Home Історія Історія підприємств, установ Бердичівська теплоелектростанція (міська центральна електростанція)

Бердичівська теплоелектростанція (міська центральна електростанція)

2835
0
SHARE

Вул. Житомирська, 78. На території, що розташована між комплексом споруд Бердичівського РЕМ (ПАТ “Житомиробленерго”) та колишнім шкіроб’єднанням ім. Ілліча, знаходиться корпус Бердичівської теплоелектростанції.

Будівля теплоелектростанції, 2005 р.

Зародки власного виробництва електроенергії у Бердичеві сягають 1900 року, коли концесіонером була зведена перша міська електростанція, яка працювала на кам’яному вугіллі. Збудували її на місці, де нині знаходиться міський пляж (провулок Пляжний). Електростанція мала одну парову машину потужністю у 150 кінських сил та дві динамо-машини, розраховані на 500 ампер струму. Вони забезпечували електроенергією будинки заможних бердичівлян та деякі промислові підприємства міста.

У роки громадянської війни 1917-1921 рр. міська електростанція припинила свою роботу. Із приходом у місто чергової влади (більшовики, Директорія, поляки) нею робились спроби відновити роботу електростанції, але все закінчувалось неспроможністю забезпечити електростанцію вугіллям у достатній кількості. Лише після остаточного становлення нової влади роботу електростанції відновили. У середині 20-х років на її території вже діяло три дизельних установки загальною потужністю 480 кінських сил, два парових котли та два локомобілі у 150 та 120 кінських сил. Спорудили й приміщення механічної та електроремонтної майстерень. Та все ж, виробляючи більш як 500 кіловат-годин, електростанція вже не могла задовольнити зростаючих потреб міста.

У 1920-х роках із розвитком промислових підприємств постало питання електрифікації виробництва. Так, у період із 1926 по 1928 pp. на Першому держшкірзаводі відбулась перша реконструкція, у ході якої збудували власну електростанцію, на базі якої пізніше й була створена міська центральна електростанція. Така ж реконструкція відбулась і на машинобудівному заводі “Прогрес”. Ці дві електростанції не лише покривали власні потреби виробництва в електроенергії, але й забезпечували нею прилеглі до підприємств житлові будинки. Та все ж єдиного електропостачання побутового сектора Бердичева наприкінці 1920-х років не існувало.

У 1929 році на міські електростанції трапилась пожежа. Місто майже на півроку залишилось без електроенергії. І саме тоді вирішили побудувати нову електростанцію – в районі найбільшого на той час промислового підприємства – шкірзаводу імені Ілліча.

1935 рік позначився для Бердичева побудовою і введенням в експлуатацію нової теплової (паротурбінної) центральної електростанції (ЦЕС), яка, як і її попередниці, працювала на кам’яному вугіллі. Нова електростанція розташувалась в промисловій зоні, на базі електростанції Першого держшкірзаводу ім. Ілліча по вулиці Леніна, 78 (нині вулиця Житомирська). На електростанції діяло два турбогенератори потужністю по 3 тис. кВт. На цей час місто вже мало досить розгалужене енергетичне господарство (трансформаторні пункти, повітряні й кабельні лінії), яке охоплювало його центральну частину. Обслуговувало все господарство 430 робітників та 30 працівників інженерно-технічного персоналу.

Із початком німецько-радянської війни електростанція не припиняла свою роботу майже до самого приходу ворожих військ. Після відступу Червоної Армії передбачалось підірвати електростанцію, щоб вона не дісталась ворогу, знищити турбіни та котли. Але цього не відбулось: за однією з версій сапери не встигли виконати роботи з мінування, за іншою – самі робітники електростанції не дали зробити саперам цю справу. Згоріло лише декілька приміщень та складів.

З початком німецької окупації лише через 10 днів – 18 липня 1941 року працівники приступили до відновлення роботи електростанції. Очолив ЦЕС В.І. Кантнер, який до початку війни працював на підприємстві начальником зміни. Йому допомагав головний інженер Р.Д. Стельмахов. 26 липня роботу електростанції відновили. Спочатку було відновлено трансформатор власних потреб, відремонтовано конденсатори турбіни, акумуляторну батарею. Загалом обслуговували електростанцію 243 робітника та 6 осіб інженерно-технічного персоналу.

