Ліпец Давид Юхимович (Петровський Давид Олександрович)

Ліпец Давид Юхимович (Петровський Давид Олександрович) (нар. 1886, Бердичів, Київська губ., Російська імперія – пом. 10 вересня 1937, Москва, СРСР) – революціонер, член Бунду, працівник апарату Комінтерну.

У цієї людини три імені: Давид Ліпец, Макс Гольдфарб, генерал Петровський. І кожне ім’я послідовно відповідає окремому періоду життя та діяльності цієї непересічної людини.

Давид Ліпец народився у 1886 році в Бердичеві в заможній єврейській родині. Батько, відомий у місті купець, потурбувався про те, щоб його син отримав добру на той час освіту. Давид навчався в єврейській школі, а вдома займався російською мовою та загальноосвітніми предметами. Коли Давиду йшов 14-й рік, батька не стало. Юний Давид у 1901 році вперше познайомився з революційними прокламаціями. Його зацікавили проблеми робітничого руху, Давид відвідує заняття марксистського гуртка, де вивчаються твори російського революціонера Плеханова. У 1902 році Давид Юхимович вступив до єврейської соціалістичної організації Бунд – загального єврейського робітничого союзу у Литві, Польщі і Росії.

У жовтні 1903 року Давид Ліпец виїздить до Парижу. Тут він навчається у Вищій школі суспільних наук. Одночасно став функціонером закордонної організації Бунду, бере участь в організації єврейської секції профспілки кравців у Франції.

З початком революції в Росії, у січні 1905 року, повернувся на батьківщину. Працює серед робітників Двінська, Білостоку, Гомеля, був одним із керівників страйку на Лібаво-Роменській залізниці.

Наприкінці 1906 року в Києві відбулась загальнопартійна конференція Бунду. Головою Конференції обрали двадцятирічного Давида Ліпеца. Але поліція не дрімала: у ході роботи Конференції його заарештували. Просидівши три місяці у тюрмі, Давида звільнили під нагляд поліції до закінчення слідства. Та йому вдалося покинути Росію і взяти участь у роботі Лондонського (5-го) з’їзду РСДРП в якості делегата від Бунду.

Оволодівши французькою мовою, Давид Ліпец навчається у Брюссельському університеті, улітку 1910 року отримав ступінь доктора економічних наук. Паралельно з навчанням і підготовкою дисертації він став активістом та закордонним представником Бунду, виступав із лекціями у ряді міст Бельгії та Франції. Повернувшись до Росії, продовжив працювати в Бунді, суміщаючи легальну та нелегальну діяльність. Наприкінці 1912 року Давида заарештували в Одесі і після короткострокового ув’язнення засудили до заслання. Заслання згодом замінили виїздом за кордон.

За угодою між ЦК Бунду і Єврейською соціалістичною федерацією США Давид Ліпец прибув до Нью-Йорку для ведення роботи серед робітників-євреїв, а також збору коштів для Бунду. У Сполучених Штатах він перебував три з половиною року. Його обрали членом ЦК Єврейської соціалістичної федерації Америки, він став членом Американської соціалістичної партії, брав участь у роботі її з’їзду в Сент-Луїсі. Разом із тим за своїми політичними установками Давид Ліпец залишався бундівцем і зберігав зв’язки з ЦК Бунду.

Давид Ліпец не задовольнявся роллю лише партійного та профспілкового функціонера, шукає більше широке поле діяльності. У роки Першої світової війни він став виконавчим секретарем, а згодом редактором щоденної єврейської газети “Форвертс” (“Вперед”). Як редактор “Форвертс” він мав значний вплив і авторитет, прагнув прищепити ідеологію газети профспілкам Американської федерації праці (АФП). Між ним і профспілковим керівництвом нерідко відбувались словесні перепалки, але всі без винятку, з ким йому доводилося спілкуватися у Штатах, ставилися до Давида з великою повагою. У США Давид Ліпец працював і друкувався під псевдонімом “Макс Гольдфарб”. Журналіст “Форвертс” Ханін так писав про нього: “Він був полум’яний оратор і був закоханий у своє ораторське натхнення, як жінка закохана у власну красу”.

У революційному 1917 році Давид Ліпец повернувся до Росії та зокрема у рідний Бердичів. У 1918-1919 рр., у роки громадянської війни, він обіймав посаду міського голови Бердичева. У Бердичеві організував ряд груп єврейської самооборони для надання відсічі бандитським формуванням. У січні 1919 року, коли влада у місті належала УНР, петлюрівці заарештували та розстріляли більшовичок Пепу і Броню Сломницьких. Проти Ліпеца у 20-і роки сестрою розстріляних Розою Сломницькою неодноразово висувались звинувачення у його співучасті в убивстві. Але розслідування не підтвердило цих звинувачень.

З квітня 1919 року Давид Ліпец – у Києві. Вступив до лав Червоної Армії, читав лекції в інструкторській школі РСЧА. Ці лекції були видані спершу Наркоматом по військових справах, а потім опубліковані Держвидавом. Наприкінці 1919 року Давид Ліпец пориває з Бундом і вступив до лав РКП(б). Протягом 1920 року швидко просувався по службових сходах у РСЧА аж до посади генеральського рангу – начальника Головного управління вищих навчальних закладів робітничо-селянської Червоної Армії (ГУВНЗ РСЧА). Майже чотири роки – до квітня 1924 – Давид Ліпец очолював ГУВНЗ РСЧА. З цього моменту Давид Ліпец став Давидом Петровським, а в західних військових структурах і пресі його йменують як “генерал Петровський”.

