Пл. Привокзальна, 1. Будинок залізничного вокзалу

Будинок залізничного вокзалу станції “Бердичів” Південно-Західної залізниці має хоч і коротку, але в той же час цікаву як минулу, так і сучасну історію. Адже з’явився він на місці, на якому ще в позаминулому столітті звели двоповерхову будівлю вокзалу, яка зберігається у пам’яті сучасників завдяки численним фотографіям.

24 листопада 1870 року встановлено залізничне сполучення між станціями Бердичів та сусіднім Козятином. Ця дата стала тією відправною точкою, з якої розпочалась історія залізниці у Бердичеві. Того ж року товариство Києво-Брестської залізниці, яке придбало у казни ділянку Київ-Жмеринка з гілкою Козятин-Бердичів, збудувало лінію від Бердичева до Бреста з відгалуженням на Радзивилів (нині місто Радивилів Рівненської області) – колишній російсько-австро-угорський кордон. Рух для поїздів по ділянці Бердичів-Брест-II відкрили через три роки – у серпні 1873-го. Наступного року, 1874-го, з’явився і залізничний вокзал. Це був справжній архітектурний витвір мистецтв, який милував око як пасажирів залізниці, так і її працівників. Ця будівля пам’ятала і відвідини російського імператора Миколи II у 1915 році, і кровопролитні бої між більшовиками та січовими стрільцями у березні 1919-го, і перемовини керівників польської та української держав Юзефа Пілсудсього та Симона Петлюри у травні 1920-го, і різку говірку німецької мови у 1941-у…

На жаль, цю будівлю у березні 1944 року знищили німецькі літаки під час бомбардування. Тривалий час на місці вокзалу лежали уламки – будівлю вирішили не відновлювати, оскільки не мали з чого. Станційні служби – каси, зал очікування та інші розмістили у сусідніх спорудах, що вціліли під час нальоту.

Лише 8 грудня 1955 року після восьми років будівництва у Бердичеві з’явилась нова будівля залізничного вокзалу. Вокзал отримав просторий зал очікування, каси, ресторан – всього в будівлі нараховується 54 кімнати. Опалення будівлі – водяне централізоване.

За основу будівельники взяли готовий архітектурний проект головного архітектора проектного інституту КиївДІПРОТРАНС Петра Фотійовича Красицького (1906-1968). До речі, Петро Красицький, окрім проектування залізничних вокзалів та житлових будинків, брав участь і в проектуванні будинку Верховної Ради УРСР (головний архітектор – Володимир Заболотний).

На першому поверсі влаштували просторий зал очікування, каси, камери схову, довідкову службу. Вхід до ресторану – із залу очікування та окремий зі сторони перону. У бічному приміщенні з окремим входом розмістився пункт міліції. У залі очікування як декор намалювали чотири картини – по дві з обох сторін зали. На стіні з боку ресторану – картини, що зображають події у Смольному під час Жовтневої революції 1917 року, а також два портрети комуністичних діячів – Володимира Леніна та Леоніда Брежнєва (ці картини та портрети не збереглись). На протилежній стіні – анімалістичні пейзажі (збереглись донині).

На другому поверсі знаходяться кімнати відпочинку, кімната матері і дитини, адміністрація (начальник вокзалу).

У бічному крилі – службові приміщення. Тут знаходяться начальник залізничної станції “Бердичів”, диспетчерська служба, виробничі приміщення а також вхід до протирадіаційного укриття, влаштованого у підвальному приміщенні (на даху змонтована сирена оповіщення системи цивільного захисту населення, включена в єдину систему оповіщення країни).

