Home Край в історичних нарисах Українська поліція в роки окупації Бердичева 1941-1944 рр.

Українська поліція в роки окупації Бердичева 1941-1944 рр.

3953
4
SHARE

Вперше поняття органу державної влади, що займається охороною громадського порядку і боротьбою з правопорушеннями (в тому числі зі злочинністю) в сучасному розумінні з’явився у XVI столітті в праці німецького юриста Мельхіор фон Оссе (1506-1557), який приблизно 1550 року служив канцлером у курфюрста Саксонського. Спочатку значення слова “поліція” мало на увазі всі сфери відповідальності держави, і лише в XIX столітті воно було зведено до державних функцій, пов’язаних з боротьбою з правопорушеннями [1, с. 206].

У Російській імперії, до складу якої з 1795 року входила сучасна Бердичівщина, поліція з’явилась 1718 року під час царювання Петра Великого, який підпорядкував виконавчу поліцію спостереженню воєвод і губернаторів. У першій половині XIX ст. безпосередньо у містечку Бердичів відповідно до спеціального указу була заснована поліція, яка складалася з одного поліцмейстера, двох приватних приставів і чотирьох квартальних наглядачів з писарями, пожежною командою і нижніми служителями. Але виходячи з того, що містечко було доволі великим, а його населення зростало у декілька разів у дні проведення ярмарків, такої кількості поліцейського штату було недостатньо для збереження належного порядку. Утримував бердичівську поліцію його власник – князь Микола Радзивілл. Витрати на утримання поліції, за повідомленням самого князя, становили 11 тис. руб. [2, с. 59-60].

З часом утримання поліції повністю лягло на державу, такий стан справ залишався до 1917 року.

Після Лютневої революції у Росії були ліквідовані корпус жандармів і Департамент поліції. Тоді ж Петроградською радою була проголошена заміна поліції “народною міліцією”. Жовтневий переворот 1917 року в Петрограді та прихід до влади більшовиків призвели до скасування всієї системи державних установ, в тому числі і народної міліції Тимчасового уряду. Але дуже скоро було усвідомлено, що система охорони правопорядку не може існувати й ефективно функціонувати, будучи набором самодіяльних добровольчих загонів. Тому у березні 1918 року комісар НКВС поставив перед більшовицьким урядом питання про відтворення міліції як державної організації. 10 травня 1918 колегія НКВС прийняла розпорядження: “Міліція існує як постійний штат осіб, що виконують спеціальні обов’язки, організація міліції повинна здійснюватися незалежно від Червоної Армії, функції їх повинні бути строго розмежовані”. На його підставі були сформовані організаційні документи, складений проект “робітничо-селянської міліції”.

Служба в міліції була добровільною, але кожен, хто вступав на службу, зобов’язаний був прослужити не менше одного року. На службу мали прийматися тільки особи, які досягли 21-річного віку, грамотні, які користувалися виборним правом, не знаходилися під слідством та судом по звинуваченню у скоєнні злочинів, цілком здорові та придатні для служби. Як озброєному виконавчому органові, робітничо-селянській міліції присвоювався статус збройних частин особливого призначення з усіма їх правами і обов’язками.

На цьому етапі формування української міліції проходило у важких умовах: не вистачало кадрів, слабкою була матеріально-технічна база. Слід сказати, що часто міліція використовувалася радянськими органами як каральний інструмент для боротьби з населенням, що поставало проти влади більшовиків. Так, в роки Голодомору міліція спільно з силами внутрішніх військ забезпечувала так звану “харчову” блокаду України, коли 1932 року було заборонено виїзд селян з УРСР. І саме міліція брала безпосередню участь в обшуках та зернових реквізиціях, які фактично прирікали на голодну смерть українське населення.

Як складова каральних органів, радянська міліція у 1937-1938 рр. несла тягар нищення населення в роки “Великого терору”, ініційованого керівником держави Й. Сталіним.

Все це відштовхувало пересічних громадян від міліції, вносило недовіру в їх роботу. Але все ж основна функція міліції – забезпечення правопорядку, захист громадян від злочинності, не зважаючи на труднощі та політичну ситуацію в країні, виконувалась.

22 червня 1941 року Німеччина здійснила напад на Радянський Союз. Мільйони синів та доньок українського народу стали на захист батьківщини, багато з яких поклали свої життя на вівтар Перемоги СРСР у цій війні.

8 липня після запеклих боїв Бердичів окупували німецькі війська. За свідченнями очевидців цього ж дня розпочались розстріли жителів Бердичева: на території цукрового заводу розстріляно 10 робітників заводу — саме тут при вступі німецьких військ на територію заводу його робітник Ю. Лонський вогнем із гвинтівки знищив декілька ворожих солдат. Але були й такі бердичівляни, які зустрічали німецькі війська не як ворогів, а як визволителів від більшовицької влади – з хлібом та сіллю.

