У незалежній Україні (1991-2020 рр.)

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків у Москві здійснили спробу державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що з огляду на начебто хворобу Президента СРСР Михайла Горбачова його обов’язки виконуватиме віце-президент Геннадій Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП – Государственный комитет по чрезвычайному положению). У зверненні заколотники оголосили про введення надзвичайного стану в деяких районах СРСР, припинення виходу більшості ЗМІ.

Жителі Бердичева та району зустріли події 19 серпня в Москві з тривогою та надією. Серед них були такі, що з обуренням сприйняли звістку про переворот. Були й такі, що відкрито підтримали дії ДКНС. На Центральному телебаченні (у Бердичеві на цей час жителі мали можливість переглядати лише два ефірних телевізійних канали) 19 серпня припинилась трансляція запланованих програм, натомість йшли екстрені випуски новин із сюжетами на підтримку ДКНС, у перервах між якими транслювали балет “Лебедине озеро” (цей балет стане своєрідним медіасимволом серпневих подій 1991 року). По радіо в цей час транслювали лише класичну музику.

Не маючи змоги отримати достовірну інформацію (центральні газети не вийшли), багато бердичівлян звернулись до альтернативних джерел – закордонних радіостанцій “Голос Америки” та “Свобода”, які вже можна вільно прослуховувати в ефірі. Власне, від них люди дізнались про введення регулярних військ у Москву, спротив хунті з боку президента РРФСР Бориса Єльцина та Верховної Ради РРФСР.

19 серпня, відразу після заяви ДКНС, партійно-господарське керівництво Бердичівського району (на цей час обидві головні посади – голови районної Ради і голови виконкому районної Ради обіймав Василь Сухораба, посаду першого секретаря райкому партії – Віталій Мостовий) терміново скликало нараду, на яку запросили керівників господарств і організацій, голів виконкомів сільських і селищних Рад, секретарів партійних організацій. На нараді районне партійне керівництво фактично підтримало дії ДКНС. Серед іншого також прозвучало, що необхідно поставити на місце редакцію газети «Радянський шлях». Навіть погрожували звільнити редактора газети Петра Яцюка при першому ж прояві чогось такого, що не сумісне з думкою районного керівництва. Висловився також перший секретар райкому Віталій Мостовий, який перед секретарями партійних організацій поставив завдання сміливо йти в маси і роз’яснювати необхідність та правильність всього того, що сталося в Москві. Як результат, перший же номер газети після вчинення путчу взяли під цензурний нагляд: на газетних полосах, які готували для друку на типографії, залишився автограф заступника голови районної Ради народних депутатів В.О. Шевчука – «Прочитано. Шевчук».

Аналогічну нараду 20 серпня о восьмій годині ранку скликало й партійно-господарське керівництво міста. Вели нараду голова міської Ради народних депутатів В.О. Волощук та другий секретар міськкому КПУ В.М. Мальцев (посаду першого секретаря міськкому КПУ обіймав Анатолій Андрійович Ясенко, який на цей момент перебував у відпустці). Володимир Волощук ознайомив присутніх із Законом Союзу РСР «Про правовий режим надзвичайного стану». Він більш стримано, ніж його колеги з району, висловився щодо подій у Москві, закликав господарське керівництво міста до спокою, порядку, зваженості, дисципліни, у той самий час не висловлюючи свого ставлення до дій ДКНС. На нараді присутній кореспондент міського комітету радіомовлення Микола Михайлович Швирьов, який здійснив запис виступу голови. Наступного дня, 21 серпня, об 11.30 год. по місцевому радіо транслювався скорочений виступ Володимира Волощука. Цей виступ багато хто сприйняв як схвалення Волощуком «надзвичайного стану» хунти. Виступ викликав обурення з боку значної частини депутатського корпусу міста. Депутатська група «Дія», міські організації Народного Руху, Демократичної партії України опублікували заяву, в якій осудили дії голови міської Ради.

Після остаточної перемоги над ДКНС та прийняття Верховною Радою України Акту проголошення незалежності ситуація в Бердичеві та районі стабілізувалась. 26 серпня розпорядженням голови міської Ради департизуються (виводяться з їх структур партійні органи) міськвиконком, відділ ВС, міськвідділ УКДБ. Відповідно постанови Верховної Ради Володимир Волощук на період роботи на посаді голови Ради припинив перебування в лавах Комуністичної Партії. Також відбулась департизація в установах та закладах міста та району, 27 серпня оголосила про свою департизацію газета «Радянський шлях», а також повідомила, що виключила з рядів своїх засновників міський і районний комітети Комуністичної Партії України.

28 серпня скликано позачергову сесію міської Ради. На сесії серед іншого депутати обговорили дії Володимира Волощука під час заколоту. Багатьох обурювала його позиція, виголошена у виступі, що прозвучав по радіо 21 серпня. Більшість депутатів вимагали повторно прослухати запис, аби зробити остаточні висновки. Але, як з’ясувалось, запис виступу не зберігся. Депутати навіть створили спеціальну комісію, якій доручили проаналізувати дії посадовців у серпневі дні, але у результаті ніяких компрометуючих посадовців дій так і не виявили.

Загалом, позачергова сесія міської Ради тривала два дні, які пройшли в гострому, у деякі моменти бурхливому обговоренні політичної ситуації в місті та країні. Впродовж наступних тижнів та місяців суспільне та політичне життя Бердичева повернулось у звичне русло. Життя міста в цей час сколихнула лише акція сторожа ремонтно-будівельного управління Леся Мальованого. Наприкінці вересня він від козацтва (як він сам себе представив) оголосив голодування з вимогою негайного підняття українського національного прапора над міською радою депутатів трудящих, демонтажу памʼятників Леніну і Котовському, перейменування вулиць і площ, передачу віруючим костелу і кляштору, вшанування жертв комуністичного режиму. Акція мала серйозне громадське значення, проте прихильників голодуючого в місті не знайшлося. Більшість бердичівлян на той час вважали його вчинок не логічним.

Як відомо, 24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла історичний документ – Акт проголошення незалежності України. Серед народних депутатів України, які приймали цей історичний документ, перебував і депутат від Бердичівського виборчого округу №156 Олексій Хилюк. 4 вересня 1991 року над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор. Бердичівська міська рада народних депутатів на дев’ятій сесії 21-го скликання 17 жовтня 1991 року також вирішила врахувати історичну традицію українського народу та підняти український національний синьо-жовтий прапор над будівлею міської ради, що й було зроблено того ж дня (за спогадами, прапор попередньо освятили у Свято-Миколаївському храмі). Серед депутатів, які взяли участь у встановленні прапору, були Олексій Хилюк, голова міського осередку Народного Руху України Павло Передрій, депутати Володимир Юрачковський, Леонід Нагорний, Сергій Нецевич та Людмила Ковалик.

Події серпня 1991 року вплинули як на всі аспекти життя нашого міста, так і на подальшу долю осіб, які відігравали помітну роль у тих подіях. Так, через рік Володимир Олександрович Волощук полишив посаду голови міського виконавчого комітету та відійшов від активної діяльності в органах самоврядування. У серпні 1992 року він очолив Бердичівський хлібозавод, яким керував впродовж наступних семи років. Перший секретар райкому партії Віталій Федорович Мостовий з огляду на заборону в серпні 1991 року КПУ полишив посаду секретаря райкому та у жовтні того ж року обійняв посаду заступника генерального директора об’єднання плодоовочевих радгоспів, згодом очолив це об’єднання. Перейшов до приватних підприємницьких структур перший секретар міськкому КПУ Анатолій Ясенко – він очолив ТОВ «ВЕКАМ», яке займається постачанням та розповсюдженням лікарських препаратів. Голова районної Ради і голова виконкому районної Ради Василь Петрович Сухораба й надалі обіймав керівні посади у Бердичівському районі. Згодом окремі посадовці за вагомий внесок у соціально-економічний розвиток міста та району отримали звання Почесного громадянина: Волощук В.О. – міста Бердичева (1999 р., посмертно), Сухораба В.П. і Мостовий В.Ф. – Бердичівського району (відповідно 2010 і 2011 рр.).

Трагічно склалася доля головного редактора міськрайонної газети “Радянський шлях”, активного прибічника демократичних перетворень у країні Петра Сидоровича Яцюка. 2 жовтня 1991 року у прес-центрі редакції відбулась зустріч редакційного колективу з громадськістю Бердичева і району з нагоди заснування дискусійного клубу “Незалежність”, ініціатива створення якого належала Петру Сидоровичу. Зібралися люди різних політичних поглядів, різні за віком, професією і вподобаннями, які енергійно, часом на підвищених тонах, обговорювали шляхи становлення та зміцнення молодої української держави. Виношував редактор і задум змінити багаторічну назву очолюваного ним видання. Однак втілити задуми у життя Петру Яцюку не судилось… Наступного після засідання дискусійного клубу дня його серце навіки зупинилось.

Тут слід згадати і ще про одну подію – відзначення чергової річниці Жовтневої революції. Комуністичну партію заборонили, величний колись СРСР розпадався, йшли останні місяці його існування. Одне з головних свят країни – з величними мітингами, парадами, щорічним широким відзначенням почало втрачати свій сенс. 7 листопада 1991 року святкового параду фактично не було – на Жовтневій площі відбувся мітинг з нагоди 74-ї річниці Жовтневої революції, ініціатором проведення якого стала міська рада ветеранів війни і праці, очолювана Віктором Томашевським. Попередньо, за дванадцять днів до того, рада ветеранів одержала дозвіл від міськвиконкому на проведення даного заходу.

О десятій годині ветерани зібрались біля міськвиконкому. Відкрив мітинг перший заступник голови міськвиконкому, народний депутат України Олексій Хилюк. Учасники мітингу поклали корзини квітів до пам’ятників В.І. Леніну, на братській могилі жертв революції, комсомольцям-підпільникам років Великої Вітчизняної війни та, як віяння нового часу, до пам’ятного знаку жертвам сталінських репресій, що знаходиться на єврейському кладовищі.

На шляху до Вічного вогню ветеранам зустрівся відомий у місті своїм голодуванням Лесь Мальований. На грудях у нього був плакат у пам’ять жертв «комуністичного терору», а в руках він тримав синьо-жовтий прапор. Але найбільше ветеранів обурило те, що стояв Мальований на шматку червоної матерії. Вмить червона матерія, котра в очах ветеранів завжди символізувала прапор революції, була вирвана з-під ніг «зухвалого протестанта». А разом з тим уже під ногами опинився синьо-жовтий прапор та й сам Лесь Мальований. Варто зазначити, що через кілька місяців після цих подій Леся Мальованого було знайдено у парку шкірзаводу мертвим.

Наступного 1992 року міська рада ветеранів та міський осередок Соціалістичної партії України з нагоди 75-ї річниці Жовтневої революції знову організували мітинг на Жовтневій площі. Але свято проходило з нотками легкого абсурду. Так, після вступного слова голови ради ветеранів Віктора Томашевського, який підкреслив невмирущі традиції Великого Жовтня, військовий духовий оркестр виконав національний Гімн «Ще не вмерла Україна…». Коли ж до підніжжя пам’ятника В.І. Леніну поклали квіти, зазвучала мелодія «Ленин всегда живой…». На мітингу також виступили голова виконкому Олексій Хилюк, ветерани Комуністичної партії і Великої Вітчизняної війни Олексій Огнев’юк, голова міської організації Соціалістичної партії України Іван Лаврентьєв та інші. По завершенні мітингу колона ветеранів пройшла центральною вулицею міста. Учасники мітингу поклали квіти до братської могили учасників Громадянської війни, пам’ятника Тарасу Шевченку, до Вічного вогню, а також до меморіалу жертвам сталінських репресій, що на старому єврейському кладовищі. Від цього часу урочисті демонстрації з нагоди Жовтневої революції у Бердичеві не проводились. Мітинги, які організовували на Жовтневій площі біля пам’ятника Леніну, з року в рік збирали щораз менше бердичівлян, переважно людей похилого віку. Ідеологія, яка панувала в країні більш як 70 років, остаточно втратила свою владу над пересічними людьми.

1 грудня 1991 року бердичівляни виявили високу активність під час референдуму на підтримку Акту проголошення незалежності України та на виборах Президента держави. У референдумі з 63 538 виборців 59 082, або 93,0 %, дали ствердну відповідь. Цей показник є вищим за загальнодержавний, який становив 90,32 %.

Рішення референдуму стало поштовхом для подальшої реалізації заходів, спрямованих на впровадження основних елементів незалежності країни. До таких елементів, безумовно, належить наявність власної армії, яка присягнула їй на вірність. 6 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла постанову, якою затвердила текст Військової присяги. Перед особовим складом військових частин, що розташовані на території нової держави, постало нелегке питання вибору – присягнути на вірність Україні, чи ні. У військових частинах, що дислокувалися в Бердичеві, пройшли урочисті прийняття присяги, окремі солдати та офіцери виїхали до своїх тепер незалежних країн. Офіцери запасу склали присягу 28 березня 1992 року.

Крім особового складу Збройних Сил склали присягу також інші силові структури. Так, 5 лютого 1992 року в актовій залі районного відділу МВС прийняли присягу працівники всіх підрозділів міліції на чолі зі своїм керівником Іваном Андрійовичем Кострицею.