У 1921-1922 рр. на сторінках журналу “Військовий вісник” розгорнулась полеміка з проблем єдиної військової доктрини. Полярні точки зору в цій суперечці займали Голова Реввійськрада Лев Троцький і радянський полководець та військовий теоретик Михайло Фрунзе. Природно, що Давид Петровський, як керівник усіх вищих військових закладів у РСЧА, безпосередньо був пов’язаний із цією проблемою. Його точка зору полягала в тому, що формула прусського генерала Карла Клаузевіца “війна є продовження політики іншими засобами” помилкова. Бачення проблеми “генералом Петровським” полягало в тому, що “війна є один із засобів боротьби”, і це визначення дозволяє ясніше побачити “зв’язок між війною й іншими засобами боротьби”. Як результат, Михайло Фрунзе піддав критиці ці ідеї Давида Петровського, і саме це у 1937 році йому пригадали.

З квітня 1924 року Давид Олександрович пішов із відповідальної та престижної роботи в РСЧА. Його відрядили у розпорядження ЦК РКП(б) та направили на роботу в Комуністичний інтернаціонал. У Комінтерні Петровський виконував різноманітні обов’язки. Деякий час був кандидатом у члени Президії, біля трьох років як уповноважений Виконкому Комінтерну діяв нелегально у США та Великобританії. Під псевдонімом “Товариш Бенет” Давид Петровський у середині 20-х років став одним із керівників комуністичного руху в Сполучених Штатах. В Англії перебування й політична діяльність “товариша Бенета” викликали неприйняття й гостру критику з боку одного з лідерів компартії Великобританії Гаррі Полліта. Відносини між ними додатково ускладнювались і особистими драматичними подіями. Волею долі трапилося так, що наречена Гаррі Полліта, англійська комсомолка Роза Коен стала дружиною Давида Петровського.

У січні 1930 року Давида Петровського відізвали з Комінтерну до Москви. У наступні роки Давид Олександрович займав відповідальні пости високого рангу – він член Президії Вищої ради народного господарства, член колегії Наркомату важкої промисловості, начальник Головного управління навчальних закладів Наркомату важкої промисловості СРСР та інші. Але з 1934 року над головою Давида Петровського почали згущатись хмари. Його звинуватили у підтримці Центральної Ради в Україні, у бундівсько-меншовицькому минулому, “у дрібнобуржуазній політиці коливань і хитань”.

Настав 1937 рік – рік “великого терору” у Радянському Союзі. 11 березня 1937 року Давида Петровського заарештували і незабаром засудили за статтями 58-6, 58-8, 58-11 УК PРФCP до розстрілу, з конфіскацією майна, за “участь у диверсійно-терористичній антирадянській організації”. У вересні 1937 року його розстріляли, поховали у Москві на Донському кладовищі (крематорії).

Ще до арешту на сторінках радянської преси Давида Петровського звинуватили в “активній участі у військово-контрреволюційному русі проти більшовиків у роки громадянської війни”. У зв’язку з цим секретар ЦК компартії США Джей Ловстон у листі Гаррі Полліту відмітив, що це формулювання не більше, ніж “гнилий привід”, “нечесна гра”. Насправді, на думку Джея Ловстона, ці обвинувачення пов’язані з тим, що видатний діяч Комуністичного Інтернаціоналу товариш Бенет “грішить проти політики Сталіна, не хоче більше виконувати роль штрейкбрехера в інтернаціональному робітничому русі”.

Пройшло всього два десятиліття і вирок Військової колегії Верховного суду СРСР від 10 вересня 1937 р. був відмінений Військовою колегією Верховного суду СРСР 25 січня 1958 р. Справу закрили. Давид Олександрович Ліпец-Петровський, як жертва політичних репресій, реабілітований посмертно.

Дружина Давида Петровського Роза Коен також була засуджена Військовою колегією Верховного суду СРСР 28 листопада 1937 р. до розстрілу, з конфіскацією майна за “участь в антирадянській організації й шпигунській діяльності”. Справу Рози Коен переглянуто Військовою колегією Верховного суду СРСР 8 серпня 1956 р. Вирок від 28 листопада 1937 р. відмінений і справа припинена. Роза Коен, як жертва політичних репресій, реабілітована посмертно.

Давид Олександрович Петровський став автором багатьох публікацій, у його доробку більше 10 книг. Найбільш серйозними своїми роботами він вважав, як це слідує з тексту його автобіографії, книги “Військова школа в роки Революції”, “Класова боротьба в післявоєнній Англії”, “Революція й контрреволюція на Україні”, “Капіталізм і соціалізм”. Книга “Капіталізм і соціалізм (від Томаса Мора до Леніна)” рекомендована як посібник для різних шкіл, витримала чотири видання.

Джерела і література:

Стер Елисаветский. Генерал Петровский: штрихи к биографии: http://www.judaica.kiev.ua/Conference/Conf2002/Conf09-02.htm

Куусинен А. Господь низвергает своих ангелов: Воспоминания, 1919-1965. / предисл. Ф.И. Фирсова. – Петрозаводск: Карелия, 1991. – с. 25.