Home Пам'ятки і пам'ятні місця Бердичів, існуючі Пл. Соборна, 25. Монастир Кармелітів Босих

Пл. Соборна, 25. Монастир Кармелітів Босих

14777
0
SHARE

Площа Соборна, 25. Монастир Кармелітів Босих (пол. Klasztor warowny Karmelitów Bosych) — католицький монастир XVII століття у місті Бердичів в Україні, пам’ятка архітектури (зареєстрований як пам’ятка архітектури у відповідності до постанови Ради Міністрів УРСР №970 від 24 серпня 1963 р.).

Монастир Кармелітів Босих, 2008 р.

Заснування

У 1627 році житомирський воєвода, згодом генеральний староста київського краю, власник містечка Бердичів та навколишніх земель Януш Тишкевич (1590-1649) склав обітницю та передав ордену Босих Кармелітів свій замок у Бердичеві та земельну ділянку під будівництво кармелітського монастиря. Генеральна Рада у Римі 5 грудня 1628 р. прийняла та затвердила це заснування, визначаючи його як місіонерську семінарію католицької Церкви. Після узгодженню всіх умов та отримання необхідних дозволів Януш Тишкевич 19 липня 1630 р. зробив відповідний запис у Люблінському Трибуналі. На утримання монастиря та його ченців він одписав також село Скраглівку та прибуток від своїх маєтків у сумі 1800 злотих щорічно. Заснування затвердив Богуслав Бокса Радошевський, латинський єпископ Київський, у Чуднові, 10 листопада 1630 року.

Януш Тишкевич
(1590-1649).

2 березня 1634 р. латинський єпископ Київський Андрій Шолдрський освятив наріжний камінь під будову нижнього костелу, що дістав назву “Костьол Непорочного Зачаття Святої Марії Діви, Святого Іоана Хрестителя, Архистратига Михаїла і Святого Іоана Євангеліста”. В урочистостях взяли участь власник містечка Януш Тишкевич, його дружина Ядвіга і навколишні сусіди-магнати.

Вісім років тривало будівництво монастиря, також будують торгівельні склади, крамниці та інші господарські будівлі, поширюють мури фортеці. Монастирські будівлі, обнесені валом з підйомним мостом і гарматами, представляли собою добре укріплену фортецю, в якій постійно знаходився гарнізон для захисту монастиря від нападів татар та козаків. Фортеці дається назва “фортеця найсвентшей Марії панни”.

22 липня 1642 року новозбудований храм освячено (нині це так званий нижній, “дольний” храм). Першим його настоятелем став о. Рафал. При будівництві храму було використано частину мурів і приміщень старого замку, засновником та власником якого був ще Василь Тишкевич. Під час урочистостей освячення храму Януш Тишкевич склав жертовний дар для нового костелу – він передав родинну ікону Пресвятої Діви Марії, здавна відому у родині Тишкевичів своєю благодаттю.

Ікона Пресвятої Діви Марії

Ікона Матері Божої Бердичівської.
Малюнок Антонія Олежинського (Antoni Oleszczynski), 1845 р.

Ікона створена в XVI столітті у стилі Одигітрії (ікона, де зображена Богородиця з Ісусом-дитям), була написана олійними фарбами на полотні, закріпленому на кипарисовій дошці “высотой в два локтя без двух пальцев, шириной в 1 локоть с одной четвертью”, орієнтовно 120 × 75 см, у формі прямокутника (один з різновидів Одигітрії). Це достовірна копія образу Матері Божої Сніжної, званої “salus populі romani” з базиліки Санта Марія Маджоре у Римі. Мати Божа зображена фронтально в 3/4 фігури з Дитятком Ісусом на лівому рамені, сповнена гідності, привабливості і доброти. Мадонна правою рукою підтримує Дитятко так, що обидві її долоні перехрещені. Вона тримає білий платок у пальцях лівої руки, а кармелітський шкаплер[1] – на середньому і малому пальцях правої долоні. Ікона відтворює кармелітське розуміння у XVIII ст. Матері Божої Шкаплерної. Голову Мадонни і Дитятка оточують золоті німби – символи святості і вічного щастя. Фон образу в нижній частині темний, до верху поступово просвітлений, з контурами ангельських голівок, які виринають з хмар. Невідомий автор ікони не зовсім точно дотримувався оригіналу. Він малював у стилі західного живопису. Зберігаючи типологічну композицію і розміри оригіналу (117 × 79 см), він у довільному трактуванні відмовився від елліністичної строгості, лінійності, золотого фону і грецьких літер, малюючи обличчя сучасних живих людей, сповнених життя і краси.

Цікаві факти до опису ікони додав український дослідник Лаврентій Похилевич (1816-1893), який бачив образ на власні очі у 80-х роках ХІХ ст. Він відмітив, що на іконі проступали церковнослов’янські літери, що вказує на її східне (візантійське) походження. Похилевич також наводить такий факт: православні віруючі по старій пам’яті приходили до кляштору поклонитися Образу.

Ікона Матері Божої Бердичівської. Малюнок Цеглінського.

З часу розміщення ікони Матері Божої в головному вівтарі новозбудованого кармелітського храму почали траплятися при ній нові дива: впродовж 1643-1648 років у спеціальній книзі “Liber de exordio istius conventus, progressu et fundatione, inscriptionibus aliquibus et de miraculis ad imaginem bmw berdiczoviensem spectantes” їх було зафіксовано 77. Найбільше чудо сталося з невиліковно хворим на той час Київським римо-католицьким єпископом Станіславом Зарембою, який після чудодійного оздоровлення підписав 23 травня 1647 року акт про офіційне визнання ікони чудотворною. Звістки про дію молитов при іконі поширилися Україною, Польщею, усією Європою. Бердичів став центром християнського паломництва вірних обох гілок християнства – православних і католиків.

У 40-х роках ХVІІ ст. кармеліти зміцнили свої позиції в краї, а королівська влада і місцеві магнати всіляко їм у цьому сприяли. Так, у 1647 р. Северин Потоцький подарував кляштору село Скоморохи (нині село у Житомирському районі), що на березі річки Гуйва, та три тисячі злотих. За рахунок королівської казни було укріплено фортечні мури, поглиблено рів, встановлено перекидний міст біля головних воріт і введено гарнізон, озброєний артилерією.

З початком Української національної революції 1648-1676 років проти Речі Посполитої Бердичівщина опинилась у вирі її подій: повстанці захоплювали маєтки, вбивали польську шляхту[2], спустошували католицькі храми. У червні 1648 року загони під проводом Максима Кривоноса, соратника гетьмана Богдана Хмельницького, обложили сусіднє містечко Махнівку, в якому закрилися 500 шляхтичів із сім’ями і три корогви[3] польських військ: дві – самого Януша Тишкевича, на чолі яких стояв ротмістр Стефан Лев, а одна – повітова Київського воєводства. Облогою Махнівки керував полковник Гиря, який мав у розпорядженні 5000 козаків, на допомогу Гирі підходив сам Кривоніс із 1000 козацької добірної кінноти. Тривав запеклий штурм. Та навіть підхід на підмогу Тишкевичу передових загонів 6-тисячного карального війська на чолі з магнатом Ієремією (Яремою) Вишневецьким не зміг переламати хід військових дій – після затяжних боїв українські повстанці отримали перемогу над польськими військами. А 18 липня 1648 року загони Максима Кривоноса штурмом беруть бердичівську фортецю і майже повністю її руйнують, розорюють католицький храм. Януш Тишкевич покинув свої маєтності та разом з польськими військами відступив на захід. Покинули Бердичів і ченці, які забрали з собою ікону Матері Божої та вивезли її до Львова. Протягом наступних десятиліть ікона перебувала тут у монастирі сестер кармеліток босих (до 1721 року). Втрата маєтків і поразки в боях, вірогідно, прискорили смерть Януша Тишкевича, який помер у Любліні в 1649 році. Тут його й було поховано в костелі Отців Кармелітів Босих.