Після проголошення незалежності та проведення референдуму Україна опинилася без власного емісійного центру, а її рублеві гроші виявилися грошима неіснуючої держави, емісія яких перейшла у спадок до Російської Федерації. Це змусило нову державу взяти на себе питання фінансового забезпечення функціонування економіки. На виконання постанови Президії Верховної Ради України “Про введення в обіг на території республіки купонів багаторазового використання” від 9 вересня 1991 року Національний банк України з 10 січня 1992 року ввів в обіг купони багаторазового використання. З введенням купонів у готівковому обігу в Україні одночасно опинились дві валюти — радянські рублі та українські купонокарбованці. Для розрахунків за продовольчі та промислові товари приймались винятково купонокарбованці; для розрахунків за послуги, та інших видів платежів приймались як рублі, так і купонокарбованці за курсом один до одного. У перші місяці після введення, враховуючи більш ширшу вживаність купонокарбованців, вони цінились вище за радянські рублі. Наприклад, у Бердичеві неофіційний курс обміну (у т. зв. “валютників” на міському ринку) по відношенню до карбованців колишнього Радянського Союзу у перші місяці стрімко зростає до співвідношення 1:10.

У квітні 1992 року весь готівковий обіг заповнився купонокарбованцями. У листопаді 1992 року карбованці замінили рублі і в безготівковому обігу. Хоча купони багаторазового використання планувалося ввести для використання лише протягом 4-6 місяців, вони проіснували до початку осені 1996 року, взявши на себе весь інфляційний удар перших років незалежності.

Політичне життя міста, розбурхане новими подіями, спрямувалось у нове русло – проведення всесторонньої демократизації суспільства, викорінення компартійного минулого. Ще у 1991 році підіймалося питання щодо зміни назви єдиної на той час газети Бердичівщини – “Радянського шляху”, що видавалась на теренах Бердичівщини з 1919 року. Очолювана головним редактором Петром Яцюком, газета своїм змістом, спрямованістю матеріалів давно відійшли від тої лінії, яку насаджувала Комуністична партія на протязі багатьох десятиліть. Але засновники газети – міська та районна ради – не погоджувались з пропозицією зміни назви. Лише через рік – 4 листопада 1992 року міськрайонна газета “Радянський шлях” таки змінила свою назву на нову – “Земля Бердичівська”. Цю версію назви озвучив під час зборів робочої комісії представників Бердичівських міської та районної рад народних депутатів і редакції газети, які відбулись 29 жовтня 1992 року, заступник голови Бердичівської районної держадміністрації Володимир Кравченко. Пропозицію схвалили й підтримали як колектив редакції, так і депутати міської та районної рад, що були співзасновниками газети. Одночасно газета змінила свій формат, залишивши без змін лише обсяг – 1 друкований аркуш. Серед назв газети, що пропонувались до розгляду як редакцією, так і засновниками (депутатами міської ради) і читачами газети були: “Бердичів”, “Пульс”, “Кур’єр Бердичівщини”, “Злагода”, “Воля”, “Бердичівські вісті”, “Новини Бердичівщини”, “Бердичівські новини”. Цікаво, що згодом газети під деякими з вище перерахованих назв таки з’являться в місті, але засновниками їх будуть приватні структури.

У березні 1994 року в Бердичеві відбулись чергові, а фактично перші за часів незалежності, вибори депутатів до Верховної Ради України. У Бердичівському виборчому окрузі №156 розгорнулась боротьба поміж численними кандидатами, серед яких освітяни Михайло Бедь та Ірина Синявська, директор фірми “Агромашсервіскомплект” Валентин Медведчук, голова міського осередку Народного Руху Павло Передрій, письменник Михайло Пасічник, директор машинобудівного заводу “Прогрес” Михайло Юр’єв, лікар міської лікарні Володимир Юрачковський та інші. Але перемогу у виборчих перегонах здобув Адам Васильович Чикал, уродженець села Кремінна Городоцького району Хмельниччини. З 1991 по 1993 рр. він – командир навчальної дивізії Прикарпатського ВО, що дислокувалась у Бердичеві, з червня 1993 року – перший заступник командувача 8-ї танкової армії, що дислокувалась у Житомирі. Після свого обрання Адам Чикал у Верховній раді очолив підкомітет із військових питань, обіймав посаду заступника голови Комітету з питань оборони і державної безпеки. Але, на жаль, його робота в окрузі була малопомітною. Через декілька років окремі політичні сили міста навіть пропонували зібрати підписи на відкликання його депутатського мандату. До останнього не дійшло, Адам Чикал працював у Верховній Раді до завершення депутатського терміну. У подальшому він також цілком успішно балотувався у народні депутати України, але вже по іншим виборчим округам.

Перехід від командної економіки до ринкової виявився складним і неоднозначним як для країни в цілому, так і для Бердичева зокрема. Отримання політичних свобод не вирішило багатьох соціально-економічних проблем. Як результат, рвалися усталені економічні та культурні зв’язки, за короткий час різко знизився життєвий рівень основної маси населення, стрімко зросла чисельність безробітних (до 5,5 тис. у Бердичеві), погіршився стан довкілля. Також намітилась тенденція до зниження загальної чисельності населення Бердичева: на початок 1999 р. в місті проживала 91 тис. мешканців; на початок 2011 р. – 79,2 тис. проти апогею – 97 тис. у 1994 р. Протягом 1991-2001 рр. рівень народжуваності у розрахунку на 1000 жителів знизився з 13,5 до 7,9, рівень смертності зріс з 11,1 до 12,8. У Бердичеві, як і в Україні в цілому, мала місце демографічна криза.

Впродовж першої половини 1990-х років великі та малі підприємства Бердичева переживали економічний занепад. Деякі з них, не витримавши конкуренції та не зумівши налагодити роботу в нових умовах, до кінця 90-х років збанкрутіли та їх ліквідували (ВАТ «Шкіроб’єднання ім. Ілліча», ВАТ «Цукрорафінадний завод», ЗАТ «Завод з ремонту обчислювальної техніки», КП «Рукавична фабрика», ВАТ «Завод безалкогольних напоїв», фірма «Альфа», ВАТ «М’ясокомбінат» та ін.). Інші значно скоротили обсяги виробництва та штат працівників (ВАТ «Бердичівський машинобудівний завод «Прогрес», ВАТ «Беверс», завод транспортного машинобудування, меблева фабрика).

Стрімке зростання цін викликало тривогу та обурення у працівників підприємств. Так, у січні 1993 року колектив машинобудівного заводу “Прогрес” ухвалив “Звернення до Уряду”, в якому зазначено: “… Ми наочно переконуємося, що народ України став заручником непродуманих дій політиків, які призвели до зруйнування взаємостосунків між державами СНД і, перш за все, з Росією. Це сьогодні переконливо видно на спаді промислового виробництва, який набув катастрофічного обвального характеру. Введення нових тарифів на електроенергію практично призводить до ліквідації всієї соціально-культурної сфери…”. Дійсно, сталося так, що підприємства втратили можливість утримувати на власні кошти свої культурні, спортивні та дитячі заклади. Щоб запобігти їх руйнуванню, соціальна сфера, яка свого часу будувалась та утримувалась на кошти підприємств, передається на утримання міської громади. Наприклад, у 1998 році шкірзавод ім. Ілліча передав місту свій дитячий садок №4 “Берегиня” (вул. Жовтнева, 11); цього ж року Міністерство Оборони передало місту дитячий садок №11 “Барвінок” (вул. Котовського, 53). У 1994 році машинобудівний завод “Прогрес” передав садок-ясла №15 “Ромашка” (вул. К. Лібкнехта, 10), у липні 1996 року – Палац культури і техніки, плавальний басейн. Прийнятий у комунальну власність Палац реорганізували у міський Палац культури, якому у 2006 році присвоєно ім’я почесного громадянина міста Бердичева Олексія Андрійовича Шабельника (1926-2008) – колишнього директора машинобудівного заводу “Прогрес”, ініціатора та головного натхненника будівництва Палацу.

Накопичене пересічними бердичівлянами невдоволення економічним станом держави, низькими заробітними платами, а головне – невизначеністю курсу країни вилилось у мітинг, який відбувся 18 березня 1997 року в рамках всеукраїнської акції протесту, організованої всеукраїнською спілкою робітників. На площу перед будівлею міськвиконкому вийшло біля двох тисяч людей, переважно старшого та середнього віку, які тримали у руках червоно-сині прапори колишньої УРСР. Оратори бідкалися на сумні реалії: жалюгідні та несвоєчасні пенсії, комерціалізацію медицини й освіти, безробіття, розкрадання національних багатств. Через деякийй час шквал невдоволення спрямувався у бік міської влади, тож до мітингарів вийшов міський голова Олексій Хилюк, який відповів на різкі запитання. Лише після цього атмосфера на мітингу почала вщухати.

Майже п’ять років молода держава жила без Основного Закону – власної Конституції. Найефективнішим рішенням з метою прийняття нової Конституції України вважався варіант, коли дві третини депутатів Верховної Ради схвалять узгоджений Конституційною комісією проєкт Основного Закону. Проте ліві фракції постійно затягували конституційний процес. Для прискорення прийняття Конституції Народний Рух України, Народно демократична та Ліберальна партії висунули ідею створення Всеукраїнського громадського комітету на підтримку Конституції. Згодом до них приєдналися ще 7 партій та 70 громадських організацій. Відповідно були створені обласні, районні, міські, сільські громадські комітети на підтримку Конституції.

З’явився такий комітет і в Бердичеві – 29 квітня 1996 року відбулось перше засідання міського громадського комітету на підтримку нової Конституції України. До складу комітету ввійшли представники від НРУ, Конгресу Українських Націоналістів, Спілки офіцерів України, товариства “Просвіта”, Спілки поляків України та міськрайонної газети “Земля Бердичівська”, усього 7 осіб. Головою комітету обрали головного спеціаліста бердичівського Центру соціальних служб для молоді Валерія Дорошенка.

Серед бердичівлян активну участь в роботі комітету брали Юрій Лукуц, Павло Передрій, Петро Костюк, Анатолій Кашпірук, Михайло Пасічник, Володимир Мариняк, Анатолій Кондратюк, Фелікс Пашківський, Олександр Доманський, Богдан Степанюк, Валентина Білецька. Члени комітету регулярно збиралися на засідання, де звітували про результати збору підписів населення під відозвою про підтримку проєкту Конституції, про виступи перед трудовими колективами по роз’ясненню основних положень проєкту Конституції, про підготовку газетних публікацій по проєкту Конституції та інших заходах плану роботи комітету по підтримці прийняття нової Конституції.

Після прийняття Конституції України 28 червня 1996 року міський комітет не припинив діяльність, а спрямував свою роботу на роз’яснення положень нового Основного Закону серед населення, виявлення порушень Конституції владними структурами.

З 2 вересня 1996 року в Україні запроваджено нову національну валюту – гривню. У Бердичеві ще задовго до початку робочого дня відділень Ощадбанку утворювалися черги охочих обміняти карбованці на гривні. І хоч як фінансисти намагалися спрогнозувати ситуацію, усе ж попит переважав пропозицію – ледь інкасаторська машина від’їжджала від того чи іншого відділення, як з’ясовувалося, що привезених гривень недостатньо. З часом ситуація виправилась, ажіотаж спав, життя пересічних бердичівлян увійшло у звичне русло.

Стабільність нової грошової одиниці відкрила нові перспективи перед підприємствами міста. Наприклад, керівництво вузла зв’язку ухвалило рішення про відновлення роботи мережі монетних таксофонів АМТ-69, яка діяла на телефонній мережі міста ще з початку 1970-х років. На той час плата за телефонний дзвінок на міський номер становила 2 копійки, тривалість розмови обмежувалась трьома хвилинами. Але враховуючи інфляцію початку 1990-х та відсутність розмінної монети таксофони працювали для населення безкоштовно, усі витрати на їх експлуатацію підприємство брало на себе. Зі зрозумілих причин кількості таксофонів у місті з року в рік зменшувалася.

Після введення в обіг гривні та її сотої частини – копійки, монетоприймачі таксофонних апаратів переробили під монету номіналом 10 копійок. Надання платних послуг таксофонів розпочалося з 1 січня 1997 року, тривалість місцевої розмови не обмежувалося в часі. Кількість таксофонів на мережі стрімко зростала, вони приносили зв’язківцям вагомий прибуток: якщо до цього їх нараховувалося 22 одиниці, переважно у центральній частині міста, то вже у 1997 році їх кількість зросла до 87 одиниць. Щомісяця таксофонна мережа приносила прибуток у межах 5 тис. грн. (для порівняння, середня заробітна плата електромонтера-зв’язківця становила 180 грн.). Встановлювались також міжміські жетонні таксофони – переважно у відділеннях зв’язку та у приміщенні обласного госпіталю інвалідів Великої Вітчизняної війни. Вартість жетону становила 36 коп., що дозволяло здійснювати міжміські розмови в межах України тривалістю до трьох хвилин.

