Home Історія Історія Бердичівщини Іванківці

Іванківці

1409
0
SHARE

До складу Семенівської територіальної громади входить село Іванківці. У селі бере початок річка Безіменна, права притока Гнилоп’яті.

Існує декілька легенд щодо походження назви села, і всі вони пов’язані з сусіднім селом Семенівка. Одна з легенд розповідає про двох синів заможного купця – Семена та Івана. Коли батько лежав при смерті, то подарував синам землі, території яких були названі на їх честь. За другою легендою двоє братів-козаків Семен та Іван оселились на обох берегах річки. Поблизу них стали селитися люди. У свою чергу поселення на лівому березі ріки стали називати Іванківці, а на правому – Семенівка. Третя легенда повідомляє, що це були реєстрові козаки, яким цар Олексій Михайлович «дарував» за службу у війську ці землі. Хутори, які започаткували ці козаки, поступово поповнювались їхніми нащадками і перетворились у села, а Іван та Семен щороку зі своїми побратимами їздили в Січ до Великого Коша на Гетьманську Раду.

Село відоме з другої половини ХVII століття. За переказами селом Іванківці у ХVІІІ столітті володів шляхтич Якубовський, який програв Іванківці у карти шляхтичу Яну Журавському: «З кінця ХVІІІ століття село належить поміщикам Журовським: Костянтину, шамберляну (камергеру) королівського двору, Марцелію (з 1817 р.), Еугеніушу, Ігнатію».

1820 року пан Журавський будує у центрі села палац з прибудовою та баштою, влаштовує цегельний завод та інші господарчі приміщення. У панській конюшні знаходилось кілька десятків породистих рисаків.

Колишній палац Журавських, с. Іванківці, вересень 2011 р.

На час своєї появи житловий корпус і флігель були виконані в єдиному стилістичному ключі та являли собою зразки будівель пізнього класицизму. Про це свідчить винятковий аскетизм їх об’ємів, мінімальна кількість архітектурного декору. Відхід від канонічної схеми побудови явно виражений у його неоднорідності по висоті – при дотриманні традиційної для класицизму симетричності, внутрішня функціональна структура відображена у трактуванні головного корпусу палацу: до найвищої (двоповерхової) частини, де розташовувались парадні апартаменти, з обох торців примикають одноповерхові крила, де містились житлові кімнати.

Господарчі споруди палацового комплексу Журавських, с. Іванківці, вересень 2011 р.

З часом садибу розбудували – розширилась номенклатура господарських будівель, створено паркову зону та штучний ставок. Також неоготичних рис надали новоспорудженим стайням, конюшні, в яких утримували скакунів виведеної англо-арабської породи (вони неодноразово вигравали престижні перегони в Європі), спорудили вежу, що поєднувала між собою ці дві будівлі. Для досягнення стилістичної єдності ансамблевих будівель, саме у період розбудови садиби звели аттикову стінку, декоровану прямокутними створами. Палацовий корпус, реконструйований у такий спосіб, було поєднано галереєю з флігелем, а її фасади зі сторони парадного двору розчленовувались нішами стрільчастої форми. Таким чином, архітектурні складові ансамблю цілком відповідали новому романтичному світобаченню.

Александер Пшездзецький
Alexander Przezdziecki (1814-1871).

Як і переважна більшість садиб аристократії середини XIX ст., садиба в Іванківцях була значним осередком культурного життя. До кінця століття власники накопичили значні зібрання мальовничих полотен, колекції меблів і порцеляни. Існувала значна бібліотека тогочасної польської і французької літератури мовою оригіналу. Дослідник історії Волині Олександр Пшездзецький відвідав Іванківці у період активного функціонування садиби (1840-ві рр.) і залишив наступні спогади: «…не звертай уваги ані на розпланований зі смаком дідинець Міклера (Діонісій Міклер (Маклер, Мак Клер) – талановитий паркобудівничий ірландського походження, який розпланував на Україні понад сорок пейзажних парків), ані на садибні будинки чудової архітектури. Якщо ти є любителем образотворчого мистецтва, проси увійти до кабінету картин, замкнися в ньому, напийся солодкого почуття краси». Пшездзецький прямо вказує на те, що «музей образотворчого мистецтва утворювали дві кімнати, в яких, крім французьких і фламандських полотен, крім пейзажів, майже всі італійські школи зібрав власник – пристрасний шанувальник живопису». На жаль, до нашого часу колекція не збереглась: шедеври частково вивезли до Києва, Польщі, полотна розпорошені по численним маєткам Журавських в Україні та за її межами.