Наступного дня окупаційна влада утворила в місті Міську управу та допоміжну поліцію, до якої почали приймати гідних до несення служби. Допоміжна, або Українська поліція формувалась із місцевого населення (у першу чергу українців за національністю), радянських військовополонених, колишніх працівників радянської міліції. Колабораціоністські (від фр. collaboration – співпраця) настрої серед населення, яке потерпало від радянської влади, були досить сильними, тому проблем із формуванням підрозділу на цьому етапі не виникало. Також на перших порах окупаційна влада ще певною мірою загравала з місцевим українським населенням, використовуючи націоналістичні почуття. Щодо цієї допоміжної поліції варто зазначити, то була вона організована не за національним принципом, а за територіальним – в Україні вона називалася українською, в Литві – литовською, і так далі.

У результаті Українська поліція в Бердичеві на початку свого існування була сформована з двох складових частин: одна – це місцеве населення, яке потерпало від попередньої влади та з радістю зустріло окупаційні війська, друга – прийшлі українці, які йшли вслід німецьким військам, стаючи кістяком поліції на звільнених від радянської влади територіях. Це були переважно жителі Західної України, територія якої була окупована Радянським Союзом у ході так званого Визвольного походу Червоної Армії на Західну Україну та Білорусію у 1939 році. Населення цих земель за два наступних роки пережило соціалістичні перетворення, що супроводжувались масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення. Вкрай негативно ставлячись до нової влади, вони стали ідейними провідниками повалення радянської влади на загальноукраїнських землях.

Жителі Бердичева вишикувались у чергу для проходження медичного обстеження перед наймом на роботу на склад постачання млинзаводу №19.
Бердичів, серпень 1941 р.

Яскравим прикладом такого формування поліції ми можемо спостерігати на прикладі створенням бердичівської газети “Нова Доба”, яка виходила на теренах Бердичівщини з серпня 1941 по листопад 1943 року. Опікувався її створенням галичанин, ветеран Організації Українських Націоналістів (ОУН) Петро Сагайдачний. До початку Другої світової війни він був редактором української газети “Промінь”, яка видавалась у Польщі. У складі похідної групи “Північ” (ОУН Мельника) Петро Сагайдачний прибув спочатку до Житомира, а згодом переїхав до Бердичева. Тут він організовував навколо себе колишніх членів редакції радянської районної газети “Радянський шлях” і людей із філологічною освітою, які виявили бажання працювати в нових умовах. Так був сформований колектив редакції бердичівської газети “Нова Доба” [3].

Очолив Українську поліцію в Бердичеві на початку її заснування Королюк (або Король, ім’я та по-батькові встановити не вдалось) [4, с. 30]. На території міста створили п’ять поліцейських дільниць. На сьогодні нам відомий майже повний перелік імен тих, хто перебував у лавах української поліції. Імена їх відомі з документів та особових справ, створених НКВС-МДБ-КДБ у ході слідства (список членів української поліції представлено наприкінці статті).

Як розпізнавальні знаки, українська поліція носила на лівій руці пов’язку білого кольору (іноді це була пов’язка жовто-блакитного кольору – кольори українського національного прапору 1917 року).

До функцій української поліції відносились: охорона мостів, догляд за правопорядком на вулицях міста, виконання наказів та постанов нової влади в адміністративному плані та інше. Також українська поліція виконувала караульну службу на постах та в адміністративних закладах (гебіткомісаріаті, Міському управлінні), конвойну службу у тюремних закладах міста (міській тюрмі, тюрмі на території кавалерійської частини на Червоній горі та ін.). За наказами окупаційної влади українська поліція брала участь у боротьбі з партизанами в Новоград-Волинському, Овруцькому, Козятинському та інших районах, виїздила також до Білорусії (зокрема, 109 поліцейський каральний батальйон СС).

Слід зазначити, що через декілька тижнів після формування української поліції у Бердичеві була сформована також кримінальна поліція СД[1] (очолював її шеф СД Кноп). В обов’язки цієї служби входила боротьба зі злочинними (в розумінні окупаційної влади) елементами – розкриття крадіжок, грабежів, убивств; розшук та арешт євреїв, комуністів та партизан. Історія формування та діяльність цієї служби вимагає окремого дослідження та не буде розглянута у представленій статті, хоча члени кримінальної поліції СД брали активну участь у розшуку партизан, в облавах, у допитах та збройній боротьбі з радянськими підпільниками (наприклад, саме дізнавачі бердичівської кримінальної поліції розкрили підпільну організацію, яка діяла у сусідньому з Бердичевом Чуднові, та заарештували її членів; також вони провели облаву на партизан у селі Мала Клітенка сусіднього Козятинського району).

