Як зникають вулиці Бердичева

За визначенням вулиця – це простір між будинками всередині містечка, призначений для пересування людей, проїзду транспорту. А ще вулиця – це своєрідна кровоносна система, яка з’єднує містечко в одне ціле.

Із розростанням поселення, будь то село чи місто, мережа вулиць лише збільшується, вона також розростається. Але це аж ніяк не аксіома. Буває так, що вулиця, яка існувала століттями, раптово зникає. Не сказати, що безслідно – вона завжди залишає по собі сліди, хоча побачити їх вдається не кожному.

Наш Бердичів у цьому сенсі не унікальний – зі своїм зростанням збільшувалась і кількість його вулиць, провулків та площ. Так, якщо у середині XIX століття, коли Бердичів отримав статус міста, в ньому нарахували 91 вулицю разом із провулками, то на сьогодні їх – 343.

Але варто згадати й про інший бік цього процесу. Адже у ході розростання наша вулична мережа зазнала й відчутних втрат – декілька десятків вулиць та провулків безслідно зникли з обличчя міста.

Ось, приклад, вулиця Зелінська, яку за радянської влади перейменували на вулицю імені Стаханова. Свій початок вона брала від площі Соборної (Радянської) та простягалась паралельно вулиці Мостовій аж до самої річки. Саме на ній збудували п’ятиповерхівку з магазином “Світанок” (його під’їзди виходять на цю вулицю), а поряд стояв відомий старожилам “Голубий Дунай”. Ще нижче знаходиться житловий будинок, третій поверх якого добудували в 70-х роках.

Та тривалим існування цієї вулиці не назвеш. У 1950-х роках перед міською владою постало питання виділення додаткової земельної ділянки для машинобудівного заводу “Комсомолець” (нині ПрАТ “Беверс”), який на той час мав грандіозні плани – з виготовлення окремих деталей перейти на повноцінне виробництво верстатів. А для цього необхідні нові виробничі площі. Це прохання виробничників задовольнили. Приватну забудову знесли, вивільнену ділянку передали заводу, а п’ятиповерхівка зі “Світанком” та житлова триповерхівка відійшли до інших вулиць – відповідно Красіна (сучасна Мостова) та Воровського (сучасна Максима Залізняка).

Розглядаючи дореволюційні карти міста, гортаючи сторінки газет довоєнного часу допитливий читач зустріне вулицю, яка мала доволі дивну назву – Агеєвська. Звідки пішла ця назва, достеменно невідомо. Можливо, назва походила від прізвища заможного городянина, який тут проживав. Але цілком вірогідно, що її коріння значно глибше, адже це прізвище походить від імені Агей, що має древньоєврейське походження і утворене від іудейського поняття “haggai”, що означає “урочистий, святковий”. Ось така собі “святкова” вулиця.

Знаходилась вулиця Агеєвська в самому центрі міста, неподалік від єврейської лікарні, яка займала колишній палац Радзивіллів. Погляньте на фрагмент карти міста за 1874 рік. На ній видно, що Агеєвська, на той час ще провулок, з’єднує вулицю Білопільську (нині Європейську) з вулицею Іванівською. До сьогодні збереглись декілька будинків, споруджених саме на цій вулиці. Один із них – будинок по Європейській, 52, збудований у 1914 році. Ви звернули увагу, яку орієнтацію має цей будинок? Так, його фасад виходить саме на вулицю, а не на безіменний нині проїзд до обласного госпіталю. Згадавши про обласний госпіталь, варто зазначити, що корпус його фізіотерапевтичного відділення також з’явився саме тоді, коли існувала Агеєвська. У цьому корпусі діяла водо-світло-грязелікарня, яка у повоєнний час стала основою обласного госпіталю інвалідів війни, відомого нині як КНП “Госпіталь ветеранів війни”, а відділення водно-лікувальних процедур діє тут і сьогодні.

На карті Бердичева 1926 року Агеєвська вже має статус вулиці та подовжилась до Махнівської (нині вулиця Вінницька). На більш давніх за цю картах видно, що Агеєвська плавно огинала невеликий ставок. З часом ставок замулився, його засипали землею, а 1978 року на цьому місці з’явився новий лікувальний п’ятиповерховий корпус. Саме у цей час остаточно зникає як напрям і вулиця Агеєвська, хоча остання офіційна згадка про неї датується 1937 роком.

Згадувана вище вулиця Іванівська теж має цікаву історію. Іванівська брала свій початок біля стін гімназії на Училищній (нині Гуманітарна гімназія №2) і проходила паралельно вулицям Білопільській та Махнівській, впираючись у вулицю Данилівську (Фрунзе). У 1925 році її перейменували на вулицю імені Боровського, у 1927-у – на Урицького. Але на цей час вона вже значно укоротилась за рахунок хаотичної розбудови приватного сектору. Довершив справу Генеральний план, прийнятий у 1955 році, – у відповідності до нього у 60-х роках весь мікрорайон забудували п’ятиповерховими “хрущовками” так званого 216 кварталу. Та фрагментарні залишки цієї вулиці все ж де-не-де залишились – наприклад, це частина вулиці Сергія Ковтуна (колишня Урицького).

Поступове зникнення вулиць та нерозторопність влади у питаннях наведення ладу з нумерацією та назвами вулиць призводили часом до цілком комічних ситуацій. Так, у 1955 році жителі міста у місцевій газеті «Радянський шлях» поскаржились на те, що з-за відсутності табличок на будинках важко не те, щоб віднайти необхідну адресу, декотрі жителі взагалі не знають своєї домашньої адреси. “І справді, як тут знатимеш, наприклад, назву вулиці, що за пропискою міліції іменується Комінтерна, в рішенні міськради про утворення виборчих округів ця ж сама вулиця названа Гречеською, а на одному з будинків, розташованих на цій вулиці, прибита табличка з написом: Івановська”, – писала в газеті П. Хмельова.

Хоча Іванівська зникла, але як логічне її продовження у цьому мікрорайоні з’явилась нова вулиця, яка успадкувала не лише напрям (на село Семенівку), але й ім’я. Ця нова Іванівська вулиця так і зветься – вулиця Новоіванівська.

Ми згадали історію лише декількох вулиць, які існували в Бердичеві. Про історію інших дізнавайтесь із подальших розповідей.

Анатолій Горобчук