Електростанція подавала електроенергію у першу чергу на військові об’єкти. Цивільні об’єкти забезпечувались електроенергією зі значними обмеженнями: з 1 січня 1942 року окупаційною владою було введено заборону на використання електроенергії з ранку від 8.30 до 12.00, з 2 годин дня до 4 годин, вночі з 22 до 6 години ранку. А згідно розпорядження місцевої адміністрації, опублікованого 27 лютого 1943 року, заборонялося користуватися “електронагрівними приборами” і ставилася вимога “на протязі трьох днів зняти всі штепсельні розетки”.

5 січня 1944 року Бердичів звільнили від окупантів. Майже відразу розпочались роботи з відновлення стратегічно важливих підприємств міста. Ще 4 січня, фактично в переддень звільнення Бердичева, виконуючим обов’язки директора електростанції призначено Петра Самсоновича Луняка. Він залучив до роботи по відновленню електростанції колишніх її працівників, і вже 10 січня електростанція відновила роботу – електроенергію подали для потреб госпіталю, хлібозаводу, інших важливих об’єктів міста. Щоправда, відновили роботу лише одного генератора (до війни діяло два). Але праця Петра Луняка була нетривалою – він трагічно загинув 25 січня того ж 1944 року. 5 серпня 1948 року 18 робітників та службовців Бердичівської електростанції, які брали активну участь у якнайшвидшому відновленні її роботи після руйнації в роки німецької окупації 1941-1944 рр., представили до нагородження медаллю “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”. У цей період на електростанції вже працювало біля 400 робітників за 4-змінним графіком.

Наприкінці 1940-х років електростанцію очолював Немировський. Приблизно до 1950 року потужностей одного генератора цілком вистачало, бо на основних великих підприємствах працювали власні енергоустановки. Приміщення теплової електростанції (ТЕС) вражало розмірами: площа 50 на 40 метрів, висота до 11 метрів. Вихід пару (t +375°С) — 25 тонн на годину. Щодоби використовувалось 100 тонн вугілля, яке підвозилось по окремій залізничній гілці.

У повоєнний час міська електростанція взяла під своє шефство колгосп ім. Маленкова сіл Катеринівка та Агатівка Бердичівського району. У 1953 році бригада електромонтерів електростанції збудувала електролінію до села Катеринівка, змонтувала трансформатор, інше електрообладнання. Вже у грудні електроенергія прийшла у це село – електролампочки засвітились у приміщенні сільської ради, контори колгоспу, у сільському клубі та ін. Електрифіковані також тваринницькі ферми. Міська електростанція допомагала колгоспу у ремонті сільськогосподарського реманенту, сюди виїжджала агітбригада, комплектувалась пересувна бібліотечка.

У 1950 році до Бердичева прийшов природний газ. У 1952 році розпочалась реконструкція ЦЕС, у 1956 році котли електростанції перевели з кам’яного вугілля на спалення природного газу. Це дало можливість збільшити потужність котельні на 15%, а кількість обслуговуючого персоналу зменшити вдвічі. Того ж року було завершено розширення і реконструкцію електростанції з встановленням двох котлів і турбогенератора потужністю 6 тис. кВт (турбогенератор був німецького виробництва, отриманий по репарації через Головне трофейне управління СРСР).

Таким чином, потужність електростанції збільшилась удвічі і сягнула 12 тис. кВт. На цей час це повністю забезпечувало потреби міста в електроенергії, і не лише міста, а й усіх ближніх сіл. Деякий час надлишок енергії постачався до Житомира. Для працівників електростанції на вулиці Леніна, 39, збудували п’ятиповерховий житловий будинок (уведений у дію в 1958 році), перший поверх будинку зайняв магазин продовольчих товарів “Дружба”.

На початку 1960-х років машинобудівний завод “Комсомолець” провів реконструкцію та розширення власних виробничих фондів, для роботи яких необхідна була електроенергія. Для цього збудували кабельну лінію довжиною 4 км та напругою у 6 кВ. Від цієї ж лінії потім подали струм до вузла зв’язку, де саме у цей час встановили нову телефонну станцію на 3 тисячі номерів (уведена у дію у 1967 році).