Полонені червоноармійці вантажать цукор у вагони біля вокзалу вузькоколійної залізниці під охороною українських поліцейських. Бердичів, серпень 1941 року.

Нова українська поліція активно взялась за виконання своїх обов’язків. З самого початку окупації було проведено реєстрацію всього міського населення.

Як вказувалось вище, поліція виконувала вимоги постанов окупаційної влади щодо громадського порядку. Наприклад, 22 жовтня 1941 року міське управління видало постанову №42 “Про припинення пияцтва та бешкету”, в якій за появу на вулицях Бердичева або його околицях у п’яному вигляді винні будуть притягатись до відповідальності – штрафу до 500 карбованців, чи позбавлення волі до 5-ти років. На міську поліцію покладалося стеження за виконанням цієї постанови [5]. І такі вказівки зустрічаємо майже у кожній постанові окупаційної влади.

З метою підвищення довіри до нової структури у місцевій пресі друкуються роз’яснювальні матеріали про цілі та діяльність української поліції: “Українська поліція! Скільки змісту в цих слонах. Це вона наша рідна поліція повинна захищати наші кровні інтереси. Інтереси українця, який вирвався з большевицького ярма. Поліція покликана на службу України, українцеві. Це благородна посада! Кожного уважно вислухати, дати батьківську пораду і старому і малому, бути ввічливим, чуйним, і берегти українське добро, у всьому показувати приклад культурності, з ненавистю відноситись до жидів і всіх тих, хто гальмує відродження нашого краю — це неповний перелік завдань поліцая” [6].

Долучала окупаційна влада українську поліцію і до проведення так званих акцій – винищення єврейського населення Бердичева та округи. Відомості про це зустрічаємо у спогадах очевидців та в документах, у т.ч. у кримінальних справах, заведених органами НКВС-МДБ після війни. Так, українську поліцію залучили до охорони єврейського гетто, яке влаштували на території міського ринку (Яток) та прилеглих вулиць на початку серпня 1941 року: “Охраняют гетто не очень строго, надо только снять желтую Звезду Давида, прежде чем идти в город. Легче прожить тем, кто не картавит, и не похож лицом на еврея, а то могут прогнать, или позвать полицию. Полицаи церемониться не будут: либо просто надают тумаков, либо еще и посадят в подвал при полицейском участке” [7, c.41].

Залучили українську поліцію і до участі у винищенні євреїв. 4 вересня під приводом відправки на збір урожаю німецький каральний загін у складі підрозділу української поліції, підрозділу СС[2] та 45-го німецького поліцейського резервного батальйону відібрав із Бердичівського гетто переважно молодих чоловіків та дівчат і провів масовий розстріл євреїв між селами Хажин та Бистрик.

Про участь в акціях української поліції згадують і ті, кому вдалося врятуватись від загибелі. Ось як пригадував своє спасіння Михайло Вайншельбойм, який маленьким хлопчиком пережив жахи окупації: “В тот момент, когда я снимал рубашку [во время акции], то увидел, что стою рядом с разбитым комбайном… И вот спрятался я за этот комбайн. Лег, затаился там… И вот слышу, что уже строчат там пулеметы, автоматы… Крик, плач… Когда я там лежал, то подошел один полицай и увидел меня. Подошел ко мне, наклонился, и назвав меня одним хорошим именем, сказал мне: “Чего это ты, жиденок, тут лежишь?”. На мое счастье, он еще тихонько об этом сказал. Ведь вы понимаете, что разговор этот был для меня между жизнью и смертью. А я ему так же тихо и говорю: “У меня золото есть. Здесь, со мной. В подштанниках у меня зашито”. Я в тот момент в одних подштанниках и был. А у меня на самом деле и не было ничего, просто это было первое попавшееся, что мне пришло в голову. А он мне: “Ну, лежи, лежи. Я потом подойду”. Видимо, заинтересовало его это золото. Это-то меня и спасло, а иначе бы он меня за шкирку к общей яме и потащил бы. Так он и ушел. А я еще пару минут полежал там, но сообразил, что он меня знает, и каждый миг вернуться может, так поэтому мне нельзя там долго лежать, уходить надо. Тогда я и уполз оттуда, и полз еще долго, как минимум несколько сот метров, чтобы меня не увидели. А когда я уже выполз, то оказался в каком-то саду, или в парке. Я поднялся на ноги, и пустился бегом бежать” [7, с. 43].

Михайла Вайншельбойма прихистила українська родина у селі Терехове Бердичівського району, а коли залишатись там стало небезпечно, він приєднався до полонених червоноармійців у Козятинському районі. Михайло Вайншельбойм став одним із небагатьох бердичівських євреїв, кому вдалося врятуватись від загибелі.

