День пам’яті жертв голодоморів

День пам’яті жертв голодоморів – щорічний національний пам’ятний день в Україні, запроваджений згідно з указом Президента України Леоніда Кучми № 1310/98 від 26 листопада 1998 року як “День пам’яті жертв голодоморів”. Указом Леоніда Кучми № 1181/2000 від 31 жовтня 2000 року встановлювалася назва “День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій”. Указом Леоніда Кучми № 797/2004 від 15 липня 2004 року встановлювалася назва “День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій”. Указом президента Віктора Ющенка № 431/2007 від 21 травня 2007 йому повертається початкова назва – “День пам’яті жертв голодоморів”.

День пам’яті жертв голодоморів відзначається в Україні у четверту суботу листопада.

Відзначення на державному рівні

Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам’ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку “Свічка пам’яті” у Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів та міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські і культурні діячі, свідки Великого Голоду.

До 2008 року церемонія відбувалася перед пам’ятним знаком на Михайлівський площі, однак після відкриття Національного меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні була перенесена туди.

О 16:00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого по всій Україні відбувається акція “Запали свічку”, у рамках якої всі охочі несуть свічки до пам’ятників жертвам. В акції також можна взяти участь, запаливши свічку в своєму вікні.

Голод 1932-1933 рр. на Бердичівщині

Насильницькі методи колективізації, масове розкуркулення, низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів, зменшення валового збору зерна – все це стали тою основою, що привело до виникнення спочатку продовольчих труднощів, а потім і голодомору 1932-1933 рр.

12 листопада 1932 року Бердичівський міський комітет партії на підставі постанови ЦК КП(б)У запропонував прокуратурі та судам посилити судові репресії у селах, де провалювали виконання планів хлібозаготівлі. Такі села заносились у спеціальну “чорну дошку”, до їхніх жителів застосовувалась торгова блокада – припинявся відпуск будь-яких товарів. Це не могло не позначитись на становищі і Бердичева, оскільки значну частину продовольства місто отримувало від сільських господарств.

Члени бюро Бердичівського міськкому партії спостерігали за реальним станом справ, але змушені були виконувати рішення вищого партійного керівництва. На початку травня 1932 року рішенням бюро міськкому партії зняли з постачання декілька категорій міських мешканців. В інформації міськкому зазначалось, що з 70 тисяч населення міста Бердичева постачається хлібом 18 тисяч. Було введено знижені норми видачі хліба, що видавався у травні 1932 року: завод “Прогрес” — 500 г замість 600 г, взуттєва фабрика — 400 г замість 500 г, співробітники міліції — 600 г замість 800 г, студенти індустріального технікуму — 300 г замість 400 г. Спостерігалися випадки вживання в їжу собачого м’яса. Все це, а також погіршення якості харчування в їдальнях спричинило відтік працівників, масові поїздки до Москви та Ленінграду, де можна було купити продукти.

Партійні документи характеризують погіршення продовольчого становища і впродовж січня-червня 1933 року. У цих свідченнях є інформація про кількість опухлих від голоду на 9-ти підприємствах Бердичева: Перший держшкірзавод — 7, взуттєва фабрика — 60, завод “Прогрес” — 50, швейна фабрика — 2, “Червона зірка” — 30, панчішна фабрика — 24, завод “Комсомолець” — 10. Загалом цифра опухлих на підприємствах дорівнювала 239 особам. На двох підприємствах мали місце три випадки втрати свідомості від голоду, одна людина по дорозі в лікарню померла, від недоїдання померло 5 працівників. У дитячому будинку померла 31 дитина. У січні 1933 року норма видачі хліба на заводі “Прогрес” становила ті ж 500 г, що й у травні 1932 року, замість 700 г; на швейній та панчішній фабриці 10 днів працівники не отримували взагалі нічого, 10 днів — по 150 г, 10 днів — по 200 г замість 600 г хліба. Учителі отримували по 300 г хліба (для порівняння, у 1941 році норма видачі хліба у блокованому німецькими військами Ленінграді становила 200-350 г на добу). У 1933 році 10,2 т хліба, виділених для робітників, передали їдальням Державного політичного управління при Народному комісаріаті внутрішніх справ (НКВС — рос. Народный комиссариат внутренних дел, НКВД), відповідальним працівникам, машинно-тракторним станціям (МТС). У лютому 1933 року у Бердичеві скоротилося постачання хліба з 192 т до 177 т, фактично ж отримано 110 т.

Становище з голодом стало настільки загрозливим, що у серпні 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У звернулося до Москви з вимогою включити до списку міст, де був би дозволений вільний продаж хліба, 8 міст України, серед них – і Бердичів. Ситуація ускладнювалась ще й наявністю затримок у виплаті заробітної плати. У серпні 1932 року заборгованість складала: на заводі “Прогрес” — 120 тис. крб., на шкіряному заводі – 70 тис. крб., на фабриці “Побєда” — 30 тис. крб. У жовтні 1932 року відповідно: 40 тис. крб., 80 тис. крб., 33 тис. крб. Подібне становище було й на інших підприємствах. За січень-серпень 1933 року заборгованість по заробітній платі вчителям району становила 80 тис. крб.

У зв’язку з продовольчими труднощами були також випадки залишення студентами навчальних закладів. У Бердичеві по 5-ти навчальних закладах ця цифра становила 343 особи.

Пам’ять

Аби приховати від людей правду, всі відомості про голод зберігали в закритих архівах. Згодом майже всі документи знищили, тому точну кількість жертв голоду встановити важко. Та все ж дослідження показують, що кількість жертв голоду в Бердичеві становила 2-5 тисяч осіб.

