Home Край в історичних нарисах Телефонний зв’язок у Бердичеві: зародження, розквіт та…

Телефонний зв’язок у Бердичеві: зародження, розквіт та…

1882
0
SHARE

Ось і перегорнуто ще одну сторінку в історії Бердичева – 17 червня місцеві зв’язківці переключили останнього абонента та зупинили аналогову автоматичну телефонну станцію, відому бердичівлянам як АТС-2.

Будинок Вузла зв’язку на вулиці Вінницькій.

Подія ця не стала, та й за великим рахунком не могла стати новиною, про яку гучно просурмлять на сторінках місцевої преси та у соцмережах. Це й зрозуміло – нинішнє покоління, яке активно творить сьогодення міста, лише краєм зачепило той історичний період, на який прийшлись розквіт та слава цієї телефонної станції.

А історія ця дуже цікава, і роль, яку відігравала АТС-2 у житті міста, була більш ніж помітною.

На початку 60-х років минулого століття економічний розвиток Бердичева набув таких темпів та масштабів, що відсутність такої сервісної складової, як зручний телефонний зв’язок, стала відчуватись все гостріше. Провести попередні перемовини, оперативно узгодити службові питання та й просто у вечірній час поспілкуватись із рідними та близькими – всі потребували послуги, яка діяла поки лише у столиці, обласних центрах та містах-мільйонниках. Звичні до зручностей, які надавав звичайний телефонний апарат у кабінеті, столичні чиновники відразу ніяковіли, потрапляючи до заштатного Бердичева – тут і досі діяла напівавтоматична телефонна станція і виклик абонента за допомоги телефоністки вже відверто дратував. Та й телефони були лише на великих підприємствах та державних установах, тому в місті й досі абсолютно звичними залишались посади посильних – людей, яких наймали для доставки повідомлень, листів та іншої кореспонденції.

Триває монтаж нової телефонної станції.

Рішення про спорудження нової автоматичної станції прийняли у 1965 році. А за рік до цього розпочалось спорудження нового приміщення під обладнання, адже існуючий будинок по вулиці Свердлова, а нині Вінницькій, не мав достатніх виробничих приміщень (нагадаємо, що від початку своєї побудови це була звичайна лікарня Червоного Хреста). Нову будівлю звели так, що нині мало хто й знає, що насправді наявний Будинок Зв’язку – не цільна споруда, а фактично два окремих будинки, споруджені один у 1904 році, інший – у 1965-у.

Перший поверх віддали під поштове відділення та телеграф, другий – під нову декадно-крокову станцію АТС-54а, яку виготовили у Німеччині. О, яким технічним чудом була ця станція! Новенькі крокові шукачі пахли мастилом, немов дорогими парфумами, а якість виготовлення деталей просто вражала! Що тут казати, і через два десятиліття цехи ленінградського заводу «Красная Заря», який розпочав випуск такого ж обладнання, не зуміли і близько досягти цього технічного рівня – їх обладнання «шкутильгало» на обидві ноги, приносячи зайвий клопіт на голови бідних техніків-експлуатантів.

Завершили монтаж нової АТС у 1967 році, урочисту стрічку перерізали 25 жовтня. Нині ця дата нічого не говорить пересічному українцеві. А за часів СРСР кожна радянська людина знала, що саме 25 жовтня далекого 1917 року відбулась Жовтнева революція. А відзначали її річницю 7 листопада лише тому, що більшовики практично відразу перевели нову країну на звичний нам нині календар – Григоріанський.

Колектив монтажників нової телефонної станції, 1967 рік.
Перший ряд (зліва направо): Єлізаров Михайло, Пелешок (Кучевська) Лариса, три працівника вузла зв’язку, Петрук Леонід, Бузань Павло, працівник вузла зв’язку, Бузань Василь.
Другий ряд: Гончаренко Галина, Гончаренко Андрій Костянтинович, Левіна Блюма Або Мирівна, Гаврильченко Андрій, Щебельська (Дрокова) Ганна Михайлівна, працівник вузла зв’язку.