Архітектура будівлі є яскравим прикладом сталінського ампіру – напряму в архітектурі, монументальному та декоративному мистецтві СРСР кінця 1930-х до середини 1950-х років. Зокрема, це просторова і об’ємно-планувальна структура двоповерхової цегляної будівлі, конструктивне рішення залізобетонного міжповерхового перекриття. Будівля має систему різновеликих вікон, профільованих віконними обрамленнями, глибокі арки над обома вхідними дверима. Над ними встановили годинники, декоровані ліпниною у вигляді пшеничного колосся. Така ж ліпнина вінчала й весь карниз даху (нині відсутня). Над центральним корпусом височить надбудова зі світловими вікнами, над якими встановили круглий барабан з ажурним шпилем із зіркою у колі на його кінці (цю зірку демонтували у 2016 році на виконання пакету законів про декомунізацію, прийнятих Верховною Радою України). Перед будівлею знаходились декоровані тумби огорожі з квітниками (згодом їх демонтували).

З часом, коли пасажиропотік значно зменшився, а в місті немов гриби після дощу з’явились приватні кафе та ресторани, потреба у власному вокзальному ресторані відпала. Тому нині взамін ресторану діє кафе під назвою “Магістраль” (хоча й ця вивіска сьогодні відсутня).

Будівля бердичівського вокзалу не стала унікальною – за цим же проектом (з деякими змінами) у цей же період збудували залізничні вокзали в українських райцентрах Конотоп (Сумська область) і Миронівка (Київська область), а також у 1956 році вокзал у місті Йошкар-Ола (столиця Республіки Марій Ел, Російська Федерація) та вокзал у місті Каменськ-Шахтинський Ростовської області (Російська Федерація). Будівлі цих вокзалів та їх відмінності один від одного – на представлених нижче фотографіях. До речі, будівля вокзалу в Йошкар-Олі внесена до Єдиного державного реєстру об’єктів культурної спадщини регіонального значення (рег. № 121510203410005).

Приміщення вокзалу – режимний заклад, ця традиція походить із часів СРСР. Тому фотографувати, робити замальовки, плани приміщень категорично заборонено. Нині ця заборона хоч і не відмінена, але розвиток сучасних технологій дозволяє порівняно легко її обійти.

Для любителів таємниць та легенд: як повідомив місцевий краєзнавець Сергій Пасюк, у лютому 1979 року в камері схову залізничного вокзалу знайшли скрипку, виготовлену відомим італійським майстром Антоніо Гварнері. Скрипку віддали на реставрацію, але у 1992 році вона… зникла. Нещодавно один відомий аукціон виставив на продаж унікальний лот: “Скрипка А. Гварнері”. Стартова ціна – 18.000.000$.

На сьогодні станція “Бердичів” — вузлова залізнична станція Козятинської дирекції залізничних перевезень Південно-Західної залізниці. Станція має важливе значення. Станція надає такі основні послуги:

• Послуги багажного відділення
• Повідомлення одержувача про прибуття на його адресу багажу та вантажобагажу
• Камери схову, зберігання ручної поклажі в автоматичних та стаціонарній камерах схову
• Проживання пасажирів
• Довідки

Окрім численних фотографій потрапив залізничний вокзал і на кіноплівку: у 1989 році вийшов художній фільм “Савраска” (кіностудія ім. Довженка). Картина розповідає про звичайного школяра з приморського міста на прізвище Саврасов. Його друзі дали йому кличку Савраска. Хлопець живе звичайним життям, як і безліч хлопців його віку. Та напередодні свята 8 березня він вирішує, що має неодмінно подарувати гарні подарунки матері і дівчинці зі школи, до якої небайдужий. Та на такі подарунки потрібні гроші, ось тут і починаються пригоди героя. І хоча фільм знімали в основному в обласному Житомирі, декілька епізодів відзняли у нашому місті: Привокзальну площу, і головне для нас – події на залізничному вокзалі.

Фрагмент художній фільм “Савраска” (1989):

Переглядаючи цей кінофрагмент, глядач може помітити, яким значним був пасажиропотік у цей час. Нині ж пасажиропотік через станцію “Бердичів” та його вокзал не такий значний, як у минулому столітті – на ньому позначились і зміна економічної ситуації в країні в цілому, і розвиток автобусного сполучення зокрема. Але й досі серед бердичівлян старшого віку зберігається пам’ять про події, що відбувались на залізничних перонах.