Наприкінці 1980-х років, на хвилі поглиблення демократизації суспільства, у людей поступово стала пробуджуватись пам’ять про страшні людські трагедії минулих десятиліть, що тривалий час замовчувались владою. Передусім, це стосується голоду 1932-1933 рр., сталінських репресій 1937-1938 рр. та їх наслідків для Бердичева. У міськрайонній газеті “Радянський шлях” (нині “Земля Бердичівська”) у 1989-1991 рр. з’явилась серія публікацій про Голодомор та жахи сталінських репресій, що ґрунтувались на спогадах очевидців. У 2000-х роках за ініціативи держави розпочалась робота над Національною книгою пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Том “Житомирська область”, куди увійшли матеріали по померлим у Бердичеві та Бердичівському районі (зібрані на підставі довідок сільських та селищних рад), побачив світ у 2008 році. Проводили дослідницьку роботу й окремі колективи та громадські діячі. 28 травня того ж 2008 року в актовій залі міського педагогічного училища відбулась презентація книги “Голодна смерть на багатих землях”. Її упорядниками стали бердичівські педагоги Петро Костюк та Валентина Муренко. Книга складається зі спогадів жителів Бердичівського району, які розповідають про Голодомор 1932-1933 рр. На презентації книги були присутні настоятель греко-католицької парафії Бердичева отець Іван та голова громадського об’єднання “Житомирська ініціатива” Ірина Синявська, яка стала автором передмови та вирішила питання фінансування на видання книги.

З метою увіковічення пам’яті жертв голодоморів на території міста та району впродовж 1990-2016 рр. встановлено низку пам’ятних знаків, із яких одними з перших стали пам’ятний знак жертвам Голодомору у селі Іванківці (1990), пам’ятний знак у селі Лісова Слобідка (1990), пам’ятний знак у селі Садки (1993) та ін. У 2008 році на виконання Указу Президента України “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні” майже у всіх селах Бердичівського району з’явились відповідні пам’ятники та пам’ятні знаки.

Відзначення Дня пам’яті у Бердичеві

У Бердичеві національний пам’ятний день вперше провели у рік його встановлення – 10 грудня 1998 року. Біля будинку заводу безалкогольних напоїв по вулиці Дзержинського, 41 (нині вулиця Героїв України), відбувся мітинг-реквієм. На мітингу виступили міський голова Олексій Хилюк, лідер міського осередку Народного Руху України Іван Лобай, священик римо-католицького костелу Святої Варвари отець Бернард Міцкевич, благочинний УПЦ КП Бердичівського району отець Юрій (Іванчик) та інші. Під час мітингу відкрили меморіальну дошку пам’яті жертв політичних репресій 30-х років, яку встановили на стіні будинку зі сторони вулиці імені Лілії Карастоянової. Напис на дошці: “Людино! Зупинись… Схили голову… На цьому місці в 1937-1938 рр. замучено, закатовано, розстріляно тоталітарним режимом сотні безневинних земляків. Вічна їм пам’ять!”.

З цього часу щороку у День пам’яті жертв голодоморів біля меморіальної дошки проводились жалобні заходи з покладанням квітів. Також жалобні заходи проводяться в навчальних закладах та організаціях міста і району.

У 2005 році у рамках заходів до Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій поряд із будинком безалкогольних напоїв, але вже зі сторони вулиці імені Дзержинського (Героїв України), урочисто відкрили ще один меморіальний знак – пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. Меморіальний знак складається з гранітної стели, на лицьовій стороні якої прикріплена меморіальна дошка з присвятним написом. Напис: “Людино! Зупинись… Схили голову… на цьому місці в 1937-1938 р.р. замучено, закатовано, розстріляно тоталітарним режимом сотні безневинних земляків. Вічна їм пам’ять!”. Присвятний напис точно повторює напис меморіальної дошки, яка встановлена у 1998 році на стіні цього ж будинку заводу безалкогольних напоїв, але зі сторони вулиці імені Лілії Карастоянової.

З 2005 року зібрання громадськості та година-реквієм відбуваються біля меморіального знаку зі сторони вулиці Героїв України (колишня вулиця Дзержинського).

Місце проведення мітингу-реквієму та встановлення меморіальної дошки та пам’ятного знаку особливе: саме тут, де нині знаходиться будинок заводу безалкогольних напоїв, у 1930-1950-х роках знаходилось приміщення, яке займав місцевий підрозділ НКВС. Впродовж 1937-1938 рр. у нічний час арештованих із місцевої тюрми перевозили і заганяли у підвали катівні, розстрілювали й закопували у спеціально виритих на території котлованах. У 1957 році під час будівництва ковбасного цеху тут виявили чотири групових поховання, з яких вибрали останки понад 400 людей. Одяг переважно селянський, робітничий, серед розстріляних були жінки. Руки багатьох зв’язані дротом. Ґрунт був просочений кров’ю.

Чимало розстріляних у 1937-1938 рр. енкеведисти також таємно вночі вивозили на пустир, який знаходився між залізничною колією та єврейським кладовищем по вулиці Леніна (нині вулиця Житомирська). 16 травня 1990 року на єврейському кладовищі відбулося перепоховання 195 останків, але не менш як два великих групових поховання ще залишились на території заводу безалкогольних напоїв під асфальтом.

У 2016 році за ініціативи місцевого підприємця Анатолія Кашпірука на перехресті вулиць Чуднівської, Бистрицької та Козацької споруджено новий меморіальний пам’ятний знак жертвам голодомору. Відкрили пам’ятник під час траурного мітингу та години-реквієму 25 листопада 2016 року, напередодні Дня вшанування пам’яті жертв голодоморів. Під час церемонії відкриття відбулось й освячення цього меморіального пам’ятного знаку.