Радянська влада у Бердичеві (1921-1941 рр.)

Партійні та радянські органи докладали всіх зусиль для швидкого відновлення роботи націоналізованих (відібраних у попередніх власників) підприємств міста. Вже 12 листопада 1920 року в Бердичеві відновлено роботу телеграфу, зруйнованого у результаті військових дій. Одна з перших прийнятих телеграм надійшла на адресу Бердичівського ревкому від голови Київського Губревкому Яна Гамарника. У ній вказувалося на незадовільний хід заготівлі продовольства та палива для Червоної Армії, вимагалося вжити рішучих заходів із усунення вказаних вад. 1 січня 1921 року в Бердичеві організовано комісію допомоги Донбасу. Губернська рада професійних спілок постановила щомісячно відраховувати до фонду комітету грошову зарплату за понаднормові роботи та дводенний пайок.

У приміщенні поштово-телеграфної контори по вулиці Свердлова (нині вулиця Вінницька) розмістився адміністративний відділ (штаб) 14-ї дивізії. Це вносило значні незручності у роботу зв’язківців. З наближенням зими між зв’язківцями та військовими виник конфлікт: комендант штабу дивізії розпорядився зрізати в Бердичеві всі дерев’яні телеграфні стовпи з метою обігріву ними приміщення штабу. Лише негайне звернення завідувача поштово-телеграфної контори до ревкому зі скаргою на дії військових зупинило виконання цього розпорядження, яке могло закінчитись катастрофою для системи зв’язку міста.

Катастрофічним залишався стан безробіття у місті. У цей час післявоєнної розрухи і господарської кризи, влада вирішила допомогти безробітним. Вирішення питання працевлаштування доручили Комітету боротьби з безробіттям – Комборбезу[1]. У Бердичеві, який з 1923 року став центром однойменної округи, створили управління підприємствами колективів Комборбезу, що розмістилось у будинку на Радянській площі, 28.

Величезна кількість підприємств, які не діяли та були полишені їх власниками після Жовтневого перевороту та перипетій 1918-1920 років, потребували значних коштів для відновлення діяльності. Тому частину з них передали в управління створеного Комітету – щоб з його допомогою, по-перше, хоч якось зменшити безробіття, і, по-друге, силами безробітних вдихнути життя у виробництво. Оскільки до складу Правління Комборбезу входили впливові «радслужби» – Міськрада, Окрплан, комгосп, Біржа праці, то багато адміністративних та господарських питань вирішувалося легше. Фінансувався Бердичівський Комборбез із місцевого бюджету та від асигнувань ЦК Борбеза, який перебував у Харкові, столиці України.

Трудові колективи Комборбезу являли собою досить строкату картину. До складу окружного Комборбезу у 1925-1926 роках входили фабрики: взуттєва (Радянська площа, 3), металопрокатна, що виготовляла посуд (вул. К. Лібкнехта, 53), тютюнова (Радянська площа, 24), кондитерська (Радянська площа, 26). Серед майстерень були дві взуттєві (на цукровому та шкіряному заводах), шорна та кравецька (обидві на вул. К. Лібкнехта, 11), годинникових механізмів та інші. В складі Комборбезу перебували також будівельна контора, столова для безробітних, кафе-ресторан і перукарня.

Якщо безробітний отримував грошову допомогу в розмірі від 11,50 до 20 карбованців на місяць, то працівник на підприємствах Комборбезу за день заробляв до 2 карбованців.

Система підприємств Комборбезу діяла до початку 30-х років і відіграла значну роль у відновленні виробництва в місті та окрузі.

У листопаді 1920 року на базі швейних майстерень, які у свою чергу створилися на основі спілки “Швейпром”, або бюро кравців у 1901 році, засновано кравецьку швейно-ремонтну майстерню, яка отримала назву “Перша держшвеймайстерня” (підприємство сьогодні відоме як ПАТ “Бердичівська фабрика одягу”). Вона розташовувалася на першому поверсі двоповерхового будинку по вулиці Карла Лібкнехта, 10, навпроти Миколаївської церкви. У 1925 році її перейменували на фабрику колективу безробітних кравців “Бердичів-швея” Комборбезу. Фабрика виконувала масові замовлення окружної міліції, дитячих будинків. У числі тодішніх робітників був Абрам Вольфович Нахменберг, який спочатку працював кравцем, згодом начальником цеху Бердичівської швейної фабрики.

З 1920 року на місці колишнього пивоварного заводу по вулиці Олександрівській (з 1925 по 2016 рік вулиця мала ім’я Вацлава Воровського (1871-1923), російського революціонера, одного з перших радянських дипломатів; нині – вулиця Максима Залізняка) діє приватна майстерня Маца, де виготовлялися ліжка, граблі, вила, завіси, петлі та інші інструменти господарського призначення. У майстерні працювало 10 робітників, з 1924 року – 60. Але за відсутності замовлень майстерню ліквідували. З 1925 року у звільнених приміщеннях приватної майстерні розмістився завод «Проволока» з виробництва цвяхів і засновано слюсарно-механічні майстерні. Завод став державним націоналізованим підприємством, а майстерні належали комітету боротьби з безробіттям.

3 грудня 1921 року відновив роботу Перший державний шкіряний завод. Вже до 1922 року робітники заводу повністю досягли довоєнного рівня випуску продукції. У серпні 1922 року завод від Бердичева взяв участь у Першому радянському ярмарку, що відкрився у місті Нижній Новгород. У роботі ярмарку взяли участь 584 оптових фірми, з яких 240 державні, 164 – кооперативні, 180 – приватні, а також 331 роздрібна торговельна фірма. Нижньоновгородський ярмарок ще за царської Росії був не лише найбільшим центром внутрішньої торгівлі, але й значним міжнародним центром. Тому участь бердичівського шкірзаводу у цьому ярмарку надала можливість укласти вигідні контракти та віднайти торгових партнерів по всій радянській країні та за її межами. У 1922 році загальні збори колективу постановили надали заводу ім’я вождя Жовтневої революції В.І. Леніна. Володимиру Іллічу надіслали відповідну телеграму: “Москва, Раднарком, Леніну. До дня п’ятої річниці Великого Жовтня загальні збори робітників і службовців Бердичівського Держшкірзаводу в кількості 1200 чоловік, гаряче вітаючи повернення до активної роботи великого вождя пролетарської революції, постановили назвати завод ім’ям Ілліча, на що просять Вашої згоди. 3 листопада 1922 року”. Він подякував робітникам і надав свою згоду. Так 3 листопада 1922 року держшкірзаводу присвоєно ім’я вождя Жовтневої революції Володимира Леніна.

У другій половині 1920 року відновив роботу завод “Прогрес”. Чисельність працівників, яка до революції 1917 року становила біля 600 осіб, тепер ледь сягала 38 осіб. Працівники ремонтували плуги, культиватори, соломорізки, виготовляли лемеші до плугів. З 1926 року завод докорінно змінив свою спеціалізацію, розпочав виготовлення перших зразків хімічного устаткування. Це сушильні барабани і печі, дефлегматори, холодильники, теплообмінники, фільтри, компресори та інше.

20 червня 1922 року відновили свою роботу бердичівські цукровий та рафінадний заводи. На рафінадному заводі поновлено виробництво цукру-рафінаду, що припинилось в Україні сім років до того.

Крім відновлення індустріального потенціалу міста радянська влада також робила кроки до пожвавлення приватної торгівлі (у країні на цей час діяла нова економічна політика – т. зв. НЕП): 17 квітня 1923 року в Бердичеві на засіданні Економічної наради Бердичівського округу прийняли рішення «восстановить существовавшие раньше в Бердичеве следующие ярмарки: 12 апреля, 1 июля, 15 августа, 1 ноября. Кроме того, два раза в месяц по воскресеньям установить очередные ярмарки». Фактично це ті ж Успенський, Дем’янівський та інші ярмарки, які ще у 1765 році заснував у Бердичеві власник містечка князь Радзивілл.

9 червня 1921 року відбулося перше засідання новообраної Бердичівської міськради. До її складу увійшло 80 депутатів, у т. ч. 45 комуністів і 15 співчуваючих. Помічником нової влади став комсомол: з ініціативи комсомольців бердичівська молодь протягом місяця працювала на заготівлі дров для електростанції, підприємств та установ. За чотири місяці 1921 року в місті проведено 17 суботників.

16 червня цього ж року бердичівська радіостанція, яку щойно ввели в експлуатацію, прийняла першу інформацію з міста Харків, який на той час був столицею України. Іван Герасимович Бакалюк, радист ще часів Першої світової війни, довго вибирав місце для встановлення антени. Оскільки інтереси справи вимагали оперативності в одержанні інформації, вирішили використати з цією метою Успенський собор, пожежну каланчу і водонапірну башту, які були найвищими спорудами в місті. На радіостанції слухачем (оператором) працювала Поліна Романівна Корченюк – єдина жінка-радіотелеграфіст. Вона навчилась азбуці Морзе також ще до революції, приймала радіограми зі швидкістю до 110 знаків на хвилину. Третім радистом працював також досвідчений слухач – Антон Кирилович Стецюк.

Інформацію, яку отримувала радіостанція, передавали повітвиконкому, повітовому комітету партії, редакції газети «Вісті» (нині «Земля Бердичівська»). Плакатний вісник РАТАУ, який одержувала радіостанція Бердичева, у скороченому вигляді передавали по телефону в Шепетівку і по всьому Бердичівському повіту.

У роки становлення нової влади Бердичів відвідали чимало партійних функціонерів. Як вже повідомлялося вище, 8 листопада 1920 року до Бердичева прибув агітаційний поїзд на чолі з головою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Григорієм Івановичем Петровським. 7 вересня 1921 року місто відвідали член Революційної військової ради Київського військового округу Володимир Петрович Затонський та уповноважений Реввійськради на Україні і командувач збройними силами України і Криму Михайло Васильович Фрунзе. Михайло Фрунзе виступив з доповіддю про поточний момент у міському театрі на об’єднаному урочистому засіданні міської ради депутатів за участі правлінь профспілок, завкомів, Бердичівської організації КП(б)У та гарнізону. 15 березня 1922 року Перший держшкірзавод відвідав Голова Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету Михайло Іванович Калінін. 31 січня 1923 року також у міському театрі з жителями міста зустрівся Григорій Іванович Котовський – командир Червоної Армії, герой громадянської війни. Згодом на будинках, де відбулись ці зустрічі, у 1960-1970-х роках з’являться відповідні меморіальні дошки.

Остаточне утвердження в Україні радянської влади, запровадження нових форм господарювання та принципів державного будівництва викликали нагальну потребу в кардинальній перебудові старого адміністративно-територіального устрою. Пошуки його оптимальної моделі тривали не одне десятиріччя, мали свої позитивні моменти та суттєві вади, і в цілому завершилися лише наприкінці 60-х рр. XX ст. На різних часових відтинках адміністративно-територіальні експерименти здійснювалися за єдиним головним принципом: економічна та адміністративна доцільність з урахуванням історичного тяжіння окремих місцевостей до того чи іншого економічно-розвинутого центру.

Попереднє районування 1921-1922 рр. стало підготовкою до основної Всеукраїнської реформи. На цьому етапі здійснювалася зміна губернських і повітових меж за рахунок ліквідованих повітів, без порушення меж волостей. У Київській губернії під час першого районування від Бердичівського повіту (з центром у Бердичеві) відійшли до Поділля три волості: Вахнівська, Мало-Чорнятинська і Старо-Прилукська. Територіальні втрати компенсувалися за рахунок приєднання 13 волостей ліквідованих Сквирського, Таращанського та Липовецького повітів, зокрема Ходорківської, Бровківської, Верхівнянської, Ружинської, Топорівської. Також у Бердичівському повіті здійснювалося укрупнення та розукрупнення окремих волостей. Всі ці зміни не стали наслідком стихійних рішень місцевої влади, а вписувалися в єдину систему заходів, що готували підґрунтя для основного етапу адміністративної реформи.

Постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 року поширені попереднім районуванням повіти перетворили в округи, а укрупнені волості – у райони. Так, у складі Київської губернії утворився Бердичівський округ (з адміністративним центром у Бердичеві), до складу якого увійшло 12 районів: Андрушівський, Бердичівський, Вчорайшанський, Козятинський, Любарський, Махнівський, Плисківський, Погребищенський, Ружинський, Уланівський, Чуднівський та Янушпільський. Округ нараховував 1175 населених пунктів, в яких проживало 728 тис. чоловік.

Черговий етап адміністративно-територіальної реформи в Україні розпочався Постановою ВУЦВК від 3 червня 1925 року “Про ліквідацію губерень і перехід на трьохступеневу систему управління”, згідно якої губернський поділ в УСРР скасовувався з 15 червня. Бердичів, як окружний центр, перейшов у безпосереднє підпорядкування столиці України, якою на той час був Харків.

У 1923 році після великих військових навчань з-під Вінниці в Бердичів, до місця свого постійного призначення, вступила 3-я Бессарабська кінна дивізія, що входила до складу другого кінного корпусу, яким командував Григорій Іванович Котовський. Цього ж року Бердичів неодноразово відвідав і сам командир кінного корпусу. На Лисій горі Григорій Котовський вирішив у найкоротший термін відновити старі казарми для розміщення тут кавалерійської дивізії. Власних покрівельників і штукатурів не вистачало, тому командування звернулося за допомогою до місцевого населення. На суботниках із будівництва й ремонту казарм працювали сотні робітників. Якось проїжджаючи по Бердичеву Котовський побачив, як червоноармійці розбирали високу трубу зруйнованого та закинутого цегельного заводу. Трубу розбирали на цеглу, яка потрібна для кладки печей. Командир корпусу наказав припинити розбирання. За його розпорядженням вжили заходів для відновлення цегельного заводу, і незабаром кінний корпус мав власну цеглу.

Наступного 1924 року згідно рішення губернської економічної ради до казарм військової частини на Жовтневій горі (таку назву надали Лисій горі цього ж року) відновлено, а фактично збудовано заново, вузькоколійку протяжністю у декілька кілометрів (відвід від гілки Бердичів – Бродецьке – Холонівська). Рейки, скріпи, площадки та потяги для цього надала Південна залізниця на умовах оренди. По відбудованій гілці постачалися необхідні матеріали та продовольство для військових. Комкор Григорій Котовський особисто слідкував за розміщенням кавалерійських частин, малював плани стаєнь для коней, перевіряв системи вентиляції. Він завзято працював над тим, щоб створити сприятливі матеріальні умови для успішного проведення бойової підготовки.

Котовці не оминули своїм хазяйновитим поглядом і металевий елінг, в якому до громадянської війни зберігався дирижабль “Гриф”. За наказом комдива М.М. Криворучка елінг розібрали, а дошки та інші будівельні матеріали використали на спорудження казарм, стайні для коней та інших підсобних приміщень. Розібраний елінг у 1934 році перевезли до міста Долгопрудний (Московська область), де змонтували у центрі з будівництва дирижаблів (Московський дирижаблепорт). Тут елінг проіснував до 2010 року.

Радянська влада активно впроваджувала в життя пересічних людей принципи нового суспільного ладу. Серед іншого запроваджувались нові свята, відзначення яких у перші роки стало обов’язковим, а в наступні десятиліття переросло у традицію. Серед них до початку XXI століття збереглась пам’ять про такі свята, як День Радянської Армії (23 лютого), свято Першого Травня (1 травня), День Жовтневої революції (7 листопада) та інші. Під час останніх двох свят на вулицях міста організовувались урочисті паради, участь у яких обов’язкова, часом примусова. Так, ще у квітні 1919 року на основі рішення комісії з підготовки до святкування дня 1 Травня оголошенням завідувача підвідділом Радянської Міліції товариша Гладких пропонувалось «всем квартироснимателям, балконы коих выходят на улицы, украшать таковые к 1 Мая зеленью, коврами и красной материей. Неисполнение сего будет считаться актом против Советской власти. Начальникам милиции и милиционерам вменяю в обязанность строго следить за исполнением сего. Виновных же в нарушении привлечь к ответственности». Бердичівська міліція у перші роки Радянської влади займала для власних потреб будинок купця першої гільдії Давида Магазаника, який націоналізували у 1919 році (родина купця ще 1915 року виїхала з Бердичева до Москви). Сьогодні у цьому будинку по вулиці Бистрицькій (до 2016 року – вулиця Войкова) знаходиться міська гімназія № 11.

Утвердження нового суспільного ладу вплинуло на всі сфери життя Бердичева, у тому числі релігійну. Від самої перемоги Жовтневої революції та до початку 1920-х років з боку більшовицького уряду йшов безкомпромісний наступ на позиції Церкви із застосуванням методів воєнного часу. Під приводом допомоги голодуючим радянська влада зробила спробу розгромити Церкву. Саме тоді, на початку 20-х років,  у Бердичеві закрили Свято-Троїцький храм на Загребеллі. Діяльність парафії припинили, у храмі розмістили різні контори, склади, житлові приміщення та навіть конюшню. У 1922 році в костелі Святої Варвари конфіскували всі цінності та передали «на допомогу терплячим від голоду». Кляштор Босих Кармелітів, який у 1917 році повернули римо-католицькій Церкві, по закінченні громадянської війни поступово приходить у запустіння, його стіни без належного догляду руйнуються, майно нищиться.

У перші роки радянської влади починається обмеження й єврейського релігійного життя. У 1920-1930-х рр. більшість з 80-и міських синагог (за спеціальностями ремісників), а також хедери, що існували до революції, закрили. У березні 1923 року в міській газеті «Голос труда» з’явилась публікація, в якій порушено питання щодо передачі приміщення Хоральної синагоги під робітничий театр. Але вірянам тоді вдалося відстояти свій храм.

По закінченні громадянської війни в Бердичеві одразу запрацювали три лікарні. На 1925 рік діяло також 6 поліклінік та амбулаторій, водолікарня; нараховувалось 57 лікарів, 15 стоматологів та 34 працівники середнього медперсоналу. Діяло також 8 аптек.

З кожним роком усе більшого розвитку набирало культурне будівництво. У листопаді 1920 року у Центральній робочій бібліотеці, яка знаходилася за адресою вул. Свердлова, 8 (сучасна вул. Вінницька), у двох невеличких кімнатах відкрили читальню. Книжкове майно спочатку нараховувало біля 1200 екземплярів, проте до кінця 1921 року кількість книг зросла до понад 4500 екземплярів. На перших порах внаслідок обмеженості приміщення читальні книги видавалися читачам на дім. Встановили залог у вигляді більш цінної книги, допускався і грошовий залог у розмірі 500 руб. Абонементна плата становила 100 руб. на місяць, проте з часом піднялася, і в 1923 році становила вже аж 200 000 руб. (давалася взнаки галопуюча інфляція, яка охопила молоду країну).

У серпні 1922 року в Бердичеві на підставі «Положення про єдину трудову школу», прийнятого керівництвом України, завершено реорганізацію (реформацію) міських шкіл. Результатом реорганізації стало перетворення навчальних закладів на Єдині трудові школи. Мета проведеної реорганізації – «… следует раз и навсегда порвать со старой школой, которая при НЭПе начала оживать благодаря стремлению буржуазных групп влиять на школы путем введення платы за обучение или открывая частные школы». У ході цих дій у Бердичеві залишили 14 шкіл, серед яких 6 українських, 4 єврейські, 2 польські та 2 російські школи. 123 вчителі навчало 4035 учнів, а на кінець відбудовчого періоду кількість учнів зросла до 4752, вчителів – до 167 осіб. Навчання у трудових школах передбачалося з восьмирічного віку. При кожній школі організували підготовчі групи для учнів віком 7 років, мета яких – надання можливості всім дітям отримати дошкільне виховання. Всі трудові школи вважалися семикласними і користувалися однаковими правами та фінансовим забезпеченням. У 1928 році в місті вже діяло 16 шкіл, з яких 5 українських, 6 єврейських, 2 російські та 3 польські.

Окрім звичайних навчальних закладів у місті відкрились і спеціалізовані. Так, 24 травня 1924 року в Бердичеві відкрилась музична школа, яка навчала музикантів для кавалерійської бригади Котовського, яка дислокується на Червоній горі. Навчання у новоствореній школі платне: 60 % учнів платили за навчання. Інші 40 % наявних місць у школі за рішенням місцевої влади безкоштовні.

У місті також організували будинки для безпритульних дітей, значна кількість яких з’явилась після громадянської війни: по вулиці Шевченка відкрили дитячий будинок імені Рози Люксембург (директором і одночасно лікарем призначили Розенбліта), де знаходилось 45 дітей; у 1923 році в будинку по вулиці Бистрицькій, 28, розташувався дитячий будинок № 2, завідувачкою якого стала Сара Цимбал. Цей заклад продовжив традиції дитячого притулку, який існував у місті ще з 1898 року. Після Другої світової війни дитячий будинок переїхав з вулиці Бистрицької у будинок по вулиці Карла Лібкнехта, 30. У 1960 році на базі дитячого будинку в новозбудованих корпусах по вулиці Дзержинського, 79 (нині вулиця Героїв України), організували школу-інтернат, відому як загальноосвітня школа-інтернат I-III ст. «Софія», нині у цьому будинку знаходиться Бердичівський ліцей-інтернат спортивного профілю Житомирської обласної ради.

11 липня 1923 року в Бердичеві відкрили Дім підлітка – навчальний заклад, створений з метою допомоги підліткам, які вибули з дитячих установ та пішли працювати на підприємства міста. Дім забезпечував учнів помешканням, постіллю на перший рік їхнього перебування на роботі. Тут перебувало 77 дітей: 33 хлопця і 44 дівчини. Перші роки матеріальне становище Дому було вкрай поганим: у столовій стояв лише один стіл, за відсутності столів діти їли на піаніно та на підвіконні; на 77 душ припадало лише 18 мисок і 10 ложок. Інвентар поступово приходив у непридатність, підлітки за недостатністю забезпечення взуттям та одягом ходили босоніж та обідрані, а тому часто хворіли. Через декілька років заклад припинив своє існування.

15 липня 1925 року по вулиці Мала Юридика, 45, відкрито дитячий будинок для розумово відсталих дітей та дітей з певними відхиленнями. Тут перебувало 25 дітей, яких перевели сюди з усіх міських дитячих будинків.

Загалом же всі дитячі будинки міста мали значні проблеми з матеріальним забезпеченням – не вистачало як ліжок і посуду, так і одягу для дітей.

Один за одним у Бердичеві виникали спеціальні навчальні заклади: 1920 року відкрито механічний технікум, при ньому профтехшколу; 1923 року прийняв перших слухачів педагогічний технікум. На цукровому заводі (1922 р.) та ім. Ілліча (1923 р.) створено школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), на швейній фабриці (1923 р.) — чотирирічну профшколу. Особливо велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Першу школу лікнепу відкрито 1920 року на заводі “Прогрес”, згодом — на інших підприємствах. На 1921 рік у них здобували грамоту близько 500 чоловік, на 1925 рік нараховувалось 12 шкіл лікнепу, де 22 вчителі навчали 551 особу. За відбудовний період багато зроблено у створенні культурно-освітніх закладів. На шкірзаводі, цукровому, заводі “Прогрес” та інших підприємствах відкрито робітничі клуби (всього 11). У них широкого розвитку набула художня самодіяльність.

На 1925 рік у Бердичеві діяли 10 бібліотек, музей, кінотеатр. Останній під назвою “Зоря” розмістився у приміщенні колишнього казначейства, де з початку 1920-х років функціонував клуб інвалідів. З квітня 1919 року по червень 1925 року в різний час виходила газета під назвами “Известия”, “Известия-Вісти”, “Вісти”, “Голос труда”, “Голос праці”; нарешті 21 червня 1925 року вона отримала нову назву – “Радянський шлях” (рос. “Советский путь”). За симпатії читача, тобто за наклад видання, воювали, оскільки на цей час у Бердичеві друкуються й інші газети: “Дер кустар”, “Дер емес”, багатотиражна газета фабрики “Побєда” “Дер шлягер”, “Дер Арбетер” (“Робітник”, періодичність 10 номерів у місяць). У 1001-му номері газети писалося: “Сьогодні трудящі Бердичівщини вперше читають “Радянський шлях”. На першій полосі видрукувано заклик: “Даєш 5 тисяч “Радянського шляху”!”. Також поряд з новинами життя Бердичівщини у цьому номері розміщено рекламу сортів пива “Пльзенське”, “Березневе”, “Мюнхенське столове”, “Чеський лежок” та “Баварське”, які випускав Бердичівський пивоварний завод.