У 1663 р. ченці повернулися до Бердичева. 22 травня того ж року король Речі Посполитої, великий князь Литовський і Опольський Ян Казимир Ваза (1609-1672) надав привілей бердичівським кармелітам, яким дозволив рубати ліс у Житомирському старостві, необхідний для опалення і для відновлення поруйнованого війною кляштору Босих Кармелітів та монастирських фільварків Скраглівка та Скоморохи. Кармеліти відбудували понищений монастир.

Нащадки Тишкевича, а згодом і Завіші, які у другій половині XVII ст. стали власниками бердичівських земель, весь час намагалися повернути бердичівську фортецю собі. Спочатку вони намовили козаків, які поселилися в місті, вчинити напад на кляштор, а коли ті відмовилися, зробили спробу привернути на свій бік урядовців. 19 березня 1684 р. Бердичівський комісар Свідерський, офіціал Грабовський з офіцерами і солдатами напали на кляштор і пограбували його. Настоятель о. Матеуш двічі, у 1684 і 1686 роках, звертався до вищих урядовців з протестами, але даремно. Як повідомляють монастирські хроніки, комісар Пухачевський, підмовлений Тишкевичами, зібрав громаду злиднів, озброїв їх косами, рушницями, гаківницями і послав на розбій до кляштору. Ті виламали браму і почали шукати ченців, знаходячи їх, калічили і кидали через стіну в рів. Костел і кляштор були зруйновані, а награбоване майно вивезене. У 1687 році нащадки Тишкевичів все ж відбирають замок у кармелітів. Ченці змушені звернутись до верховного трибуналу, де протягом наступних 30 років настійливо відстоювали свої права.

XVIII сторіччя

У 1717 році Люблінський Трибунал поставив крапку в тривалій боротьбі між Тишкевичами і Завішами, з одного боку, та орденом кармелітів – з іншого, щодо прав на володіння бердичівським замком. Цього року видано декрет, яким наказано власникам Бердичева віддати ченцям відібрану власність та відшкодувати завдані збитки.

Після виграшу процесу ченці розпочали відбудову замку: укріпили мури, збільшили кількість гармат. 1721 року вони повернули до Бердичева зі Львова чудодійний образ Матері Божої. Так як спокій на Україні був лише зовнішній, кармеліти особливу увагу приділяють укріпленню фортеці: старі мури ремонтуються і значно поширюються, за допомогою королівської влади фортеця озброюється міцною артилерією, ставиться підсилений гарнізон. Фортеця перетворюється в значне військове укріплення.

Особливо сильні гайдамацькі виступи охопили Україну в 1734 році. Тому кармеліти знову вивезли Чудотворний Образ до Любліна, де він перебував до 1736 року, коли гайдамацький рух було тимчасово придушено. У 1734 році Дефініторій Провінції, засідаючи у Загорі, вирішив підвищити Бердичівський вікаріат, прирівнявши його до пріорату та вибравши першим пріором отця Людвіга в ім’я Ісуса (Яна Торошовича) з Кам’янець-Подільського. На цей час чернеча спільнота монастиря Босих Кармелітів нараховувала семеро отців та декількох братів, а в околицях Бердичева діяло біля двадцяти костелів. Керівництво ордену дозволило ченцям тримати військову залогу, внаслідок чого бердичівський кляштор став надійною фортецею, куди під час заворушень шляхта здавала на зберігання свої дорогоцінності. Все це дозволило ченцям розпочати у 1736 році відбудову кляштору та фортеці.

Наземний та підземний храми у розрізі.

З 1736 по 1754 рік кармеліти будують новий великий надземний костел над старим “дольним” (підземним). Будівництво на початку очолив архітектор Григорій Тарнавський, але у 1737 році він помер (похований у склепі костелу). Роботи продовжив архітектор з Німеччини Ян де-Вітте. З Італії запросили відомого художника Веніаміна Фредеріче, який виконав настінний розпис храму (пізніше він творив в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври). Зберігся цікавий архівний документ, відшуканий київським мистецтвознавцем М. Дегтярьовим. У цьому документі кармеліти скаржились Київському губернаторові, що живописець не повернув їм ескізи фресок – “кляшторные абрисы”.

Верхній храм побудовано у стилі “бароко”[4] з великим центральним куполом та двома побічними високими вежами. Особливо багато прикрашено костел зсередини: позолотою, ліпкою, різьбою та малюнками “альфреско”[5], де барочна основа гармонійно поєднана зі стилем “рокайль” – це мода в орнаменті ліпного, різного, кованого мистецтва.

Цеглу для храму виготовляли у спеціально побудованих для цього цегельних майстернях, розташованих у селі Бистрик. Камінь видобували на Поділлі. В інтер‘єрі храму встановили великий орган “на 18 голосів” з пневматичним устроєм передачі від клавіатури до клапанів. Цей орган за своїми музичними якостям був другим в Європі після празького.

Ікона Матері Божої, що знаходилась у храмі, користувалася великою пошаною серед населення Бердичева та округи. Римо-католицька церква так само, як і православна, дуже обережна щодо визнання чуд, нетлінних мощів, канонізації святих. Тому за дорученням Риму було створено теологічну комісію, запрошену єпископом київським та чернігівським Самуїлом Ожгою. Комісія провела дослідницьку роботу у ствердженні правдивості милостей ікони Матері Божої Бердичівської. Загалом, робота комісії тривала 4 роки. У результаті проведених єпископською комісією досліджень було визнано правдивими милості, у тому числі 14 воскресінь з мертвих, 10 оздоровлень з різноманітних каліцтв, 19 випадків повернення зору, 14 оздоровлень помираючих, 112 несподіваних вилікувань від важких хвороб, а решта милостей стосувалася порятунку від різних небезпек (інші милості – це порятунки від підступів диявола, злостивих сектантських впливів, від вогню, паводків, заразних хвороб, повернення викраденого або загубленого майна). Перевірку здійснювали із застосуванням відомих на той час наукових методів. За результатами роботи комісії у 1752 році ікона Матері Божої визнана чудотворною. На засіданні Сенату в Гродно єпископ Каєтан Солтик звернувся від імені Босих Кармелітів з проханням про коронацію ікони папськими коронами. Після отримання згоди Сенату польський король Август ІІІ та Примас Польщі Адам Коморовський звернулися з аналогічним проханням до Святішого Отця Бенедикта XIV. Папа не лише благословив коронування Христа і Марії на іконі, але й переслав до Бердичева особисто ним освячені дві золоті корони, оздоблені дорогоцінним камінням, та офіційний декрет, датований 28 січня 1753 року. Через те, що на цей час храм ще не був готовий, коронацію ікони відклали до завершення будівництва.

На коронацію, яка відбулась 16 липня 1756 року, прибули магнати Любомирські, Потоцькі, Сангушки, Радзивілли, Слугоцькі, Хоєцькі, Воронічі та сотні інших воєвод, старост, каштелянів, маршалків тощо зі своїм коронним й надвірними військами; прибули чернечі валки[6] єзуїтів, базилян, домініканців, піяр, кармелітів й інших; прибуло 72 різних релігійних братства. Сам Акт коронації ікони провели за межами міста, на широкій площі, де збудували дерев’яну каплицю з 11 вівтарями, яка могла вмістити до 20 тисяч осіб. О дев’ятій годині ранку апостольський промотаріус зачитав коронаційний декрет, і під звуки фанфар Каєтан Солтик наклав корони на чола Божого Дитятка та Марії.