Але тут слід зауважити, що як воєнізований підрозділ, українська поліція не брала участі ані в організації, ані у здійсненні самого розстрілу. Масове та систематичне винищення євреїв у роки війни на території Бердичева (та й України в цілому) проводили не українські поліцейські, а нацистські військові та їх воєнізовані структури. Головним чином це були так звані айнзацгрупи, айнзацкоманди та зондеркоманди. Вони складались із працівників німецької служби безпеки СД, СС, а українська поліція була лише допоміжним підрозділом, який займався розклеюванням оголошень, патрулюванням, оточенням території та збором речей розстріляних. Підтвердженням цьому є “Акт Бердичевской городской комиссии по расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков и их пособников в г. Бердичеве” від 13 травня 1944 року, в якому перераховано імена всіх виконавців масових знущань та страт. Жодного імені українських поліцейських у цьому документі не вказано [4, с. 67].

Звичайно, це не спростовує того факту, що окремі члени української поліції з власних мотивів могли брати безпосередню участь у погромах, чи акціях винищення євреїв. І як у подальшому встановило слідство, такі факти мали місце.

Беручи участь у каральних акціях, українські поліцейські виказували в деякій мірі і порядність. Так, зі спогадів свідків тих часів відомо, що, наприклад, поліцейський Озга (до війни проживав на хуторі Сокулино, нині селище Мирне під Бердичевом, працював на МТС) не дав розстріляти Антона Галіцького, який проживав у Бердичеві на вулиці Житницькій. Останнього заарештували німецькі військові, оскільки Галіцький зовні був схожий на єврея, та вели на розстріл. Озга заступився, пояснивши окупантам, що той не єврей.

Участь в акціях винищення євреїв, які проводилися в Бердичеві у вересні-жовтні 1941 року, підірвала довіру пересічних бердичівлян до української поліції. Сприяла цьому і поведінка самих поліцаїв, окремі з яких дозволяли собі грабежі та пияцтво. У газеті “Нова Доба” з’явились критичні матеріали щодо діяльності поліцаїв: “Там є хороші люди, які цілком заслуговують народне довір’я. Але є і інша частина, яка в поліцію пішла, щоб найти тепле місце, поживитись чужою працею і по суті стати пугалом. Ми свідками були, коли окремі поліцаї (як що їх так можна назвати) при службових обов’язках поводили себе так, як хулігани. Бачили і інше: серед білого дня окремі поліцаї не охороняли українського добра, а самі показували приклад грабіжу. Та нічому дивуватись. Риба з голови гниє. Попереднє керівництво поліції дозволило робити собі те, чого не слід. Міське Управління зняло керівництво. Здавадось, шо все буде гаразд, але де там, неподобства і далі творяться. Нове керівництво хоч і зробило дещо, але поліцаї, які були такими і лишились. Можемо бачити “поліцая”, якій іде п’яним і загрожує людям. Хіба українці надалі можуть це терпіти?” [5].

З метою відновлення довіри населення до української поліції Міське Управління змінило керівництво української поліції. Її очолив Зелінський [4, с. 35]. У жовтні 1941 року надруковано оголошення щодо збору матеріалів на поліцаїв, які виконують свої обов’язки неналежним чином: “Для охорони праці, нового життя, народнього і особистого майна утворена народна Українська Поліція, потрібно, щоб в поліції працювали самі чесні працівники-українці.

Але, на превеликий жаль, і на сьогодні маємо випадки нечесного поводження окремих поліцаїв, а саме: п’янство, привласнення народнього майна, недисциплінованість тощо.

Щоб запобігти цього і позбавитись таких працівників, звертаємось до всіх громадян Бердичева, подати компрометуючі матеріяли на поліцаїв, що цього заслуговують до 30 жовтня б. р. до заступника голови Міської Управи п. Сліпченка”.

У номері “Нової Доби” за 20 лютого 1942 року зустрічаємо таку замітку: До редакції надійшов лист від одного поліцая української поліції, що поліцаї Добровольський О. та Чотовий П. систематично пиячать, чим ганьблять ім’я чесних поліцаїв. Редакцією цей лист був спрямований для перевірки до поліції. В наслідок перевірки, шеф поліції п. Зепінський повідомив, що зазначені факти підтвердились і поліцаїв Добровольського та Чотового за пияцтво з роботи в поліції звільнено” [10].

Та кардинальних змін досягти не вдалося – в одному з номерів “Нової Доби” за січень 1943 року знову знаходимо критичний матеріал щодо дій окремих членів української поліції [11].

