Кладовище, як мистецтво життя

Вкотре відвідав єврейське кладовище. І вкотре перехопило подих – від його атмосферності, від рядів одноманітних сірих “валянків”, що їх рукою невидимого велетня порозкидало по території, від орнаментів та візерунків на старовинних надгробках, від каліграфії літер, сплетених у єдині написи. Від променів липневого сонця, які надвечір втратили свою спекотну силу та чарівно відтінили ряди могил.

І справді, є щось магічно таємниче у цьому мистецтві, створеному руками живих для тих, хто пішов у вічність. Ти дивишся на ряди надгробків і розумієш, що історія – не абстракція. Вона за мить, окреслену твоїм поглядом, переходить у реальний світ. Історія саме тут – у доторку до шершавого граніту, місцями покритого мохом, в іржавій табличці, прикрученій до цеглини, у погляді давно померлої людини, що дивиться на цей світ із покритого емаллю портрету.

Погляди з портретів на надгробках дивляться на тебе і немов нагадують: ти – живий серед них, але так буде не вічно…