Ця подія надовго залишилась у пам’яті сучасників. Згідно з одними джерелами, на проведення свята було витрачено 83 655 польських злотих, за іншими – 114 тисяч. Для процесії паломників розробили спеціальний маршрут. Алею від самого костелу до коронаційної каплиці оздобили вісьмома тріумфальними арками барокової архітектури, прикрашеними різьбою по дереву, картинами, а також символами та написами. Урочистості не припинялись навіть уночі: все місто освітлювалося тисячами смолоскипів та ліхтарів. Образ внесли до верхнього храму і встановили у головному вівтарі. Загалом близько 50 тис. віруючих стали свідками великої події в історії містечка та краю. На згадку про цю урочистість кармеліти викарбували золоті медальйони. “Дольний” костел відтоді став використовуватися для поминальних богослужінь.

Відомості про ікону збереглися в Панегірику[7], складеному кармелітами в пам’ять прикрашення її коронами, подарованими Папою, і в написі в костелі на латинській мові наступного змісту та розташування слів[8] (у тексті помилка: рік коронації ікони – 1756):

Для
Памяти
Богомольному почитателю ведать следуетъ:
Здђсь предстоитъ икона Пресвятой Дђвы
М. А. Р. I. И.
Черезъ нђсколько вђковъ въ Православномъ домђ Тышкевичей прежде
Прославившая,
Послђ отъ пресвђтлаго Януша Тышкевича, Воеводы земель Кіевскихъ и щедраго
сего же мђста основателя, сему Св. Дому
Принесена.
Всепресвђтлђйшаго Августа ІІІ Короля Польскаго,
И общего Сената Польскаго испрашивавшихъ въ Римђ
Отъ Бенедикта XIV Высочайшего Пастыря Щедрымъ его иждивеніемъ золотими
вђнцами
Одаренная,
Пресветлђйшимъ Каэтаномъ Солтыкомъ Епископомъ Кіевскимъ, служеніемь лђта
Божья 1754 16 Іюля,
Увђнчанная,
Отъ множества Христіанъ неисчислимыя блага здђсь получившихъ
съ глубочайшею вђрою
Прославленная.

Доля коштовних корон склалась не вельми вдало. Зокрема у 1820 році золоті корони папи Бенедикта XIV були викрадені разом із іншими цінностями, що зберігалися при іконі у спеціальних вітринах. На щастя, коштовності не встигли вивезти з Бердичева, завдяки оперативному розслідуванню їх виявили та повернули до монастиря. Але 1831 року корони знову викрали. Замість них суддя Липовецького повіту Йосип Здяховський (окремі джерела вказують його ім’я як Jozef Zdzitowiecki) виготовив нові корони, які у 1844 році посвятив та наклав отець-єпископ Михайло Півніцький. Проте й ці корони незабаром викрали. Про драму з Бердичівською чудотворною іконою знали і в апостольській столиці. Святіший Отець Пій IX (роки понтифікату – 1846-1878) замовив на власні кошти та надіслав до Бердичева нові корони з пропозицією повторного коронування. 6 червня 1854 року, майже на 100-річчя першої коронації, єпископ Каспар Боровський укоронував ікону. Корони разом із дорогоцінними окладами прикрашали ікону Матері Божої Бердичівської до громадянської війни у Росії (1917-1921).

Будівництво кляштору закінчилось у 1754 році. У наступні два роки до коронації ікони будівельники усували окремі недоробки. Цього ж 1754 року у день відзначення Святої Трійці простора барочна святиня, яка поєднувала форми базилікального та хрещатого храмів і завершувалась на перехресті центральної нави та трансепту куполом на високому барабані, була освячена єпископом Київським Каєтаном Солтиком. Папа подарував кляштору мощі воїна-мученика Феодора і частину хоругви великомученика Георгія. У 1759 році ченці привезли з Любліна тіло фундатора кляштору Яна Тишкевича і поховали його у саркофазі з мармуру у гробниці нижнього храму. Тут же розмістили склепи шляхетських родів – нащадків Тишкевичів.

Комплекс споруд монастиря Босих Кармелітів, сучасний стан.

Кляштор перетворився на одну з найукріпленіших фортець Європи. Було зведено нові мури, башти, головний під’їзд виконано у вигляді “звивистих воріт”, прибудовано два прибрамних корпуси. Гарнізон посилено 60-ма гарматами. За кармелітськими джерелами, до підніжжя Лисої гори під річкою навіть влаштували підземний хід. Цікаво, що ніде у світі, крім Речі Посполитої, монастирі Босих Кармелітів не служили одночасно й фортецями.

План фортеці, 1817 р.

На початку 1768 року польський сейм прийняв постанову про зрівняння у правах православних із католиками. Це викликало протест із боку польської шляхти, яка проживала на теренах України. Під гаслом захисту віри і шляхетських прав у місті Бар на Поділлі шляхта утворила військово-політичне об’єднання (“Барська конфедерація”), спрямоване проти польського короля Станіслава II Августа Понятовського і Російської імперії. Походи конфедератів супроводжувалися катуванням і пограбуванням українського населення, вигнанням православних священиків із приходів, руйнуванням храмів. Ці події фактично стали причиною селянсько-козацького повстання – Коліївщини, на чолі якого стали козацькі ватажки Іван Гонта та Максим Залізняк. Навесні селяни почали об’єднуватись у численні загони і здійснювати напади на міста та шляхетські маєтки. Загін на чолі з І. Бондаренком і Я. Швачкою захопив сусідню з Бердичевом Махнівку та спробував оволодіти Бердичевом, але під тиском переважаючих сил шляхти змушений був відступити. У районі Бердичева діяв також загін Клима Крутя і Василя Щербини.

Розгортанню повстання сприяла поява на Правобережній Україні російських військ, надісланих царським урядом для боротьби проти конфедерації. У травні 1768 року після поразки під Житомиром та Баром від російських військ біля 700 барських конфедератів під проводом Казимира Пуласького (Kazimierz Michal Waclaw Wiktor Pulaski, 1746-1779) відійшли до Бердичева. Тут вони спалили православну Михайлівську церкву. Приводом для цього нібито стало те, що священики вимагали повернути їм образ Матері Божої Бердичівської, оскільки саме в Михайлівській церкві знаходилась ікона до її передачі кармелітам.