Ситуацією, яка склалась у поліції, скористались члени місцевої більшовицької підпільної організації, яка діяла в Бердичеві та окрузі. Для вдалого ведення підривної діяльності підпільникам потрібна була своя людина у лавах української поліції. Ще у грудні 1941 року влада провела реорганізацію та територію міста розподілили на дві поліцейських дільниці. Відповідне оголошення шефа СС та начальника Бердичівської Німецької поліції оберлейтенанта Келлера було надруковано в номері місцевої газети за 18 грудня 1941 p.: “Межа поміж двома участками проходить по Житомирській вул., Мостовій вул. та західним берегом р. Гнилоп’ять на південь до Мостової вулиці. Частина міста на схід – належить до І поліцейського участка, західна частина міста належить до II участка”. Перша поліцейська дільниця знаходилась у будинку по вулиці Білопільській (нині Європейська), друга дільниця – у будинку по вулиці Крива, 3 (колишня вулиця Рози Люксембург, нині Олега Реготуна; свого часу у цьому будинку знаходилась двокласна церковно-приходська школа при Свято-Троїцькій церкві). Вільне переміщення територією округи заборонили. Всі перепустки в інші місцевості і роботи поза межі Бердичівського району видавались тільки округовим комісаром через українську поліцію, а дозвіл на перехід із міста Бердичева у села Бердичівського р-ну видавало Міське Управління.

Підпільникам для зв’язку зі своїми побратимами та для виконання бойових завдань конче потрібно було вільно отримувати такі перепустки. Тому один з підпільників, 22-річний артилерист, колишній учень Бердичівського машинобудівного технікуму, за завданням підпілля пішов на службу до поліції.

У листопаді 1941 року до Бердичева прибула німецька цивільна адміністрація, яка замінила військову адміністрацію. Нова влада організувала власну структуру – німецьку поліцію, яка працювала паралельно з українською поліцією та виконувала ті ж функції. Але українську поліцію значно обмежили у правах. Наприклад, в української поліції відібрали право приймати від населення зброю та боєприпаси, які у значній кількості перебували на руках після того, як фронт пройшов через місто. Повідомлення про це розмістили у “Новій Добі” від 28 листопада [8, с. 4].

Повідомлення в газеті “Нова Доба” від 21 червня 1942 року про футбольний матч між командою поліції міста Бердичева та командою німецьких військових.

Українська поліція виконувала свої обов’язки в Бердичеві майже до кінця окупації міста ворогом.

З наближенням радянських військ ситуація в місті змінилась. Під час першого визволення Житомира 12 листопада 1943 року від окупантів німецька влада розпочала заходи по підготовці до евакуації. У середині листопада надійшло розпорядження про евакуацію державних установ та організацій (міської управи, управління праці, оберлісництва, а також типографії, редакції газети “Нова Доба” тощо). Але після жорстоких боїв за Житомир 18 листопада радянські війська відступили і німецькі війська знов оволоділи обласним центром. Евакуацію у Бердичеві призупинили. У другій половині грудня у ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції було поновлено наступ на Житомир, а також на Бердичів, як важливий стратегічний пункт. У цей час українську поліцію в Бердичеві розформували.

Колишні члени поліції, передбачаючи покарання від радянської влади за свої злодіяння, разом зі своїми сім’ями наприкінці грудня евакуювались на захід, у тил німецьких військ. У Бердичеві у своїх домівках залишились лише одиниці.

Перебуваючи у тилу німецьких військ, колишні члени поліції й далі виконували свої обов’язки спершу у Західній Україні, далі у Польщі та Німеччині. Значна частина їх, передбачаючи перемогу СРСР у цій війні, спробувала осісти на землях, де їх не знали особисто, прибравши собі нові імена за документами, які отримували, перебуваючи у фільтраційних таборах, або у таборах переміщених осіб. Були й такі, які наприкінці 1943 року полишили службу в поліції та з метою приховати злодіяння влились до партизанських загонів. Перебуваючи в партизанах, активно воювали проти окупантів, намагаючись загладити свою вину (наприклад, так вчинив колишній поліцейський Франц Казакевич, який увійшов до складу партизанського загону ім. Фрунзе 1-го Молдавського партизанського з’єднання, що на цей час діяв на території Чуднівщини, але через декілька місяців Казакевича заарештували, судовим рішенням за скоєні злочини він отримав найвищу міру покарання – розстріл).

Тих, кому не вдалось уникнути арешту, а багатьох заарештували працівники відділу “СМЕРШ”[3] 18-ї армії, очікувало суворе покарання. Військово-польовий суд у залежності від встановленої провини призначав міру покарання – позбавлення волі від 2 до 15 років (в окремих випадках – до 25 років) у виправних таборах із подальшою поразкою у громадянських правах, або розстріл. Така доля спіткала, наприклад, колишнього поліцейського Володимира Седлецького, якого 1 червня засудили до вищої міри покарання, вирок здійснено 21 серпня 1944 року. Хоча траплялися й винятки. Так, той же поліцейський Озга, згадуваний вище, залишився в Бердичеві. Як колишнього поліцейського, його заарештували органи держбезпеки та за законами військового часу мали намір розстріляти. Але до органів держбезпеки звернувся спасенний Озгою у 1941 році Антон Галіцький. Його свідчення та свідчення ще декількох бердичівлян зняли з Озги звинувачення у злодіяннях та врятували йому життя.