Введення нової грошової одиниці саме по собі не могло забезпечити стабільності економіки країни та призупинення економічної кризи, як того бажали керівники держави. Пік економічного занепаду припав на 1998-1999 рр., йому передував дефолт у сусідній Росії, оголошений 17 серпня 1998 року. Економіка України була тісно пов’язана з економікою Росії, через декілька днів після російського дефолту гривня в Україні у порівнянні з доларом США знецінилась удвічі, імпортні товари подорожчали, а заробітні плати пересічних українців залишилися на попередньому рівні. На багатьох підприємствах Бердичева з’являються борги перед працівниками по заробітній платі, перед постачальниками – за енергоносії (електроенергію, газ, опалення). Складне становище посилюється масовими неплатежами. Так, зростання боргів за спожиту електроенергію як підприємствами, так і побутовими споживачами примусило міський РЕМ запровадити режим аварійного розвантаження мережі, тобто вводити такий режим роботи енергетичної системи міста, при якому проводиться примусове відключення споживачів. Лише впродовж грудня 1999 року (пік відключень) по місту більш як двадцять разів відключалась електроенергія. Міська влада раз по раз поставала перед загрозою відключення газопостачання від міста в цілому. Але цього вдалося уникнути, і не в останню чергу завдяки зусиллям народного депутата України Михайла Ковалка, який у 1998 році був обраний по бердичівському одномандатному мажоритарному округу.

З часом у Бердичеві з’явилися та поступово розвинулися нові підприємства, серед яких: ДП «Ритм», ТОВ «Берком», ТОВ «ТІС-Полісся», ЗАТ «Дніпровуд», ДП «Соки України» та інші. Приватний бізнес став також вкладати кошти у підприємства, які свого часу припинили діяльність. Наприклад, у 2001 році приватні структури придбали активи збанкрутілого солодового заводу. Впродовж наступних років тут провели модернізацію застарілого виробництва, наростили виробничі потужності. Якість бердичівського солоду високо оцінили лідери пивної галузі України та Середньої Азії. Розвивалися й наявні підприємства. Одним із небагатьох підприємств, які практично не скоротили виробництво, став бердичівський пивоварний завод. Завод оновив асортимент, став виробляти шість сортів високоякісного пива: «Бердичівське оригінальне», «Бердичівське», «Гетьманське», «Старий Бердичів», «Бердичівське світле» та «Бердичівське хмільне», які отримали численні нагороди на престижних галузевих конкурсах, визнання споживачів. У 1998 році тут впровадили нову технологію розливу пива в КЕГи (нім. «keg» – невелика ємність; спеціальна бочка з нержавіючої сталі). Потужність підприємства довели до 940 тис. дал. пива на рік.

Значною допомогою у подальшому розвитку економіки міста став Закон України “Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Житомирській області”, ухвалений Верховною Радою України та підписаний Президентом України Леонідом Кучмою 3 грудня 1999 року. Згідно цього Закону до територій пріоритетного розвитку належить у своїх адміністративно-територіальних межах і місто Бердичів.

З огляду на катастрофічну нестачу коштів у Бердичеві практично припинилось житлове будівництво, наявний житловий фонд належним чином не підтримувався. Багато будинків, особливо побудованих у дореволюційний час, перебувають в аварійному стані. Трагічна подія відбувається 6 березня 1996 року: о 23 годині 35 хвилин завалилася частина старого житлового будинку № 6 по вулиці Свердлова. У результаті обвалу п’ятеро мешканців будинку загинуло, двом вдалося врятуватись. Наступного дня зі зруйнованого будинку виселили всіх мешканців, комунальні служби міста розпочали розбирання завалів. За декілька місяців рештки напівзруйнованого будинку розібрали, тривалий час місце, на якому знаходився будинок, пустувало, нагадуючи про трагедію, яка тут відбулась. Лише у 2005 році на цьому місці розпочали нове будівництво, наприкінці 2008 року з’явився торговельний центр та фотосалон.

Трагедія березня 1996 року спонукала владу до прийняття відповідних рішень щодо аварійних забудов міста. Вже через декілька днів – 11 березня – закрилася середня школа №9, яка знаходилась у будинку по вулиці Свердлова, 26/2. Цей будинок спорудили у 1912 році, у дореволюційний час тут знаходилась чоловіча гімназія Шварцмана. За час експлуатації будинок поступово втратив свої експлуатаційні якості, основні будівельні конструкції загрожували обрушенням. 1 квітня 1996 року навчання у школі №9 припинили, будинок знесли у серпні 1997 року. На його місці у 2000 році з’явилась автозаправна станція. Також у 1998 році знесли комплекс будинків на розі вулиці Леніна та Соборної площі, перші поверхи яких свого часу займали міський суд, архівний відділ, другі поверхи – приватні квартири (до Жовтневої революції цей будинок займав Російсько-Французький банк). Така ж доля спіткала ще декілька аварійних будинків дореволюційної побудови.

Нестача коштів впливала і на розвиток та функціонування закладів культури. Так, з другої половини дев’яностих років значно скоротилось надходження нової літератури до Центральної бібліотечної системи Бердичева. Погіршувалась матеріально-технічна база бібліотек через обмежене їх фінансування, у 1999 році виділили найменше коштів на підписку періодичних видань. У системі бібліотек міста з метою поповнення книжкового фонду з 1 жовтня 1999 року введено платні послуги. Номенклатура платних послуг визначена «Переліком платних послуг» і коригується в залежності від кон’юнктури попиту та можливостей бібліотек.

Починаючи з середини 1990-х років у Бердичеві стрімко скорочувалась кількість військових частин, що відбувалося на тлі загального скорочення чисельності української армії. Військові містечка на вулицях Білопільській та Короленка ліквідували, їх майно (вірніше, те, що залишилось від нього) передали у власність місцевій громаді. На початку нового тисячоліття на Червоній горі та Елінгу також відбулось скорочення військових частин – закрито школу прапорщиків, інші військові підрозділи. Скорочення торкнулось і Бердичівської квартирно-експлуатаційної частини (КЕЧ). Ця військова структура, яка займалась обслуговуванням військових частин міста та житлових будинків, в яких проживали родини військовослужбовців, у червні 2008 року перейшла на цивільні рейки. Її переформували у міське комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство № 3. При цьому практично всі працівники, а це в основному цивільний персонал, залишились на своїх робочих місцях.

З великих військових частин у середині першого десятиліття залишилася лише 26-а артилерійська бригада 8-го армійського корпусу (створена на підставі Директиви Міністерства оборони України № 312/1/014 від 18.06.2004 року) та декілька спецпідрозділів. Бердичів із цього часу втратив славу великого військового міста. Але в 1993-1994 рр. такий результат військової реформи був ще не настільки очевидним. Більш того, на базі Бердичівського 119-го учбового центру проводилася підготовка бійців т. зв. «Укрбатів» – батальйонів миротворчих сил, які проходили службу на території колишньої Югославії. До їх складу входили і бердичівляни. Найвідомішим з «укрбатів» став 60-й окремий спеціальний батальйон ЗС України («Укрбат-2», який сформували на початку 1994 року) – він провів декілька успішних бойових операцій у Боснії. У 2001-2002 рр. на базі вертолітної бригади, яка дислокувалась поряд із селом Радянське (нині Романівка), відбувалось формування та підготовка українських миротворців до африканської країни Сьєрра-Леоне. Основними завданнями 20-го окремого вертолітного загону, у складі якого проходили військову службу бердичівські вертолітники, повітряний супровід переміщення військ ООН, повітряне спостереження, перевезення персоналу місії ООН та інших осіб (у тому числі, евакуація поранених), гуманітарних та інших вантажів.

Українські парламентські вибори 1998 року відбулися 29 березня 1998 року. Україна нарешті відійшла від чисто мажоритарної виборчої системи з одномандатними округами – половина депутатів Верховної Ради обирались на пропорційній основі в загальнодержавному окрузі, іншу половину обирали у 225 одномандатних округах. Бердичів став центром одномандатного виборчого округу №65, до якого окрім міста також увійшли Бердичівський, Андрушівський, Попільнянський та Ружинський райони. Перемогу у виборчих перегонах здобув Михайло Петрович Ковалко – голова Державного комітету України з енергозбереження (1996-1997), Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України (1992-1995, 1997-1998), народний депутат України 2 скликання (Полтавська обл.). Окрім активної законотворчої діяльності (розробив понад 30 законопроєктів), Михайло Ковалко став одним із авторів проекту першого в Україні гендерного закону. Значну допомогу народний депутат надавав і Бердичеву, допомагаючи вирішувати питання енергопостачання, а також газифікації населених пунктів Бердичівщини. За вагомий внесок у вирішення соціально-економічних проблем територіальної громади міста Бердичева 18-го травня 2000-го року Михайла Ковалка нагороджено званням “Почесний громадянин міста Бердичева”.

У Бердичеві Михайло Петрович був частим гостем. І не лише як політичний діяч, а і як поет, як щирий друг. Він неодноразово святкував разом із Бердичевом День міста, відвідував концерти, влаштовував свої творчі вечори.

* * *

З настанням незалежності України продовжувалось активне відродження церкви та віросповідання. Те, що вважалося неможливим ще декілька років тому, стало реальністю – на церковні служби під час великих релігійних свят приходять перші особи міста, виказуючи повагу до релігійної громади. У Бердичеві діють Свято-Миколаївська та Свято-Троїцька церкви Української Православної Церкви. До них приєдналися Свято-Георгієвський храм (1999, відкритий у житловому будинку по вулиці Газопровідній), організовано Свято-Успенський, Свято-Пантелеймонівський приходи. У двох бердичівських установах виконання покарань (Виправний центр №108 та Виправна колонія №70) з’являються домові храми Рівноапостольного князя Володимира та Василія Великого. У квітні 1996 року грамотою єпископа Житомирського і Новоград-Волинського Гурія (Кузьменко) приходська Свято-Миколаївська церква Бердичева зведена у ранг Собору. На цей час вона стає другим соборним храмом у Житомирській єпархії після Житомирського Преображенського кафедрального собору.

25-26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний об’єднавчий собор, на якому Українська Православна Церква та Українська Автокефальна Православна Церква стали єдиною Українською Православною Церквою Київського патріархату (УПЦ КП). Перша громада УПЦ КП, до якої записалося 32 віруючих, у Бердичеві створили 3-го листопада 1996 року. Цього дня біля пам’ятника Тарасові Шевченку відбулась зустріч громадськості міста та Бердичівського району із депутатами Житомирської обласної ради Святославом Васильчуком і Анатолієм Шевчуком та єпископом Житомирським і Овруцьким УПЦ КП Ізяславом. Єпископ пояснив присутнім різницю між православними церквами Київського та Московського патріархатів. Він також нагадав, що в усіх цивілізованих країнах служба Божа в церквах проводиться державною мовою. Тому, якщо ми хочемо бачити Україну серед таких країн, то маємо дотримуватись їхніх традицій.

Конфесія УПЦ КП у Бердичеві утворилась через три з половиною місяці після вищевказаної події. 15 березня 1997 року в одному з приміщень колишнього Будинку культури рафінадного заводу єпископ Житомирський і Овруцький Ізяслав зі священиками Житомирського Свято-Михайлівського собору здійснили освячення Преображенського храму УПЦ КП. Під час першого богослужіння, на яке зібралося чимало мешканців міста переважно похилого віку, охочі мали змогу сповідатися й причаститися. У наступні роки в місті відкривають свої двері Успенський, Хрестовоздвиженський та Свято-Воскресінський храми цієї Церкви.

Активно відроджується римо-католицька громада. 11 січня 1991 року понівечений костел Святої Варвари повернули релігійній громаді (влаштоване у 1960-х роках залізобетонне перекриття для створення другого поверху фактично знищило чудову акустику храму та унеможливило повернення сюди церковного музичного органу). 4 грудня того ж року релігійній громаді передано нижній костел (крипту) Босих Кармелітів. 8 грудня, у храмове свято Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, відбулося посвячення верхнього та нижнього костелів Босих Кармелітів. Це перша Свята Служба з проповіддю у нижньому храмі після 65 років вимушеної перерви. 1992 року будівлі костелу передано в оренду католицькій громаді, яка розпочала на власні кошти їх відбудову. На 1997 рік відреставровані й стали використовуватися корпус келій, вежа та нижній храм костелу. Впродовж наступних років проводиться реставрація будинку настоятеля, фасад верхнього костелу та його внутрішні приміщення. 9 червня 2012 року у житті римо-католицької громади відбулась знаменна подія – урочисте відкриття та освячення верхнього храму, який став справжньою архітектурною окрасою Бердичева.

Після безрезультатних пошуків оригіналу образу Матері Божої Бердичівської на території України та Польщі отець-провінціал Ордену Кармелітів Босих провінції Святого Духу восени 1990 року постановив доручити створити нову ікону, призначену для культу. Доручення прийняла художниця-живописець і реставратор Божена Муха-Совінська (Краків, Польща). Раніше вона вже виконувала такого роду копію Матері Божої Сніжної для монастиря в селі Черна (Західна Галіція, Польща), а також за допомоги свого батька – художника Євгенія Мухи – вдало провела реставрацію милостями відомого образу Пресвятої Богородиці в Чернському санктуарії перед коронацією у 1988 році.

Виготовлення правдивої копії Матері Божої Бердичівської було пов’язане з великими труднощами. Зокрема, серед чисельної кількості репродукцій та зібраної іконографії не вистачало кольорового зображення оригіналу. Усі чорно-білі зображення показували Мати Божу Бердичівську покритою вишиваним окладом, з короною на голові. Окладом прикриті й кольорові співвідношення та композиція всього образу. Єдиним і дуже цінним свідоцтвом став докладний композиційний опис ікони, виконаний отцем Броніславом Яросінським, хранителем ікони Матері Божої Бердичівської у 1921-1925 рр. Після зняття чудотворного образу з олтаря, відокремлення окладу і корони, він очистив і закріпив його. Одночасно він зробив докладний опис кольорової композиції ікони.