У Бердичеві конфедерати разом із 800 місцевими жителями з дозволу настоятеля кляштору Босих Кармелітів отця Й. Зволінського сховалися у фортеці, яка стала їх опорним пунктом. 18 травня о четвертій годині вечора по дорозі з Уланова до міста підійшло восьмитисячне російське військо, очолюване генерал-майором Петром Микитовичем Кречетніковим. Під час рекогностування конфедерати, які засіли у фортеці, обстріляли російське військо. Для ускладнення підступів до укріплень, конфедерати частково зруйнували греблю, внаслідок чого місцевість коло західної сторони фортеці затопило водою. Російський генерал наказав встановити гарматні батареї та розпочати безперервний обстріл кляштору. Облога тривала 25 днів. За цей час по кляштору випустили 711 гранат, 84 запалювальні бомби, 1569 залізних ядер. Увечері 20 травня обложені здійснили відчайдушну спробу прорватися, та зазнали поразки. Але і втрати П. Кречетнікова були значними – загинуло близько 100 воїнів. Цієї ж ночі облогу ущільнили, батареї пересунули ближче. У всі наступні дні йшов інтенсивний обстріл фортеці. 25 травня захисники, за словами Кречетнікова, “с величайшею отвагою” здійснили чергову вилазку, яка знову закінчилася для них поразкою. Наступного дня генерал-майор зібрав селян із околиць і, пообіцявши їм оплату, наказав зробити 5 тис. фашин[9] для того, щоб солдати могли потім їх нести перед собою під час атаки. Одночасно теслярі виготовили драбини. Крім того, за підказкою місцевих жителів, остаточно зруйнували греблю, і у фортеці не стало води, яка надходила туди по трубі. Становище захисників значно ускладнилось. 28 травня росіяни схопили посланця до конфедератів, який розповів, що на виручку їм йде п’ятитисячний загін із Вінниці, але 10 травня цей загін розбили за 3 милі від Бердичева генерал Подгоричані та майор князь Хвасулов, а його рештки розсіяно біля Вернигородка та Білилівки. Значну чисельність цього загону Кречетніков пояснював тим, що шляхта насильно забирала у своє військо селян, які, однак, втікали при першій же нагоді.

Лише після того, як Казимир Пуласький дізнався про поразку свого соратника Ортинського під Верхнім Городком, що йшов йому на допомогу, 14 червня конфедерати вирішили здатися російському війську. Погоджуючись на капітуляцію, Пуласький виговорив усьому загону право вільного виходу з кармелітської фортеці. Керівник російського війська так описав здачу фортеці: “Наперёд несено было региментарское красное знамя, кое уклоня передо мною, отдали, а их команда, сняв всё вооружение и положив перед нашим фронтом, отведена в учереждённый для сего батальйон-каре; и потом каждая их команда шла и, складывая оружие, отходила в батальйон-каре”. Усіх полонених було: знатного шляхетства – 38 чоловік, служивої шляхти – 374, простих людей різного звання – 649 і 165 осіб прислуги. Незнатних людей росіяни одразу ж відпустили. Незабаром звільнили і простих шляхтичів після того, як ті пообіцяли відступитися від конфедерації. Головних керівників заколоту Пуласького, Ортинського, Камінського і Ждановського відправили до Полонного, де їх через деякий час теж звільнили, коли вони письмово визнали справу конфедерації несправедливою.

Обстріл гарматами, бомбами і ядрами завдав значної шкоди фортеці, три ядра попали через вікно у середину костелу (і нині одне з гарматних ядер, застрягле у стіні, можна бачити на фасаді кляштору). Російські війська захопили 48 гармат, монастирську скарбницю. Залишивши у фортеці комендантом капітана Тюніна, Петро Кречетніков із основним військом вирушив на Хмільник і далі на Умань – вже для придушення селянсько-козацького повстання.

Остаточно російські війська покинули Бердичів 4 вересня 1768 року.

Друкарня

14 січня 1758 року король Польщі Август ІІІ Фрідріх дозволив кармелітам відкрити при монастирі власну друкарню, яку привезли з Австрії. Адмісію (дозвіл) цього привілею та дозвіл на друкування книжок релігійного змісту монастирю надав кафедральний канонік, київський генеральний візітатор Франтішек Замбжицький розпорядженням від 20 травня цього ж року. Друкарня стала найбільшою в Київському воєводстві латино-польською друкарнею, її засновником став отець Юзеф (Якуб Зволінський), наставник святині протягом багатьох років. Початок книговидання “Друкарні фортеці Пресвятої Діви Марії” датований 1760 роком. Переважна більшість друків побачила світ польською, латинською, російською, меншою мірою французькою і німецькою мовами. З відомих причин пріоритетними були книги, що зміцнювали духовність, непорушність католицького віровчення. З-поміж них – двотомна праця Григорія Тшесьнєвського “Оборона польської корони від границь українських в бердичівському образі Марії” (“Ozdoba у obrona ukraińskich krajów przecudowna w Berdyczowskim obrazie Marya … ukoronowana”, 1767), трактат Марціна Рибчинського “Християнство терпінням озброєне”.

Друкарня, маючи у своєму активі від 5 до 15 книжкових назв щорічно, наповнювала ринок релігійної літератури. До рук паломників, які стікалися до Бердичева на храмові свята, потрапляли популяризаторські твори “Дорога Христа”, “Роздуми про добродійства Божі”, “Початки життя небесного”, молитовники. Високою якістю відзначався папір, який кармеліти виробляли на власній фабриці у селі Скраглівка. До речі, від назви цього ремесла (папірник – людина, що займається виготовленням паперу) походить прізвище Папірник, яке сьогодні має широке розповсюдження у Скраглівці.

Також багатою була тематика світських книжок, зміст яких переважно стосувався господарської діяльності людини. Це польські видання “Розмова про мистецтво виробництва скла, поташу, плавлення заліза”, “Наука господарча біля ріллі, городів, посівів”, книги про зберігання й переробку овочів та фруктів, посібник з ветеринарії. Видавалися також книжки на виховні теми, як, наприклад, “Дзеркало для панъ” – з порадами, як доглядати тіло й душу, як поводитися в товаристві чоловіків та кавалерів.

Вихідний аркуш Бердичівського календаря 1776 року.

Всього за роки існування типографією випущено 714 назв книг від церковно-полемічних до світських. Та особливою популярністю користувалися бердичівські календарі, що друкувалися накладом майже 40 тисяч примірників. Справжню оду бердичівським календарям проспівав дослідник минувшини і вправний белетрист, лікар з Кам’янця-Подільського Антоній-Йосиф Ролле (1830-1894) у книжечці “Друкарня і граверна майстерня в Бердичеві” (1872 р.). За його підрахунками, видання бердичівських календарів тривало 104 роки! Багатим на особисті спостереження є неквапний стиль праці Ролле: “40 тисяч примірників, які добре розходилися. Доказ глибоко зрозумілої потреби. І справді, де тільки не випадало натрапляти на бердичівський календар у нас! Бідний писар з маєтку тримав його на столі обік реєстрової книги, лінійки й чорнильниці. У пана економа висів на цвяшкові, прикриваючи своєю блакитною палітуркою в’язку ключів, а часом і нагайку, що безкарно шмагала селянські спини. Панянка зі свого гардеробу, коли ніжний коханець награвав на гітарі, брала календар до рук, – прагнучи в тонких сторінках потопити очі, в яких палахкотіло почуття, можливо, досить гаряче для самодіяльного артиста. Пан бакалавр, мандруючи по дворах у надії навчати дітей, прихоплював із собою, якщо мав, світло знань, молитовник і обов’язково календар. Потребував його прихідський священик, навіть великосвітська дама, як і бідова господиня, що, заглядаючи в його зміст, рада була довідатися, коли початок канікул, а з ними й початок утіхи, бо прибуває дітвора з віддалених шкіл. Не скінчили б ми на цій ноті, розтягуючи і далі нашу розповідь, та наснилося раннє дитинство, перший подарунок від пана Домініка, сільського вчителя, а подарунком тим, власне кажучи, був календар – заяложений, брудний, одначе завжди він репрезентував книжку друковану…

Словом, це видання бердичівських ченців стало потребою, як хліб насущний. Популярності сприяло й уміле розповсюдження: до більших панських дворів приносили його “на календи” з нагоди Нового року бідні брати-законники. Такий календар мав оправу з розводами, був, як правило, з розрізаними сторінками, часто із золотими берегами; сторінки з текстом перемежовувалися аркушами для запису розмаїтих подробиць і розпоряджень господарських… До найбідніших дворів календар потрапляв завдяки прислужливим євреям, одночасно з мітлами, ваксою і щітками для чобіт. А спокушений одного разу господар друкованими аркушами, з року в рік запасався календарем регулярно”.

