І знову про залізничний переїзд…

Проблема відновлення залізничного переїзду (або старого переїзду, як його називають старожили), який свого часу діяв по вулиці Пушкіна неподалік корпусів заводу «Прогрес», виходить на перший план щораз, коли тут трапляється чергова людська трагедія. І вирішення її нібито й просте – відновити закритий свого часу переїзд. Але фахівці кажуть, що не все так просто.

Не вдаючись до технічних проблем відновлення переїзду та того, де знайти озвучені чиновниками кошти на реалізацію такого проєкту, поглянемо на проблему переїзду з іншої точки зору – з історичної.

Історія переходу через залізничні колії в районі старого кладовища по вулиці Пушкіна, який нещодавно остаточно ліквідували, а його ліквідація викликала значний резонанс серед бердичівлян, особливо тих, хто проживає чи працює по той бік колій та змушений щодня її перетинати, тривала в часі та багато в чому буде цікавою для читачів. Адже вже зростає друге покоління бердичівлян, які й не знають, що колись тут був не просто піший перехід, а повноцінний автомобільний переїзд, обладнаний шлагбаумами, світловою сигналізацією та будкою для наглядача.

Дорога з Бердичева на селище Червоне, що на Андрушівщині, з’явилась ще в ті часи, коли це невелике поселення заснував власник бердичівських земель Януш Тишкевич (1590-1649). Потрапити на неї можна було з вулиці Білопільської (сучасна Європейська) та вулиці, що нині носить ім’я російського поета Олександра Пушкіна. На початку 1800-х років згідно з Генеральним планом на північно-східній околиці Бердичева, неподалік Білопільської застави було відведено земельну ділянку для загальноміського кладовища. З того часу дорога проходила повз кладовище та звертала ліворуч у напрямку на Червоне.

У 1870 році до Бердичева підвели залізничну колію, яка зв’язала наше місто з сусіднім Козятином. За рік з’явився залізничний вокзал. Але на цьому не зупинились і того ж року запланували продовжити залізничну колію у напрямку на захід країни. Згідно запропонованого проєкту (дивись фрагмент мапи 1874 року) колія мала пролягти повз загальноміське кладовище, перетинаючи дорогу на Червоне. Так, коли завершили будівництво залізничної лінії до Старого Кривина (нині село Славутського району Хмельницької області) через Шепетівку, з’явився і відомий нам переїзд. Віднині він став відігравати важливу роль транспортної розв’язки, адже від нього тепер дорога вела і до Червоного (повертаючи ліворуч), і до містечка Білопілля (повертаючи праворуч).

Йшов час, Бердичів поступово розростався. З’явились будинки і по той бік залізничного полотна, а початок дороги на Червоне перетворився на вулицю Червону. Спочатку на переїзді подорожуючі перетинали лише дві залізничні колії, але їх кількість стала зростати: у 1895 році з’явилось відгалуження залізниці на Житомир, у 1916 році військове відомство проклало до заводу «Прогрес» окрему залізничну колію (з метою швидкого відвантаження готової продукції). Розросталась і сама залізнична станція – будувались нові під’їзні шляхи, сортувальний парк. У 1964 році залізницю електрифікували. Тож на середину минулого століття залізничний переїзд перетинав вже загалом вісім залізничних колій (3 головних, 3 станційних та 2 під’їзних).

Після Другої світової війни почало активно розвиватись автотранспортне сполучення. На вулиці Низгірецькій розмістились автоколони АТП-2194 та АТП-11856, зріс потік транзитного транспорту. Тож невдале розташування зазначеного переїзду (фактично в межах залізничної станції), часті порушення правил дорожнього руху зі сторони водіїв сприяло виникненню на переїзді постійної аварійної ситуації, а саме: зіткнення рухомого складу з автомобілями, що приводило до травмування людей, зупинок поїздів та збоїв у графіку руху поїздів.

З часом стало зрозуміло – без будівництва об’їзного шляхопроводу не обійтись.

Від початку 80-х років проблема будівництва об’їзного шляхопроводу, який позбавить Бердичів від проходження транзитного транспорту, набувала все більшої гостроти. Залізниця з року в рік збільшувала товаропотік, а це для нашого міста означало лише одне – збільшення тривалості часу, коли переїзд на вулиці Пушкіна був закритий, пропускаючи черговий вантажний чи пасажирський поїзд, чи просто маневровий локомотив. Це все більше непокоїло керівництво міста, а найбільше – керівників заводів та установ: потерпали як підприємства, які знаходились по той бік залізничного полотна (це ускладнювало сполучення з центром міста), так і по цей (затримувалось відправлення готової продукції чи отримання конче потрібних матеріалів).

Побудова об’їзної дороги, яка сполучить різні мікрорайони міста минаючи злощасний переїзд, зніме напругу. Як підрахували фахівці, це зекономить десятки тисяч карбованців на місяць від простоїв автотранспорту та значно скоротить шлях до сусідніх з Бердичевом Червоного та Вчорайшого, транспортний потік до яких також з року в рік зростав.