У газеті «Радянський шлях» за 1925 рік привертає увагу реклама, що з’явилась напередодні передплатної кампанії. Тут читаємо (мовою оригіналу, зі збереженням стилю): «Передплачуйте газету «Радянський шлях», адже вона:

– дає широку, останню інформацію од РАТАУ і ТАРС;

– короткими зрозумілими оглядами знайомить передплатників з внутрішнім і міжнародним становищем Радянського Союзу;

– широко освітлює робітниче та селянське життя Бердичівщини;

– веде боротьбу зі зловживанням й темрявою на селах і заводах;

– агрономічними порадами допомагає селянам поліпшити своє господарство;

– допомагає робітникам виявити хиби у виробництві й тим збільшити виробність;

– широко освітлює справи кооперації, освіти, охорони здоров’я то що;

– порадник, найбільший помішник і товариш кожного селянина-активіста, робітника, кооператора, вчителя, колективіста, радянського інтелігента».

Під назвою “Радянський шлях” газета видавалась (з перервами) до листопада 1992 року, доки не отримала сучасну назву – “Земля Бердичівська”.

З 1920 року в Бердичеві відновив свою діяльність драматичний театр, розташований на вулиці Карла Лібкнехта, 21. У 1922 році міська влада передала театр в оренду приватній особі (цією особою стала ніхто інша, як Анна Шеренціс – дружина засновника та колишнього власника театру Давида Шеренціса). При цьому в умовах договору передбачалися суттєві пільги представникам влади. Зокрема, для адміністративних і посадових осіб безкоштовно постійно надавались місця за таким розписом: виконкому і парткому — ложа №5, управлінню народної освіти — ложа №15, начальнику гарнізону — ложа №6, ГПУ і цензурі — ложа №14, коменданту міста — два місця в другому ряду, начальнику управління освіти і міліції — 2 місця в 4 ряду, начальнику карного розшуку — одне місце в 5 ряду, редакції міської газети — одне місце в 2 ряду. Окрім вищеперерахованих ніхто з інших посадових осіб Бердичева не мав права вимагати безкоштовних місць.

Розвивалося й культурне життя бердичівського єврейства. Євреї обіймали вищi посади в місті, що справедливо з точки зору їх переважної бiльшості та давнiх єврейських традицiй Бердичева. У вересні 1925 р. секретарем президiї мiськради обрали Шварцзона, а секретарем Окркому комсомолу – Гiтермана. При Окркомi партiї дiяло Єврпартбюро, до складу якого входили Щепетiн, Шварцзон, Горелiк, Зелiкман, Правдiн, Райхштейн, Штернберг, Бельман, Шейнман, Бер, Гельман, Правич, Беркович, Флейшман, Райтман. Цiкаво, що об’яви про це засiдання, а також про засiдання президiї мiськради друкувались українською мовою та на iдиш.

Згідно з тогочасною національною політикою керівництва України, єврейське населення міста отримало змогу навчатися рідною мовою. З метою більшого охоплення дітей навчанням комісія Нацменшостей при Окрвиконкомі своїм рішенням від 21 вересня 1925 року вирішила передати приміщення по вулиці Бистрицькій, в якому до цього часу знаходилась міська міліція (колишній будинок купця Давида Магазаника), єврейській школі і розпочати навчання у жовтні 1925 року. 20 жовтня цього ж року в Бердичеві відкрилась вища єврейська вечірня школа типу робфаку на 100 учнів. Курс навчання становив три роки. Випускники школи мали змогу продовжити навчання у вищих навчальних закладах. Тоді ж у школах міста №2 та №9 закінчено перехід перших груп на навчання єврейською мовою. Інспектура народної освіти виділила для придбання єврейської літератури 3 400 крб. До єврейського відділу при профмеханічній школі прийнято 40 учнів. У Бердичівському технікумі хімічного машинобудування діяли український та єврейський сектори. У редакцiї “Радянського шляху” відбулась нарада редакцiйно-видавничої колегiї “Збiрника подiй 1905 р. на Бердичiвщинi”, до складу якої входили Шпiцглоз, Шафран, Гофман, Мiшурiс. У Будинку радянської освiти на курсах українознавства працювали Кержнер, Трiбман, Фiшман, Каплан, Борух, Ушомiрський. Спiвробiтники мiсцевого музею революцiї Фiкс i Шлуглiт на сторiнках газети “Радянський шлях” у листопадi 1932 р. розпочали публікувати хронiку подій громадянської війни на Бердичiвщинi. Активно діяло Бердичівське науково-медичне товариство, яке очолював старший лікар інспектури охорони здоров’я Вольф Наумович Галлак.

До середини 1930-х років використання єврейської мови є достатньо активним: існувала мережа шкіл на ідиш, виходили згадувані вище газети «Дер кустар», «Дер емес», «Дер шлягер», «Дер Арбетер». У 1924-1925 рр. міська газета «Голос праці» (з червня 1925 року – «Радянський шлях») виходила зі щотижневим додатком «Рабочее эхо», який друкувався російською мовою та мав останню сторінку на ідиш. Також редакція почала видавати як додаток тижневик «Ді вох» («Тиждень») на ідиш. Перший номер додатку з’явився на світ 27 березня 1926 року. Цей додаток на 4-х сторінках мав тираж 2000-2500 екземплярів, він виходив з 1926 по кінець 1928 року. У 1924 році в Бердичеві навіть створили перший в Україні державний суд із діловодством на ідиш. Поряд з українською і російською мовами ідиш визнали офіційною мовою у низці інших державних установ. Але вже на початку 1930-х з’являються обмеження у використанні ідиш в установах.

Під час революційних подій 1917-1921 рр. та впродовж першого десятиліття радянської влади кількість євреїв, що проживали в Бердичеві, поступово зменшувалась. Це зумовлено тим, що зникло таке поняття, як смуга осілості. Зіграли свою роль також громадянська війна та терор, що його чинило кожне наступне військо, яке захоплювало місто. Багато євреїв мігрувало з міста. За переписом 1926 року замість колишніх 80 % євреї становили лише трохи більше половини жителів Бердичева (61,4%, або 30545 осіб). Така пропорція зберігалась до середини 1930-х.

Відразу після Жовтневої революції нова влада захопилась створенням нових імен та назв. Все старе й реакційне, так би мовити, відкидалось. У першу чергу це торкнулось назв вулиць Бердичева: на карті міста з’явились назви, пов’язані з “модними” на той час діячами революції та радянської влади, які, між іншим, ніяк не пов’язані з самим Бердичевом. Такі новоутворення мали насамперед пропагандистський характер. Перших суттєвих змін Бердичів зазнав майже відразу після Жовтневої революції: у 1919 році вулицю Білопільську перейменували на вулицю імені Карла Лібкнехта, вулицю Махнівську – на вулицю імені Свердлова, вулицю Данилівську – на вулицю імені Рози Люксембург, вулицю Афіногенівську – на вулицю імені Івана Франка, вулицю Малу Юридику – на вулицю імені Карла Маркса, Соборну площу – на Радянську площу.

21 січня 1924 року після важкої хвороби в Горках під Москвою помер вождь Жовтневої революції Володимир Ленін. Працівники Першого держшкірзаводу ім. Ілліча направили у Москву делегацію у складі голови завкому Станіслава Рибалтовського і кадрових робітників – дубильника Григорія Гуменюка та зольщика Семена Булатовича. Вони привезли вінок, виготовлений із листя хмелю. Посередині – два посріблені пальмові листки, справа – фарфорові квіти білого бузку, зверху – такі ж квіти орхідеї. Між ними – листя троянд, фіалок, конвалій. На пурпуровій стрічці напис російською: «Вечная память вождю мирового пролетариата Владимиру Илличу Ленину». 27 січня делегація взяла участь у похоронах вождя на Красній Площі. Того ж дня в Бердичеві на центральній вулиці відбулась велелюдна траурна хода. Вже 30 січня Бердичівський окрвиконком прийняв рішення про перейменування вулиці Житомирської на вулицю імені Леніна. Також у ті дні про вступ до Комуністичної партії подали 500 заяв. До квітня 1924 року окружком КП(б)У прийняв у партію 80 кращих робітників Бердичева.

У Бердичеві з’явився перший пам’ятник вождю Жовтневої революції Володимиру Леніну (всього їх, рахуючи і бюсти, у різні часи на території міста знаходилось 8 одиниць). Закладання пам’ятника відбулось 21 січня 1925 року – у першу річницю з дня смерті вождя. Вже 25 жовтня того ж року Бердичівський окрвиконком прийняв рішення про прискорення будівництва пам’ятника та відкриття його до 7 листопада 1925 р. На мітингу трудящих міста 7 листопада 1925 року, у день святкування 8-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції пам’ятник відкрили. Автором проєкту став архітектор І.П. Кавалерідзе та інженер А. Кашин.

На відзначення вшанування вождя Жовтневої революції Володимира Леніна та його соратників у 1924-1925 рр. в Бердичеві прокотилась велика хвиля перейменувань вулиць. Назви набули чіткого політичного окрасу: вулиця Олександрівська перейменована на вулицю Воровського; вул. Бургомістерська – на вул. Склянського; вул. Варварівська – на вул. 8 Березня; вул. Володимирська – на вул. Жовтневу; вул. Василевська – на вул. Вечоркевича; вул. Купецька – на пров. Переця; пров. Коднерівський – на вул. Піонерів; вул. Мала Іудейська – на вул. Кооперативну; вул. Маріїнська – на вул. Робфака; вул. Присутственна – на вул. Петровського; вул. Романівська – на вул. Незаможницьку; вул. Стара Іудейська – на вул. Вінчевського; вул. Савелівська – на вул. Карла Радека; вул. Солдатська – на вул. Красноармійську; вул. Велика Юридика – на вул. Енгельса; вул. Садова – на вул. Первомайську; вул. Нікольська – на вул. Шевченка.

Змінили назви й загальноміських топонімів. Так, Лиса гора, де здавна дислокувались спочатку російські війська, а нині військові частини Червоної Армії, перейменована на Червону гору (точніше, у гору Червоного Жовтня, або Жовтневу гору). Хутір Сакулино (за ім’ям свого власника – предводителя бердичівського дворянства статського радника Сергія Матвійовича Сакулина, що проживав у Бердичеві у другій половині XIX – початку XX ст.) змінив назву на економію Жовтневу. Лише у 1953 році Жовтневу економію перейменували на селище Мирне, яке входило до складу Великоп’ятигірської сільської ради.

Для організацій, установ та підприємств також створили нові назви. Російська мова, та й українська також, збагатились цілою низкою словосполучень та скорочень. Так, з’явились назви, які й сьогодні дивують своєю оригінальністю: Комборбез[1] – комітет по боротьбі з безробіттям; Окрпарком – за цим скороченням приховується окружний комітет Комуністичної партії України; Вусор – Всеукраїнський союз мисливців та рибалок (рос. “…охотников и рыболовов”). Дійшло до того, що у 1927 році на черговому засіданні окрвиконкому підняли питання про зміну назви Бердичева. Депутати запропонували перейменувати наше місто на Цукрозаводськ. На щастя, нову назву не прийняли, місто залишилось зі своєю первісною назвою – Бердичів.