У типографії тривалий час працював талановитий гравер Теодор Раковецький. Він відобразив на численних гравюрах ікону Божої Матері Бердичівської, що зберігалась у Санктуарії. Його син Іґнаци Раковецький (1782-1839) став відомим філологом, польським істориком, слов’янофілом. Іґнаци Раковецький став автором праць про право і звичаї давніх слов’ян, переклав на польську мову “Руську Правду” (“Prawda Ruska”, I-II, В., 1820-1828).

Щорічно доходи друкарні складали 268 тисяч польських злотих. Ченці відкрили при монастирі школу для служителів культу, в якій навчалось у шести класах 160 учнів. Вони вивчали філософію, богослов’я, латинську, німецьку, французьку, італійську, російську мови, фізику, геометрію, історію і архітектуру. Відкрили також бібліотеку, збудували лікарню, богадільню[10], аптеку.

XIX сторіччя

У XVІІ-XVІІІ столітті становище Польщі різко погіршилось у результаті поділів Польщі між Росією, Угорщиною та Пруссією. Польща, як самостійна держава, з 1795 року зникла з карти світу. У зв’язку з цим роль та положення Босих Кармелітів різко змінились. Кармелітський монастир, втративши функції фортеці, залишався діючим, ченці його ремонтували й вели будівництво. Так, у 1810-1812 рр. збудована друга вежа зі східного боку костелу, симетрична раніше збудованій із його західного боку годинниковій вежі келій, виконується ряд ремонтних робіт на стінах і вежах, зі зміною, здебільшого спрощенням, первісних зруйнованих форм.

На початку 30-х років XIX ст. незадоволення пануванням Росії серед польського дворянства набрало форми відкритих збройних виступів, названих “Панськими бунтами”. Не останню роль у цьому відігравала й католицька церква. Тому за наказом російського царя у 1832 році закрито кармелітську школу та монастирську друкарню, яку перевели до Житомира. З 1846 року заборонено випуск бердичівських календарів за їх політичний зміст.

1863 р. черговий бунт було жорстоко придушено. За причетність до цього бунту володарів Бердичівського монастиря-фортеці – ченців ордену босих кармелітів – царський уряд ліквідував монастир.

У 1866 році до Бердичева прибув із військами російський генерал-губернатор. Він вигнав монахів, конфіскував будівлі монастиря “для нужд государственных учреждений” (поліції, пожежної дружини, військової установи), а частину будівель передав місцевим купцям під склади товарів. Конфіскували також землі, промислові підприємства та інше, що раніш належало кармелітам. У розпорядженні духівництва залишився лише Верхній храм костелу та східна вежа. З цього часу монастирські будівлі та його фортечні споруди, на підтримку котрих нові володарі майже не виділяли коштів, все більше занепадали й почали руйнуватися. І лише діючий костел, що став парафіяльним і підтримувався коштами парафіян, мав відносно добрий вигляд.

Малюнок Наполеона Орди. Кінець XIX ст.

Вирішується питання і з монастирською бібліотекою, яка мала цінні видання, стародруки та рукописи – у 1878 році її перевели до Бібліотеки Київського університету св. Володимира. У 1926-1927 рр. у складі фундаментальної університетської бібліотеки вона влилась у фонди Всенародної Бібліотеки України. Сьогодні вона є самостійною структурною одиницею Відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського під умовною назвою “Бердичівська колекція”.

З 1871 року по 1881 рік проводиться ремонт костелу на кошти прихожан без змінення виду та фасаду. З 1889 року велась переписка бердичевлян-католиків із царським урядом про необхідність повернення колишнього монастиря, але без особливих успіхів.

XX сторіччя

Ще у 1901 році членом археологічного товариства А.В. Палібіним була представлена доповідна про стан монастиря і костелу, що стало результатом огляду цих споруд. Загальне враження від огляду – всі будинки знаходяться в найгіршому вигляді, як зовні, так і в середині. Восени 1904 року під час відвідування Бердичева начальником краю М.В. Клейгильсом, католицьке духовенство підняло клопотання про повернення костелу дзвіниці. Клопотання це мало успіх – вийшов Найвисокійший дозвіл і 15 листопада 1904 року башту-дзвіницю повернули костелу.

У 1909 році настоятелем парафії Матері Божої Шкаплерної став о. Діонісій Бончковський. Він розвинув бурхливу діяльність щодо повернення монастиря римо-католицькій парафії. Отець склав докладний опис стану святині з доданням фотографій, на яких чітко видно численні руйнування та пошкодження будівель. У намаганнях добитися правди він шість разів відвідав Санкт-Петербург, тридцять разів побував у Києві; справа пройшла 32 інстанції, але ніщо не вплинуло на чиновників.

Внутрішній інтер’єр верхнього храму Кляштору Босих Кармелітів. Фотографії зроблені орієнтовно у 1918 році, коли кармелітський орден повернувся до Бердичева.

Попри байдужість влади до стану монастиря, прочани з Бердичева та округи шанували ікону Матері Божої, яка знаходилась у його стінах. 9 січня 1913 року Папа римський Пій X у Римі на прохання отця Антонія Грушчинського, наступного настоятеля посткармелітського костелу, відроджуючи традиції давнього монастиря Кармелітів Босих затвердив повне відпущення гріхів прочанам, які відвідували ікону Матері Божої в Бердичеві.

Стан будівель монастиря, 1912 р.

У період з 1909 по 1914 рр. проводиться капітальний ремонт костелу за ескізами архітектора Шиллера. Але громадянська війна 1917-1921 рр. у котре завдала значної шкоди спорудам монастиря: у 1919 році в башті розташовувався командний пункт більшовицьких загонів на чолі з Миколою Щорсом.

Утвердження нового суспільного ладу вплинуло на всі сфери життя Бердичева, у тому числі й релігійну. Від самої перемоги Жовтневої революції та до початку 1920-х років із боку більшовицького уряду йшов безкомпромісний наступ на позиції Церкви із застосуванням методів воєнного часу. Під приводом допомоги голодуючим радянська влада зробила спробу розгромити Церкву. Саме тоді – у 1917 році – у Бердичеві закрили Свято-Троїцьку церкву на Загребеллі. У 1922 році в костелі Святої Варвари конфіскували всі цінності храму та передали “на допомогу терплячим від голоду”. Кляштор Босих Кармелітів, який у 1917 році повернули римо-католицькій Церкві, по закінченні громадянської війни поступово приходить у запустіння, його стіни без належного догляду руйнуються, майно нищиться.

Свято Матері Божої Бердичівської, урочисте винесення ікони з храму, 1918 р.

11 листопада 1925 року відбулася важлива подія для старої фортеці – у ній заснували історичний музей. Це був лише початок. У 1928 році для того, щоб запобігти повному знищенню цього пам‘ятника, були вжиті рішучі заходи – постановою Ради Народних Комісарів України “маючи на увазі історично-культурне значення колишнього кляштора “босих кармелітів” у м. Бердичеві” територію колишнього монастиря Босих Кармелітів, обмежену його мурами, загальною площею три з половиною гектари, оголошено державним історико-культурним Заповідником. Заповідник із усіма, що є на його території, будівлями і з усім його майном, що має історико-культурне або мистецьке значення, передали у відання Народного комісаріату освіти УСРР.