Зображений залізничний вокзал і на значках. Один з них представлено поряд.

У своєму романі “Попутчики” (1983) відомий російський письменник Фрідріх Горенштейн так описав бердичівський вокзал середини 70-х років:

Вот остановился поезд у перрона, и замелькали бердичевские лица. Три часа ночи – мелькают. Не спится, надо куда-то ехать. Днём, конечно, побольше на Москва-Одесса в оба конца. И посадка похуже. К этому, единственному престижному поезду, пересекающему Бердичев, собирается множество народа с чемоданами и узлами. Едут и в Москву, едут и в Одессу. За час до прибытия уже весь перрон полон. А поезд по расписанию стоит три минуты, так же, как в Иванковцах, где иногда один сойдёт, а двое сядут. Ещё Москва-Одесса не остановился, а уже бегут с чемоданами, толкая друг друга, с выпученными глазами, задыхаясь. Где какой вагон? Спереди? Сзади? Откуда нумерация? Пассажиры Москва-Одесса часто заранее своими проводниками предупреждаются, поразвлечься, посмотреть бердичевскую посадку. Высовываются из окон, смеются, слушая крики бердичевских женщин и плач бердичевских детей, которые, согласно купленному билету, хотят занять своё законное место в вагоне. Что-то погромное есть в этой бердичевской посадке. Один, случайно сохранившийся до наших времён еврей-богунец, то есть бывший боец-кавалерист богунского полка из дивизии знаменитого красного командира Николая Щорса, написал в газету, что современные бердичевские посадки напоминают ему эпизод гражданской войны, здесь же на станции Бердичев случившийся в 1919 году. Применив военную хитрость, петлюровский бронепоезд под красным флагом ворвался на станцию и открыл пулемётный и артиллерийский огонь по красным бойцам и местным жителям, вызвав всеобщую панику. Но Николай Щорс лично возглавил контратаку на бронепоезд. А кто этих контратакует, петлюровцев из кабинетов под красным знаменем. Контратаку бердичевского пенсионера они без труда отбили. Современный советский погромщик похитрей петлюровского бронепоезда. Например, управление Юго-Западной железной дороги сумело антисемитизировать даже железнодорожное расписание. Знает, что происходит на бердичевской станции, докладывают ему, но тоже, видать, смеётся в своих кабинетах. И так длится годами. Бердичевская посадка остаётся неизменной. Уже поезд давно пошёл, а в проходах вагонов стоят, тяжело дышат истерзанные, униженные люди, никак не рассядутся. А рассядутся, всё равно отличаются от остальных пассажиров и говорят с ними остальные, поблескивая глазами, подхихикивая, как бы постоянно напоминая: «эти сели в Бердичеве». Надо сказать, что начальники поездов, кондуктора, видя погромную ситуацию при посадке, слыша плач и крик, часто самовольно задерживают поезд сверх скупо отпущенных трёх минут, как ранее поступали иные полицмейстеры, или городовые, получавшие от начальства на случай погромов приказы двусмысленные. Однако, о подобной задержке поезда, о подобном заступничестве люди ведь не извещаются заранее, всё равно давятся, карабкаются, цепляются за вагонные поручни.

Однако ночью, не в Москву, не в Одессу, в Здолбунов, Ровенской области едет из Бердичева публика деловая, крепкая, без детей и количеством поменьше. Она и за минуту, если надо, в вагон влезет. Поэтому поезд Киев-Здолбунов стоит в Бердичеве пятнадцать минут, иногда и дольше. Времени достаточно и бердичевский пассажир ходит вдоль вагонов спокойно, с усмешечкой.

Анатолій Горобчук.

Вид на залізничний вокзал, 2006 рік: