Гроссман Василь Семенович

Гроссман Василь Семенович (нар. 12 грудня 1905, м. Бердичів, Київська губ., Російська імперія – пом. 14 вересня 1964, м. Москва, СРСР) – радянський письменник єврейського походження, фронтовий кореспондент.

Гроссман Василь Семенович (Йосиф Соломонович) народився 12 грудня (по старому стилю – 29 листопада) 1905 року у Бердичеві в заможній єврейській родині. Його батько Семен Осипович (Соломон Йосифович) походив із багатої бессарабської купецької родини, інженер-хімік. Мати Катерина (Малка) Савеліївна (у дівоцтві Вітіс) походила з заможної одеської родини купця другої гільдії, вчитель французької мови. Перші роки після одруження родина Гроссманів проживала за кордоном – у Парижі та Швейцарії. Маленький Василь два роки навчався у швейцарському ліцеї.

Щодо місця народження майбутнього письменника і досі серед дослідників точаться дискусії. Так, до сьогодні не знайдено жодного документа, який би підтверджував народження Василя Гроссмана в Бердичеві. Відомо лише, що про місце свого народження повідомив сам письменник в автобіографії, яку написав у 1937 році, вступаючи до Спілки письменників СРСР. Але дослідники схиляються до версії, що Василь Гроссман все ж народився у Швейцарії, де перебувала його родина, та вказують на те, коли саме була написана автобіографія – у період Великого терору. Вірогідно, письменник зумисне приховав факт народження за кордоном, аби не привертати уваги каральних органів.

Перед початком Першої світової війни родина Гроссманів повернулась у Росію. У 1914 році Василь Гроссман вступив до Київського реального училища, але на початку Громадянської війни він разом із матір’ю повернувся до Бердичева, де продовжив навчання в бердичівській гімназії і – настали важкі часи – мав підробіток пильщиком дров. Завершив курс навчання Василь Семенович з 1919 по 1921 рік в єдиній трудовій школі Бердичева. По закінченні школи з 1921 по 1922 рік навчався у Київському інституті народної освіти, а 1923 року перевівся на хімічне відділення фізико-математичного факультету Московського університету.

До початку 30-х років мати Василя Гроссмана Катерина Савелівна (на цей час вона розійшлась із батьком Василя) проживала разом із родиною Шеренцисів у триповерховому будинку по вулиці Шевченка біля Миколаївської церкви (нині Свято-Миколаївський собор). Цей будинок збудував Давид Шеренціс, який був лікарем за освітою, а за покликанням – будівельником. Згодом у цей будинок переселився Бердичівський міськвиконком, у зв’язку з чим родина Шеренцісів та мати Василя Гроссмана переїхали в одноповерховий будинок по вулиці Училищній, 6 (у 1985 році цей будинок розібрали як непридатний для подальшого використання).

У 1929 році Василь Семенович закінчив Перший Московський університет і того ж року влаштувався на роботу спочатку старшим лаборантом у Науково-дослідний інститут міста Макіївка, згодом працював завідуючим газоаналітичної лабораторії шахти Смолянка-11, потім – у місті Сталіно (нині Донецьк) хіміком-асистентом в обласному інституті патології та гігієни праці і асистентом кафедри загальної хімії в Сталінському медичному інституті.

Василь Семенович одружився, дружина Ганна Петрівна Мацук, з якою він познайомився ще в роки навчання у Києві, незабаром народила йому доньку. Її назвали Катериною – на честь матері Гроссмана.

Та, на жаль, життя на Донбасі не складається – Василь Гроссман захворів на туберкульоз, лікарі рекомендували змінити клімат. Не склалося й подружнє життя. Тому у 1933 році Василь Семенович розлучився з дружиною та переїхав у Москву. Працював на фабриці олівців імені Сакко і Ванцетті старшим хіміком, завідуючим лабораторією і помічником головного інженера.

Одночасно з працею на фабриці Василь Гроссман розпочинає писати: публікується повість із шахтарського життя “Глюкауф”, у 1934 році в “Літературній газеті” з’явилось оповідання про Громадянську війну “У місті Бердичеві” (у 1967 році по ньому режисер А. Аскольдов зняв художній фільм “Комісар”). Оповідання помітили та високо оцінили такі суворі цінителі літератури як Максим Горький, Ісак Бабель, Михайло Булгаков. Горький запросив Гроссмана для бесіди і порадив йому залишити роботу інженера-хіміка і повністю присвятити себе літературі. “Эта встреча с Алексеем Максимовичем, — згодом згадував Василь Гроссман, — в большой степени повлияла на дальнейший мой жизненный путь”.