До складу Заповідника увійшли “а) верхній костьол з його прибудовами; б) дольний костьол із склепами; в) п‘ять житлових будинків кляштора; г) система зовнішніх та підземних фортеційних споруд; д) торгівельний ряд по Кармелітанський вулиці, що його побудовано на палісаді та прибудовано до зовнішнього фортеційного муру; е) тріюмфальна, в пам‘ять коронації образу (1754 р.) капличка по Садовій вулиці; ж) старовинний цвинтар з каплицею, місце поховань ксьондзів-кармелітів, по Житомирській вул.; з) старовинне кладовище кармелітське по Бистрицькій вул.; и) музей та бібліотека “старого кляштора”.

На цей час на терені та в будівлях колишнього кляштору зосереджено науково-музейні та антирелігійні заклади. Серед численних їх експонатів – рідкісні видання XVII-XVIII ст., твори Оноре де Бальзака, Дені Дідро, а також понад 570 унікальних щодо художнього виконання килимів.

Але костел залишили віруючим. Та через два роки – у 1930 – мотивуючи різними причинами, костел у релігійної громади відібрали, він перейшов до Держзаповідника. У ньому розмістили архівне правління, студентський гуртожиток, у нижньому храмі – кінозал.

Наприкінці 1920-х років кілька разів створювалися державні комісії для огляду технічного стану споруд монастиря. В одному з актів такої комісії констатувалося, що “система крепостных стен и башен настолько повреждена, что изо дня в день угрожает обвалом… не контролируется разрушительное действие подземных вод”. Тому на початку 1930-х років виконуються ремонтні роботи у спорудах, які знаходились в аварійному стані: розбираються та перекладаються частини фортечних стін та веж, ремонтуються контрфорси та будівлі. При цьому, як правило, первісні форми та матеріали не брали до уваги, хоча вжиті заходи зупинили подальші руйнування.

8 липня 1941 року Бердичів окупували німецькі війська. За декілька днів до приходу ворога, у час передокупаційного хаосу та безпорадності, у будівлях монастирського комплексу історико-культурного заповідника спалахнула пожежа (за іншою інформацією, зокрема, за спогадами працівника заповідника художника Степана Дмитровича Славова, пожежа виникла 10 липня, на третій день окупації). Пожежа знівечила центральну баню й бічні вежі, знищила багато цінних картин (у тому числі роботи Антоніо да Корреджо, Фегальса, Бартоломе Естебана Мурільйо), килимів, меблів, тканин XVIII віку. Загинув у вогні і срібний орган, другий у Європі за якістю свого виконання.

Із приходом німецької армії у приміщенні кляштору фортеці розгорнулась робота – тут створили український історико-краєзнавчий музей. Були впорядковані археологічний відділ, де зібрали старовинні пам’ятки матеріальної культури, у тому числі і трипільської доби, знайдені на теренах Бердичівщини. Впорядковувались колекції рідкісних видань (між ними і власні книги Оноре Бальзака, а також збірки картин і старовинних тканин).

Стан споруд монастиря Босих Кармелітів після звільнення міста від загарбників, 1944 р.

Наприкінці 1943 – початку 1944 рр. під час звільнення міста від загарбників монастирський комплекс, вже значно пошкоджений часом, зазнав неодноразових бомбардувань та артилерійських обстрілів, що значно зруйнувало пам’ятку. Щоб затримати просування радянських військ вулицями міста 4 січня ворог підірвав перші ворота кармелітського монастиря, уламки яких перегородили вулицю Радянську (колишня вулиця Кармелітська, нині площа Соборна). Також підірвали й сторожову башту монастиря, уламки якої перекрили підступи до мосту через Гнилоп’ять. Від будівель монастиря збереглись в основному обпалені цегляні стіни. Костел був зруйнований на 40%, усі музейні експонати, цінності розграбовані, знищені до такого ступеня, що вже не підлягали реставрації.

Стан споруд монастиря Босих Кармелітів, 60-і роки.

До 1960-х років весь фортечний комплекс залишався занедбаним. У 1950 році приміщення нижнього храму місцева влада пристосувала для занять спортом – тут облаштували спортивний зал (функціонував до 1992 року). А розташоване з 1958 року у вцілілому будинку настоятеля будівельне профтехучилище ще більше сприяло руйнації пам’ятки (училище знаходилось тут до 1983 року). Самовільно, без погодження з органами охорони пам’яток, адміністрація училища виконувала розбирання, добудови в експлуатованих нею приміщеннях будинку настоятеля, південного прибрамного корпусу та нижнього костелу. Для цього використовували цеглу стін, які розбирали. Постійний спуск стічних вод у пролом у південній фортечній стіні, без організації водовідвідного лотка, просто по муруванню оборонної стіни, спровокував руйнацію прясла цієї стіни разом із дозорною вежею.

Школярі середньої школи №15 на екскурсії біля костелу, 1968 р.

З середини 1960-х рр. державні та громадські організації стали виявляти все більшу цікавість до долі комплексу. З кінця 1960-х років долею комплексу споруд монастиря Босих Кармелітів стала опікуватися держава та громадські організації. У жовтні 1967 року постановою Ради Міністрів УРСР колишній монастир Босих Кармелітів зареєстровано як пам’ятку архітектури. Згодом на стіні монастиря з’явилась і табличка з відповідним інформаційним написом.

У 1968 р. Житомирський обласний відділ у справах будівництва і архітектури замовив проектному відділу Республіканських спеціальних науково-дослідних реставраційних майстерень розробку документації на ремонтно-реставраційні роботи по найбільш зруйнованій будівлі комплексу – келіях монастиря. Роботу доручили архітектору І. Макушенко та інженеру-конструктору Б. Левандовській.

До відновлювальних робіт приступили фахівці Київської міжобласної спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні Держбуду УРСР. Роботами з реставрації керували В. Корнеева і І. Макушенко.

Величезний обсяг необхідних робіт із відбудови пам’ятки (фортеця займає 3,7 га площі), багато споруд та будівель, більшість із яких лежала в руїнах, та недостатня кількість коштів, що виділялися на реставрацію, призвели до того, що щорічний обсяг розробленої документації та виконуваних робіт могли забезпечити лише найнеобхідніші, переважно протиаварійні, роботи. Під час проведення робіт допускалися численні порушення: територія кляштору та прилегла територія в археологічному плані не вивчались, більшу частину залишків поховальних комплексів було знищено та вивезено на смітник. Кістяки колишніх власників Бердичева та заможних бердичівлян, що були поховані в підземних склепах, лише в 1990-х роках зібрали та розмістили в загальному склепі під нижнім храмом.

Учні середньої школи №11 на чолі з директором Аркадієм Кащуком на екскурсії територією кляштору Босих Кармелітів, 1978 р.

Відсутність належної охорони призвела до того, що фактично залишався вільний доступ сторонніх осіб до території кляштору та його будівель. Малолітні бердичівляни буквально прочісували підземелля у пошуках предметів старовини, деяким вдалося навіть знайти монети, позолочені підсвічники, які згодом осіли у приватних колекціях. У цей час працівники Укрреставрації поряд із входом у келії виявили невеликий скарб – у чаші з дорогоцінного металу знаходились золоті монети.

Руїни будинку настоятеля перед реставрацією, фото 80-х років.
Нині тут знаходиться Музей історії міста Бердичева.

Руїни фортеці манять до себе не лише шукачів пригод, але й кінематографістів – у 1982 році на території фортеці відбулись зйомки художнього фільму “Сто перший” Одеської кіностудії.