Нова ікона написана у 1991 році на монолітній водостійкій основі з багатошарової фанери розміром 143 × 93 см у формі прямокутника. На основу наклеїли полотно ікони. Після ґрунтування полотна виконали масляно-смоляною технікою композицію Мадонни типу Одигітрії, званої Матір’ю Божою Сніжною. Формалістично-кольорова композиція нової ікони відповідала оригіналу. Відрізняється вона від оригіналу матеріальною структурою, розмірами і шкалою цінності пам’ятки XVI ст. Художниця не дотримувалась оригіналу. Вона вдало, у власній інтерпретації, використала основу образу, прикрасила його багатофігурними композиціями ангелів навколо голів Мадонни і Дитятка, увінчала його оком Божим у горішній частині ікони в трикутнику (символічне зображення Божого ока, символ Святої Трійці), двох прямокутників на вервичках у правій руці Діви Марії, на яких позначені початкові літери імен “Ісус Христос” та “Марія” – символи Ордену Босих Кармелітів.

Ікону освятив особисто Святіший Отець Іван Павло ІІ у костелі Святої Ядвіги, Королеви Польщі, у Кракові 9 червня 1997 року в присутності архієпископа Мар’яна Яворського, митрополита Львівського, та делегації бердичівських прихожан, до якої увійшли отець Ян Дудек ОСD, директор медучилища Євген Юрковський, а також Євгенія Дмитрієва зі Спільноти родин та Олена Мельник (вони принесли ікону до Папи Павла ІІ під час освячення). Зі спогадів бердичівлянки Євгенії Дмитрієвої: «Зустріч із Папою проходила в Кракові, в костелі святої Ядвіги на дві тисячі сидячих місць. Це було справжнє свято. Прийшло дуже багато людей із польською символікою в руках, ошатно вбрані. Коли я зайшла до храму, мене вразила велич і його самого, і статуї святої Ядвіги висотою понад три метри, і колон! Прийшло багато молоді, дітей, і всі зі щасливими посмішками. Співали і чекали на Папу. А коли він приїхав, був вибух емоцій! Всі вітали його! Ми зарезервували місця в перших рядах, за два-три метри від вівтаря. І коли я побачила Папу так близько, моє серце ледь не вискочило з грудей. Він був фізично слабкий,але його обличчя та погляд свідчили про силу і міць. Щирий, милий та усміхнений – як було приємно дивитися на нього. І дивувало, що така фізично виснажена людина тримала всіх вірян у тонусі. Його гумор усіх заряджав. Шкодую, що не записала всіх його смішинок. Це не була Свята Меса, а просто зустрічі з Папою. Діти і молодь розповідали, як вони готувалися до цієї події. А чудотворна ікона весь час стояла біля вівтаря».

Коли ікону піднесли до Папи Йоана Павла ІІ і сказали, що це з України, з самого Бердичева, він радісно вигукнув: «Піш на Бердичів!» (це така польська приказка). Папа уважно оглянув Матінку на іконі і промовив: «Багатостраждальна земля і Матір». Присутні побачили сльози в його очах. Він із ніжністю поцілував ікону і поблагословив її.

19 липня 1998 року ординарій Києво-Житомирської дієцезії єпископ Ян Пурвінський звершив акт коронації ікони Матері Божої Бердичівської. Це стала вже третя коронація бердичівського образу, який більш як три століття оточений великою повагою віруючих.

25 грудня 1999 року під час святкової Служби Божої з нагоди Різдва Христового в костелі Босих Кармелітів відбулась ще одна урочиста подія: міський голова Олексій Хилюк і директор Житомирської дирекції обласного відділення Фонду соціального страхування Микола Дегліс передали храму знайдене оздоблення (оклад) чудотворної ікони Матері Божої Бердичівської, яке також вважалось безнадійно втраченим. Це оздоблення розмістили поряд із іконою у храмі. На жаль, подальші дослідження окладу показали, що він не є оригінальним, а прикрашав одну з копій ікони Матері Божої Бердичівської.

Бердичівську ікону копіюють нині кращі митці-ікономалярі нової України. У 2007-2009 роках Бердичівську чудотворну ікону дуже гарно змалювали сучасні українські мистці: 2007 року – Андрій Дем’янчук, 2008 року – три майстри сакрального мистецтва Сергій Булко, Ігор Орищак та Ігор Леськів (спільний твір усіх трьох); 2009 року – ікономаляр із Прикарпаття Василь Стефурак. Усі три нові копії близькі до Тишкевичевого оригіналу, але в деталях мають багато особистісного: у колориті, декорі, трактуванні тла, змалюванні корон, шляхетній витонченості малярства, застосуванні сучасних варіантів давніх стилів – ренесансу, бароко, класицизму.

У Бердичеві активно відроджуються та розвиваються й інші релігійні громади: Руська православна старообрядницька церква, Давньоправославна поморська церква, Церква Євангельських християн-баптистів, церкви Християн Віри Євангельської та ін. Частина з них використовують під молитовні будинки наявні будівлі, а Церква Різдва Христового у 1999 році по вулиці Карла Маркса збудувала власний Дім молитви. Такі ж нові молитовні будинки інших конфесій з’являються на вулицях Хазяйственній, Толстого та ін. (щодо назви вулиці – саме Хазяйственна, а не Господарська, як переклад російськомовної назви Хозяйственная; тут немає помилки, вулиця саме під такою назвою міститься у Переліку назв площ, вулиць і провулків, затвердженому рішенням Бердичівської міської ради від 18.03.2009 р. №637).

4 грудня 1993 року в Бердичеві з’являється парафія Української греко-католицької громади церкви св. Йосафата (УГКЦ в СРСР знаходилась під забороною, її легалізовано у 1989 році). Бердичівська громада прибрала ім’я Св. Йосафата Кунцевича (у світі Іван Кунцевич, 1580-1623 – єдиний український святий, якого визнає весь світ). 28 лютого 1994 року Житомирська обласна адміністрація зареєструвала бердичівську міську громаду, яка стала першою такою релігійною громадою у Житомирській області. Вручення свідоцтва про це та інших реєстраційних документів відбулось в урочистій обстановці в управлінні в справах релігій. Першу Службу Божу 9 жовтня 1994 року відслужив отець Василь (Гринишин) у квартирі, яку надала одна з сімей – членів громади. Згодом до Бердичева прибув новий священик – о. Петро (Дутчак). Саме ним 27 листопада 1994 року проведена перша Служба Божа у приміщенні костелу Святої Варвари, який люб’язно надала римо-католицька громада. З цього часу служби церкви св. Йосафата у приміщенні костелу проводились щонеділі та у свята. У 2012 році громада розпочала активне будівництво власного храму по вулиці Котовського (нині Одеська). Освячення нового храму в ім’я Святого Рівноапостольного князя Володимира і Священномученика Йосафата відбулось 5 жовтня 2014 року. Акт освячення здійснив преосвященнійший Владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ.

Новий розвиток отримала також іудейська релігійна община міста. Хоча з середини 1970-х років Бердичів полишила переважна більшість євреїв, що тут проживали, частина їх залишилась. Новий поштовх у своїй діяльності отримала синагога, розташована по вулиці Свердлова, 8. Наприкінці 1980-х років її очолив рабин Шмуель (Самуїл) Абрамович Плоткін, який прибув зі Сполучених Штатів Америки. За його ініціативи та сприяння міської влади у 1991 році на могилі Леві Іцхака Бердичівського замість усипальні, яка в радянські часи, у роки релігійних гонінь, занепала та була розібрана, на кошти ізраїльського мецената Нахмана Ельбаума за проєктом Леоніда Мущицького зведена нова усипальня. Усипальня має площу  8,0 на 7,5 м. У приміщені знаходяться власне могила цадика, поруч чотири могили родичів цадика та шість могил його учнів. У 2007 році пройшла реконструкція усипальні та прилеглої до неї території – зведені нові стіни усипальні поверх старих (старі стіни згодом розібрали), встановлено огорожу.

З 2004 року іудейську общину очолив рабин Моше Таллер, а Шмуель Плоткін став почесним рабином міста. За керівництва Шмуеля Плоткіна та Моше Таллера поряд з основним приміщенням синагоги з’явилася міква (басейн для ритуальних омовінь), готель для приїжджих. У 2002 році в місті запрацювало підприємство з виробництва кошерного м’яса, відкрилась єврейська школа, дитячий садок, єшива, жіночий клуб, у червні 2008 року общині подарували новий Свиток Тори. Але поступальний розвиток громади затьмарюють негативні соціальні прояви та акти вандалізму: на початку травня 2006 року на єврейському кладовищі невідомі вандали розбили десятки надгробків; у ніч на 7 березня 2007 року невідомі осквернили пам’ятний знак жертвам Голокосту; 3 березня 2008 року на усипальні Леві Іцхака Бердичівського з’явилась свастика, зазнав пошкоджень паркан навколо усипальні. За останнім випадком міліціонери у ході слідчих дій встановили особи зловмисників, якими виявились троє молодих хлопців. Одного з них притягли до кримінальної відповідальності.

З 1997 року в Бердичеві діє іудейська релігійна громада “Друзі Бердичева”, засновником якої став американський підприємець Фавіш (Ернест) Менглович, керівником – Олександр Глейзер. Метою діяльності організації є допомога у розвитку єврейської громади в Бердичеві. На кошти організації в місті по вулиці Войкова (на території колишнього будинку-інтернату для престарілих) збудовано чотириповерховий житловий будинок із допоміжною інфраструктурою, в якому є як чоловіча, так і жіноча мікви[1].

18 вересня 2015 року в Бердичеві відбулось урочисте відкриття музею єврейства. Ідея створення музею єврейства виношувалась владою декілька років. Після тривалих пошуків та обговорень вибір випав на приміщення дитячої бібліотеки по вулиці Європейській, 15. Саме в її стінах нині знаходяться як власне дитяча бібліотека, що має в своїй книгозбірні книги на українській та російській мовах, так і польська бібліотека ім. Владислава Реймонта з численними примірниками видань польською мовою (понад 15 тис.). На відкриття музею прийшло чимало поважних гостей. Це і головний рабин Житомира та західної України Вільгельм Шойме, і духовні наставники Бердичева рабини Моше Талер та Аківа Нємой, також народний депутат України Олександр Ревега з міським головою Василем Мазуром.

Музей складається з трьох кімнат. Перша присвячена побуту, культурі та релігії євреїв. Друга висвітлює тему Голокосту, а третя кімната несе найбільше емоційне навантаження – вона є інсталяцією гетто, створеного німецькими окупантами в 1941 році, з усіма його жахами та болем. Не забули і про того, хто став своєрідним символом Бердичева – Ізю-газировщика. Про Елю Ронделя (саме таким є справжнє ім’я цього продавця газованих напоїв) у місті пам’ятають і досі.

Експонати для музею частково надала єврейська громада Бердичева, частково – мешканці міста. Музей єврейства в Бердичеві відкрив широкому загалу різнобічне життя єврейської громади: як його минуле, так і сучасність.

* * *

Отримання економічних та політичних свобод надає поштовх для розвитку засобів масової інформації. У листопаді 1994 року в Бердичеві створено державне комунальне підприємство “Телестудія “Бердичів”, яка забезпечує трансляцію телепрограм місцевого та загальнодержавного мовлення для жителів Бердичева та району (ліквідована у травні 2003 року). На початку 2000-х рр. у місті з’явилися чотири оператори кабельного телебачення – “Астрал”, “Новий час”, “ВІК” та “Верховина”, які забезпечують трансляцію телевізійних програм населенню з використанням власних кабельних мереж. У липні 2003 року в місцевому телевізійному ефірі, а згодом і в кабельних мережах міста з’явилася перша приватна телерадіокомпанія “ВІК”, яка створює публіцистичні та розважальні програми, транслює новини з життя міської громади. Студія у перші роки окрім новин виготовляє суспільно-політичні, публіцистичні передачі, ток-шоу. З серпня 2009 року в радіоефірі Бердичева діє місцева ультракороткохвильова радіостанція “Live FM” (частота 102,0 МГц).

Особливо бурхливо розвивалась місцева друкована преса: якщо у післявоєнний час та до 1991 року в місті друкувалась фактично лише одна загальноміська газета “Радянський шлях” (“Земля Бердичівська”), то в наступні роки в Бердичеві на постійній основі виходить від 5 до 7 періодичних видань різного спрямування. Серед них з’являється видання і для польськомовної громади міста: у грудні 1994 року спершу як додаток до газети “Земля Бердичівська”, а з квітня 1995 року як окреме видання тиражем у 1000 екземплярів виходить польськомовна газета “Mozaika Berdyczowska”. У зверненні “До читачів” її редактор, голова Бердичівського осередку Спілки поляків України Фелікс Пашківський так визначив головні завдання газети: “Хочемо писати про Бердичів і район, про поляків, що тут живуть. Багато місця присвятимо проблемам освіти та духовного життя поляків на Україні”. Цього напряму вже з наступним головним редактором газети Ларисою Вермінською видання чітко дотримується й нині. У березні 1999 року вийшов перший номер благодійного громадсько-політичного, літературно-мистецького та краєзнавчого журналу “Бердич”. Журнал, що видається за сприяння Бердичівської первинної організації Спілки журналістів України, містить як науково-пізнавальні, так і статті публіцистичного спрямування, прозові твори. Засновником, видавцем та головним редактором журналу став Олександр Папиш.