У 1935-1937 роках Гроссман опублікував збірки оповідання, у 1937-1940 рр. — дві частини епічної трилогії “Степан Кольчугін”. З 1937 року Василь Семенович став членом Спілки письменників СРСР.

У 1937 році Василь Семенович вдруге одружився, його обраницею стала Ольга Михайлівна Губер – дружина прозаїка Бориса Губера. Вона пішла не лише від свого попереднього чоловіка, але й залишила з ним і двох своїх малолітніх синів. Письменник Борис Губер був учасником літературного об’єднання “Перевал”. Коли розпочались репресії, Бориса Губера заарештували, і хлопчиків могли відправити до дитячого будинку як дітей “ворога народу”. Заарештували й Ольгу Михайлівну, як члена сім’ї “ворога народу”. Василь Гроссман, на цей час вже відомий письменник, наполіг на тому, щоб хлопчиків перевезли до нього, і оформив над ними опіку. Після арешту Ольги він написав лист голові Президії Верховної Ради СРСР Михайлу Калініну, в Комісаріат Внутрішніх Справ із проханням переглянути справу, переконуючи, що Ольга Губер вже декілька років не була членом сім’ї заарештованого, а була дружиною Василя Гроссмана. І сталося неможливе – справу на Ольгу Михайлівну закрили, її невдовзі звільнили з під арешту.

З початком німецько-радянської війни Василь Семенович працював у штаті газети “Красная Звезда” (з липня 1941 року), часто виїздив на фронт. 1942 року він написав повість “Народ бессмертен”, що стала першим великим твором про війну. Повісті “Народ бессмертен”, “Сталинградские очерки” та інші воєнні нариси були об’єднанні в книзі “В роки війни”.

Окрема глава фронтової біографії письменника — Сталінградська епопея; він був із першого та майже до останнього дня її очевидцем. Збереглися записні книжки, які свідчать про те, що Гроссман не раз бував у багатьох місцях, що увійшли в історію: це і запеклі бої на Мамаєвому кургані, і на Тракторному заводі, на “Барикадах” і СтальГРЕСі, на командному пункті В.І. Чуйкова, у дивізіях А.І. Родімцева, Батюка, Гуртєва. Зустрічався й подовгу розмовляв — і не після, коли все скінчилось, а тоді ж, у розпал боїв, — з багатьма учасниками боїв та воєначальниками, що прославилися, і безвісними офіцерами і солдатами, нерідко бачив їх у справі. Його сталінградські нариси зачитували до дір. Він був немов заговорений: під ноги йому кинули гранату, але вона не розірвалась; він один врятувався з потопленого снарядами у Волзі транспорту; за всю війну жодного разу не був поранений. За участь у Сталінградській битві Василь Гроссман отримав орден “Червона Зірка” (1943) (див. нагородний лист). Загалом Василь Гроссман за участь у бойових діях отримав також орден Бойового Червоного Прапора, багато медалей – як кореспондент, він побував майже у всіх гарячих точках і завдяки цьому став свідком основних подій цієї війни. Курська дуга, форсування Дніпра, звільнення Одеси, Харкова, Варшави і Варшавського гетто, взяття Берліну – його щоденники переповнені матеріалами.

Василь Семенович Гроссман узимку 1944 року приїхав до Бердичева, де серед тисяч розстріляних 15 вересня 1941 року бердичівлян-євреїв була і його мати Катерина Савеліївна. Вся післявоєнна творчість письменника стала каяттям перед матір’ю, яку він любив і не зумів урятувати від жахливої долі. Він збирає документальні свідчення трагедії, які виклав у нарисі “Вбивство євреїв у Бердичеві” (1944 р.). Саме в Бердичеві відбулось духовне переродження письменника й становлення майстра. Його твір “Треблинский ад” (1945) у вигляді брошури розповсюджувався на Нюрнберзькому процесі в якості звинувачувального документу (але в лютому 1961 року цей твір заборонили).

У 1946 році Василь Гроссман познайомився з Катериною Василівною Заболоцькою. Згодом, коли його відносини з дружиною Ольгою Михайлівною охолонуть, він зійдеться з Катериною Василівною, але цей вже третій за ліком шлюб письменника не буде оформлений офіційно.