Цікаво, що ансамбль будівлі пройшов практично неушкодженим крізь перипетії громадянської війни 1918-1921 рр. та Другої світової війни. Досі збереглися декоративні шати окремих інтер’єрів, що дає нам можливість познайомитися зі зразком типової поміщицької садиби середини XIX століття. Не пощастило лише іншим спорудам – тривалий час у скаліченому манежі зберігали зерно. Незважаючи на прохання на початку 2000-х взяти комплекс маєтку Журавських на державний облік як пам’ятку архітектури, обласна влада цю пропозицію відхилила. Увесь цей час декоративна башта розбиралася місцевими вандалами на цеглу та металеві перекриття, що призвело у листопаді 2011 року до її руйнації. Довершили справу співробітники МНС України, які змушені були розібрали башту остаточно.

У 1843 році у селі на місці старого православного храму спорудили нову дерев’яну церкву в ім’я Святого Димитрія, якій встановили 7-й клас.

У 1860 році у селі відкрили церковно-приходську школу, в якій з наступного року навчалося 17 дітей: 12 хлопчиків та 5 дівчат.

Згідно статистичних даних Бердичівського повіту за 1864 рік у Іванківцях проживало 742 жителі (702 сповідували православну віру, 40 – римо-католики). На цей час власнику Іванковецького помістя Марцелію Костянтиновичу Журавському належать також великі земельні наділи в Уманському повіті з резиденцією у селі Майданецьке (нині село у Черкаській області).

У 1865 році в селі нараховувалось 93 садиби, у користуванні селян перебувало близько 40 десятин землі. Станом на 1 січня 1900 року в селі вже був 191 двір, тут проживали 1261 житель, з яких 647 чоловіків та 614 жінок. Землі рахувалось 1723 десятини. Власник села Ігнатій Євгенович Журавський володів 987 десятинами, у церкви перебувало 35 десятин, у користуванні селян – 701 десятина. Керував поміщицьким господарством управляючий Іван Станіславович Малаховський. У селі діяли два вітряка, пожежна частина складалась із 5 діжок та 5 багрів. Запасний продовольчий капітал селянської общини становив 4006 рублів 82 копійки.

Революційні події 1917 року примусили власника помістя пана Журавського виїхати до Варшави, туди ж він забрав своїх племінних рисаків.

У березні 1918 року в Іванківцях створили революційний комітет (ревком) на чолі з матросом Лясовим, якого більшовики надіслали до Іванківець. Ревком розділив панське майно та землю між селянами. На початку 20-х років перший поверх колишнього панського маєтку віддали під школу, де вона знаходиться і по сьогодні. У довоєнний час та перші роки по війні школа була найбільшою в Бердичівському районі.

11 жовтня 1922 року в Іванківцях був організований партійний осередок із 7 комуністів. 27 жовтня цього ж року було прийнято рішення про організацію в селі комуністичної спілки молоді, жіночої організації та трудової хліборобської артілі. Головою артілі обрали Митрофана Савича Захарчука. Діяла в Іванківцях і єврейська комуна під назвою «Червоні зорі», її члени проживали в одній із частин палацу Журавських.

Митрофан Захарчук став і першим головою колективного господарства під назвою «Комунар», яке у 1931 році утворили з декількох окремих артілей. Кампанія колективізації проходила досить складно, під лозунгом ліквідації куркуля як класу і боротьби з «ворогами народу», а тому зустрічала певний опір селян, адже за тогочасними мірками куркулями вважали тих селян, які мали клуню, корову, коней, свиней, курей, сани, плуг тощо, були дещо працьовитішими за інших.

Жахливим наслідком політики колективізації, жорстокої боротьби з куркульством і виконання будь-якою ціною плану хлібозаготівель став Голодомор 1932-1933 років, який страшним катком прокотився селом: лише за офіційними даними в селі голодувала 41 сім’я, серед голодуючих майже половина були колгоспниками. За даними сільської ради у цей час загинуло 137 чоловік (у той же час у сусідній Семенівці загинуло 46 чоловік). Як згадувала жителька села Станіслава Федорівна Поліщук, «в селі людям не вистачало їжі. Жителі села постійно скаржилися на недоїдання. А в кінці 1932 і особливо в 1933 році від голоду в селі почали пухнути і вмирати люди. Їх трупи лежали скрізь. Старші, хто мав ще сили, підбирали їх і відвозили на кладовище, без труни закопували в загальній ямі».