Член української поліції Бердичева Казакевич Франц Якович.
Фото з особової справи, архів НКВС.

Деяким колишнім поліцейським вдалось уникнути покарання наступним шляхом: перебуваючи у Західній Україні, з приходом радянських військ вони за власними чи підробленими документами, приховуючи своє минуле в роки окупації, ставали на облік у військово-польових комісаріатах та вступали до лав Червоної Армії. Зі зброєю в руках воювали проти вермахту. Хтось гинув у черговому бою, хтось скалічений та демобілізований з діючого війська знаходив нову домівку далеко від Бердичева, а хтось дійшов до столиці переможеної Німеччини Берліна і з медалями та ордени за проявлений героїзм повернувся додому. Це в їх власних очах змивало провину за участь в українській поліції та надавало новий шанс на мирне життя.

Цікавою є доля бердичівлянина, колишнього члена української поліції Василя ХХХХХХ. У 1941-1943 рр. Василь ХХХХХХ служив у поліції на Західній Україні. З приходом радянських військ вступив до лав Червоної Армії. Воював, отримав численні бойові нагороди: орден Вітчизняної війни II ст., орден Червоної Зірки, медалі. По закінченні війни прибув до Бердичева, працював на машинобудівному заводі “Прогрес”. За роки праці зарекомендував себе знаючим фахівцем, умілим керівником. З 1957 по 1981 рік працював майстром, пізніше – заступником начальника цеху. Вступив до лав Комуністичної партії Радянського Союзу. Але наприкінці 70-х його впізнала жінка, що проживала у тому містечку, де Василь ХХХХХХ служив у поліції. Справа набрала розголосу, провели слідство, яке взяло до уваги всі факти, у т. ч. його участь у війні в лавах Червоної Армії. Василя ХХХХХХ виключили з партії, хоча й залишили на посаді [9].

Як відомо, німецько-радянська війна закінчилась перемогою Радянського Союзу над Німеччиною підписанням акту про капітуляцію 9 травня 1945 року. У 1945-1946 році відбувся Нюрнберзький процес. Міжнародний військовий трибунал визнав організації СС, СД, СА, Гестапо такими, що мали за мету злочинну діяльність. Членів цих організацій, які усвідомлювали злочинність дій (та за певними іншими ознаками), а також керівний склад нацистської партії визнано злочинцями. Українська поліція, як організація у цілому, яка діяла на теренах окупованої України (на той час Української РСР) не була внесена до списку злочинних організацій. Тому її членів розшукували та судили по звинуваченням у кримінальній діяльності, здійсненні злочинів проти населення.

Слід зазначити, що США, слідом за авторитетним Центром Симона Візенталя, що досліджує і переслідує нацистських злочинців, визнають українську допоміжну поліцію злочинною організацією.

Українська поліція, як і окупаційна влада в цілому, відігравала злочинну роль у часи окупації Бердичева німецькими військами. Забезпечуючи правопорядок у місті та районі, вона у той же час допомагала німецькій владі здійснювати репресивні функції щодо мирного населення, у тому числі у знищенні бердичівського єврейства.

На перших порах до української поліції залучались чоловіки переважно українського походження за ідейним покликом. Але подальша участь членів української поліції в акціях знищення поступово перемінила відношення населення до них з позитивного до різко негативного.

Рішення слідчого відділу СБУ щодо перегляду кримінальної справи колишнього члена української поліції міста Бердичева.

Члени української поліції понесли покарання за злочини проти населення. Хоча частина їх (незначна) цього уникнула. Від тих членів української поліції, яких все ж вдалося розшукати та притягнути до відповідальності, слідчі органи дізнались про злочини, які здійснювали окупанти на українській території, у тому числі й у Бердичеві. Про трагедію бердичівського єврейства вдалося довідатись багато в чому саме завдяки інформації, яку надали колишні члени української поліції.

З отриманням Україною незалежності упродовж 1991-1993 рр. за зверненнями членів родин колишніх поліцейських Служба Безпеки України переглянула справи багатьох членів української поліції міста Бердичева. Але жоден колишній поліцейський по результатам перегляду справ не був реабілітований.

Діяльність української поліції стала однією з чорних сторінок в історії міста Бердичева та потребує свого подальшого дослідження.

Джерела і література:

[1] Кревельд, М. ван. Расцвет и упадок государства / Мартин ван Кревельд; пер. с англ. под ред. Ю. Кузнецова и А. Макеева. — М.: ИРИСЭН, 2006. — С. 206.