Впродовж першого десятиліття нової влади на Бердичівщині зародилась радіосправа. Якщо на 1 жовтня 1924 року в місті діяла лише радіоприймальна станція Наркомпочтеля[2], то на 1 січня 1926 року такі приймачі вже встановлено на всіх великих державних підприємствах, таких, як цукроварня, гарбарні ім. Ілліча (Перший державний шкірзавод), на горі Червоного Жовтня та інших. Крім того, по Бердичеву у приватних помешканнях нараховувалось до 7 радіоприймачів. У місті розвивалось й аматорське виробництво радіоприймачів. Зокрема, на бердичівських цукроварнях станом на 8 лютого 1926 року зафіксовано існування гуртка радіоаматорів. Того ж року вони домоглися від керівництва цукроварень виділення їм для потреб радіофікації 500 крб. Але більшому розвитку радіоаматорства перешкоджала нестача в місті необхідних матеріалів та приладів.

У місті діяло пожежне відділення, яке нараховувало 58 пожежників. Пожежники мали 28 коней, 3 насоси, 8 пожежних бочок, у місті діяло 29 водопровідно-пожежних кранів. У випадку екстреної ситуації на місце пожежі могло виїхати 24 пожежника (рахуючи і керівника пожежної команди). В цілому, команді вдавалося утримувати ситуацію з пожежами в місті під контролем (за 11 місяців 1926 року сталося 44 пожежі, які не завдали значних матеріальних збитків). Але, як стверджував начальник Бердичівської міської команди Є.М. Айзенштайн у своїй доповідній записці від 26.10.1926 р. №747 на ім’я голови Окрвиконкому, цієї кількості пожежників все ж недостатньо для забезпечення належної безпеки міста. Досить вказати, що у дореволюційні часи в місті діяло три пожежні команди, які мали у своєму складі 76 пожежників, 55 коней, у місті діяв 51 водопровідно-пожежний кран. Також міська пожежна команда виїздила на пожежі до прилеглих населених пунктів. Бердичівські пожежники брали участь у гасінні великих пожеж в Жежелеві, де згоріло 43 господарства з кількістю 126 споруд, і в село Житинці, де згоріло 11 господарств з 23 спорудами.

З 17 по 21 грудня 1926 року в Бердичеві, як і по всьому Радянському Союзу, відбувся перепис населення. Це перший Всесоюзний перепис, який охопив усе населення країни. Перепис проводився методом опитування, переписний лист містив 14 питань: стать, вік, національність, рідна мова, місце народження, тривалість проживання в місці перепису, шлюбний стан, грамотність, фізичні вади, психічне здоров’я, становище в занятті та галузь праці, тривалість безробіття й колишнє заняття (лише для безробітних), джерело засобів існування (лише для тих, хто не має роботи). Окрім того, у сімейній карті відзначався склад родини, тривалість шлюбу та умови житла. Для якісного проведення перепису Бердичівське окружне статистичне бюро розділило місто на десять дільниць – т. зв. інструкторські участки під час перепису. Переписом встановлено, що в місті на цей час проживало 49 733 особи. Це без врахування населення передмість Корніловка та Цукроварня (де проживало відповідно 821 та 531 особа), які входили до складу Бердичівськох міської ради. Населення міста збільшилось на 8 тис. осіб у порівнянні з 1920 роком.

У 1927 році країна відзначила 10-у річницю Жовтневої революції. 26 жовтня 1927 року Президія ЦВК СРСР постановила, що «Годовщина октябрьской революции ежегодно, начиная с 1927 года, празднуется в течение двух дней — 7 и 8 ноября. Производство работ в эти праздничные дни воспрещается на всей территории Союза ССР». Так на наступні десятиліття свято стало головним у Радянському Союзі, а сам день 7 листопада – неробочим святковим днем.

З метою належного проведення свята в Бердичеві склали «План переведення свят 10-х роковин Жовтневої Революції та демонстрації по м. Бердичеву». Святкові заходи згідно Плану на підприємствах та установах розпочались ще 5 листопада (це була субота) по завершенні робочого дня «летучими мітингами з інформацією про значіння свят 10-ї річниці Жовтневої Революції», в навчальних закладах – шкільними святами. 6-го листопада ввечері в приміщенні театру відбулось урочисте засідання Президії Окрвиконкому, міськради та інших радянських організацій, представників військових частин. А вдень відбулось урочисте відкриття революційно-історичної виставки в музеї, відремонтованого будинку по вулиці Мостовій, єврейської агрошколи, клубу друкарів, механізованої пекарні.

7 листопада (понеділок) стало апогеєм відзначення – центральними вулицями міста пройшла святкова демонстрація. Організатори сформували святкові колони: I-а колона (місце зібрання – вулиця Свердлова) складалась з військових частин, пожежної команди, міліції, військкомату, конвойної команди; II-а колона (Мостова вулиця) – з учнів навчальних закладів міста; III-я колона (Радянська площа) – з працівників шкіряних підприємств, друкарів, будівельників, швейників та працівників місцевого транспорту; IV-а колона (Нікольська вулиця) – з представників спілок Робос, Медсантруд, Робмис, Робкомгосп, Харчесмак, Радторгслужбовців, Нархарч, Нарзв’язок, інвалідів та кустарів; V-а колона (завод «Прогрес») – з працівників «Прогресу», металопрокатної фабрики, цукроварні, залізничників, деревообробників та інших підприємств. На початку кожної колони грав духовий оркестр. О 10 годині 30 хвилин колони розпочали свій рух. Їх маршрути організували так, що кожна колона пройшла повз пам’ятник Леніну, який знаходився на вулиці Карла Лібкнехта, після чого прямувала на гору Червоного Жовтня, де о 13-й годині розпочався військовий парад.

Того ж дня по вулиці Нікольській (Шевченка) відбулось урочисте відкриття пам’ятного знаку на братській могилі учасників громадянської війни. На могилі встановили гранітний обеліск сірого кольору (вис. 2,5 м) з меморіальним написом: «Славетним борцям за Жовтень в день десятої річниці. 1917.25.10 – 1927.07.11» (20 квітня 2022 року гранітний обеліск із братської могили демонтували).

З цього часу свято річниці Жовтневої революції відмічались широко та масово, особливо в ювілейні роки, воно мало широке пропагандистське спрямування.

6 березня 1928 року Бердичів, у рамках своєї поїздки з лекціями та віршами по містам України, відвідав російський поет Володимир Маяковський. Він прибув залізницею з Дніпропетровська до Козятина, звідти машиною до Бердичева. Пізнього вечора у міському театрі він виступив перед жителями міста з програмою «Слушай новое!». Хоча через проблеми в Маяковського з транспортом глядачі чекали на виступ поета майже чотири години (з восьми годин вечора), театр залишило лише біля чотирьох десятків глядачів. Організатор виступів Маяковського Павло Лавут згодом згадував:

“Маяковский прежде всего спросил директора театра:

– Сколько народу ушло?

– Человек тридцать-сорок.

– Значит, они меньше всего интересуются стихами. Не жалко – скатертью дорога! А те, кто остался, – это настоящая публика. Перед ней приятно и почетно выступать”.

Півтори години поет тримав аудиторію в радісній напрузі, відмовившись, з дозволу, від перерви. І глядачі, судячи з реакції, отримали винагороду за муки очікування. Був задоволений і Маяковський.

Готель у Бердичеві переповнений, тому поета поселили в приватному «приезжем доме», у кімнатці, де навіть не поміщалось два ліжка. Подали чай.

«– Комната крохотная, а самовар – наоборот! Подумаешь, тоже Тула», – сміявся Маяковський.

Наступного дня Володимир Маяковський прогулявся Бердичевом та відвідав костел, у якому вінчався Оноре де Бальзак. Маяковський:

“– Вы не знаете, что интересного а Бердичеве?

– В местном костеле венчался Бальзак.

– Не будем терять времени, пройдемся, посмотрим костел”.

Цього ж дня Володимир Маяковський виїхав до Житомира. Згодом вулицю Театральну перейменували на вулицю імені Маяковського. У травні 2016 року їй повернули історичну назву.

Після відбудовчого періоду швидкими темпами проводилась реконструкція підприємств. У березні 1925 року завершена електрифікація Бердичева, міська електростанція у 1926 році обслуговувала 3205 абонентів (з них 1255 мали електролічильники), що в три рази перевищувало кількість абонентів до громадянської війни. Міська влада піклується про електроосвітлення вулиць в темну пору доби – лише за 1927-1928 рр. по місту встановлено 44 вуличних ліхтаря, завдяки чому головні околиці міста забезпечені освітленням. Це вулиці Пролетарська (Руська), Володарського (Бродська), Войкова (Бистрицька), Глуха, Вдов’я, Червона, Фрунзе (Данилівська), Варварівська, Стара, Афіногенівська, Михайлівська та інші.

5 вересня 1928 року відкрито передміське автобусне сполучення на автобусах італійської фірми «ФІАТ», у листопаді встановлено автобусний рух у місті. На це Бердичівський окрвиконком асигнував до бюджету міськради 30 тис. карбованців. Спочатку функціонувало два автобуси, згодом придбали третій. Автобуси обслуговували Держшкірзавод, вокзал, цукроварню та Жовтневу гору. Міська рада встановила ставки для користування автобусами та створила спеціальну комісію для догляду за експлуатацією автобусів. Згодом виявили, що наявної кількості автобусів недостатньо для задоволення попиту на автоперевезення, тому в подальшому їх кількість зростала.

За два роки першої п’ятирічки у державну промисловість міста вклали 7470 тис. крб., у т. ч. на реконструкцію заводу ім. Ілліча — 2691 тис. крб. Введено у дію новий дубильний цех, реконструйовано цехи виробництва хрому, встановлено нові силові установки, розширено складські приміщення. У червні 1925 року шкіряний трест прийняв постанову про будівництво в Бердичеві робітничого селища для працівників заводу (район нинішньої вулиці Паризької Комуни). На інших підприємствах також провели реконструкцію, але впродовж червня-липня того ж року в Бердичівському окрузі на фабриці Комборбезу відбулось декілька невеликих страйків, причиною появи яких стало збільшення норм виробітку та зменшення розцінок.

З 1929 року завод “Прогрес” перейшов на випуск хімічного устаткування. У 1932 році тут працювало 857 чоловік, завод перетворився на найбільше промислове підприємство міста. З метою забезпечення виробництва кваліфікованими кадрами 7 квітня 1930 року на заводі відкрито фабрично-заводське училище. У перший рік за парти сіло 47 учнів, які навчались на фрезерувальників, слюсарів, токарів та електромонтерів. Через десять років заклад отримав нове ім’я – ремісниче училище №2. У 1958 році заклад перетворено на міське професійно-технічне училище №4, у 1984 році – на спеціалізоване професійно-технічне училище №4, яке діє і нині.

1928 року при слюсарно-механічних майстернях по вулиці Воровського збудований ливарний цех і металопрокатна фабрика, яка стала виготовляти столові прилади з золота, срібла та інших дорогоцінних металів. З грудня 1928 року наказом №73 по Бердичівському Округовому відділу місцевої промисловості зі складу Промкомбінату виділено зміцнілі підприємства та об’єднано їх в окремі трести, один із них – металооб’єднання. Так металопрокатна фабрика, чавунно-ливарна та механічна майстерня і завод цвяхів об’єднались у трест “Металооб’єднання”, де працювало 163 працівника. Відтоді розпочалося технічне переобладнання підприємства: запрацювала вагранка, три токарних, два фрезерних, довбальний та револьверний верстати, а також три свердлильних і два шліфувальні. З 1930 року металопрокатна фабрика припинила виробництво (через відсутність золота та срібла для столових приладів, яке держава спрямувала до фонду індустріалізації), а на її місці організовано ливарно-механічне підприємство, яке отримало назву “Трансмісійний” і стало виготовляти запчастини до сільськогосподарських машин і трансмісії. У 1932 році завод отримав назву «Комсомолець», цей рік вважається роком заснування верстатобудівного заводу, відомого нині як ПАТ «Беверс».

Наприкінці 1925 року в Бердичеві виникла ідея створення музею. Археолог та краєзнавець Тодос Мовчанівський запропонував використати будівлі колишнього монастиря Босих Кармелітів, якому на той час загрожувало знищення, для розміщення в них музею. Т. Мовчанівський підготував ґрунтовну наукову довідку про історико-культурну цінність будівель кармелітського монастиря, переконав окружний виконавчий комітет передати їх для музею. Окрвиконком погодився з його пропозиціями і прийняв рішення “…монастир Босих Кармелітів зі всією територією, костьолом, помешканнями та майном лічити підлягаючими рішучій охороні збоку окружної інспектури наросвіти”.

