, тут отримав середню освіту. Згодом навчався у Київському технологічному інституті легкої промисловості, працював на керівних посадах у Міністерстві промислового будівництва УРСР, Державному Комітеті УРСР з матеріально-технічного постачання. У 1995 році Юрій Євтєєв запрошений на роботу в апарат Кабінету Міністрів України. З грудня 2007 року призначений начальником Управління кадрового забезпечення та персоналу, а з червня 2010 року обіймав посаду директора Департаменту кадрової політики Кабінету Міністрів України.

Обіймаючи високі державні посади Юрій Євтєєв активно допомагав у вирішенні нагальних питань соціально-економічної розбудови Бердичева, проблем життєдіяльності міського комунального господарства. За внесок у розвиток міста Юрій Євтєєв у 2010 році нагороджений Орденом міста Бердичева “За заслуги”. Рішенням Виконавчого комітету Бердичівської міської ради від 23 червня 2011 року №352 Юрію Олексійовичу Євтєєву присвоєно звання “Почесний громадянин міста Бердичева”.

1997 – У Бердичеві всі міські таксофони переведено на надання послуг на платній основі. Це стало можливим після того, як протягом 2-16 вересня 1996 року в Україні провели грошову реформу і в обіг увели національну валюту гривню та її соту частку – копійку.

Для оплати телефонних розмов місцеві зв’язківці взяли за основу роздрібну монету номіналом 10 копійок. Це дозволяло всім бажаючим проводити телефонні розмови в межах міста необмеженої тривалості.

До цього часу плата за телефонні розмови з таксофонів не справлялась, оскільки галопуюча інфляція в Україні на початку 90-х років не дозволяла зв’язківцям зупинитись на прийнятних рішеннях із модернізації таксофонів.

Таксофони з монетною системою оплати діяли у Бердичеві до березня 2003 року, після чого їх перевели на оплату за допомогою спеціальних таксофонних карток.

2021 – Цього дня місцевий підрозділ ПАТ «Укртелеком» припинив надання послуг проводового мовлення у місті Бердичеві та Бердичівському районі.

Мережа проводового мовлення з’явилась у Бердичеві в 1930 році. До Другої світової війни кількість абонентів становила біля 1,5 тисячі, у 1970-1990-х роках вона зросла до 25 тисяч радіоточок. Але в новітні часи зважаючи на розвиток цифрових засобів комунікацій і наявність безплатної альтернативи у вигляді ефірного мовлення, кількість користувачів проводового радіомовлення як в Україні, так і в нашому місті зокрема, стала постійно скорочуватись. Проводове мовлення втратило свою популярність як засіб комунікації серед населення Бердичева (вартість послуги на цей час становила 45 грн. на місяць).

На момент зупинки послуги в місті діяло всього декілька сотень радіоточок.