У 1989 році в середній школі села Іванківці за ініціативи тогочасного директора школи Петра Костюка, члена бердичівської організації Народного Руху України за перебудову, утворюється шкільне краєзнавче товариство «Берегиня». Одночасно з цим учнями та педколективом розпочинається робота по вивченню матеріалів та збору спогадів жителів села Іванківці про Голодомор 1932-1933 років. На той час було встановлено прізвища 119 померлих іванківчан. Братські могили – місце поховання жителів села, що вмерли від голоду – розшукувати не довелося: вони збереглися завдяки сторожу кладовища В.Г. Рибінському.

На місці впорядкованих могил силами школярів середніх та старших класів насипано невеличкий курган та встановлено дубовий хрест висотою 6 метрів в пам’ять про невинних жертв Голодомору. 10 червня 1990 року відбулася громадська панахида на вшанування невинно загиблих односільчан. Хрест освятив отець Богдан, священик Свято-Миколаївського храму міста Бердичева. 26 листопада 2005 року біля могил заново встановили два дерев’яних хрести.

Важкі роки німецько-радянської війни не обминули Іванківці. У липні 1941 року бійці Червоної армії протягом тижня вели оборонні бої проти наступаючого ворога. Село окупували 12 липня.

Село Іванківці звільнили від окупанта 31 грудня 1943 року. Після боїв 1941 та 1944 рр. у центральній частині села з’явилась братська могила, в якій поховані 18 воїнів: із них 3 воїни 15-ї танкової дивізії, які загинули 14 липня 1941 року в оборонних боях, та 15 воїнів 45-ї танкової бригади, 183-ї та 305-ї стрілецьких дивізій, які загинули або були смертельно поранені 29-31 грудня 1943 року в боях за звільнення села від нацистських окупантів. У 1957 році на могилі встановили бетонну скульптуру воїна з меморіальним написом на постаменті, у 1976 році вертикально ліворуч від неї встановили 5 плит з мармурової крихти (1,2 м × 80 см) з іменами воїнів-визволителів та на честь 118-ти воїнів-земляків, які загинули в роки Другої світової війни.

У 1980 році на місці братської могили споруджено меморіал: зліва і справа від скульптури укладено по одній плиті з чорного граніту (розміром 0,7 × 1 м) з присвятними написами, а позаду скульптури вертикально встановлені 12 плит з чорного граніту (розмір 0,7 × 1 м) з прізвищами воїнів-визволителів та воїнів-земляків, які загинули в роки Другої світової війни. Поряд з плитами розміщено стелу з білими журавлями, що символізують душі загиблих воїнів (у 2010 році стелу демонтували).

Ще одна братська могила знаходиться на сільському кладовищі: тут поховані командири танків Т-34 гвардії старшина Майков Олександр Костянтинович (1922-1943) і гвардії лейтенант Макаров Олександр Іванович (1922-1943) – воїни 45-ї гвардійської танкової бригади, які загинули в бою 30 грудня 1943 року, визволяючи село Іванківці від окупантів. У 1960 році поряд з могилою встановлено бетонну скульптуру «Скорботний воїн» з присвятним написом на постаменті.

Загалом 300 жителів села воювали на фронтах Другої світової, 118 із них полягло на полях боїв. Про відвагу вихідців із села свідчать їх нагороди. Так, Б.І. Ягущин за проявлені мужність та героїзм нагороджений найвищою відзнакою – орденом Леніна, а його односельчанин А.І. Петрик став повним кавалером орденів Слави.

Після вигнання окупантів жителі села приступили до мирної праці. Були відбудовані зруйновані війною будинки, зарівняно окопи та вирви від бомб та снарядів на полях колишніх боїв.

У 1951 році, виконуючи рішення КПРС щодо укрупнення господарств, колективне господарство «Комунар» села Іванківці та колгосп «Жовтень» села Семенівка об’єднались. Новоутворений колгосп спочатку називався «Комунар», а з 1964 року отримав ім’я партійного діяча Павла Постишева. Центральна садиба господарства розмістилася в Семенівці, а в Іванківцях працювала рільнича бригада. Колгосп спеціалізувався на відгодівлі свиней та вирощуванні великої рогатої худоби.