Закінчення будівництва керівники Бердичівського вузла зв’язку та обласного будівельно-монтажного управління разом із монтажниками відзначили в одному з міських ресторанів. Але масової телефонізації Бердичева чомусь не відбулось… Можливо, головну роль тут відіграв такий фактор, як достатньо висока вартість встановлення телефону – на той час 20 карбованців були більш ніж вагомою сумою. Це при тому, що середня місячна заробітна плата того ж електромонтера зв’язку становила 57 карбованців, електромеханіка АТС – 80 крб., інженера – 110 крб. А можливо спрацював і такий чинник, як те, що телефонувати пересічному бердичівлянину було просто нікуди – в місті на момент появи нової АТС квартирні телефони були практично відсутні. До кого телефонувати? От і довелось зв’язківцям перші роки на під’їздах багатоповерхівок, на сторінках місцевої газети розміщувати оголошення з пропозицією встановити квартирний телефон. І такого поняття, як черга на встановлення телефону, на той час просто не існувало.

Черга… Як багато в цьому слові для радянської людини! Черга за товаром, черга за квартирою, черга у дитсадок – до цих понять у Бердичеві швидко додалось ще одне – черга на телефон. Її поява датується початком 70-х – часу, коли життя в країні та в нашому місті зокрема більш-менш пішло на краще. Люди швидко звикали до такого блага цивілізації, як телефонний зв’язок, і бажаючих його мати стало набагато більше, ніж це могли забезпечити зв’язківці. То у них не було вільних телефонних номерів, то відсутні телефонні лінії, то… причин було вдосталь.

Але наших людей так просто не зупинити, особливо коли сусіду встановили телефон, а тобі зв’язківці дали відкоша. У діло йшло все – і дзвінки «кому потрібно» від керівництва підприємства, і скарги до владних органів, і навіть такі екзотичні методи, як приписка у власну квартиру родича, зазвичай інваліда чи ветерана війни, який мав пільгу на позачергове встановлення квартирного телефону. Бувало, такий ветеран впродовж певного часу змінював по декілька адрес проживання (на папері, звичайно), забезпечуючи рідню можливістю мати власний телефон. Свого часу сам був знайомий із одним з таких «телефонних ветеранів».

Були й такі, які намагались взяти цю фортецю приступом – чи не щотижня приходили на особистий прийом до керівника вузла зв’язку, до голови міськвиконкому, партійного керівництва міста, писали скарги, здійснювали своєрідний психологічний тиск. Інколи в когось із керівників таки не витримували нерви, і щасливий обиватель із завізованою заявою біг до заповітного віконця абонентного бюро.

Поліна Андріївна Хмельницька, начальник абонентного бюро, початок 80-х років.

О, ці черги у дні особистого прийому! Гомін, суперечки, нервове збудження після виходу з кабінету чергового відвідувача – у ці години й саме підприємство «стояло на вухах», адже керівникові необхідно було швидко надати довідку з того, чи іншого питання, і начальник технічного відділу Вузла зв’язку з начальником абонентної групи цього дня крутились немов вужі на сковорідці.

До честі зв’язківців, попит на телефони вони все ж намагались задовольнити. І використовували для цього різні методи – і монтаж нового обладнання (станцію поступово розширювали і наприкінці 90-х її ємність зросла з початкових 3-х до 9-и тисяч номерів), і встановлення спарених телефонів (це коли одну телефонну лінію використовували відразу два абонента, що призводило до певних незручностей). Але найгірше було тим, кому номер монтували за допомоги обладнання АВУ – в оселі абонента з’являлась порівняно велика залізна коробка, яка працювала від електромережі. Є світло – працює телефон, немає світла – вибачайте…

Обслуговували нову станцію техніки та електромеханіки зв’язку на чолі з інженером. Згідно регламенту зв’язківці організували цілодобовий контроль за роботою станції. Шум в автозалі (так називали приміщення, де знаходилось обладнання) від роботи електромеханізмів стояв такий, що працівники не чули один одного вже за півметра. Їм видавали вушні затички (правда, ними майже не користувались), а також молокопродукти за шкідливі умови праці. Роботу кожного електромеханізму, кожного пристрою постійно перевіряли – контроль був тотальним. Періодично перевіряли роботу станції і фахівці зі столиці. Серед них був і справжній унікум – плюгавенький стариган, який не ходив повз стативи, не перевіряв роботу крокових шукачів, чого вимагали інструкції з експлуатації, а брав стілець, сідав посеред автозалу і слухав… Слухав роботу всього механізму станції в цілому і впродовж 10-15 хвилин такого сидіння посеред звукової какофонії складав точну картину – що, де та чому працює не так.