Головний щит управління міської електростанції. На передньому плані – черговий інженер щита В.М. Савкевич. Фото з газети “Радянський шлях” від 22.04.1970 р.

Із розвитком Бердичева зростали потреби в електроенергії, але ЦЕС вже не могла їх задовольнити у повному обсязі. У 60-х роках по всій країні впроваджувалась концепція єдиних енергетичних систем: будувались високовольтні лінії електропередач (110 кВ), за допомогою яких значні потужності передавались від теплових, атомних і гідроелектростанцій до промислових зон та великих міст. Збудували таку лінію й до Бердичева. Для отримання електроенергії від неї на північній околиці Бердичева (поряд із Трикутником) збудували розподільчу станцію 110/35/10 кВ “Бердичів” (згодом до неї додалась ще одна підстанція “Ново-Бердичівська” по вулиці Спартаківській). У 1966-1967 роках проведено реконструкцію електропостачання всього міста: збудували кабельні підземні та повітряні лінії напругою 10 кВ, встановили трансформаторні підстанції, які понижували напругу до промислової 380 В (220 В для побутових споживачів).

У зв’язку з цими змінами у 1971 році міська електростанція, як малопотужна і неекономічна, була зупинена, а турбогенератори демонтували. На цьому історію бердичівської електростанції можна було б і закінчити. Але в її приміщеннях залишилась котельня, котра забезпечувала теплом (парою та гарячою водою) шкірзавод, щойно збудований м’ясокомбінат, прилеглі підприємства та цілий житловий масив.

Стан головного корпусу електростанції, 2011 р.

З 1971 по 1996 рр. колишня ТЕС, перепрофільована у котельню, знаходилась на балансі району електромереж (РЕМ) системи обленерго. Із метою збільшення тяги під час спалення газу у 1991 році поряд із котельнею збудували тягову трубу, висота якої становить 90 метрів.

Панно, що знаходиться на одному з поверхів електростанції, 2011 р.

Період загальнодержавної економічної скрути початку 1990-х років позначився на економічних показниках котельні. Утримування подібного теплового виробника у ці роки стало вкрай невигідним, збитковим. Найбільший споживач її теплопродукції в особі шкіроб’єднання ім. Ілліча висловив тоді прагнення взяти котельню в оренду. На перший погляд, це був вигідний варіант: своя котельня, здешевлення витрат і т. д. Але погосподарювавши впродовж двох років, шкіроб’єднання повідомило про відмову від оренди. Так, фактично котельня залишилась напризволяще зі старим зношеним обладнанням. Мешканцям мікрорайону м’ясокомбінату (а це біля 12 тисяч жителів) така ситуація загрожувала морозними вечорами у власних оселях.

У 1998 році Бердичівська міська рада прийняла рішення про виділення коштів на термінову підготовку котельні до зими і про припинення у зв’язку з цим на певний час усіх інших бюджетних витрат. Було встановлено чотири нових водогрійних котли потужністю 2,5 ГКал кожен, ці роботи обійшлися бюджету міста у суму біля 450 тис. грн. Котельню передали на обслуговування до КОП “Бердичівтеплокомуненерго”.

З початку 2000-х років, із розвитком мереж мобільного (стільникового) зв’язку трубу котельні, висота якої на цей час є найбільшою у місті (у 2012 році її перевершила щогла Концерну радіомовлення, її висота становить 140 м.), почали використовувати для розміщення антенно-фідерних пристроїв операторів зв’язку.

Нині котельня діє в приміщеннях колишньої електростанції та забезпечує теплом прилеглий мікрорайон м’ясокомбінату.

Джерела і література:

Панчук М. Добре працюють цесовці. // “Нова Доба”, №18 від 30.09.1941 р.

Колесник Е. Для подальшого розвитку сільського господарства. // “Радянський шлях”, вересень, 1953 р.

Демиденко В. Енергетики. // “Радянський шлях”, №144 (9065) від 13.09.1969 р.

Сокальський Ю. “Тепловий удар” бердичівської теплоелектростанції (дослідження проблеми). // “Бердичів”, №46 (249) від 14.11.1998 р.

Запорожан А. Невідомі сторінки з історії Бердичева. // “РІО Бердичів”, №1 (1067) від 04.01.2013 р.

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here