У 1997 році в Бердичів запрацював мобільний зв’язок: оператор зв’язку “Український мобільний зв’язок” (UMC) увів у дію першу базову станцію на території міста. 29 жовтня в актовій залі міськвиконкому для керівників бердичівських підприємств, установ та організацій представники оператора провели презентацію нової послуги. На презентації оголошено, що Бердичів став 115-м містом в Україні, де стало можливим користування мобільними телефонами (на цей час використовувався аналоговий стандарт зв’язку NMT-450). У наступні роки в місто приходять нові оператори, нові стандарти зв’язку. Через десять років у Бердичеві вже надавали послуги п’ять операторів, які в місті мають більш як 25 власних базових станцій.

Нового розвитку набув й звичний для бердичівлян стаціонарний телефонний зв’язок. Упродовж 2002-2005 рр. місцевий підрозділ ВАТ “Укртелеком” (національний оператор зв’язку) будує нові цифрові телефонні станції, що повністю покрили наявний попит на послугу. Кількість телефонів на підприємствах, установах та в оселях бердичівлян зросла до 25 тис. Паралельно з цим у Бердичеві з’явилися і приватні оператори електрозв’язку – ПП “Берд-Телеком” (створений на базі підрозділу виробничого об’єднання “Прогрес”), ТОВ “ЛАД” ЛТД (об’єднав телефонні мережі шкіроб’єднання ім. Ілліча та солодового заводу, власником яких став у 2004 році). Діяли також телефонні станції відомств та підприємств.

На початку 2000-х років у Бердичеві з’явилась та активно розбудовується ще одна інформаційна галузь – мережа Інтернет. З листопада 1999 року місцеві провайдери ТОВ “Вебсервіс” та “Укртелеком” стали надавати послуги з доступу до мережі Інтернет. Практично відразу з’явились інформаційні портали, веб-сайти рекламного, виробничого спрямування, індивідуальні сторінки бердичівлян та веб-сайти, що розкривають історичне минуле та сьогодення нашого міста. Першими з них стали веб-сайт провайдера “Вебсервіс” (http://www.ws.net.ua) (2000, припинив існування у 2009 р.) та Інтернет-клубу “Павутина” (http://www.pautina.ukrbiz.net/) (також згодом припинив існування). Розуміючи важливість новітніх технологій, у вересні 2002 року у всесвітній мережі з’явилась офіційна сторінка міста Бердичева (http://www.berdychiv.osp.com.ua/), створена на замовлення міської влади. Відповідаючи своєму статусу, ресурс доволі докладно розповідав про місто, його історію та сьогодення, розвиток підприємництва, містить багато іншої корисної інформації. Постійно діяла стрічка новин, де висвітлюється життя міста та події, що заслуговують уваги бердичівлян і гостей міста. З’явились і веб-сайти суто історико-краєзнавчого спрямування: “Бердичева.нет” (http://berdicheva.net/) (2006) та “Мій Бердичів” (http://my.berdychiv.in.ua/) (2008).

На жаль, лихо природного характеру не оминуло Бердичів: у період з 26 по 30 листопада 2000 року в наслідок налипання та миттєвого намерзання снігу на проводах та кабелях електрозв’язку і обриву проводів пошкоджено значну кількість споруд енергомереж як у Бердичеві, так і в Бердичівському районі. Оселі багатьох бердичівлян на тривалий час залишились без електроенергії. Також значних збитків завдав буревій, що пронісся над містом 24 червня 2002 року: у багатьох будинках, що розташовані в мікрорайоні М’ясокомбінату, пошкоджено покрівлі та побило віконне скло. У парку колишнього шкіроб’єднання ім. Ілліча поламало вікопомні дуби, на вулиці Леніна біля центрального ринку зливова каналізація не справилась з потоком води і велика водойма, що утворилася, паралізувала дорожній рух на тривалий час.

31 березня 2002 року в місті відбулось голосування в ході чергових виборів народних депутатів до Верховної Ради України, Житомирської обласної ради, Бердичівської міської ради та вибори Бердичівського міського голови. Народним депутатом України від виборчого округу №65, куди територіально входив Бердичів, обрано підприємця Павла Івановича Жебрівського (на час виборів – президент ЗАТ “Фармація-2000” (м. Київ), голова спостережної ради ЗАТ “Бердичів-холод”, голова правління ВАТ “Мар’янівський склозавод”).

На цих виборах відбулась зміна міського голови: Олексія Хилюка, який обіймав цю посаду з 1987 року, змінив новообраний міський голова Василь Мазур, що працював до цього першим заступником міського голови. Згодом він підтвердив свої високі управлінські якості – обраний міським головою у березні 2006, жовтні 2010 та жовтні 2015 років. У 2010 році – з феноменальним результатом, якого не фіксували, мабуть, у жодному місті чи населеному пункті України: 82,24 % бердичівських виборців віддали за нього свої голоси, довіривши й надалі керувати органами місцевого самоврядування.

За час свого керівництва містом Василь Мазур значну увагу приділяв, насамперед, розвитку сфери промислового виробництва, благоустрою, житлово-комунального господарства, введенню у дію нових форм господарювання підприємництва й бізнесу. Не залишались поза його увагою й розвиток соціальної сфери, освіти та медицини міста: відбудовано дві школи; облаштовано і надано в користування нове приміщення Управлінню праці та соціального захисту; відкрито культурно-оздоровчий центр “Спорт для всіх”. У місті збережено традицію проведення двох міжнародних турнірів та Днів польської культури. За останні роки в місті збудовано новий автовокзал, вирішена проблема транспортного сполучення між різними мікрорайонами міста. Силами комунальних служб за допомоги приватних підприємців реконструйовано площі перед Вічним вогнем та пам’ятником Т.Г. Шевченка, у 2003 році відновлено бульвар по вулиці Карла Лібкнехта. Перше дерево на відновленому бульварі – липу, яку привезли з розсадника МКП “Озеленювач”, що на Корніловці, – посадила Почесний громадянин міста Бердичева Марія Мончинська, другу – міський голова. Після реконструкції у Бердичеві запрацювали амбулаторії сімейного лікаря в мікрорайонах на вулицях Червона, Богунська, Марини Раскової, Войкова (нині вулиця Бистрицька). Бердичів отримав один з кращих в Україні Центр Жінки.

Одним з напрямків роботи новообраного міського голови став розвиток міської символіки, а також системи нагород та відзнак. Як вказувалось вище, ще у грудні 1998 року міська рада затвердила герб міста Бердичева. Влітку 2002 року Василь Мазур запропонував композитору та виконавцю Олесю Коляді створити гімн міста Бердичева. Слова до гімну написала бердичівська поетеса Світлана Столярчук. Незабаром гімн створили. Текст та ноти нового твору опублікували у міськрайонній газеті «Земля Бердичівська» у номері за 28 вересня 2002 року. Вперше гімн (проєкт) прозвучав у виконанні хору Бердичівського педагогічного училища 29 вересня – на урочистостях з нагоди Дня міста Бердичева. А 10 жовтня 2002 року під час 5-ї сесії міської ради IV скликання Величальну (гімн Бердичеву) депутати своїм рішенням затвердили.

Величальна
(гімн м. Бердичева)
Музика О. Коляди, вірші С. Столярчук

Наступним кроком стало створення прапору міста Бердичева. Для розробки проєкту прапора міський голова у листопаді 2002 року своїм розпорядження створив відповідну робочу групу, до складу якої окрім нього увійшли керуюча справами Надія Мохно, секретар міськради Раїса Чорноплеча, депутати міської ради Василь Толочко, Павло Скавронський, Фелікс Пашківський, директор міської художньої школи Микола Яцюк та інші.

Пропозиції цієї робочої групи і взяли за основу офіційного прапора міста Бердичева. Рішенням Бердичівської міської ради № 91 від 26.12.2002 р. прапор міста Бердичева, а також Положення про зміст і опис прапора затвердили. Прапор Бердичева: на зеленому тлі, в центрі, розташовано герб міста. На прапорі також присутні кольори національного прапора України у вигляді двох горизонтальних смуг: блакитної та жовтої. За основу взято традиційне для прапора співвідношення сторін 2:3.

З метою відзначення здобутків окремих бердичівлян та трудових колективів, що творять славу міста Бердичева, 26 грудня 2002 року міська рада поряд із відзнакою “Почесний громадянин міста Бердичева” прийняла рішення про заснування ще однієї відзнаки – Ордену та Почесного знаку міста Бердичева “За заслуги”. Першим, хто отримав цю відзнаку, став Почесний громадянин міста Бердичева (1998), ветеран німецько-радянської війни, незмінний голова Бердичівського міського виконавчого комітету з 1952 по 1971 рік Валер’ян Никодимович Демиденко (1913-2012). На кінець 2020 року Орденом міста Бердичева нагороджено 17 осіб та 2 трудових колективи, Почесним знаком міста Бердичева нагороджено 19 осіб (повний перелік нагороджених осіб подано у Додатку 6). У 2007 році для відзначення здобутків освітян міста запроваджено нагрудний знак «За досягнення в освіті».

У 2006 році в місті започаткована нова відзнака: 14 січня 2007 року в міському Палаці культури ім. О.А. Шабельника вперше відбулось урочисте відзначення перемог, здобутків, досягнень бердичівлян у році, що минув. Відзначення має такі номінації: “Бердичів – муза для митця”, “Трудом славиться рід людський”, “Милосердя – категорія вічна”, “Його величність виробник”, “Найкращі в освіті, культурі та спорті”, “Пізнавай, твори, перемагай з Бердичевом”. Переможцям вручили альманах “Славу міста творять люди!”. З цього часу урочистий захід з відзначення здобутків проводився щорічно по 2019 рік включно.

У 2012 році Бердичівська міська рада затвердила ще одну відзнаку – «Честь і слава Бердичева». Це відзнака за визначні особисті заслуги у сприянні соціально-економічному і культурному розвитку міста, високі досягнення у професійній діяльності, вагомий внесок у створення матеріальних, культурних і духовних цінностей, плідну громадську і благодійну діяльність. На 2023 рік цією відзнакою нагороджена 21 особа.

Верховна Рада України високо оцінила роботу бердичівського міського голови Василя Мазура: за підсумками роботи у 2006 році йому вручено Почесну Грамоту ВР України. У 2007 році він удостоєний ордена «За заслуги» III ступеня та ордена Святого Григорія Великого I ступеня. У 2009 та 2014 роках Василь Костянтинович відзначений Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України, у 2011 році удостоєний ордена «За заслуги» II ступеня. 5 грудня 2007 року Житомирською обласною радою міського голову Бердичева Василя Мазура визнано кращим міським головою Житомирської області. 11 грудня 2007 року рішенням Бердичівської міської Ради за багаторічну сумлінну працю в органах місцевого самоврядування, особистий вагомий внесок у вдосконалення стилю і методів їх роботи та в соціально-економічний, культурний та спортивний розвиток міста і вміле поєднання діловитості, вимогливості з турботою про жителів міста, високий професіоналізм Мазуру Василю Костянтиновичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Бердичева». У 2011 році Василь Мазур отримав відзнаку Житомирської обласної ради «Честь і слава Житомирщини». Міський голова став п’ятим за ліком посадовцем, хто нагороджений цією відзнакою (першим таку відзнаку отримав уродженець Житомирщини голова Верховної Ради України Володимир Литвин).

Новий поштовх у своєму розвитку отримав Музей історії міста Бердичева. З часу заснування музею в 1984 році її працівниками зібрана велика та унікальна колекція експонатів, яка періодично поповнювалась новими речами. Тож із кінця 1990-х років перед владою постало питання про нове приміщення музею. У 2003 році музей перевели у спеціально відреставроване приміщення Будинку настоятеля на території кляштору Босих Кармелітів, 22 серпня відбулось його урочисте відкриття. У просторому приміщенні на двох поверхах розмістили сім експозиційних залів: етнографії, історії міста, Великої Вітчизняної війни, видатних людей краю, виставкову залу та дві зали, присвячені сучасному життю міста. У виставковій залі організовуються різноманітні виставки, які мають змогу відвідати як жителі міста, так і численні гості.

Хоч медична система Бердичева досить розвинена, вона потребувала свого подальшого вдосконалення. З метою розширення послуг та наближення до населення у 2001 році Міністерство охорони здоров’я України започатковує створення амбулаторій загальної практики – сімейної медицини. Це лікувально-профілактичні заклади, які в межах своєї діяльності на засадах сімейної медицини забезпечують проведення комплексу профілактичних заходів із попередження і зниження захворюваності, інвалідності і смертності, раннього виявлення захворювань, надають прикріпленому за сімейно-територіальним принципом населенню кваліфіковану первинну лікувально-профілактичну допомогу. З’являються такі заклади і в Бердичеві: 22 серпня 2003 року по вулиці Войкова, 22 (нині вулиця Бистрицька), у рамках відзначення Дня Незалежності України, Днів української культури та Дня міста Бердичева урочисто відкрито амбулаторію сімейних лікарів. Це приміщення, збудоване у 1890 році, має давню історію: спочатку тут розміщувалась єврейська синагога, у 1905 році в будинку засідали керівники десятків страйкуючих робітників із членом ЦК РСДРП П. Аксманом. Вже за радянських часів в різні роки тут знаходились міський архів, кінотеатр «Дружба», дитяча бібліотека.

У 2008 році амбулаторія сімейної медицини з’явилась по вулиці Богунській, 22, у 2010 році відкрито амбулаторію в мікрорайоні М’ясокомбінату. Всього на сьогодні у місті діє 6 амбулаторій.