Перші працівники автозалу АТС-2 (зліва на право): Поліна Хмельницька, Тамара Пономарьова, Ганна Щебельська (Дрокова), Валентина Горєлова, Левіна Блюма Або Мирівна.

За роки роботи станції тут з’явились і свої легенди. Так, електромеханік Олег Синяк прийшов на станцію ще юнаком і працював на ній безперервно до самого виходу на пенсію. А це, зауважимо, майже 40 років! Так, як він знав цю телефонну станцію, мабуть, не знав ніхто – через руки вмілого регулювальника не раз і не два пройшли всі механізми, всі прилади. Його досвід, поради були неоціненними для персоналу станції. Його колега Володимир Дроков також розпочинав свою кар’єру на підприємстві електромонтером телефонної станції. А далі – навчання, кроки щаблями посад від електромеханіка, інженера до керівника Вузла зв’язку у буремні 90-і. Під його керівництвом працювало більше півтисячі працівників до моменту поділу єдиного колись підприємства зв’язку на дві окремі структури – поштовий зв’язок (нині Укрпошта) та електрозв’язок. Останній з часом трансформувався у відомий усім Укртелеком.

Технічний розвиток не зупинити – ця істина, як ніщо інше довела свою правдивість саме на існуванні бердичівської АТС-2. На початку 2000-х у Бердичеві настала ера цифрових телефонних станцій (правда, у світі це відбулось на чверть століття раніше). З появою цифрової АТС-4 в місті практично зняли питання черги. Але довершив справу мобільний зв’язок, який увійшов у життя бердичівлян ще 1997 року. На початку своєї ери це був просто фантастично дорогий як для тогочасних українських реалій вид послуги. Наприклад, за користування мобільним телефоном, який придбали для директора Вузла зв’язку, підприємство щомісяця платило абонентну плату в районі тисячі гривень (при тому, що тогочасний долар коштував у межах 1,85 грн.). Але всього за десятиліття ціни опустилися до цілком прийнятних і люди стали масово користуватись мобілками. Питання «А навіщо мені цей стаціонарний телефон?» звучало все гучніше, спонукаючи жителів міста активніше відмовлятись від застарілого виду зв’язку.

Результат ми побачили навесні 2021 року: задля кількох сотень абонентів тримати обладнання, яке споживає тисячі кіловат електроенергії та займає сотні квадратних метрів виробничої площі – неприпустима розкіш. У лютому розпочалось масове переключення існуючих абонентів на цифрові станції. Правда, дії зв’язківців були вкрай недолугі – абонентів практично не попереджали, тому для багатьох заміна їх телефонних номерів зі звичної двійки на четвірку чи п’ятірку стала неприємним сюрпризом.

Телефонна станція з моменту свого пуску відпрацювала більш як півстоліття. І це при тому, що термін її експлуатації згідно технічних нормативів становив не більше 25 років.

Перегорнуто чергову сторінку в історії нашого міста. І хоча в Бердичеві ще функціонують стаціонарні телефони, їх кількість з кожним місяцем стрімко зменшується. Пройде зовсім небагато часу, і послуга стаціонарного телефонного зв’язку піде у небуття, як зникли свого часу телеграф та ще пам’ятне багатьом дротове радіо. Так, технічний розвиток не зупинити…

P.S.: Останнім абонентським номером, який обслуговувала АТС-2, став номер 2-02-02. Він належав НАСК «Оранта» (пл. Соборна, 21).

P.P.S.: За місяць до зупинки АТС-2 зв’язківці зупинили ще одну аналогову телефонну станцію – АТС-3, яка обслуговувала мікрорайон Червоної гори. Це відбулось 12 травня. Історія цієї станції також по-своєму унікальна та містить багато цікавого. Але про це – вже в наступних нарисах.

Анатолій Горобчук.


Напередодні відключення останнього абонента і остаточної зупинки АТС-2 місцеві журналісти відвідали колектив зв’язківців та відзняли фото- та відеорепортажі про останні дні роботи телефонної станції:


LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here