У 1949-1959 роках Василь Гроссман працював над дилогією, яка складається з романів “За правое дело” та “Жизнь и судьба”. Перший роман вийшов друком у 1953 році в повному об’ємі, у 1955 році до свого 50-річчя Василь Гроссман отримав орден Трудового Червоного Прапору. Але друга книга дилогії різко відрізнялась від попередніх книг Гроссмана критичною позицією автора щодо вирішення національного питання в СРСР, висвітленням російського великодержавного шовінізму. Цю тему продовжила також книга “Все течет”. Перипетії з останніми романами “Жизнь и судьба” та “Все течет” – їх не бажали публікувати, а рукописи роману “Все течет” навіть заарештували – призвели до тяжкої хвороби письменника – у нього виявили рак нирки. Видалення хворої нирки не допомогло – метастази виявили в легенях. Василь Гроссман помирав довго та в муках, Ольга та Катерина приходили до нього по черзі, через день.

Помер Василь Семенович 14 вересня 1964 року у Москві. Урна з прахом письменника похована на Троєкурівському кладовищі біля Кунцева.

В оповіданні “В місті Бердичеві” (1934 р.), у нарисі “Вбивство євреїв у Бердичеві” (1944 р.), в романах “Степан Кольчугін” (ч. 1-4, 1937-1940 рр.), “За правое дело” (1952 р.) чимало сторінок присвячені Бердичеву, в якому пройшло його дитинство. Його твори видавались 156 разів загальним тиражем близько 9 млн. примірників. Чимало з них перекладені англійською, французькою, німецькою, іспанською, польською та китайською мовами. Роман “Життя і доля” (1988 р.) з присвятою “Моей матери Екатерине Савельевне Гроссман“ побачив світ після смерті автора. У листі до матері від 1961 року Василь Гроссман писав: “Когда я умру, ты будешь жить в книге, которую я посвятил тебе и судьба которой схожа с твоей судьбой“.

У Бердичеві пам’ятають свого видатного уродженця. Розглянувши клопотання секретаріату Московського відділення спілки письменників Російської Федерації виконавчий комітет Бердичівської міської ради своїм рішенням №165 від 24 квітня 1965 року «Про присвоєння школі №4 м. Бердичева ім’я Василя Семеновича Гроссмана» вирішив присвоїти ім’я Василя Семеновича Гроссмана Бердичівській восьмирічній школі №4, яка на той час знаходилась у будівлі по вулиці Урицького (нині вулиця Сергія Ковтуна). У 1989 році, в часи Перебудови в Палаці культури і техніки заводу “Прогрес” (нині міський Палац культури ім. О.А. Шабельника) вперше відбувся літературно-художній вечір, присвячений життю та творчості письменника. Ще через декілька днів цей захід організували повторно. Вилучені від продажу квитків кошти надійшли до фонду створення у Бердичеві літературно-меморіального музею В.С. Гроссмана. На жаль, ідея створення музею письменника в місті так і не була реалізована.

12 грудня 2005 року з нагоди 100-річчя з дня народження письменника у місті на будинку по вулиці Шевченка, 14, встановлено меморіальну дошку, виготовлену з граніту. Напис на меморіальній дошці: “В цьому будинку жив видатний письменник Василь Семенович Гроссман. 12.12.1905 – 15.09.1964”. У написі є помилка: Василь Гроссман помер не 15, а 14 вересня. Також меморіальну дошку встановили у Донецьку на будинку, в якому проживав видатний письменник.

Джерела і література:

Бочаров В.Г. Василий Гроссман: жизнь, творчество, судьба. – М., 1990.

Костриця М.Ю. Бердичів у життєвій і творчій долі Василя Гроссмана. // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник “Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині”. – Т. 19 / Відп. ред. M.Ю. Костриця. – Житомир: М.А.К., 1999, с. 162-165.

Гроссман В. Вбивство євреїв у Бердичеві. – С.162-165.

Космач В. Доля письменника. // “Радянський шлях” – 1988. – 22, 24, 26 червня.

Космач В. Розплата за правду. // “Радянський шлях”, №110 (13397) від 09.07.1988 р.

Е.В. Короткова-Гроссман: “Из противостояния с системой отец вышел победителем” // “ЛЕХАИМ”,  май 2008, ияр 5768 – 5 (193). – http://www.lechaim.ru/ARHIV/193/LKL.htm

Баліна І. Життя і доля. // «Радянський шлях», №79 (13574) від 19.05.1989 р.