Одночасно з’явились і нові форми медичного забезпечення бердичівлян. Так, 21 лютого 2001 року в місті почала свою діяльність неприбуткова організація “Лікарняна каса міста Бердичева”, мета якої – вирішення питань з забезпеченням медичними препаратами та оплата послуг медичних організацій у разі звернення хворого до лікарень міста Бердичева. Головою правління цієї організації обрано Василя Івановича Припутницького – досвідченого лікаря (він 27 років очолював хірургічне відділення міської лікарні), який вміло вирішує організаційні та фінансові питання діяльності організації. За час діяльності Лікарняної каси десятки тисяч бердичівлян реально відчули взаємодопомогу, коли їх спіткали проблеми зі здоров’ям. Загалом, за роки існування через міську лікарняну касу пройшло понад 3,6 млн. грн. – це внески, сплачені її членами, яких, у кращі часи, налічувалося понад 9 тисяч осіб.

З 1 серпня 2012 року неприбуткову організацію взаємодопомоги «Лікарняна каса міста Бердичева» рішенням загальних зборів її членів ліквідували. Оскільки з часом кількість членів Лікарняної каси почала поступово зменшуватись, це призвело до зменшення коштів, які каса могла виділяти на забезпечення хворих ліками. Цього ж місяця Василь Припутницький полишив посаду голови правління та вийшов на заслужений відпочинок.

У 2004-2005 рр. жителі Бердичева брали активну участь у політичних подіях, що охопили Україну – Помаранчевій революції (кампанії загальнонаціональних протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори в Україні, що організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді-грудні 2004 року). 24 листопада 2004 року перед пам’ятником Т.Г. Шевченка та на Жовтневій площі відбулись мітинги на підтримку Віктора Ющенка. Головував на заході голова міського товариства «Просвіта» Петро Костюк. На мітингу виступили керівники виборчого штабу Віктора Ющенка, депутати міської ради, керівники громадських організацій та осередків політичних партій. Присутні прийняли резолюцію, в якій закликали негайно скликати позачергову сесію міської ради. 26 листопада на позачерговій сесії депутати оголосили про свою підтримку Віктора Ющенка. Частина бердичівлян виїжджала до Києва, де впродовж листопада-грудня брала участь у протестних заходах на Майдані Незалежності.

Розвиток та демократизація суспільства у перші роки незалежності спричинили появу низки нових громадських організацій та об’єднань громадян міста Бердичева. До більш як двадцяти наявних додались асоціації, клуби за захопленнями, міські відділення всеукраїнських організацій. На 2012 рік їх кількість перевищила більш як 60 об’єднань. Серед них активно діють: спілка ветеранів Афганістану, міська спілка «Чорнобиль», Житомирська обласна жіноча організація «Берегиня», спортивний пейнтбольний клуб «Бердичівські беркути», міська скаутська організація дітей та молоді «Оптиміст», спілка вільних художників і народних майстрів «Вернісаж» та інші. У 2008 році створили та у 2009 році зареєстрували міський фотоклуб «Бердичів» («БердичевЪ»), що діє при міському Палаці культури ім. О. Шабельника. Як і їх колеги з «Вернісажу», фотохудожники беруть активну участь у різноманітних конкурсах, які проводяться на обласному, республіканському та міжнародному рівнях. На багатьох із них вони отримали призові місця та дипломи переможців. Так, у 2012 році бердичівський фотохудожник Володимир Поліщук виборов перше місце на першому міжнародному турне-фотовиставці «Портрет-2012» (Сербія), у 2013 році отримав Гран-Прі VIII Міжнародного салону художньої фотографії «Фотовернісаж на Покрову» (Рівне, Україна), 2014 року отримав срібну медаль третього Міжнародного фотографічного салону «Woman-2014» (Сербія).

На новому рівні в Бердичеві відроджується й краєзнавча справа: 24 квітня 1994 р. в Бердичеві в приміщенні середньої школи №3 створено Бердичівський регіональний осередок Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині “Велика Волинь”. Першим головою осередку обрано викладача Бердичівського машинобудівного технікуму Броніслава Марковського. Згодом естафету продовжив директор загальноосвітньої школи №11 Павло Скавронський (з 2014 року – голова правління Житомирської обласної організації Національної спілки краєзнавців України).

За наступні роки члени регіонального осередку зробили досить вагомий внесок у розвиток краєзнавчого руху. Їх зусиллями оприлюднено чимало нових сторінок історії, археології, природи, культури рідного краю. Ще в 1973 році в енциклопедії “Історія міст і сіл Української РСР” з’явилася ґрунтовна довідка з історії Бердичева, автором якої став викладач Бердичівського педінституту Іван Громенко спільно з Олексієм Павловим. І хоча нарис зі зрозумілих причин мав ідеологічну зашореність та звуженість, численні недомовки, він впродовж наступних трьох десятиліть став фактично основною працею з історії Бердичева та Бердичівщини. Відродження краєзнавчого руху наприкінці XX ст. дало свої плоди – у 1999 році з’явилась на світ ґрунтовна праця Броніслава Марковського “Бердичівська земля з найдавніших часів до початку XX ст.: Історико-краєзнавчий нарис”, услід за нею – праця Миколи Костриці та Фелікса Пашківського “Бердичів: історико-краєзнавчий нарис”, які значно розширили та поглибили знання з історії Бердичева. З розвитком інформаційних технологій у 2007 році з’явилась електронна “Антологія Бердичева – 2006” (автори Василь Котов та Анатолій Горобчук) – комплект з шести компакт-дисків, які містили електронний архів з історії Бердичева, інформацію про культурну спадщину та сьогодення міста на Гнилоп’яті. На основі цих та інших напрацювань відповідно у вересні 2012 року та вересні 2013 року побачили світ нові книги з історії міста – “Бердичів. Історія міста від заснування до сьогодення” та “Еврейские святыни Бердичева. Экскурс в прошлое, рассказ о настоящем”, автором яких став краєзнавець Анатолій Горобчук. У 2014 році Павло Скавронський видав збірку власних напрацювань “Мила моя сторона. Краєзнавчі нариси з історії, економіки та культури рідного краю (1999-2014 рр.)”. Низку власних досліджень опублікувала педагог та краєзнавець Мілада Мартинюк: “Преса Бердичева в контексті подій XIX-XXI ст.” (2008), “Долі, пов’язані з Бердичевом: Біографічні нариси про визначних людей міста” (2009), “Ваше слово, товариш Маузер: Міліція Бердичівщини у 20-х роках XX ст.” (2009), “Всі вулиці Бердичева: Топонімія міста: XIX-XXI ст.” (2009), “Заклади освіти Бердичева: (Матеріали до “Енциклопедії Бердичева”)” (2010), “Старі будинки Бердичева, або Історія, що розчиняється у часі…” (2011), “Історія Бердичева в обличчях” (2014).

У 1999, 2001, 2005, 2007 та 2015 рр. у місті відбулись всеукраїнські та міжнародні науково-краєзнавчої конференції. У збірниках матеріалів конференцій та працях Товариства «Велика Волинь» вміщено більш як 200 статтей та повідомлень з різноманітних аспектів історії Бердичева – Житомирщини – Волині. Ця робота продовжується й нині.

У 2012 році в Україні відбулись чергові вибори народних депутатів України. Бердичів став центром одномандатного виборчого округу №63, куди увійшли окрім міста Бердичівський район, а також Андрушівський, Попільнянський та Ружинський райони.

Перемогу на виборах, які відбулись 28 жовтня, здобула, отримавши 25,37 % голосів, самовисуванка Анжеліка Вікторівна Лабунська – народний депутат України, секретар Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя, безпартійнa, яка проживала в місті Києві. Анжеліка Лабунська у 2008 році стала засновницею Благодійної організації “Благодійний фонд “ЛАВ”, який надає благодійну допомогу малозабезпеченим, багатодітним сім’ям та дитячим будинкам на території Житомирської області.

У Бердичеві в 2011 році її Благодійний фонд «ЛАВ» відродив бердичівський Палац спорту, який свого часу побудував машинобудівний завод «Прогрес», але продав приватній структурі через неможливість подальшого утримання. На кошти фонду зробили масштабний ремонт, найняті відповідні працівники для його обслуговування, і вже у жовтні 2012 року тут знову почали займатися діти і проводитися різноманітні спортивні заходи.

У Палаці спорту проводяться заняття і змагання для учнів ДЮСШ, тут же тренуються і працівники заводу “Прогрес” та студенти професійно-технічного училища №4. Щомісячно цей спортивний комплекс відвідує близько двох тисяч осіб, тут проводяться спортивні змагання, наймасовішими з яких став XV Чемпіонат України з міні-футболу серед аматорських команд енергокомпаній, у якому взяло участь 300 спортсменів. Окрім того у Палаці спорту “ЛАВ” проходили змагання з міні-футболу Кубок пам’яті о. Олега Кондратюка серед парафіяльних команд Римо-Католицької церкви в Україні; турнір з футзалу, присвячений 60-річчю ветерана Бердичівського футболу Ю.Р. Свірського; першість області з баскетболу (Всеукраїнська Шкільна Баскетбольна Ліга України 3×3); чемпіонат області з баскетболу серед дівчат 1998-1999 років народження, міжобласний турнір з футзалу серед дівчат (присвячений 8 березня) та багато інших спортивних заходів. Також щороку у Палаці спорту “ЛАВ” проходять спортивні змагання на першість заводу “Прогрес” по футзалу, волейболу та баскетболу.

* * *

З часу приходу Віктора Януковича до президентської влади у 2010 році, й узурпації ним Конституції, в Україні постійно зростали протестні настрої. 21 листопада 2013 року, за кілька днів до Вільнюського саміту східного партнерства, Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Крім того, Верховна Рада України вчасно не ухвалила євроінтеграційні закони, які стали умовою підписання Угоди про асоціацію України з ЄС. Все це, та інші дії влади призвели до появи Євромайдану — національно-патріотичних, протестних акцій в Україні, передусім, проти корупції, свавілля правоохоронних органів та сил спецпризначення, а також на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України. У рамках протестів кінця 2013 року відбувалися зокрема мітинги, демонстрації, студентські страйки. Активну участь у них взяли й бердичівляни – десятки активістів перебували на Майдані Незалежності, підтримували дії опозиціонерів, надавали допомогу в організації протестних акцій.

Зважаючи на настрої жителів територіальної громади міста Бердичева щодо підтримки євроінтеграційних прагнень та розглянувши звернення міської партійної організації всеукраїнського об’єднання “Батьківщина”, ряду міських партійних організацій політичних партій та громадських організацій, Бердичівська міська рада 6 грудня ухвалила рішення №786 “Про суспільно-політичну ситуацію в Україні”, яким підтримала євроінтеграційний курс України. Цим же рішенням депутати засудити надмірне застосування сили працівниками правоохоронних органів щодо учасників мирних мітингів і демонстрацій.

Це рішення міської ради мало також наслідки, напряму не пов’язані з подіями на Майдані Незалежності. Так, оскільки пунктом 1 вказано, що “Україна історично належить до європейської сім’ї народів і має розвиватися за європейськими принципами і цінностями”, підіймалося питання щодо перейменування вулиць міста, назви яких пов’язані з іменами більшовицьких лідерів, та повернення їм історичних назв. 12 грудня виконавчий комітет, розглянувши пропозиції комісії з перейменування вулиць, провулків, площ міста та громадськості міста, ухвалив рішення №510 “Про перейменування вулиць міста”, яким змінив назву трьох вулиць міста: вулиці Леніна повернули її історичну назву – Житомирська; вулиця Свердлова отримала нову назву – Вінницька (виконавчий комітет вирішив не повертати їй історичну назву Махнівська, оскільки населеного пункту з такою назвою на той момент не існувало; селу Комсомольське повернули історичну назву Махнівка у 2016 році); враховуючи той факт, що вулиця Білопільська вже є на карті міста, вулицю імені Карла Лібкнехта перейменували на вулицю Європейську. Це рішення виконавчого комітету остаточно затверджене рішенням Бердичівської міської ради №795 від 24.01.2014 р.

Окрім назв цих вулиць змінилась також назва головної площі міста – Жовтневої: 7 лютого 2013 року рішенням № 602 Бердичівської міської ради площа отримала нову назву – Центральна. Та це рішення не вступило в законну дію, оскільки не витримали окремих передбачених законом процедур – не дотримано термінів офіційної публікації проєкту рішення на сайті міста. Враховуючи це у квітні депутати повернулись до цього питання вдруге та провели нове голосування з приводу перейменування площі. Через півроку – 24 жовтня 2013 року зі стіни будівлі міської ради та міського виконавчого комітету зняли й відповідну пам’ятну дошку.

Фінальним і найбільш драматичним етапом протестних акцій стали події у Києві 18-20 лютого 2014 року, у ході яких загинуло біля сотні протестувальників (“Небесна Сотня”), кілька тисяч отримали травми.

Бердичів та його жителі не залишились осторонь цих подій: 18 лютого четверо бердичівлян, що брали участь в акціях протесту на Майдані Незалежності, отримали поранення. Наша землячка, журналістка “Надзвичайних новин” (телеканал ICTV), у минулому кореспондент Бердичівської телерадіокомпанії “ВІК” Юлія Крук постраждала від отруєння сльозогінним газом. Надвечір біля бердичівського міськвиконкому зібралось більше сотні людей, які вимагали від влади припинення калічення людей на Майдані, та закликали всіх бердичівлян приєднатись до акції протесту.