У 1926 році помер отець Терезій Штобрин, що наглядав за храмом. 10 квітня наступного 1927 року співробітники Бердичівського оргвідділу ДПУ заарештували отця Романа Янковського, що мешкав у монастирі та допомагав у душпастирській діяльності священикам костелу Святої Варвари. Священика звинуватили в організації нелегальних переходів через українсько-польський кордон у 1920-1927 роках, а також антирадянській агітації, пропольській та релігійній пропаганді, інших політичних злочинах. З огляду на ці події влада конфіскувала Санктуарій та перевела його у державну власність. У листопаді тут відкрився соціально-історичний музей, який окружний виконком оголосив музеєм імені Фелікса Дзержинського – радянського державного діяча, революціонера, що помер у Москві в липні того ж 1926 року.

У 1928 році для того, щоб запобігти повному знищенню старої фортеці, влада вжила рішучих заходів – постановою Ради Народних Комісарів України від 8 березня «маючи на увазі історично-культурне значення колишнього кляштора «босих кармелітів» у м. Бердичеві» територію колишнього монастиря Босих Кармелітів, обмежену його мурами, загальною площею три з половиною гектари, оголосили державним історико-культурним Заповідником. Заповідник із усіма, що є на його території, будівлями і з усім його майном, що має історико-культурне або мистецьке значення, передано у відання Народного комісаріату освіти УСРР.

До складу Заповідника згідно постанови увійшли «а) верхній костьол з його прибудовами; б) дольний костьол із склепами; в) п‘ять житлових будинків кляштора; г) система зовнішніх та підземних фортеційних споруд; д) торгівельний ряд по Кармелітанський вулиці, що його побудовано на палісаді та прибудовано до зовнішнього фортеційного муру; е) тріюмфальна, в пам‘ять коронації образу (1754 р.) капличка по Садовій вулиці; ж) старовинний цвинтар з каплицею, місце поховань ксьондзів-кармелітів, по Житомирській вул.; з) старовинне кладовище кармелітське по Бистрицькій вул.; и) музей та бібліотека «старого кляштора».

Музей разом зі створеним заповідником увійшов до числа найбільших музеїв України.

Силами бердичівських музейних працівників музей старого кляштору та католицизму розмістили в п’яти кімнатах та двох коридорах корпуса монастирських келій. До музейної експозиції включено так звану “Тишкевичеву” захристію[3] зі стінописами на легендарно-історичні теми з життя монастиря та вхід до його підземелля. Серед експонатів музею знаходилась й ікона Матері Божої Бердичівської, щоправда, без окладу та корон, які ще за декілька років до того конфіскувала влада. Опікуватись іконою перед виставленням у музеї випросив отець Броніслав Яросинський. Він по-своєму реставрував її, закріпив шматочки фарби та ґрунтовки у тих місцях, звідки злодії зривали корони, а також докладно описав композицію, кольори та символи ікони.

Основна робота заповідника була направлена на антирелігійну діяльність. Головною метою вважалось повне припинення релігійного життя на теренах кляштору – закриття діючого Маріїнського костелу з подальшою передачею його до заповідника. До цієї роботи підключалися партійні, комсомольські, профспілкові організації, освітні установи, Спілка войовничих безбожників. Далеко не останню роль відводили карально-репресивним органам. Долучалися навіть армійські частини, як це, наприклад, відбулось 24 грудня 1929 року при відкритті в приміщенні нижнього костелу кляштору Босих Кармелітів науково-лекційної аудиторії. Учасниками урочистих зборів із цієї нагоди стали близько 900 “представників трудящих”, серед яких чимало осіб у військовій формі. До складу президії увійшов армійський командир. Оратори у своїх промовах таврували католицизм і ксьондзів – “агентів західного капіталізму”, “підривну роботу церковників”, “розкладницький вплив релігії”. Зокрема, вищезгаданий червоний командир запевнив присутніх, що РСЧА дасть “гідну відсіч всім ворогам пролетарської держави, в тім числі й релігії”. Мітинг розпочався о 20-й годині та тривав півтори години. Увесь вечір грав оркестр кавалерійського полку, також демонструвалися фільми антирелігійного змісту. А зовсім поряд, у діючому верхньому храмі, правилася меса – католики відзначали Різдво Христове.

Приміщення “дольного” (нижнього) костелу з 1929 року використовувалось заповідником для кінолекторію, де демонструвались антирелігійні наукові та дитячі фільми. У 1928-1929 рр. заповідник відвідало до 25 тис. жителів Бердичева та навколишніх сіл.

Значні колекції мав відділ археології, де нараховувалось 2600 опрацьованих експонатів, та етнографічний відділ – більше 800 експонатів. Художня галерея складалася з 405-415 творів мистецтва, серед яких живописні полотна європейських майстрів. Найбільш цінні музейні експонати обліковувались окремо. З цієї категорії предметів музей мав 25 картин, 30 тканин, срібних речей, стародруків, рукописів, фотографій, документів – 200 одиниць. Прикрас із археологічних розкопок – 600 предметів, 75 оригінальних археологічних експонатів. У заповіднику до видатних експонатів віднесено також 120 тканин, 20 килимів та мережив, 12 ікон написаних та витканих, 45 рукописів, документів та фотографій.

Одним із найбільших музейних відділів став єврейський, який засновано 1928 року 3. Кельманом. За короткий час зібрали 1205 експонатів та влаштували експозицію для відвідувачів. Інтенсивно проводились наукові дослідження: вивчався економічний стан єврейських ремісників на Бердичівщині, єврейське мистецтво, архітектура Бердичева та проводились наукові дослідження в галузі мовознавства. Постійні наукові контакти підтримувалися з Одеським державним єврейським музеєм, Інститутом вивчення єврейської культури в Києві та іншими науковими установами.

Наприкінці 20-х років у ДІПРОМІСТ (Державний інститут проєктування міст) розробили нове планування Бердичева, яке суттєво змінювало його вигляд. Так, на місці стародавнього єврейського цвинтаря планувалось утворити парк. Бердичівський соціально-історичний музей підняв питання про оголошення старої частини єврейського кладовища заповідником місцевого значення. За ініціативи директора Бердичівського державного історико-культурного заповідника Тодоса Мовчанівського провели обстеження та археологічні розкопки кладовища, у результаті яких зафіксовано три рівня поховань, знайдено значну кількість різноманітних предметів, зокрема трубки, посуд, ґудзики, крем’янці для кресал тощо.

Перепланування кладовища й подальші розкопки занепокоїли єврейську громаду. Містом ширилися чутки про нищення могил, знущання над кістяками й похованнями предків, що мусило призвести до «перевороту світу». Єврейські священники розпочали агітацію проти планів міськради, а з початком досліджень і проти співробітників музею, збиралися підписи під петицією з вимогою припинити роботи. На місці досліджень постійно був присутній численний натовп (від 1000 до 2000 осіб). Юрба, особливо на початку робіт, переважно була налаштована досить вороже, були спроби провокації. Для охорони розкопів та співробітників довелося залучати міліцейську варту.

22 липня 1929 р. рішенням пленуму міської ради частину території кладовища було відведено під заповідник єврейської матеріальної культури. Але вже в листопаді 1930 р. Бердичівська міськрада скасувала своє попереднє рішення й запропонувала Т.М. Мовчанівському перевезти найцінніші надгробки до музею. Тоді ж грабарська артіль знесла надгробки на території кладовища. Викопані плити та кістяки поскидали у провалля та ями. Кладовище ліквідували, а через декілька років на його місці облаштували міський парк відпочинку (згодом йому надали ім’я Тараса Шевченка).

Аналогічна ситуація склалась і з кляшторним кладовищем, що знаходилось на розі вулиць Леніна та Руської. Кладовище засноване у XVII столітті, на той час це північна околиця Бердичева. Поховання на кладовищі припинились у другій половині XIX століття після остаточного скасування царським урядом монастиря Босих Кармелітів. Улітку 1931 року працівники бердичівської Райспілки вивезли з кладовища всі металеві загорожі, зруйнували біля 60 могил. Сьогодні на місці кладовища знаходяться багатоповерхові житлові будинки.

Всі ці події відбувались у тому числі й під приводом збору металу до фонду індустріалізації країни. Далі – більше: “за клопотанням українців, поляків та росіян” постановою президії Бердичівського Окрвиконкому від 4 лютого 1930 року із бердичівських церков зняли дзвони та передали до фонду індустріалізації. Свідки тих подій згадували, що, наприклад, дзвони Успенського собору завантажили на двоє саней та під супроводом червоноармійців із гвинтівками в руках доставили на завод “Прогрес”, де їх переплавили на метал. Через деякий час – 9 березня 1930 року на заводі “Прогрес” розбили та переплавили великий дзвін із кляштору Босих Кармелітів. Місцевий музей сповістили, що вага дзвону становила 2583 кг та ще для кількох фрагментів вагу не визначили.

У 30-і роки в СРСР продовжилась адміністративна реформа, яка призвела до чергових змін в адміністративному устрої Бердичівщини. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 02.09.1930 р. ліквідовано Бердичівський район, який створили у 1925 році. Місто Бердичів виділили в окрему адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо столичному центру – Харкову. Територія колишнього Бердичівського району увійшла до новоствореної приміської смуги Бердичівської міської ради, що об’єднала у своєму складі 36 сільських рад (Бистрицька, Велико-Гадомецька, Велико-Низгурецька, Велико-П’ятигірська, Гальчинецька, Гришковецька, Голодьківська, Демчинська, Дмитрівська, Жидовецька, Журбинецька, Іванковецька, Катеринівська, Кикишівська, Красівська, Кукільнянська, Кустинська, Маркушівська, Мало-Радзивілівська, Никонівська, Обухівська, Осиківська, Половецька, Райківська, Рейська, Садківська, Семенівська, Сингаївська, Скаківська, Скраглівська, Слободищенська, Солотвинська, Терехівська, Хажинська, Чехівська, Швайківська). 9 лютого 1932 року на ІV позачерговій сесії ВУЦВК прийняли рішення, згідно якого Бердичів із приміською смугою, як місто обласного підпорядкування, увійшов до складу новоствореної Вінницької області (рішення ВУЦВК затверджене ЦВК СРСР 27 лютого, і саме цей день вважається днем утворення Вінницької області).

У цей час документи фіксують чергову спробу масового перейменування місцевих топонімів. На цей раз ініціаторами перейменування стала президія Бердичівської міської ради, яка засідала 8 червня 1936 року. Члени президії під головуванням А.П.Торчінського заслухали доповідь голови міськпланбюро товариша Данилюка та постановили: у зв’язку з тим, що (дослівно) «назви деяких населених пунктів нашого району не відповідають сучасному часу, а тому підняти клопотання перед вищестоящими організаціями про переіменування слідуючих населених пунктів нашого району». Отже, пропонувалось перейменувати:

• село Голодьки (сучасна Мирославка) – на село Будьоновка (на честь радянського воєначальника Семена Будьонного);
• село Жидівці (сучасна Романівка) – на село Чапаєво (на честь військового діяча більшовицької Росії Василя Чапаєва);
• село Нова Олександрівка – на село Якіровка (на честь більшовицького військового діяча Йона Якіра);
• село Катеринівка – на село Ульяновка (Ульянов – справжнє прізвище вождя Жовтневого перевороту 1917 року Володимира Леніна);
• село Никонівка – на село Літвіновка (на честь радянського дипломата Максима Максимовича Литвинова);
• село Журбинці – на село Крупське (Надія Костянтинівна Крупська – більшовицька революціонерка, дружина Володимира (Ульянова) Леніна);
• село Бенедівка – на село Дзержинськ (Фелікс Едмундович Дзержинський – радянський політичний та державний діяч, один із організаторів «червоного терору» в Радянській Росії);
• село Романівка – на село Іскровка (мабуть, на честь нелегальної більшовицької газети «Іскра»);
• хутір Шльомарка (сучасна Любомирка) – на хутір Червоне;
• хутір Білоцерківка (сучасне Хмельове) – на хутір Шевченка;
• хутір Соколівка (сучасне селище Мирне) – на хутір Травневий;
• село Мала Радзивилівка (сучасне Підгородне) – на село Котовського (Григорій Іванович Котовський – радянський військовий, громадський та політичний діяч у період громадянської війни 1917-1922 років);
• село Обухівка – на село Чернявське (Чернявський Володимир Ілліч – партійний і державний діяч УРСР);
• село Агатівка – на село Володарське (Володарський – діяч російського революційного руху).