Реставраторами у першу чергу відновлювались лише ті споруди, котрі у найближчій перспективі підлягали експлуатації. Це була частина корпусу келій, а пізніше, після відселення ПТУ – будинок настоятеля. Ці будівлі передали в оренду Бердичівській музичній, а згодом і художній школам. 1974 року роботи з дослідження та розробки проектної документації, у зв’язку з передчасною смертю архітектора І. Макушенко, доручаються архітектору В. Корнєєвій.

Директори музичної школи В. Васильчук і В. Редчиць взяли на себе весь тягар організації, підйому з руїн та пристосуванню будівлі келій для потреб школи. До них пізніше приєднався директор художньої школи М. Яцюк. Виробничі роботи здійснювались під керівництвом виконавця робіт Київської спеціальної реставраційної виробничої майстерні Г. Копита. Після відбудови та пристосування корпусу келій, з ініціативи директора В. Редчиця, музична школа взяла під свою опіку відбудову будинку настоятеля та південного прибрамного корпусу з надбрамною вежею, для чого виділили відповідні кошти.

По мірі завершення реставраційних робіт приміщення колишнього монастиря передавались установам для користування. Так, 16 березня 1985 року виконавчий комітет Бердичівської міської ради своїм рішенням №182 «Про передачу приміщення нижнього костьолу колишнього монастиря Босих Кармелітів» передав на баланс міському відділу народної освіти приміщення нижнього костелу монастиря Босих Кармелітів, загальною площею 466,2 кв.м. для переобладнання його під спортивний зал міської дитячо-юнацької спортивної школи. Слід зазначити, що на цей час ДЮСШ вже використовувала для занять юних спортсменів будівлю римо-католицького костелу Святої Варвари.

Стан фортечних мурів, 1992 р.

4 грудня 1991 року римо-католицькій релігійній громаді передано нижній костел (крипту) Босих Кармелітів. 8 грудня, у храмове свято Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, відбулося посвячення верхнього та нижнього костелів Босих Кармелітів. Це перша Свята Служба з проповіддю у нижньому храмі після 65 років вимушеної перерви. 1992 р. будівлю костелу, спочатку Верхнього, а згодом і нижнього, передали в оренду католицькій релігійній громаді, котра на власні кошти взялась за реставрацію. Усі інші будівлі та споруди монастиря-фортеці, які залишилися без господаря, продовжували руйнуватися. Уже у 1990-х роках остаточно розвалився північний прибрамний корпус та південна вежа стін, завалилася частина кутової південно-східної вежі та різко збільшилися деформації самої великої, заввишки до 15 м, північно-західної фортечної стіни монастиря. Уламки її падали, а біля зруйнованої кутової вежі сповзали на проїжджу частину автодороги. Це змусило звернути увагу на стан безгосподарних споруд монастиря і в 1995 року виділили кошти на розробку документації та ремонтні роботи для тих нічийних споруд, руйнація яких загрожувала життю перехожих.

Провалля на території фортеці, спровоковане неконтрольованим спуском води з-за відсутності дренажної системи.

Та все ж кошти, які виділялися на ремонтно-реставраційні роботи для монастиря, були такі мізерні, що їх не вистачало на комплексні дослідження та розробку документації для жодного з об’єктів, ні, тим більше, для нічийних споруд, або для фортечного комплексу в цілому. Не передбачили навіть кошти для розробки програми досліджень та реставрації пам’ятки. Науково-дослідницькі і виробничі роботи виконувались ділянками і лише там, де вони були вкрай необхідні. Особливо ускладнювало роботи наявність звалищ ґрунту та будівельного сміття від зруйнованих частин споруд. Так, при виконанні досліджень для розробки проектної документації для східної вежі та прилеглого до неї південно-східного прясла стін не вдалося визначити форму та відмітку обрізу внутрішньої поверхні стіни, прихованої звалищами ґрунту та уламками руїн північного прибрамного корпусу заввишки понад 3 м. Не можна також визначити габарити та технічний стан залишків західної кутової та південної дозорної веж фортеці й внутрішніх оборонних галерей мурів. Досі не розчищено приміщення двоповерхових льохів під східною частиною келій (південну та північну частину їх було вручну розчищено викладачами музичної школи у зв’язку з необхідністю прокладання внутрішніх інженерних мереж). Досі не досліджено дренажну систему фортеці, що провокує неконтрольований стік атмосферних опадів, які зволожують і без того зруйновані мури. Не передбачаються кошти на реставрацію північного прибрамного корпусу, який за відсутності орендатора та коштів на ремонтні роботи завалився у 1988-1992 рр.

На 1997 рік відреставровані й стали використовуватися корпус келій, вежа та нижній храм костелу. Впродовж наступних років проводиться реставрація будинку настоятеля (з 2003 року тут розмістився Музей історії міста Бердичева), фасад верхнього костелу та його внутрішні приміщення. 9 червня 2012 року у житті римо-католицької громади відбулась знаменна подія – урочисте відкриття та освячення верхнього храму, який став справжньою архітектурною окрасою Бердичева.

Сьогодні тут діє Санктуарій Матері Божої Бердичівської, що 27 жовтня 2011 року оголосили всеукраїнським національним Санктуарієм.

Опис архітектури Санктуарію

Монастир споруджено на пагорбі над річкою Гнилоп’ять. Її широке річище оточує його з південної та західної сторін. З півночі він прилягає до вулиці Соборної (колись Кармелітанської), а зі сходу до міської забудови. Ансамбль монастирських будівель оточувався оборонними мурами з бійницями, наріжними вежами та новоіталійськими укріпленнями, збудованими під керівництвом архітектора Яна де Вітте в середині XVIII сторіччя.

Первісно головним входом у фортецю слугувала невелика брама з напівокруглою перемичкою, яка була розташована у східній частині фортеці між двома бастіонами, оточеними мурами. Згодом по обидві сторони брами, з внутрішньої сторони східних фортечних мурів, було збудовано два прибрамних корпуси, поєднаних між собою вежею, яка стала над первісною брамою. Відтоді головний вхід до фортеці здійснювався через проїзд у цій двоповерховій надбрамній вежі, накритій куполоподібним дахом з гербом ордена на верхівці. На стіні головного фасаду вежі, на рівні другого поверху, розташувався намальований образ Матері Божої Бердичівської на тлі картуша з дванадцятьма напівокруглими кутами. Над цією композицією зберігалися гарматні ядра, які позастрявали у цеглі під час облоги твердині при Барській конфедерації. Завершує фасад вежі кам’яна статуя Св. Михаїла Архангела. Вежа ця, частково зруйнована під час німецької навали, збереглася до наших днів.

У XIX сторіччі між бастіонними мурами фортеці перед надбрамною вежею було збудовано парадну масивну браму з підвішеним у її проїзді ліхтарем. Головний фасад цієї брами був розчленований здвоєними пілястрами з тосканського характеру капітелями, які підтримували трикутний фронтон, у тимпані якого розміщувалась художня композиція, вірогідно Матері Божої Шкаплерної зі Св. Симоном Стоцьким. Фронтон завершувався статуєю Прісно-діви. За брамою, по обидві сторони проїзду до надбрамної вежі, знаходилися єврейські лавки.

Передня брама була зруйнована ще у першій половині XX сторіччя, а напівзруйновані під час війни лавки було розібрано у 1960 році.

Пам’ятка архітектури XVI-XVIII ст. – замок-фортеця ордена босих кармелітів.
Фото В. Клепка, 1984 р., поштова листівка.