Наступного дня акція протесту біля міськвиконкому відновилась. Розпочалась вона хвилиною мовчання на пошанування загиблих активістів Євромайдану. Під час мітингу протестувальники зібрали підписи під зверненням до головного прокурора від імені бердичівської громади, в якому висунули вимогу відкрити кримінальне провадження проти громадянина Януковича В.Ф. за узурпацію влади та кривавий терор. Після мітингу хода небайдужих бердичівлян пройшла містом, відвідавши військову частину на Червоній горі, прокуратуру та міський відділ Внутрішніх Справ.

Вранці 20 лютого у Києві протестувальники перейшли у контрнаступ і, незважаючи на значні втрати, зайняли Український Дім, Жовтневий палац та відтіснили силовиків до урядового кварталу. Ряд силовиків заявили про перехід на бік протестувальників. У Бердичеві зранку біля будівлі райдержадміністрації зібрались люди, колона маніфестантів пройшла вулицями міста.

Ближче до обідньої пори місто заполонили панічні чутки: нібито три автобуси з “тітушками”[2] їдуть із Вінниці на Бердичів, на Червоній горі б’ють магазини. Але чутки не підтвердились, хоча й зіграли певну роль у самоорганізації людей. Свого піку панічні настрої досягли в полудень. У цей час навантаження на мережі мобільного зв’язку зросло настільки, що окремі оператори працювали з перебоями. Зросло навантаження і на мережу стаціонарного телефонного зв’язку: кількість телефонних дзвінків зросла втричі (!), але остання впоралася з навантаженням.

До окремих бердичівських відділень комерційних банків надійшли вказівки щодо призупинення роботи, що вони й зробили. Відразу біля банкоматів утворились великі черги – люди намагались отримати готівку. Щоб запобігти зриву роботи, АБ “Приватбанк” увів обмеження на грошові суми, які видавались банкоматами. Після обідньої перерви для широкого загалу призупинив роботу Центральний універмаг “Ювілейний”. На вечір, побоюючись нападів “тітушок”, закрились декілька великих торгових центрів та магазинів.

Як реакція на ці процеси, у Бердичеві розпочалось формування загонів самооборони для сприяння працівникам міліції. Штабом цієї організації стала актова зала будівлі РДА, координуючу роль виконував особисто начальник бердичівської міліції Юрій Олефір. До вечора більш як тисяча громадян вступила до лав Самооборони, аби забезпечити мир та спокій на вулицях міста. На головних трасах у місто з’явились блокпости: перший блокпост створили на північному напрямку, біля кафе “Жолудь” (селище Гришківці); на південному блокпості (на з’їзді з об’їзної дороги) більше сотні самооборонців несли вахту та допомагали співробітникам Державтоінспекції у перевірці підозрілих автобусів.

21 лютого у Києві лідери опозиції підписали з Віктором Януковичем угоду щодо врегулювання кризи в Україні. Верховна Рада проголосувала за Постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу, що стало першою ознакою перемоги Євромайдану. Цього дня до бердичівського міськвиконкому від народного депутата України Анжеліки Лабунської надійшло звернення, в якому депутат пропонувала внести до повістки дня найближчої сесії депутатів міської ради Бердичева два питання: перенесення пам’ятника Леніну з центральної площі міста в інше місце; саму площу перейменувати з Центральної у площу Героїв Майдану. У ніч на 22 лютого на гранітному постаменті з’явився напис – “Час зносити”. Вдень розпочалось засідання виконавчого комітету з єдиним питанням щодо знесення пам’ятника. Після нетривалого обговорення прийняли відповідне рішення. Демонтаж пам’ятника відбувся того ж дня, у пообідню пору, під схвальні вигуки присутніх на площі декількох тисяч бердичівлян.

У день проведення демонтажу пам’ятника В.І. Леніну зазнав пошкоджень також бюст Михайла Фрунзе, що височів поряд із колишнім однойменним кінотеатром – люди за допомогою мотузки повалили на землю гранітну стелу, на якій знаходився бюст більшовицького полководця. Сам бюст розбили на декілька частин.

Активну участь у революційних подіях брала і народний депутат України Анжеліка Лабунська. Від самого початку вона оголосила про підтримку акції Євромайдан, що проходила впродовж листопада-лютого 2013-2014 рр. в Україні. Надавала значну фінансову та юридичну допомогу постраждалим. Також Анжеліка Вікторівна стала однією з тих депутатів, які допомагали пораненим після перших збройних сутичок біля будівлі Верховної Ради 19 лютого 2014 р. Перебувала в числі перших депутатів, які розпочали засідання Верховної Ради України 20 лютого 2014 р. о 15.00 після масштабного розстрілу мирних демонстрантів.

Після кривавих подій на Майдані, що розгорталися під час Революції гідності, у багатьох містах та населених пунктах країни з’явилися меморіали в пам’ять про Героїв Небесної Сотні. Облаштували такий і в Бердичеві: на Центральній площі за ініціативи активістів встановили фотографії загиблих, на кожній із табличок коротко виклали біографію борців за Україну. 20 лютого 2015 року, у першу річницю подій на Майдані, активісти Самооборони Бердичева на цьому ж місці встановили Стенд пам’яті героїв Небесної Сотні, який з травня 2015 року став складовою частиною меморіалу “Слава Героям!” на Соборній площі.

У березні 2014 року на південному сході країни розпочались масові виступи проросійських активістів проти нової влади. У Криму вони завершились одностороннім відділенням від України та приєднанням до Росії, у Донецькій та Луганській областях протистояння вилилось у збройний конфлікт. Українська влада у відповідь на захоплення озброєними активістами адмінбудівель та відділків міліції в містах Донбасу заявила про проведення Антитерористичної операції (АТО) із залученням Збройних Сил, до яких приєднались добровольчі батальйони. У країні проведена мобілізація військовозобов’язаних до лав ЗСУ. Сотні бердичівлян отримали повістки до військкомату, десятки добровольцями йдуть до українського війська та добровольчих батальйонів.

Навесні до зони проведення АТО виїхала 26-а Бердичівська артилерійська бригада під командуванням полковника Андрія Маліновського. У районах бойових дій на Донбасі її підрозділи підтримували вогнем механізовані з’єднання ЗСУ, знищують живу силу та техніку противника. Попри те, що підрозділи бригади більш ніж наполовину укомплектовані військовослужбовцями, призваними під час мобілізації, вони працювали, як єдиний злагоджений механізм. Наприклад, батарея під командуванням капітана Віктора Русавського, 90 % особового складу якої становили військовослужбовці, призвані по мобілізації, після нетривалої підготовки у ході проведення тактичних навчань виконала вогневі завдання на оцінку “добре”. З кінця липня 2014 року цей підрозділ задіяли у зоні проведення антитерористичної операції на території Донецької області, військовослужбовці батареї знищили БМ-21 “Град”, САУ 2С1, БМП, продовольчий склад та склад ПММ ворога. Також завдяки своєчасному виставленню загороджувального вогню вони не допустили переміщення танкового взводу терористів з одного населеного пункту в інший.

Ще один підрозділ бригади під командуванням начальника штабу – заступника командира дивізіону підполковника Анатолія Дорошенка із загостренням ситуації на Сході країни виконував завдання щодо недопущення проникнення ворога з території Кримського півострова на материкову частину України. Згодом підрозділ передислокували до міста Слов’янськ – на той час однієї з найгарячіших точок Донецької області. Завдяки професійним діям офіцера, вдалому плануванню ним артилерійських ударів по місцях скупчення живої сили та вогневих засобів противника, терористи зазнали суттєвих втрат. Так, точковими ударами дивізіону подавили чотири мінометні позиції російських найманців, знищено склад артилерійських боєприпасів. Також у районі міста Сіверськ знищено три реактивні системи залпового вогню БМ-21 «Град» з розрахунками та два блокпости терористів. За особисту мужність і героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань, підполковник Анатолій Дорошенко відзначений державною нагородою – орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Такої ж нагороди удостоїли й командира гаубичного самохідно-артилерійського взводу – офіцера гаубичної самохідно-артилерійської батареї гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону старшого лейтенанта Олександра Власика. Підрозділ, яким командував цей офіцер, не мав собі рівних за точністю, темповою стрільбою та швидкістю зміни вогневих позицій після ураження цілей. Цей підрозділ також брав участь у визволенні міста Слов’янськ. Точковими артилерійськими ударами військовослужбовці батареї знищили на околицях міста 1 самохідну артилерійську установку 2С9 «Нона», 3 мінометні розрахунки та 1 вантажний автомобіль з терористами. Також у ніч із 5 на 6 липня 2014 року батарея зупинила колону танків, які намагались прорватись на допомогу російським найманцям, заблокованим у місті. Тоді шість із одинадцяти броньованих машин противника знищили, решта повернули назад.

Міська влада також не лишилась осторонь і відзначила артилеристів – учасників АТО: у березні 2015 року 9 воїнів 26-ї Бердичівської артилерійської бригади нагородили відзнакою “Честь і слава Бердичева”, у квітні того ж року ще один боєць отримав Почесний знак міста Бердичева (перелік осіб, нагороджених цими відзнаками, представлено у Додатку 5).

З березня у Бердичеві розпочала свою роботу волонтерська організація «Крила Фенікса», яка допомагала українським військовим. Ризикуючи іноді своїм життям, волонтери доставляли на передову необхідні речі та амуніцію. Від самого початку АТО саме завдяки цим небайдужим людям армія отримувала те, чим мала бути забезпечена державою: елементарні речі побуту, медикаменти, одяг, спальники, продукти харчування, цигарки. Загалом на рахунку волонтерської організації майже півсотні поїздок у зону АТО. За рік роботи ними зібрано і доставлено допомоги армії на майже 5 мільйонів гривень. Тому міністр оборони України генерал-полковник Степан Полторак 5 грудня 2014 року підписав наказ про нагородження відзнакою «Вогнепальна зброя» волонтера з «Крила Фенікса» Олександра Єрмошина з Бердичева. Нагороду Олександр Єрмошин отримав за визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України, зміцненні національної безпеки та виявлені при цьому високий професіоналізм, честь і доблесть. Допомагали армії також підприємці-меценати, які на власні кошти придбали каски, бронежилети, тепловізори, безпілотники. Переказали суму свого одноденного заробітку на користь артбригади працівники апарату виконкому та бюджетних організацій міста.

Моральну підтримку бійцям 26-ї бригади надавали артисти 30-го гарнізонного Будинку офіцерів, зокрема, дует “Позитив”. Декілька разів вони виїздили до Одеської області, де знаходились окремі підрозділи бригади, виступаючи перед воїнами з концертними програмами.

За час проведення АТО на сході країни впродовж 2014 року загинуло п’ятеро бердичівлян: 13 травня – Віталій Георгійович Дульчик (1986-2014), 31 липня – Роман Вікторович Абрамов (1986-2014), 2 серпня – Євген Андрійович Старіков (1982-2014), 6 серпня – Олег Петрович Реготун (1976-2014), 5 жовтня – Сергій Юрійович Сідлецький (1983-2014). 22 серпня 2014 року під час загальноміського заходу всім воїнам-бердичівлянам, які загинули у зоні АТО, на будинках, де вони проживали чи навчались, встановили меморіальні дошки з портретами Героїв та присвятними написами.

Впродовж 2015 року на сході загинуло ще семеро бердичівлян: 20 січня – Олександра Володимирович Питель (1983-2015), 25 січня – Олександр Анатолійович Венгер (1969-2015), 9 лютого – Сергій Леонтійович Ковтун (1971-2015) та Юрій Володимирович Панасюк (1984-2015), 5 травня – Олександр Іванович Ковальчук (1974-2015), 13 серпня – Валерій Леонідович Вітківський (1975-2015), 15 листопада – Сергій Федорович Гадіуллін (1986-2015). 20 лютого 2015 року у день, коли в Україні вшановували героїв Небесної Сотні, у Бердичеві відбулось відкриття чотирьох меморіальних дощок, присвячених чотирьом загиблим воїнам. 25 червня Бердичівська міська рада ухвалила рішення про перейменування вулиць міста іменами бердичівлян, захисників України. 13 жовтня відбулось відкриття меморіальної дошки, присвяченої Валерію Вітківському, іменем якого також названа одна з вулиць Бердичева. 7 травня 2015 року на місці загибелі військовослужбовців 26-ї артбригади біля с. Рівного Генічеського району Херсонської області відкрито та освячено пам’ятний знак. 4 травня 2016 року відкрили меморіальну дошку, присвячену пам’яті Сергія Гадіулліна.

2016 рік продовжив сумну статистику загиблих бердичівлян: 18 травня в місті Авдіївка від ворожої кулі загинув Радислав Олександрович Атішев (1988-2016).

Не обійшло горе і Бердичівський район, де впродовж 2014-2016 рр. загинуло п’ятеро жителів району: 13 травня 2014 року загинув уродженець села Никонівка Віктор Олександрович Верещак (1971-2014), 21 липня 2014 року загинув житель села Андріяшівка Павло Володимирович Ящук (1966-2014), 5 серпня 2014 року загинув уродженець села Андріяшівка Сергій Петрович Коренівський (1981-2014), 14 серпня 2014 року загинув уродженець села Старий Солотвин Олександр Вікторович Сокорчук (1988-2014), 31 серпня 2014 року загинув уродженець села Андріяшівка Василь Іванович Малянівський (1991-2014).

25 травня 2014 року відбулися позачергові вибори Президента України. Більшість бердичівлян вважали цей день новим вирішальним етапом у політичному житті держави. Громадяни 64-го територіального виборчого округу, до якого входили Бердичівський, Любарський, Романівський, Чуднівський райони та місто Бердичів, стали найбільш активними в області – явка виборців склала 69,5 %. Відповідно до волевиявлення, найбільшу кількість голосів, як і в усій країні, на 64-у окрузі набрав Петро Олексійович Порошенко. Процес голосування у Бердичеві пройшов спокійно, без грубих порушень громадського порядку.

З іншою характеристикою увійшли до історії міста вибори до парламенту, які відбулись 25 жовтня 2014 року. Окрім вибору по партійних списках у 63-у окрузі, куди окрім Бердичева увійшли Бердичівський, Андрушівський, Ружинський та Попільнянський райони, бердичівляни обирали представника інтересів громади у вищому органі влади з дев’яти кандидатур мажоритарників. Щойно завершився процес голосування, як Центральна виборча комісія оприлюднила дані активності населення на позачергових виборах народних депутатів. Відповідно опублікованої на сайті ЦВК інформації, явка виборців у 63 окрузі склала 58,11 %. Це другий за активністю показник у Житомирській області. За даними ЦВК, по округу №63 з центром у місті Бердичів 28,98 % виборців проголосували за “Народний Фронт”, 25,88 % – за Блок Петра Порошенка, 8,99 % – за Радикальну партію Олега Ляшка, 8,52 % – за “Самопоміч”, 6,41 % – за ВО “Батьківщина”. Не подолали 5 %-й бар’єр політичне об’єднання “Заступ” (4,18 %), “Свобода” (4,01 %), “Опозиційний блок” (2,68 %), Комуністична партія (2,35 %), “Громадянська позиція (А. Гриценко)” (2,33 %), “Сильна Україна” (2,05 %), “Правий сектор” (1 %). Решта партій отримали менше відсотка від загальної кількості голосів. Тоді ж з’явилась інформація щодо опрацювання 100% протоколів по кандидатах-“мажоритарниках”. Відповідно до підрахунку голосів перемогу в 63-у окрузі здобув Олександр Ревега, якого підтримали 29,40 % виборців (26 751). За Павла Жебрівського свої голоси віддали 28,23 % виборців (25 682). Анжеліка Лабунська отримала 22,95 % “за” (20 884), Олексій Побережний – 8,6 %. Усі інші кандидати набрали менше 5 % голосів.

Різниця між голосами за Олександра Ревегу та Павла Жебрівського становила трохи менше тисячі голосів. Одразу після голосування юристи кандидата у народні депутати по 63-у виборчому округу Павла Жебрівського вирішили звернутися до Житомирського окружного адміністративного суду. На їх переконання у 63-у окрузі мали місце фальсифікації. Громадські активісти миттєво відреагували на таке повідомлення і вийшли з пікетом під стіни мерії, де знаходилась окружна виборча комісія. Вони вимагали перерахунку голосів.

Обвинувачення у масових фальсифікаціях у процесі позачергових виборів до парламенту та під час підрахунку голосів призвели до того, що Бердичів і весь 63-й одномандатний виборчий округ «прогриміли» на всю Україну. По «мажоритарці» переміг Олександр Ревега. Але представники двох інших кандидатів – Павла Жебрівського та Анжеліки Лабунської – подали позови до суду. Два позови опонентів Олександра Ревеги суди відхилили, та один все ж задовольнили і навіть призначили перерахунок не у кількох дільничних комісіях, а по всім 225-ти дільницям округу. ОВК розпочала повторний перерахунок голосів за участі членів ДВК, під прицілом відеокамер. Зрештою, голоси таки перерахували – розстановка сил не змінилася. Під час повторного підрахунку, що тривав із 8 листопада по 14 грудня, фальсифікацій не виявили, натомість виявили похибки, що призвели до зменшення кінцевої різниці між двома головними претендентами на перемогу на 44 голоси. Тобто, у кінцевому результаті Олександр Ревега переміг з відривом у 883 голоси. І вже напередодні нового року Олександр Ревега склав присягу народного депутата України та вступив до «Блоку Петра Порошенка» та кількох депутатських груп.

Отримавши мандат народного депутата України Олександр Ревега активно включився в законотворчу діяльність. Зокрема, у 2015 році він став автором та співавтором 23-х законопроєктів. З них – важливий для селян закон «Про деякі заходи щодо посилення ролі територіальних громад в управлінні земельними ресурсами», який дав можливість враховувати при виділенні землі інтереси самої громади, збільшити її фінансові кошти. У цьому ж році за безпосередньої участі Олександра Ревеги на 63-й виборчий округ спрямували біля 30 млн. грн. коштів Державного фонду регіонального розвитку. Продовжилась також робота з надання необхідної матеріальної допомоги для потреб АТО, закладів соціальної сфери та малозабезпечених верств населення.

У квітні 2015 року Верховна Рада України ухвалила пакет законів про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки. На цей час у Бердичеві все ще залишались вулиці та провулки, які на виконання вимог цих законів потребували перейменування. Лише за попередніми підрахунками нараховувалося понад п’ятдесят назв, пов’язаних з комуністичною ідеологією. А з урахуванням антропонімів (власних імен революційних діячів), що мають “революційно-радянське” походження, то їх є більш як 120, або кожна друга назва. Це і вулиця 25-го Жовтня, 10-ї П’ятирічки, Комсомольська, Наркоматівська, Червоноармійська, КІМа та навіть вулиця 70-річчя СРСР (при тому, що Радянський Союз ще до вказаного ювілею припинив своє існування). Серед антропонімів – вулиці Карла Маркса, Енгельса, Воровського, а також провулок Свердлова, про який “забули” під час перейменування однойменної вулиці на Вінницьку.

На виконання вимог вищезазначених законів активізувалась робота комісії з перейменування вулиць, провулків, площ міста, яка діяла при міськвиконкомі. Комісія активно співпрацювала з Українським інститутом національної пам’яті, також вивчалась думка пересічних бердичівлян. З одержаних пропозицій для подальшого обговорення визначили ті назви вулиць та провулків, які віднайшли найбільшу прихильність серед громади. Але процес перейменування вулиць затягнувся, більш того, суперечки між членами комісії та окремими представниками потиличних партій призвели до бурхливих дискусій та скандалів. Крапку в процесі перейменування мав поставити голова Житомирської обласної адміністрації Сергій Машковський, який видав два розпорядження: №140 від 20.05.2016 р. «Про перейменування топонімічних об’єктів та демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків у Житомирській області» та №164 від 03.06.2016 року «Про внесення змін у додаток 1 до розпорядження голови облдержадміністрації від 20.05.2016 №140». Ними він перейменував низку вулиць Бердичева. Але остаточне рішення залишилось за міською радою, яка 21 липня 2016 року прийняла власну постанову про перейменування. На жаль, ця постанова створила юридичну колізію, адже в повній мірі не врахувала вище вказані Розпорядження голови облдержадміністрації.

Одночасно з перейменуванням вулиць проведено демонтаж відповідної радянської символіки – пам’ятників, меморіальних та пам’ятних дощок. Так, впродовж 2015-2016 рр. у місті демонтовано дошки, присвячені: Феліксу Дзержинському (вул. Героїв України, 79 та Шевченка, 18/2), Карлу Лібкнехту (вул. Європейська, 10 та 89), Якову Свердлову (вул. Вінницька, 10), сестрам Сломницьким (вул. С. Сломницьких, 51/30), Григорію Шелушкову (вул. Шелушкова, 3). Також демонтована дошка на будинку, у якому створили міську організацію РСДРП(б) (вул. Вінницька, 30). 23 листопада 2015 року на Червоній горі демонтували пам’ятник Григорію Котовському (вул. Котовського, 40). Дата демонтажу доволі символічна – саме цього дня українські патріоти вшановують пам’ять героїв Базару – бійців армії УНР, які загинули під час Другого зимового походу (жовтень-листопад 1921 року). Каральною операцією по розгрому українських сил керував Григорій Котовський – на той час командир 9-ї кавалерійської дивізії. Джерела вказують, що він особисто проводив допити полонених українських воїнів. За ці бої Котовського нагородили орденом Червоного Прапора.

25 жовтня 2015 року міська громада вкотре обирала депутатів міської ради та міського голову. Бердичівляни зробили свій вибір: місто вчетверте очолив Василь Мазур, який набрав 12809 голосів (друге місце зайняв Володимир Пономарчук з 5245 голосами). Щодо складу Бердичівської міської ради, то з 11 партій, які брали участь у виборчих перегонах, до ради увійшли 8: Блок Петра Порошенка (26,18 %), ВО “Батьківщина” (17,04 %), Об’єднання “Самопоміч” (13,44 %), Радикальна Партія О. Ляшка (11,87 %), Опозиційний блок (7,49 %), УКРОП (6,92 %), ВО “Свобода” (5,69 %) і Патріотична партія (5,43 %).

У 2015 році в країні стартувала адміністративно-територіальна реформа, що полягала у наданні більших повноважень органам місцевого самоврядування (децентралізації) і зміні адміністративно-територіального поділу. 15 жовтня 2016 року на базі Терехівської, Хажинської, Іванковецької, Великонизгірецької, Красівської та Закутинецької сільських рад була утворена Семенівська об’єднана територіальна громада Бердичівського району Житомирської області з центром у селі Семенівка. Громада об’єднала в собі 12 населених пунктів і стала першою на Бердичівщині адміністративною одиницею, яка з’явилась у ході адміністративно-територіальної реформи.

Бердичівська міська влада не спішила з власним реформуванням, хоча за планами територіальної реформи місто мало приєднати до себе декілька сусідніх населених пунктів. Бердичівська міська територіальна громада з’явилась лише у 2020 році, коли в ході завершального етапу реформи в новоствореному Бердичівському районі Житомирської області утворили з адміністративним центром в місті Бердичів утворили Бердичівську територіальну громаду (утворена відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 711-р від 12 червня 2020 року «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Житомирської області» шляхом об’єднання Бердичівської міської та Скраглівської сільської рад ліквідованого Бердичівського району Житомирської області).

До складу громади увійшли м. Бердичів та села Підгородне і Скраглівка. Площа громади становить 81,6 км², населення – 76 094 особи, з них: міське – 74 839 осіб, сільське – 1 255 осіб (2020 р.).

21 липня 2019 року в Україні відбулись парламентські вибори – позачергові вибори народних депутатів Верховної Ради України. Вибори були призначені новообраним Президентом України Володимиром Зеленським, який під час своєї інавгурації 20 травня 2019 року оголосив про намір розпустити парламент.

Депутат Верховної Ради Олександр Ревега програв округ у Бердичеві (виборчий округ №63, м. Бердичів, Андрушівський, Бердичівський, Попільнянський, Ружинський райони) кандидату від «Слуги народу» Богданові Кицаку. За Ревегу проголосували 17,04% виборців (13,4 тисячі), за Кицака – 43,23% (33,9 тисячі). Третє місце зайняв депутат Київради Анатолій Шаповал, який набрав 10,98% голосів виборців (8,6 тисячі).

На час виборів Богдан Кицак працював викладачем Комунального закладу «Бердичівський педагогічний коледж», безпартійний. На час обрання Богдан Кицак став наймолодшим народним депутатом України, обраним до вищого органу влади від Бердичівського округу (на цей момент йому ще не виповнилось 27 років). 29 серпня 2019 року Богдан Кицак розпочав працю у Верховній Раді, член комітету Верховної Ради з питань економічного розвитку.

25 жовтня 2020 року в країні відбулись чергові місцеві вибори, на яких обирали депутатів сільських, селищних і міських рад та сільських, селищних і міських голів. У Бердичеві на посаду міського голови на місцевих виборах зареєструвалися 12 кандидатів, діючого мера Василя Мазура серед них не було. Після підрахунку голосів Бердичівським міським головою обрали Орлюка Сергія Валерійовича, який балотувався від політичної партії «Пропозиція», у підсумку він набрав 4 605 голосів виборців (28,76 %). Друге місце отримав Роман Левицький (самовисування) – 4 182 голосів (26,11 %), третє – Богдан Коляда (ПП «Слуга Народу») з результатом у 1 577 голосів (9,85 %).

Офіційне оголошення результатів цих виборів та вручення посвідчень відбулось 1 грудня 2020 року на 1-й сесії VIII скликання Бердичівської міської ради.

---

 

[1] Міква або Мікве (івр. מִקְוֶה‎, в сефардській вимові мікве, букв. `скупчення [води]`) — в юдаїзмі водний резервуар для обмивання (тіла) з метою очищення від ритуальної нечистоти.

[2] “Тітушки” — збірна назва найманців, часто люмпенізованих кримінальних елементів, гопників, молодиків, в тому числі спортсменів, які використовувалися українською владою для застосування фізичної сили і участі в масових сутичках; зокрема, для перешкоджання діяльності опозиційних активістів та для дій проти вуличних протестів: провокацій, підпалів машин, залякування, побиття та розгону демонстрацій, впливу на процес голосування на виборах тощо. Офіційно визнано використання державними службовцями правоохоронних органів та спецслужби кримінальних бандитських формувань “тітушок” проти демократичної акції “Євромайдану”.