Наприкінці члени президії просили «ОВК та НВК затвердити цю постанову». Але «вищестоящі організації» постанову не затвердили і хвиля перейменувань населених пунктів Бердичівщини не відбулась.

У 1928 році уряд країни прийняв перший п’ятирічний план індустріалізації СРСР. За 1928-1932 рр. виробництво промислової продукції в місті зросло більш ніж у 10 разів. Завдяки творчій активності робітників та інженерно-технічних працівників підприємства Бердичева виконали перший п’ятирічний план за 4 роки, а завод “Прогрес” — за 3,5 роки. Зростала й технічна оснащеність підприємств. Так, на трикотажній фабриці повністю оновлено машинний парк, збудовано фарбувальний цех; на рафінадному заводі введено цех пресованого цукру.

У 1930 році в Бердичеві відкрився перший радіовузол, який розпочав трансляцію радіопрограм із використанням мережі проводового мовлення. На 1937 рік ця мережа нараховувала 1589 радіоточок, з яких 150 – на підприємствах та установах. У 1934 році тривалість трансляції в міській мережі становила 7 годин на добу, у 1937 році вона зросла до 14 годин. По мережі транслювали програми центрального мовлення, які приймали ефірними радіоприймачами. З 1936 року в Бердичеві крім центрального запроваджено й регулярне місцеве радіомовлення.

Широкого розмаху у 30-і роки по всій країні набув стахановський рух[4]. На виконання рішень партійних органів на підприємствах Бердичева організовували стаханівські школи, в яких робітників змушували вивчати передовий досвід, робили його надбанням усього колективу. Лише на заводі ім. Ілліча на кінець 1938 року в них навчалося близько 100 виробничників. На початку 1940 року на заводі “Прогрес” працювало 16 робітників-багатоверстатників, на шкірзаводі ім. Ілліча — 41, на цукровому — 6.

1935 рік позначився для Бердичева побудовою та введенням в експлуатацію нової теплової (паротурбінної) електростанції (ТЕС) з двома турбогенераторами потужністю по 3 тис. кВт. кожен. Приміщення теплової електростанції вражало своїми розмірами: площа 50 на 40 метрів, висота до 11 метрів На цей час місто мало досить розгалужене енергетичне господарство (трансформаторні пункти, повітряні й кабельні лінії), яке охоплювало його центральну частину.

Робітничі колективи Бердичева надавали значну допомогу сільським жителям у перебудові сільського господарства на соціалістичний лад (т. зв. колективізація[5]). Весною 1930 року під час колективізації в район надіслали 20 бригад для проведення масово-політичної роботи та 10 — для ремонту сільськогосподарського реманенту. У порядку шефства хліборобам передали 6 кінопересувок. На кошти, зароблені в понадурочний час, робітники заводу ім. Ілліча придбали трактор і подарували його колгоспу села Бистрик. Частими гостями в хліборобів району стали комсомольці, які допомагали їм в організації культмасової роботи, проведенні різних господарських та політичних кампаній.

Проте гігантоманія радянської влади перетворила українське село на джерело фінансування індустріальних планів. Продрозкладка, примусова колективізація та, як її наслідок, карткова система розподілу продуктів за пайками, швидко знищила інтерес селян до колективної форми господарювання. Насильницькі методи колективізації, масове розкуркулення, низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів, зменшення валового збору зерна — все це стали тою основою, що привело до виникнення спочатку продовольчих труднощів, а потім і голоду 1932-1933 рр. Це не могло не позначитись на становищі Бердичева, оскільки значну частину продовольства місто отримувало від сільських господарств.

Члени бюро Бердичівського міськкому партії спостерігали за реальним станом справ, але змушені були виконувати рішення вищого партійного керівництва. На початку травня 1932 року рішенням бюро міськкому партії зняли з постачання декілька категорій міських мешканців. В інформації міськкому зазначалося, що з 70 тисяч населення міста Бердичева постачалося хлібом 18 тисяч. Ввели знижені норми видачі хліба, що видавався у травні 1932 року: «Прогрес» — 500 г замість 600 г, взуттєва фабрика — 400 г замість 500 г, співробітники міліції — 600 г замість 800 г, студенти індустріального технікуму — 300 г замість 400 г. Спостерігалися випадки вживання в їжу собачого м’яса. Все це, а також погіршення якості харчування в їдальнях спричинило відтік працівників, масові поїздки до Москви та Ленінграду, де існувала можливість придбати необхідні продукти.

Партійні документи характеризують погіршення продовольчого становища й впродовж січня-червня 1933 року. У цих свідченнях є інформація про кількість опухлих від голоду на дев’яти підприємствах Бердичева: Перший шкірзавод — 7, взуттєва фабрика — 60, завод «Прогрес» — 50, швейна фабрика — 2, «Червона Зірка» — 30, панчішна — 24, завод «Комсомолець» — 10. Загалом цифра опухлих на підприємствах дорівнювала 239 особам. На двох підприємствах мали місце три випадки втрати свідомості від голоду, одна людина по дорозі до лікарні померла, від недоїдання померло 5 працівників. У дитячому будинку померла 31 дитина. У січні 1933 року норма видачі хліба на заводі «Прогрес» становила ті ж 500 г, що й у травні 1932 року, замість 700 г, на швейній та панчішній фабриці 10 днів працівники не отримували взагалі нічого, 10 днів — по 150 г, 10 днів — по 200 г замість 600 г хліба. Вчителі отримували по 300 г хліба. У 1933 році 10,2 т хліба, виділених для робітників, передали їдальням Державного політичного управління (ДПУ) при Народному комісаріаті внутрішніх справ (НКВС, рос. Народный комиссариат внутренних дел, НКВД), відповідальним працівникам, машинно-тракторним станціям (МТС). У лютому 1933 року в Бердичеві скоротилося постачання хліба з 192 т до 177 т, фактично ж отримано 110 т.

Становище з голодом стало настільки загрозливим, що у серпні 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У звернулося до Москви з вимогою включити до списку міст, в яких дозволили б вільний продаж хліба, 8 міст України, серед яких і Бердичів. Ситуація ускладнювалася ще й наявністю затримок у виплаті заробітної плати: у серпні 1932 року заборгованість становила на заводі «Прогрес» 120 тис. крб., на шкіряному заводі – 70 тис. крб., на фабриці «Побєда» — 30 тис. крб. У жовтні відповідно 40 тис. крб., 80 тис. крб. та 33 тис. крб. Подібне становище мали й інші підприємства. За січень-серпень 1933 року заборгованість по заробітній платі вчителям району становила 80 тис. крб.

У зв’язку з продовольчими труднощами фіксували також випадки залишення студентами навчальних закладів. У Бердичеві по п’яти навчальним закладам ця цифра становила 343 особи.

Аби приховати від людей правду, всі відомості про голод зберігали в закритих архівах. Згодом майже всі документи знищили, тому точну кількість жертв голоду встановити важко. Та все ж дослідження показують, що кількість жертв голоду в Бердичеві становила від 2 до 5 тисяч осіб.

З 1934 року ситуація з продовольством поступово нормалізувалась, життя міста повернулось у звичне русло.

У другій половині 1930-х років по місту прокотилась чергова хвиля закриття релігійних споруд: у 1936 році знищено Успенський собор – будівлю підірвали з використанням динаміту. Підривники пробивали канали у стінах храму (їх товщина доходила до 1,5 метри), куди закладали вибухівку. Дослідник історії Бердичівщини Володимир Ружицький (1925-1996), який свого часу вивчав історію знищення собору, встановив ім’я людини, яка натиснула на кнопку динамо-машини. Ним став майор Червоної Армії Олексій Федорович Лимонов. Після розбирання завалів на місці собору утворилась велика яма, яка тривалий час нагадувала про існування тут храму. Існують спогади учасників цієї події, де згадується також про те, що під час підриву будівлі в її підвалах нібито знаходились люди – заарештовані органами НКВС у роки Великого терору громадяни. Коли в 50-х роках на місці колишнього храму будували новий чотириповерховий будинок, у котловані знайшли численні людські кістки, які вивезли у невідомому напрямі. Чи це були останки репресованих у 30-х роках, чи залишки могил Успенського кладовища – невідомо.

Остаточно сліди собору знищили у повоєнні роки — у січні 1944 року радянські війська вели запеклі бої за місто, у ході яких зазнали руйнації багато будинків, у тому числі й на Радянській площі. У 1950-1960-х роках відбулась відбудова міста, на місці зруйнованих будинків на площі з’явились нові, а вулиця в плануванні забудови зазнала суттєвих змін.

У 1937 році внаслідок антирелігійної політики закрили римо-католицький костел Святої Варвари. 7 квітня 1938 року Оргкомітет ВЦВК по Житомирській області прийняв рішення про закриття Миколаївської церкви та передачі її для культурних потреб трудящих. Церковне майно відразу розграбували, ікони та книги знищили або викинули на смітник. Від храму залишились лише стіни, вікна та двері. Головна святиня Миколаївської церкви – старовинний чудотворний образ святителя Миколая за загадкових обставин зник. Спочатку Миколаївську церкву намагались використовувати як агітаційний пролетарський кінематограф для боротьби з «релігійним опіумом» для народу, потім храм використовували переважно як зерносховище, склад і конторські приміщення.

Закриття стосувалось не лише православних та католицьких храмів, але й релігійних споруд інших конфесій. Ще у 1929 році під приводом звернення місцевих євреїв – робочих та службовців – до міськвиконкому з проханням забрати будинок Хоральної синагоги з відання “релігійної купки дідів” та передати його на культурні потреби працюючих, місцева влада, незважаючи на заяви вірян-євреїв від 27.09.1930 р. та прохання залишити синагогу в їх користуванні, направила клопотання до керівних органів УРСР щодо закриття синагоги. Після закриття в ній утворили клуб безбожників. У 1939 році закрили Дім молитви євангельських християн-баптистів, розташований на розі вулиць Шевченка та Богдана Хмельницького.

Сумнозвісний період репресій 1936-1938 рр. не оминув і Бердичева. Ще у червні 1933 року зі статті редактора “Радянського шляху” Л. Новіцького “Більше пильності в боротьбі з ухилами від генеральної лінії партії” в місті розпочалась чистка рядів ВКП(б), якій невдовзі судилося перерости у хвилю кривавих репресій. Першими жертвами чистки, згодом репресій, стали робітники фабрики “Побєда” Гершфельд, Гершойг, Думаніс, яких звинуватили в організації троцькістської групи (головою райкомісії по чистці на той час була людина на прізвище Коган, а головою ДПУ – Люблін). У результаті чистки 1933-1934 рр., а також боротьби з т. зв. націоналістичним ухилом партійного та державного діяча Миколи Скрипника (1872-1933) i зміною національної політики в СРСР, яка стала русифікаторською, змінився й національний склад міських керівних органів. Якщо на другій партконференції Бердичівщини до складу міськкому КП(б)У входили люди з єврейськими прізвищами Бойм, Беренштейн, Горенштейн, Лєзман, Рубінштейн, Фрейнкель, Хальтман, Шаміс, Фікельберг, Мелер, то у 1935 році нікого з цих людей там вже не було.

Репресії торкнулись практично всіх сфер життя міста. Наприклад, у 1938 році на протязі короткого часу в бердичівській конторі зв’язку заарештували всіх працівників телеграфу, які обслуговували вцілілу після громадянської війни ланку Індо-Європейського телеграфу. Дійшло до того, що нікому стало працювати за телеграфними апаратами та обробляти телеграми. Тоді керівництво контори відшукало та запросило на роботу чоловіка похилого віку, який ще до Жовтневої революції працював телеграфістом у конторі. Але й того незабаром заарештували. Всього в конторі зв’язку репресіям піддали 25 осіб.