У володінні колгоспу імені Постишева у 60-70-ті роки діяло 2 млини, завод по виготовленню трав’яного борошна. За підсумками соціалістичного змагання у 1971 році колгосп був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. 92 трудівники були відзначені трудовими нагородами. Серед них свинарка О.А. Мельникова була нагороджена орденом Леніна, її колега Л.О. Лабунець – орденом Трудового Червоного Прапора. Такої ж нагороди були удостоєні ланкова М.М. Вишневська, ланковий Є.П. Ткачук, механізатор В.Д. Горностай, бригадир О.М. Слободянюк, голова колгоспу С.О. Нечипорук, орденом «Знак пошани» нагороджено В.І. Певоту, медаллю «За трудову доблесть» – свинарок О.А. Ваколюк та М.П. Орлікову, ланкову М.О. Ґедзь.

Генеральний план села Іванківці, розроблений Держбудом УРСР (“Гипрогражданпромстрой”, Житомир).

У колгоспі ім. Постишева у 80-і роки стали активно розвивати соціальну інфраструктуру. В Іванківцях завершувалося будівництво торгівельного комплексу із залою для проведення обрядів. Тут також збудували дитячий садочок на 40 місць, повним ходом йшло асфальтування доріг. Поступово розв’язувалася проблема газифікації села.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 907 осіб, з яких 385 чоловіків та 522 жінки. За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 684 особи.

У зв’язку з розпадом СРСР, утворенням незалежної держави, руйнуванням старих економічних зв’язків та переходом до ринкових відносин в економіці круто змінилися й форми організації виробництва. Колгосп ім. Постишева занепав. Наприкінці 90-х колгоспні землі розпаювали, на базі взятих в оренду земельних паїв у селі з’явилось господарство ПП «Климчук», яким до сьогодні успішно керує підприємець Микола Петрович Климчук. Він доклав чимало зусиль для відродження сільськогосподарської галузі в Іванківцях. Нині це господарство займає передові позиції в сільському господарстві Бердичівщини. А майнові паї колгоспників тепличного комбінату викупило ТОВ «ФАКТ», зареєстроване в Іванківцях. Нині тут вирощують троянди.

За часів незалежності в селі Іванківці започаткували традицію відзначення свята Івана Купала. Щороку у ніч на 7 липня під час свята на центральній галявині села збираються жителі Іванківців та сусідніх сіл, на святі відтворюють народні обряди: плетіння вінків, прикрашення Марени, запалення вогнища і стрибки через нього. Наприкінці до традиційних елементів свята додаються й сучасні – яскравий салют та молодіжна дискотека.

Іванківці – батьківщина співачки, народної артистки України (1992 р.), художнього керівника академічного театру музики, пісні і танцю «Зоряни» Антоніни Миколаївни Червінської (Шеретун) – кавалера орденів «Княгині Ольги» ІІІ і ІІ ступенів та «Святого Володимира». Вона – лауреат Кіровоградської обласної премії імені В.Винниченка, Почесний громадянин міста Селед (Угорщина).

В Іванківцях народився і зростав Олег Петрович Лежнюк. Батько Олега загинув на фронті, мати працювала вчителькою початкових класів у Іванковецькій школі. У 15-річному віці юнак залишає село, і стає вихованцем військового училища. На різних постах дослужується до полковника. Олегу Петровичу запропонували роботу у Ленінградському військовому училищі зв’язку. Через деякий час він був переведений до міста Києва, де продовжував навчати офіцерів радіозв’язку. Олег Петрович – професор спеціальної кафедри №4 інституту спецзв’язку та захисту інформації Національного Технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», заслужений працівник освіти України, кандидат педагогічних наук, доцент, автор (співавтор) понад 90 наукових та навчально-методичних праць.

Іванковецькі корені має депутат Житомирської обласної Ради народних депутатів Олександр Дмитрук.

Сільська рада в Іванківцях діяла до 7 вересня 2016 року. 15 жовтня 2016 року у відповідності до адміністративно-територіальної реформи, яку запровадили в Україні, на Бердичівщині з’явилась Семенівська територіальна громада. До її складу увійшло й село Іванківці.


Іванківці з висоти пташиного лету, осінь 2020 р.:

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here