Але як часто бувало у ті часи, необхідних коштів та головне – матеріальних ресурсів держава не виділяла. У нашого міста також таких коштів не було. Тож де взяти кошти на будівництво дороги? Думали довго, а прийняти рішення допоміг проєкт «Основних напрямів економічного і соціального розвитку країни на дванадцяту п’ятирічку і на період до 2000 року». У цьому документі, який саме прийняло керівництво держави, наголошується на розширенні залучення матеріальних, трудових й фінансових ресурсів підприємств, організацій для будівництва та реконструкції автомобільних шляхів загального користування. Якщо коротко: хочете, шановні керівники підприємств, нову дорогу – будуйте самі! А для узгодження всіх питань по залученню підприємств до реалізації цього проєкту господарське та партійне керівництво Бердичева вирішило скористатись таким ресурсом, як рада директорів міста. Очільником її на той час був директор заводу «Прогрес» Олексій Шабельник.

Будівництво нової об’їзної, яка мала з’єднати вулиці Волочаївську та Білопільську, розпочалось 22 січня 1986 року, 36 років тому. Тієї середи наприкінці вулиці Волочаївської (сучасна Богданівська) зібрались директори заводів і фабрик, будівельних і транспортних організацій, керівництво міста. Як водиться, відбувся мітинг, присвячений початку робіт. Його відкрив голова виконкому міської Ради народних депутатів Володимир Волощук, слідом виступили перший секретар міськкому Компартії України Петро Поліщук, голова ради директорів міста Олексій Шабельник та бригадир комсомольсько-молодіжної бригади автоколони №2194 Михайло Чайло. Саме його КАМАЗ під звуки духового оркестру і висипав перші тонни ґрунту в основу об’їзної дороги. Загалом того дня самоскиди доставили на будівництво об’їзної 800 кубічних метрів ґрунту, а бульдозерист Житомирської дільниці механізації будівництва В.І. Мартинюк розрівняв його на довжині тридцяти метрів.

Будівництво об’їзної тривало два з половиною роки і завершилось 9 липня 1988 року. Цього дня відбувся мітинг, присвячений відкриттю руху автотранспорту. Перший секретар міськкому Компартії України Володимир Волощук відзначив колективи, які зробили найбільший внесок у будівництво. Це Будівельно-монтажного управління «Промжитлобуд-6», його субпідрядні організації, автопідприємства №№11856, 0651, 11837, ремонтно-будівельне управління, будівельники-залізничники, виробниче об’єднання «Прогрес», завод «Комсомолець».

Під звуки духового оркестру перші секретарі міського та районного комітетів Компартії України Володимир Волощук та Віталій Мостовий розрізали червону стрічку, рух автотранспорту відкрили.

З цього часу потреба в залізничному переїзді по вулиці Пушкіна відпала. І залізничники його закрили, демонтувавши всі необхідні для роботи облаштування та комунікації. А жителям, яким необхідно потрапити на інший бік залізниці, запропонували користуватись пішохідним мостом, розташованим у районі залізничного вокзалу.

Звичайно, для пересічної людини, яка щодня по декілька разів вимушена перетинати колії, це було вкрай незручно. Тому після закриття залізничного переходу жителями прилеглих мікрорайонів розпочався несанкціонований перехід через колії в місці його колишнього розташування. І це, на жаль, зіграло сумну роль – під колесами поїздів стали гинути люди. Відсутність належного освітлення в нічну пору, неуважність людини, яка перетинає колії – за три десятиліття, що минули, десятки людей пішли у Вічність. Лише протягом 2017-2021 років залізничники зафіксували 10 випадків травмування, 8 з яких стали смертельними.

Минулого року після резонансного випадку – загибелі під колесами потяга Почесного громадянина міста Бердичева, залізничники остаточно прибрали залізобетонні плити пішого переходу, які залишалися ще з часів існування переїзду. Пояснюють, що діяли задля безпеки людей, але в кінцевому рахунку в програші залишились пересічні бердичівляни. Незручності, з якими вони зіткнулись, а особливо люди похилого віку, змусили звертатись по допомогу до всіх, хто сьогодні перебуває при владі – до міського голови, залізничників, депутатів усіх рівнів. Чи знайдуть адекватне рішення, і чи зуміють вирішити проблему, яка виникла не сьогодні, покаже час.

Анатолій ГОРОБЧУК

Джерела і література:

М.Вдовиченко. Будівництво об’їзної почалося (репортаж) // «Радянський Шлях», №14 (12883) від 24.01.1986 р., с. 1.

М.Вдовиченко. Відкрито рух транспорту між вулицями Волочаївська і Білопільська. // «Радянський Шлях», №114 (13401) від 16.07.1988 р., с. 3.

Відповідь АТ «Українська залізниця» № ЦП-10/87 від 24.11.2021 р. на колективне звернення мешканців м. Бердичева щодо облаштування пішохідного переходу через залізничні колії в межах ст. Бердичів.