Вул. Шкіряників, 1. Пам’ятна дошка на честь вулиці Петровського

Вул. Шкіряників, 1 (попередня назва – вулиця Петровського). На стіні колишнього Будинку культури шкіроб’єднання ім. Ілліча (нині не існує) знаходиться пам’ятна дошка, присвячена вулиці Петровського.

Пам’ятна дошка встановлена у 1977 році з нагоди 100-річчя Жовтневої революції 1917 року (в радянській історіографії – Велика Жовтнева соціалістична революція). Напис: “Вулиця названа іменем радянського державного і партійного діяча Григорія Івановича Петровського, який в 1922 році зустрічався з трудящими Бердичівського шкірзаводу”. У написі допущена помилка – зустріч відбулась 1920 року.

8 листопада 1920 року до Бердичева прибув агітаційний поїзд на чолі з головою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Григорієм Івановичем Петровським. Він виступив з доповіддю про поточний момент на Надзвичайному з’їзді Рад Бердичівського повіту, який проходить у цей час у Бердичеві. Також Григорій Петровський наступного дня зустрівся з робітниками націоналізованих владою машинобудівного заводу “Прогрес” та шкірзаводу Карла Шленкера.

З нагоди перебування у Бердичеві Г.І. Петровського майже через півстоліття – 6 листопада 1967 року – міською владою та партійними органами на стіні адмінбудівлі шкірзаводу ім. Ілліча була встановлена та в урочистій обстановці відкрита меморіальна дошка (нині не існує). З’явилась аналогічна меморіальна дошка і на стіні прохідної машинобудівного заводу “Прогрес”.

Свою першу назву – Петровського – вулиця отримала у 1930 році, коли колишній хутір Бутовського приєднали до міста та утворили нові вулиці.

Нинішню назву вулиці – Шкіряників отримала у 2016 році у відповідності до рішення Бердичівської міської ради від 21.07.2016 р. №152, прийнятого на виконання Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”.

Петровський Григорій Іванович (23.01(04.02.)1878 – 09.01.1958) – радянський державний і політичний діяч.

Народився у Харкові. З 1889 працював робітником на заводах Харкова, Миколаєва, Катеринослава, у Донбасі. З 1897 – член Катеринославського комітету РСДРП. Керував нелегальними робітничими гуртками, брав участь в організації страйків. У 1905 – секретар Катеринославської ради робітничих депутатів і страйкового бойового комітету. Влітку 1906 емігрував до Німеччини. Восени 1906 повернувся з-за кордону, вів роботу у нелегальних соціал-демократичних організаціях.

У 1912 обраний членом II Державної Думи від Катеринославської губ., трибуну якої використовував для пропаганди ідей більшовизму. Очолюючи більшовицьку фракцію у державній Думі, Петровський 20.05.(02.06.).1913 виголосив промову, написану В. Леніним, у якій виклав позицію РСДРП(б) з національного питання. В листопаді 1914 Петровський разом з усіма членами думської більшовицької фракції був заарештований і засланий на довічне ув’язнення в Туруханський край.

Під час Лютневої революції 1917 у Росії – комісар Якутської губернії та голова Комітету громадянської безпеки. В червні 1917 перебрався у Петроград. У липні 1917 був направлений ЦК РСДРП(б) в Україну для боротьби проти Української Центральної Ради. В 1917-1919 – нарком внутрішніх справ РСФРР, один з співорганізаторів ВЧК. Член російської делегації на мирних переговорах у Бресті, підписав 03.03.1918 за радянську Росію Брестський мир 1918. З березня 1919 до літа 1938 – голова ВУЦВК, в 1922-1937 рр. – заступник голови ЦВК СРСР, заступник голови Президії Верховної Ради СРСР (1937-38). У 1919-1938 рр. – член Політбюро ЦК КП(б)У.

Петровський належав до тієї частини партійного і державного апарату УСРР, яке орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У серпні 1922 Петровський представляючи Україну у складі комісії по підготовці союзного договору, повністю підтримав проект Й. Сталіна про входження формально незалежних радянських республік до складу РСФРР на автономних правах. У 1923 Петровський під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції М. Скрипника, О. Шумського, X. Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах. У 1921-1933 рр. Петровський керував роботою комітетів незаможних селян (комнезамів), діяльність яких спричинила розкол українського селянства за соціальною і політичною ознакою та сприяла проведенню руйнівної більшовицької політики на селі. Петровський, виконуючи, за дорученням більшовицької партії обов’язки “всеукраїнського старости”, виступав офіційним рупором сталінської пропаганди. З 1940 – заступник директора музею революції СРСР. У 1926-1939 рр. – кандидат у члени Політбюро ВКП(б). Помер і похований у Москві.

На честь Петровського місто Катеринослав було перейменовано в 1926 у Дніпропетровськ (у 2016 році перейменований на Дніпро).

Джерела і література:

Інтернет-проект “Вікіпедія – вільна енциклопедія”: Петровський Григорій Іванович