[2] Горобчук А.П. Бердичів. Історія міста від заснування до сьогодення. Фотоподорож з минулого у сучасність. Видання друге, уточнене та розширене (історико-краєзнавчий нарис). – Житомир, ПП “Рута”, 2016. – с. 59-60.

[3] Ковальчук І.В. Створення і функціонування бердичівської окружної газети “Нова Доба” у другій половині 1941 року. // Драгоманівські історичні студії: збірник наукових праць молодих істориків [Текс] / [відп. ред. і упор. О.В. Потильчак, І.Г. Вєтров, О.О. Cушко]. – К.: Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. с. 293-302.

[4] Елисаветский С. Бердичевская трагедия. (Документальное повествование). – К., 1991, с. 30.

[5] Постанова №42 “Про припинення пияцтва та бешкету” // “Нова Доба” – 1941. – №30. – 26 жовтня.

[6] Українська поліція // “Нова Доба” – 1941. – №27. – 19 жовтня.

[7] В огне Катастрофы (Шоа) на Украине: свидетельства евреев-узников концлагерей и гетто, участников партизанского движения. Изд. “Бейт Лохамей ха-Гетаот”, 1998, стр. 41-43.

[8] Повідомлення шефа SS та Місцевої Поліції м. Бердичева // “Нова Доба” – 1941. – №45. – 28 листопада.

[9] Ананченко Л.І. Трудова поступ завода-ветерана (1980-2000). Історичний нарис. – Бердичів, типографія АТ “Бердичівський машинобудівний завод “Прогрес”, 2000.

[10] П’яниць покарано. // “Нова Доба” – 1942. – №35. – 20 лютого.

[11] Семенюк В. Українська поліція. // “Нова Доба” – 1943. – №5. – 16 січня.

Горобчук А.П.

 

P.S.: Окрема подяка науковому співробітнику Українського центру вивчення історії Голокосту Михайлу Тяглому за надану можливість ознайомитись з матеріалами слідчих справ, заведених на окремих членів української поліції міста Бердичева Бердичівським міськвідділом МДБ СРСР та СМЕРШ.


Члени української поліції Бердичева у період з липня 1941 року по грудень 1943 року (за алфавітом):