Такі ж події відбувались і на промислових підприємствах. На бердичівському шкірзаводі передусім піддалось арештам вище керівництво: 16 серпня 1936 року заарештовано директора Першого Держшкірзаводу Свірського Абрама Меєровича, наступним став комерційний директор Першого Держшкірзаводу Гілельс Яків Григорович. Така ж доля спіткала й багатьох інших працівників Першого Держшкірзаводу – заарештовано та засуджено до тривалих термінів ув’язнення секретаря парткому Озадовського Якова Шмулевича, завідувача їдальнею Сапожнікова Боруха Абрамовича, директора Бердичівської бази шкірсировини Шейнбліта Хаїма Йосиповича. Усіх заарештованих звинуватили в участі у контрреволюційній троцькістській організації, яка нібито існувала у Бердичеві та яку “очолював” директор Свірський.

На машинобудівному заводі «Прогрес» під репресії потрапили директор заводу Антон Федорович Бондарєв, який, за твердженням слідчих органів, став учасником контрреволюційної організації, сформував на заводі повстанське угрупування, мета якого – знищення заводу. Разом із ним репресували головного інженера Юлія Мовчана, начальника ливарного цеху Йосипа Павловського, завідувача парткабінетом заводу Олександра Більського, начальника механічного цеху Вільгельма Оржехівського, начальника ливарного цеху Броніслава Павловського, начальника інструментального цеху Яна Ординського, начальника відділу технічного контролю Стефана Піотровського, головного механіка Осинського, керівника групи замовлень Ігоря Шевченка, конструктора Йосипа Грабовського, керівника групи планування Станіслава Чепа, майстрів Мечислава Магнуського і Леоніда Свінцицького, охоронника заводу Станіслава Пюро та багатьох інших.

Піддали репресіям і керівництво міста: голів міської ради народних депутатів А.П. Торчинського та А.Я. Просяннікова, завідувача міськфінвідділом С.М. Тененбаума, завідувача міським відділом освіти І.М. Яцюка, голову міськжитлоуправління Я.Б. Нахменберга та інших.

Головною подією кінця жовтня 1937 року став суд над т. зв. «контрреволюційною зграєю українських буржуазних націоналістів, шкідників, диверсантів», які, як писали газети, проводили шкідництво в сільському господарстві з метою підриву колгоспного будівництва. На лаві підсудних опинилось 13 осіб. Справу розглядала спецколегія Житомирського облсуду, засідання на протязі п’яти днів проходили у клубі заводу «Прогрес». Всього по справі викликано 76 свідків, переважно це представники тих колгоспів, де орудувала «зграя». З обвинувального висновку: «З метою знищення худоби обвинувачені стали на шлях отруєння худоби. По-шкідницькому організовували щеплення, що давало широке розповсюдження інфекційних захворювань». Також підсудним інкримінували зв’язок із іноземною розвідкою.

Усі п’ять днів, допоки тривав суд, у кожному колективі міста та району відбувались збори, на яких робітники та колгоспники засуджували вчинки бандитів і вимагали суворо покарати злочинців. Останнє судове засідання відбулося 27 жовтня. Тоді ж озвучили вирок: десятьох осіб оголошено ворогами народу. Їх засудили до розстрілу з конфіскацією всього майна. Двох осіб засудили до 15-ти та одного – до 20-ти років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років після відбуття основної міри покарання з конфіскацією усього майна. Вирок оскарженню не підлягав.

У 1937-1938 pp. міськвідділом НКВС Бердичева “викрита” підпільна єврейська сіоністська організація. Її ядро “складали” єврейські клерикали, колишні “члени” буржуазно-націоналістичної організації сіоністів рабинату. Виникла вона нібито у 1929-1930 pp. Засновниками організації були єврейські цадики (служителі релігійного культу), які емігрували за кордон і створили в ряді країн “Комітет допомоги євреям СРСР”. Під покровом релігії члени цієї організації нібито протягом декількох років проводили активну контрреволюційну роботу серед єврейського населення Бердичева, прищеплюючи йому ненависть до радянської влади та її органів, виховуючи молодь у націоналістичному дусі, а також “розвиваючи” в євреїв еміграційні настрої, спонукаючи їх до виїзду у Палестину. У приналежності до клерикальної сіоністської організації в Бердичеві заарештували М.Н. Білоцерківського, А.С. Каца, Г.Л. Тверського, Є.С. Харкаца, Ш.Ц. Харитона, І.С. Шиндера, Ш.А. Фрідмана.

У 1938 році органи НКВС “розкрили” в місті: “контрреволюційну організацію” під назвою “Польська організація військових” (всього 37 осіб, усіх розстріляли); контрреволюційну “троцькістську” групу на заводі “Прогрес”; “контрреволюційну групу вчителів”. Всі вищевказані організації насправді не існували.

Репресивна машина нищила й окремих людей. Так трапилося з відомим у Бердичеві лікарем Давидом Мойсейовичем Шеренцісом: 3 травня 1938 року у двір будинку по вулиці Училищній, де мешкали Шеренціси, зайшло двоє незнайомців та викликали лікаря нібито до хворого. Він зібрався похапцем, нічого не підозрюючи. Більше Давида Мойсейовича ніхто не бачив. Наступного дня будинок лікаря оточила міліція, до ґанку підкотив вантажний автомобіль, до якого завантажили меблі та особисті речі лікаря. У протоколі обшуку від 4 травня 1938 року та квитанції про вилучення цінностей містився перелік лише з декількох речей та облігації на загальну суму 38 945 крб.

Давида Шеренціса звинуватили у тому, що він нібито агент німецької розвідки, за завданням якої займався шпигунством. Образ “ворога-шпигуна” органам Бердичівського райвідділу НКВС допомогли зліпити окремі факти з біографії лікаря: класово-вороже походження (народився в заможній єврейській родині), конфіскація великої частки нерухомості (до Жовтневої революції Давид Шеренціс у Бердичеві володів декількома будинками, які згодом націоналізували), його проживання під час навчання в Німеччині, ділове листування з членом єврейської благодійної організації в Америці. Через декілька місяців, а саме 4 жовтня 1938 року Давида Шеренціса рішенням трійки УНКВС в Житомирській області засудили до найвищої міри покарання – розстрілу. Місце його поховання досі невідоме.

Лише 22 квітня 1958 року рішенням військового трибуналу Прикарпатського військового округу Давида Шеренціса посмертно реабілітували. Син Давида Шеренціса – Віктор звернувся до Житомирського управління КДБ при Раді Міністрів УРСР із проханням повернути конфісковане майно, або виплатити компенсацію. Врешті-решт, Віктору Давидовичу виплатили компенсацію, але лише у розмірах, які зафіксовані в процесуальних документах. Викривальні свідчення, які підтверджували злочинні дії слідчих Бердичівського райвідділу НКВС, знаходяться в стенограмі закритих партійних зборів парторганізації УДБ НКВС Житомирської області: “…гроші арештованих та барахло не тільки … привласнювалось, але й … 10 тисяч грошей пішли на крутежі, банкети…”.

У катівнях НКВС серед інших загинув і організатор та перший директор Бердичівського соціально-історичного музею (згодом заповідника) Тодос Мовчанівський (щоправда, на час арешту він вже проживав та працював у Києві).

Як бачимо, крім чисток у керівному складі підприємств та установ репресивна машина НКВС заарештовувала жителів міста й за етнічними ознаками. Майже всім заарештованим встановлювались одні й ті ж статті Кримінального кодексу – 54-10 («антирадянська пропаганда і агітація»), 54-11 («участь у контрреволюційній діяльності»). Заарештованих після проведення розглядів справ виїзною судовою трійкою відправляли до міської в’язниці. У нічний час арештантів із в’язниці перевозили й заганяли у підвали будинку по вулиці Дзержинського (нині вулиця Героїв України, будинок не збегірся), де знаходився місцевий підрозділ НКВС. Людей розстрілювали у підвалах та закопували у котлованах, що вирили прямо на подвір’ї. У 1957 році під час будівництва на цьому місці ковбасного цеху підприємства «Харчовик» (нині територія заводу безалкогольних напоїв) виявили чотири групових поховання, з яких вибрали останки понад 400 людей. Одяг загиблих переважно селянський, робітничий, серед розстріляних також жінки. Руки багатьох зв’язані дротом, усі застрелені у потилицю, лише один – у лоб. Декілька місяців тривало копання фундаменту та вибирання останків, які під покровом ночі вивозили та таємно поховали у двох місцях на території єврейського кладовища по вулиці Леніна (нині вулиця Житомирська). Але за свідченнями колишніх працівників «Харчовика» всі останки не вибрали, частина їх так і залишилась на території підприємства.

Загалом по Бердичеву за період з жовтня 1937 р. по лютий 1938 р. репресували 3115 осіб. Але починаючи з 1939 року з тюрем почали масово випускати багатьох репресованих, переважно жінок, яких заарештували за те, що не вони донесли на своїх чоловіків, а хтось інший. З таборів ГУЛАГу (рос. Главное управление исправительно-трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения) повернулися одиниці, серед них і колишній директор Першого Держшкірзаводу Абрам Свірський, якого звільнили вже після смерті Йосипа Сталіна. Його доля, як і доля багатьох інших репресованих, вкладається у декілька рядків: Абрам Меєрович Свірський народився у 1897 році, єврей, уродженець міста Миколаїв, з 1918 по 1921 рік знаходився у лавах РСЧА. Директор шкірзаводу в Бердичеві. Заарештований 16 серпня 1936 року, 13 червня 1937 року Особливою нарадою НКВС СРСР засуджений до позбавлення волі на 8 років по ст. 58-10, 11 КК. 17 липня 1938 року з Єлецької в’язниці прибув у Норільтаб (Норільський виправно-трудовий табір). Працював у Дудінці завідувачем чоботарною майстернею на чотири табірних відділення. Звільнений достроково 15 серпня 1943 року за високі показники у роботі. У 1943-1946 рр. – начальник центральних швейних майстерень Норільтабу. З 1947 року проживав в Абакані, працював завідувачем базою Знаменського спиртозаводу. 29 грудня 1948 року знову заарештований, утримувався у Красноярській в’язниці. 13 квітня 1949 року Особливою нарадою МДБ СРСР засланий на поселення до Красноярського краю. У 1950 році переведений у Курейку помічником начальника радгоспу з постачання та збуту. 26 вересня 1956 року Абрам Свірський реабілітований Житомирським обласним судом.

Радянська влада та партійні органи робили все, аби відволікти пересічних людей від страшної дійсності та направити їх увагу й сили на виконання рішень уряду та партії. З цією метою у місті проводились різноманітні масові заходи, які покликані підняти ідейний рівень трудящих, згуртувати їх ряди. Як приклад, 6 травня 1937 року в Бердичеві відбувся масовий велокрос імені партійного діяча Станіслава Косіора, в якому взяли участь 6172 учасника. У суботній день 3 вересня 1938 року Бердичів відзначив 24-й Міжнародний юнацький день. З самого ранку вулиці міста заполонила молодь. Біля пам’ятника Леніну встановили трибуну, повз яку проходили святкові колони: спочатку йшли учні шкіл із великим портретом вождя та транспарантом, на якому великими літерами написали гасло «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!». Далі йшла колона молоді. Кращим студентам маштехнікуму випала честь пронести повз трибуну велике панно «Товариш Сталін серед молоді». 12 листопада 1938 року з нагоди чергової річниці перемоги Жовтневої революції організували масові воєнізовані естафети. Молодь активно залучалась до роботи оборонного товариства ОСОАВИАХИМ (рос. ОСОАВИАХИМ, Общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству), проходить навчання в його клубах для отримання звання «Ворошиловський стрілок».