Зведений у архітектурних формах бароко, костьол у своїй об’ємно-просторовій композиції поєднав принципи побудови базилікального храму (перший ярус костелу прямокутний у плані, поділений на три нави) та хрещатого храму (другий ярус костелу у плані має форму латинського хреста з куполом на високому барабані, розміщеному на перехресті центральної нави та трансепту). Купол костьолу завершено світловим ліхтарем. Увігнутим головним фасадом костьол спрямовано на схід. Фасад цей поділений профільованими пілястрами та колонами з коринфського характеру капітелями. До верхнього костьолу провадять кам’яні сходи, які з обох сторін оточують вхід до нижнього костелу. До середини верхнього костьолу ведуть три прямокутної форми портали з кам’яними обрамленнями. Над середнім порталом – гербовий картуш – плита з дарчим написом, яка не збереглася, та балкон з балюстрадою (для відправи богослужінь для прочан), на тлі отвору з напівокруглою перемичкою, кам’яним обрамленням, профільованим карнизом та замковим каменем у центрі перемички. Над ним овальної форми декоративний елемент у алебастровому, під мармур, обрамленні з літерою “M” у центрі.

Над бічними порталами розташовано аналогічний декор з монограмами “IHS” і “MARIA” в овальних обрамленнях та декоративних віночках у формі серця. Колони та пілястри підтримують фриз з тригліфами, лавровими віночками з пальметами, та профільований розкрепований горизонтальний карниз. Фасад вінчає фронтон з хвилястим карнизом у стилі бароко. У центрі фронтону знаходиться кам’яний барельєф Матері Божої Бердичівської на фоні завіси у формі літери “М” зі звисаючими фалдами та королівською короною над головою Мадонни. Нижче – балкон з балюстрадою для сурмачів, які у XVIII сторіччі щоденно вранці грали “зорю” або релігійні пісні на честь Матері Божої. На фронтоні – кам’яна скульптура Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії з канделябрами з боків. На цоколях звивів карнизу – статуї Св. Терези в ім’я Ісуса і Св. Івана в ім’я Хреста, учителів Церкви. Фасад костелу має 25,5 м завширшки та 24,1 м заввишки.

Над перехрестям трансепту з центральною навою – купол з ліхтарем (висотою 24 м, шириною 11,5 м у барабані). Ліхтар, з чотирма прямокутними та вісьмома овальними вікнами, оздоблено тосканського характеру пілястрами та профільованим карнизом зовні барабану. У покрівлі куполу – чотири сліпі віконця із закритими металом отворами. Чотирикутний ліхтар із заскленими віконцями увінчаний хрестом з яблуком у підніжжі, розташованим посеред чотирьох канделябрів.

По обидві сторони фасаду костьолу підносяться триярусні годинникові вежі з ліхтарями, оздобленими у просвітах отворів золоченими гірляндами. Одна з веж (над входом до келій, заввишки 32,9 м) слугувала для сторожової охорони фортеці, а друга, що мала висоту 36,4 м, була призначена на дзвіницю. У ній до першої світової війни висіли три дзвони, дзвін яких лунав на відстані до 20 км. Вежі, купол костелу та його дахи вкриті міддю.

У цокольній частині головного фасаду, під вхідним ґанком, розташований вхід до нижнього костьолу. При будівництві нижнього костьолу та прилеглих до нього келій було використано частину мурів та приміщень замку Тишкевичів. Свідоцтво тому – товсті стіни, величезні підземелля, засипані тунелі, а особливо нижня частина вежі з входом до келій, яка первісне могла бути замковою вежею.

Інтер’єр нижнього костьолу має центральну наву шириною 10,5 м та висотою 5,17 м, яка на 13 см нижча від бічних нав (шириною 4,5 м) і накрита циліндричним склепінням з розпалубками. Після спорудження верхнього костьолу нижня святиня слугувала для жалобних богослужінь з вівтарем, призначеним для відправ за померлих. Відправлявся там і Хресний Хід, а у Великодній Тиждень влаштовувався Гроб Христа з поклонінням Пресвятим Дарам.

З нижнього костелу існує вхід до похоронних склепів, призначених для поховання заслужених благодійників монастиря. Поховано в них понад 235 померлих.

У нижній капличці (зараз ризниця) покоїлося (до 1926 р.) забальзамоване тіло засновника монастиря Януша Тишкевича, перенесене сюди в 1759 році з костелу Отців Кармелітів Босих у Любліні. Свідчить про це мармурова плита, що збереглася, вміщена над входом до каплиці. Нині не зосталось жодного сліду від саркофагу та сімейних поховань засновника (знищені у роки німецько-радянської війни та в повоєнні часи).

Верхній костел, збудований у 1739-1754 рр. за проектом архітектора Яна де Вітте на пожертвування віруючих та заощадження монастиря, підготовлено до освячення милостями уславленої ікони Матері Божої з метою створення святині Марії. Основний об’єм костелу – тринавовий з куполом на перехресті трансепту з центральною навою. Бічні нави являють собою ряд капличок. Стіни центральної нави і трансепту поділені здвоєними пілястрами з капітелями коринфського характеру, а циліндричне склепіння – джгутами. Вівтарна частина прямокутна, одноярусна з розмірами 9,9 м завширшки, 11,0 м у довжину, підлога її піднята на висоту двох сходинок від рівня підлоги нав. Головна нава, шириною 10 м, довжиною 19 м, висотою 16,25 м, над арками каплиць має хори. Плечі трансепту одноярусні. Довжина трансепту – 23 м, а ширина 9 м. Костел усередині добре освітлений 10-ма вікнами та світлом з куполу. Склепіння у бічних навах хрещате, а у центральній наві циліндричне з розпалубками. Стіни інтер’єру у 1802 р. були вкриті живописом. З 1803 р. костьол мав мармурову підлогу.

Джерела та література:

Санктуарій Матері Божої Шкаплерної у Бердичеві. – Видавництво Отців Кармелітів Босих. – Краків, 1998.

З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 237-242.

Корнєєва В. Монастир босих кармелітів у Бердичеві. Фортифікаційні споруди XVII ст. // Пам’ятники України: історія та культура, 1997, №1, с. 65-66.



Замки України – Монастир Босих Кармелітів у Бердичеві (The monastery of the Barefoot Carmelites)
Автори: Олег Кот, В’ячеслав Майборода. Музика – “Цифеї”.


Монастир Босих Кармелітів, квітень 2019 р.


[1] Шкаплер – (скапулярій, від лат. scapulae — лопатки) — в католицизмі назва елементу монашого одягу, яка згодом перейшла також на особливий освячений предмет («малий скапулярій»), який носять католики за обітницею.

[2] Шляхта (пол. Szlachta) — провідний суспільний привілейований соціальний стан, форма аристократії у Польщі, Литві, Білорусі та Русі-Україні у XIV-XVIII століттях.

[3] Корогва (підрозділ) — назва військового кінного підрозділу у польсько-литовському та козацькому військах 16-18 століттях, який воював під спільним прапором-корогвою.

[4] Бароко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку 16 — кінця 18 ст. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність.

[5] Альфреско – настінний живопис водяними фарбами по сирій штукатурці.

[6] Валка – окрема група підвід з вантажем, що перевозиться кудись.

[7] Панегірик (дав.-гр. πανηγυρικος (Λόγος) — похвальна промова на урочистих усенародних зборах) — поетичний жанр, притаманною ознакою якого є захоплена похвала та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини.

[8] текст наводиться за виданням: Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. Ч. І. – С-Пб., 1852 – с. 420.

[9] Фашина (нім. Faschine від лат. fascis — “в’язка прутів, пучок”) — в’язка прутів, пучок хмизу, перев’язаний скрученими прутами або мотузкою.

[10] Богадільня, богодільня – благодійна установа, притулок для інвалідів, убогих, непрацездатних, старих людей.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here