  • Войтюк Микола Якович, 1903 р.н., уродженець села Стетківці Чуднівського (Янушпільського) району. До війни працював на бердичівському шкірзаводі. Під час окупації з серпня 1941 року проходив службу в українській поліції 1-ї дільниці, згодом до червня 1943 року – помічником начальника 1-ї дільниці поліції. З червня по грудень 1943 року працював старостою сільгоспобщини села Красівка Бердичівського району.
  • Грищенко, помічник начальника 2-ї дільниці поліції.
  • Дзюба.
  • Добровольський, звільнений з поліції у лютому 1942 року за пияцтво.
  • Дружбацький, командир взводу, помічник начальника 2-ї дільниці поліції
  • Дудицький Юліан Григорович (він же Дудницький Ілля Григорович), 1902 р.н., уродженець с. Селець Холмського р-ну Люблінської обл. (Польща). До війни проживав у Бердичеві, працював на шкірзаводі майстром регмашини. Під час окупації проходив службу помічником начальника 2-ї дільниці поліції з липня 1941 року по жовтень 1942 року, по березень 1943 року проходив службу у 109 поліцейському каральному батальйоні СС.
  • Желтовський, поліцейський 1-ї дільниці.
  • Зелінський, начальник міської поліції.
  • Зінченко Федір Іванович, 1908 р.н., уродженець села Ново-Миколаївка Ново-Миколаївського району Дніпропетровської області. До війни працював начальником пожежно-сторожової охорони Болехівського району Станіславської (Івано-Франківської) області. Під час окупації у Бердичеві протягом 3-х місяців проходив службу в лавах української поліції, потім після формування кримінальної поліції СД був переведений до її лав – працював на посаді комірника та завгоспа тюрми СД до листопада 1943 року.
  • Казакевич Франц Якович, 1908 р.н., уродженець села Тартак Баранівського району Житомирської області. До початку війни працював на бердичівському шкірзаводі. З початком окупації Бердичева вступив до лав української поліції, служив із липня 1941 року до листопада 1943 року, брав безпосередню участь у розстрілах мирних жителів. Наприкінці 1943 року разом ще з декількома поліцейськими з метою приховати своє злочинне минуле перейшов до партизанів, у складі партизанського загону до травня 1944 року воював проти окупантів.
  • Королюк Антон, начальник 1-ї дільниці міської поліції.
  • Корчевський, поліцейський 1-ї дільниці.
  • Кривошеєв, поліцейський 2-ї дільниці.
  • Луцький, начальник 2-ї дільниці.
  • Машковський.
  • Можаровський Семен Лук’янович, 1901 р.н., уродженець села Куманівка Комсомольського району Вінницької області. До війни працював охоронцем на бердичівському машинобудівному заводі “Прогрес”. Наприкінці липня 1941 року вступив до лав української поліції. З липня 1943 року працював агентом розшуку кримінальної поліції СД.
  • Нарижнюк, поліцейський 2-ї дільниці.
  • Озга.
  • Палеза, поліцейський 2-ї дільниці.
  • Петрук Степан Андрійович, 1883 р.н., уродженець села Пузирки Козятинського р-ну; проходив службу в лавах української поліції з липня 1941 року по лютий 1942 року.
  • Піскун-Оберемський Трохим Григорович, 1896 р.н., уродженець села Халаїмгородок Черепашинського району (нині село Городківка Андрушівського району). До війни працював вантажником на бердичівському машинобудівному заводі “Прогрес”. З початком окупації вступив до лав української поліції, через місяць перейшов на службу до кримінальної поліції СД.
  • Поліщук, поліцейський 2-ї дільниці.
  • Поліщук, родом з села Іванківці Бердичівського р-ну.
  • Салютін, командир роти.
  • Самборський.
  • Седлецький Володимир Карлович, 1908 р.н., уродженець села Маркуші Бердичівського району. До війни проживав у Бердичеві, працював начальником постачання бердичівського шкірзаводу. З початком окупації з липня по жовтень 1941 року проходив службу в лавах української поліції. Був членом організації українських націоналістів.
  • Сербін.
  • Сірик Сила Андрійович, 1912 р.н., уродженець села Сіряки Дзержинського району (нині село Ягодинка Романівського району). До війни проживав у Чуднові, служив міліціонером у районному відділі. З початком війни потрапив у полон, звільнився та повернувся до Чуднова. З Чуднова переїхав у Бердичів, де з січня 1942 року по грудень 1943 року проходив службу в лавах української поліції.
  • Синельников Іван.
  • Тарасюк, поліцейський 2-ї дільниці.
  • Томашевський Броніслав, 1919 р.н., 2 дільниця.
  • Турбалов, поліцейський 1-ї дільниці.
  • Ульяновський, поліцейський 2-ї дільниці.
  • Чониль, поліцейський 2-ї дільниці.
  • Чотовий, у лютому 1942 року звільнений з лав поліції за пияцтво.
  • Шалієв Захар Іванович, 1882 р.н., уродженець міста Бердичева Житомирської області. До війни працював пічником. У лавах української поліції перебував з серпня 1941 року по грудень 1943 року.
  • Янковий Василь Венедиктович, 1893 р.н., уродженець села Клітенка Комсомольського району Вінницької області. До початку війни працював охоронцем на бердичівському машинобудівному заводі “Прогрес”. У серпні 1941 року вступив до лав української поліції, військову службу проходив до грудня 1943 року.

[1] Служба безпеки (СД) (нім. Sicherheitsdienst Reichsführer-SS (SD)) — внутрішньопартійна служба безпеки НСДАП, пізніше — служба безпеки рейхсфюрера СС.

[2] CC або руною зіг — Runic «↯↯» (скорочення від нім. Schutzstaffel — “Захисні загони”; нім. Schutz — захист, охорона, нім. Staffel — група, загін, команда) — військово-поліцейська організація Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії.

[3] СМЕРШ (абревіатура початкових букв гасла рос. Смерть шпионам!) — відділ контррозвідки народного комісаріату оборони (НКО) СРСР. СМЕРШ сформований для оборони тилу Червоної Армії, боротьби з дезертирством, шпигунами і диверсантами.

4 COMMENTS

  1. Цікаве та корисне дослідження. Щира подяка автору і публікатору Анатолію Горобчуку.

  2. Старожилы рассказывали, что на том месте где сейчас вечный огонь, в 1944 г. был повешен полицай по фамилии Киселев. Что о нем известно?

  3. Кисельов був членом кримінальної поліції СД (агент розшуку), а не української поліції, тому в представлений у статті перелік він не потрапив. Кримінальна поліція СД – це окрема тема, якої я у цій статті не торкався. Саме члени цієї організації здійснювали і вбивства, і катування, і безпосередньо боролись з партизанами та підпіллям (я вказую про це в статті).
    Про повішання члена кримінальної поліції Кисельова розповів у своїх спогадах наш читач Георгій Авджиєв. Ці спогади є на нашому сайті у розділі “Бердичівляни розповідають” – Г.Р. Авджиев. Возмездие (Из калейдоскопа памяти). Повісили його 11 лютого 1944 року. У тих справах НКВС, що я переглянув, це прізвище згадується часто.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here