22 вересня 1937 року Центральний виконавчий комітет СРСР прийняв постанову, згідно якої з частин Вінницької та Київської областей утворено Житомирську область. Бердичів став районним центром новоутвореної області. У результаті цих адміністративних перетворень відбувся перехід на триступеневу систему управління (центр – область – район). На цей час стало зрозумілим, що міській раді не зовсім зручно одночасно керувати як Бердичевом, так і багатьма населеними пунктами, що входили до складу району. Тому постало питання про подальше реформування адміністративного устрою. Указом Президії ВР УРСР від 28.06.1939 р. з території Бердичівської міської ради виділено сільську зону та утворено сільський район із центром у місті Бердичеві. Бердичівський район набув такої адміністративно-територіальної форми, в якій існував до 2020 року, а Бердичів отримав пряме підпорядкування обласному центру.

Сотні агітаторів та пропагандистів партійними органами долучались до ознайомлення населення з положеннями нової Радянської Конституції та проведення виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулись у 1937 році. Виробничі колективи брали підвищені зобов’язання, ставали на стахановську вахту. У газеті “Радянський шлях” друкувались статті пропагандистського характеру, в яких стверджувалось, що нова Конституція викликала в населення Бердичева “величезне трудове й політичне піднесення”. У день голосування виборці одностайно проголосували за блок комуністів і безпартійних, обравши депутатом до Радянського парламенту робітника рафінадного заводу, орденоносця О.В. Тонкошкурого. 1938 року до найвищого органу Радянської влади республіки бердичівляни обрали першого секретаря міськкому КП(б)У А.Т. Дідура (колишнього працівника заводу “Прогрес”). Під час виборів до місцевих рад 1939 року до міської Ради обрали 206 депутатів.

1 листопада 1938 року до книжкових крамниць Бердичева «КОГИз» (рос. КОГИз – книготорговое обьединение государственных издательств) та «Книгокультторг» надійшли підручники «Короткий курс історії ВКП(б)». Щоб купити цю книгу, люди йшли до магазинів із усього міста та займали черги з 6-ї години ранку. 1600 примірників підручника розпродали всього за півгодини. Цікаво, що з 1938 по 1953 рік в СРСР «Короткий курс» видавався 301 раз загальним тиражем 42,816 млн. екземплярів на 67 мовах. Після смерті Й.В. Сталіна книгу переробили та видавали під назвою «Короткий курс історії КПРС».

Попри життєві трагедії пересічних людей, життя міста не зупинялось, його розвиток набував нових векторів. Змінювалось також архітектурне обличчя міста: у Бердичеві з’являлись нові типи будинків, які згодом отримали назву сталінських – “сталінки”. Сталінські будинки вирізнялися тим, що в них розташовувались просторі квартири з великими кімнатами, високими стелями, іноді навіть з двома роздільними санвузлами, великою кухнею. Ці будинки випромінювали міцність та добротність, але мали дещо похмурий зовнішній вигляд. Яскравим прикладом такої архітектури в Бердичеві є п’ятиповерховий будинок на розі вулиць Шевченка та Героїв України, який збудували впродовж 1929-1930 рр.

Окрім народногосподарського комплексу Бердичів мав досить потужну військову інфраструктуру: ще з 1920-х років на Червоній горі дислокувались кавалерійська дивізія, стрілецькі полки. У середині 1930-х до них приєднались бронетанкові частини, діяло два військових піхотних училища. З травня 1932 року по листопад 1937 року в Бердичеві розміщувалась 100-а стрілецька дивізія (наприкінці 1937-го її перевели в Уруччя (Мінськ) Білорусії). Навесні 1941 року в Бердичеві сформували 19-й механізований корпус (командир – генерал-майор М.В. Фекленко), до складу якого увійшли 43-я танкова дивізія (дислокувалась безпосередньо у нашому місті, командир – полковник І.Г. Цибін), 40-а танкова дивізія (командир – полковник М.В. Широбоков, управління у місті Житомирі) та 213-а моторизована дивізії (командир – полковник В.М. Осьмінський, штаб у місті Козятині). На початку 30-х років поряд із селом Радянське (до 1934 року село мало назву Жидівці, з 2016 року – Романівка) збудували військовий аеродром, на якому дислокувався 136-й авіаційний бомбардувальний полк.

Наприкінці 30-х років у місті досить швидкими темпами розвивалась медицина: діяло 3 лікарні на 195 ліжок, міські поліклініки — для дорослих і дітей, санепідемстанція, протитуберкульозний диспансер, пологовий будинок (під пологовий будинок у 1926 році віддали двоповерхову будівлю по вулиці Фрунзе, що до Жовтневої революції належала графині Плеве; з 1967 року по кінець 2018 року у цьому будинку знаходилась дитяча поліклініка). На цукрових, шкіряних, машинобудівних заводах, швейній та трикотажних фабриках діяли медпункти. На 1940 рік у місті нараховувалось 47 медичних закладів, 68 лікарів та 176 чоловік середнього медперсоналу.

У 1941 році функціонували: Перша Радянська лікарня, робітнича лікарня на Першому шкірзаводі, міська водолікарня, дитяча лікарня, Будинок грудної дитини, центральна робітнича поліклініка, протитуберкульозний диспансер, шкіряно-венерологічний диспансер, тубсанаторій для дорослих, станція швидкої допомоги, 5 здоровпунктів, 3 фельдшерські медпункти на підприємствах міста, пункт переливання крові, дитяча поліклініка, 4 дитячі консультації, міжрайСЕС, дезстанція, малярійний пункт, Будинок санпросвітроботи тощо.

Підвищувався освітній рівень жителів, зростала кількість навчальних закладів. У 1940 році в Бердичеві діяло 22 школи, у т. ч. 10 середніх, 10 семирічних та 2 початкові, де навчалося 9,5 тис. учнів. Окрім того, діяли три школи робітничої молоді. 1930 року в приміщенні колишнього семикласного училища ім. О. Пушкіна по вулиці Карла Лібкнехта засновано інститут соціального виховання, який 1933 року реорганізували у педагогічний, а в 1936 — в учительський. У 1941 році в ньому навчалося 500 студентів на стаціонарному та 2700 — на заочному відділеннях. Того ж 1930 року за наказом Народного Комісаріату охорони здоров’я в Бердичеві відкрито технікум для підготовки середнього медичного персоналу – акушерок і помічників лікарів єдиного диспансеру. На перший курс зарахували 90 учнів, сімдесят відсотків із них – вихідці з робітників, комунарів, колгоспників, селян. Характерним для цього закладу було й те, що без вступних екзаменів приймались особи, які закінчили школу до 1926 року. У перший рік викладачам і працівникам технікуму довелось агітувати молодь до вступу в навчальний заклад, конкурсу не було ніякого. Саме цей технікум, пройшовши через декілька реорганізацій, перетворився у відомий нині жителям міста Бердичівський медичний коледж. У місті діяли також механічний технікум та ремісниче училище.

За 1925-1941 рр. досягнуто значних успіхів у роботі культурно-освітніх закладів. На гастролі до міста приїздили кращі театральні колективи й провідні актори республіки. У драматичному театрі у різний час виступали видатні українські радянські актори й режисери А.М. Бучма, Г.П. Юра, І.С. Паторжинський та інші. На 1940 рік у місті працювали кінотеатр, робітничі клуби на заводах “Прогрес”, рафінадному, ім. Ілліча, цегельному та ін., де систематично демонструвалися кінофільми, діяли гуртки художньої самодіяльності, проводилися вечори відпочинку, огляди народних талантів, інші цікаві заходи. У міській бібліотеці для дорослих, книжковий фонд якої становив понад 200 тис. томів, влаштовувалися виставки літератури, диспути, конференції, зустрічі з письменниками. 10 серпня 1932 року з нагоди відзначення 40-річчя літературної діяльності пролетарського письменника Максима Горького рішенням президії Бердичівської міської ради міській бібліотеці надали ім’я Максима Горького. Досить значні бібліотеки діяли при заводських клубах, школах. У 1935 році для дітей у колишньому приміщенні Міської Думи відкрито Палац піонерів (у 1993 році Палац піонерів перейменовано на Будинок дітей та юнацтва “Творчість” (БДТ); у 2001 році Будинку дитячої творчості присвоєно ім’я Олександра Разумкова (1959-1999), колишнього гуртківця Палацу піонерів; у 2009 році БДТ реорганізований у Центр позашкільної освіти ім. О. Разумкова). 24 січня 1937 року на місці кінотеатру “Зоря” збудовано новий звуковий кінотеатр, який отримав ім’я командарма Михайла Фрунзе (у 1948 році поряд із кінотеатром з’явився бюст цього радянського воєначальника). Вже 20 лютого того ж року в кінотеатрі проведено районний кінофестиваль колгоспної молоді.

3 травня 1938 року Бердичів відвідав Олександр Довженко – український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу. Режисер якраз працював над художнім фільмом “Щорс”, де за сценарієм окремі події відбувались в Бердичеві. Олександр Довженко оглянув місто, визначаючись із натурою. Також побував у Бердичівському історичному музеї, де після огляду зробив запис у книзі для відвідувачів: “Дуже добре враження справило перш за все ставлення працівників музею, за це велике спасибі. Музей організовано із знанням справи і любов’ю. Тільки при таких умовах і можна було зібрати і зберегти історико-культурні пам’ятки нашої прекрасної Батьківщини, її старовини”. На жаль, бердичівські сцени фільму “Щорс” знімали у Кам’янець-Подільському.

17 січня 1939 року в Радянському Союзі відбувся перепис населення (замість перепису 1937 року, результати якого були визнані «дефектними» згідно Постанови РНК СРСР від 25.09.1937 р.). Переписний лист містив 16 питань, серед яких національність, стать, відношення до голови родини, рідна мова, грамотність, місце роботи, суспільний стан. Повні результати цього перепису були опубліковані лише на початку 1990-х років.

Вперше у практиці переписів обліковці попередньо обходили усі житлові будинки для ознайомлення з територією своїх дільниць та повідомленням населення про майбутній перепис. Згідно цього перепису в Бердичеві на цей час проживало 62 014 осіб. З них українці становили 42,1%, другими за чисельністю були євреї – 37,5%, або 23 266 осіб.

Перед початком Другої світової війни, особливо після укладання пакту Молотова-Ріббентропа (серпень 1939 р.), у Бердичеві практично припинилась єврейська культурна діяльність. Русифікаторська політика Радянської держави, репресії (у тому числі й за національними ознаками) призвели до того, що офіційна чисельність єврейського населення в Бердичеві зменшилась до 23 266 осіб. Єдиним осередком національно-релігійного життя євреїв Бердичева у передвоєнні роки була підпільна єшива (школа) хасидів ХАБАДа під керівництвом молодого рабина Еліезера Пінського (1914-1942). Еліезер сам навчався у підпільних єшивах Полоцька та Києва, став знавцем Тори і хасидизму, рабином. Окрім Бердичева у тридцяті роки керував підпільними хаббадськими єшивами в Україні (Житомир, Київ) і вважався одним із найбільш перспективних послідовників Любавицького рабина. Еліезер Пінський та його родина загинули під час німецької окупації.

---

 

[1] Комборбез (повна назва – Комітет по боротьбі з безробіттям) – у 20-і роки XX ст. орган, який спільно з біржами праці займався питаннями працевлаштування безробітних громадян. Серед напрямків роботи Комборбезу були перекваліфікація працівників, організація суспільних робіт, організація колективів безробітних, в т.ч. на підприємствах, які підпорядковувались Комборбезу та ін.

[2] Наркомпочтель – центральний орган державного управління, що відав питаннями організації і діяльності різних видів зв’язку, у т.ч. пошти.

[3] Захристія, захристя (лат. sacristia, від sacrum — священне начиння) – приміщення біля вівтарної частини християнського храму, призначене для зберігання предметів культу. У християнських храмах захристя являє собою приміщення, розташоване збоку або перед вівтарем, в якому зберігається культове начиння (священний посуд, богослужбове вбрання священнослужителів, богослужбові книги тощо), здійснюється облачення священнослужителів а також інші обряди.

[4] Стахановський рух — масовий робітничий рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників. Початок стахановського руху покладено у Донбасі. У ніч на 31 серпня 1935 вибійник кадіївської шахти “Центральна-Ірміне” О.Стаханов протягом зміни видобув 102 т вугілля (норма — 7 т).

[5] Колективізація — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Фактично, метою колективізації в СРСР було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств.