Вул. Червона, 52. Корніловський буряко-цукровий завод, бердичівський цукрорафінадний завод (арх., іст.)

Вул. Червона, 52. Північно-східна частина міста. Збудований 1900 року. Зберігся головний корпус, споруджений у 1904-1907 рр. (у східній частині території заводу) – цегляний будинок одно-, двох- та триповерхові приміщення, які поступово переходять одне в одне, поверхи мають різну висоту в залежності від розміщеного устаткування. Дах покритий шифером, напіварочні вікна з ліпними прикрасами та пілястрами. Збереглася також башта котельні (котельню перебудовано, башта – 1906 року). Решта будівель зведено в післявоєнні часи (адмінприміщення, майстерні, підстанція, амбри). У південній частині знаходяться чотири очисні водоймища. Меморіальна дошка не встановлена.

1900 року на північно-східній околиці міста збудовано пісочний завод, який отримав назву Корніловський буряко-цукровий завод. Як і його супутник, рафінадний завод (заснований 1907 р.), цукровий завод належав Товариству Федорівських цукрових заводів, правління якого знаходилось у Москві (до складу входили А.Л. Форштетер, А.І. Ценкер та С.А. Єрін). Обидва заводи очолював Костянтин Костянтинович Банківський (1860 р.н., закінчив політехнічний інститут у Відні, Австрія), помічниками були С. Піотровський (на цукроварні) та Б. Кочедов (на рафінадні). На цукровому заводі перед Першою світовою війною працювало 333 робітники, які виробляли 362100 пудів цукропіску, на рафінадному – 825 робітників, виготовлялось 1400.000 пудів рафінаду. Головки рафінаду призначалися й виготовлялися для продажу на ярмарках. В асортименті заводів був цукор колотий, пилений та цукрова пудра.

1905-1907 рр. робітники заводу брали участь у страйках, мітингах. 30 червня 1905 р. вони підтримали страйк робітників заводу “Прогрес”, а 12 грудня припинили роботу робітники заводів “Прогрес”, цукрового та рафінадного.

У роки громадянської війни завод зазнав ушкоджень і до 1921 року не діяв. На початку 1922 року вийшло “Положення про об’єднану цукрову промисловість РРФСР та УРСР” (“Цукротрест”). З цього часу цукротрест почав свою юридичну діяльність в Україні. На нараді при Управлінні Подільського відділення Цукротресту (3 грудня 1927) було вирішено виділити Бердичівський комбінат у самостійну господарську одиницю, перевівши його на господарський розрахунок. 1927 року цукровий та рафінадний заводи об’єднались у Бердичівський цукровий комбінат. На цей час організацією заготівлі та переробки сировини у Бердичівській окрузі займалося нове кооперативне об’єднання – Бердичівський Союз кооперативних бурякових та сільськогосподарських товариств і колгоспів “Бурякосоюз” (заснований 1925 р.). Бердичівський цукровий комбінат обслуговували 4 кредитні, 3 бурякові, 2 споживчі товариства та 4 бурякові гурти.

1928 р. на комбінаті з’явилась перша механізація: поділ цукрових головок на куски. Чисельність постійних робітників на Бердичівському цукровому заводі в різні роки була різною: 1921 р. на цукроварні працювало 163 штатні робітники, 1922 – 173 чоловіка, 1924 – 254, 1925 р. – вже 550. Збільшення чисельності робітників можна пояснити збільшенням обсягу робіт при переробці сировини.

Згідно з наказом Наркомату від 16.12.1931 p., правління Союзглавцукру Бердичівський цукрокомбінат поділився на два самостійні підприємства: цукровий (з підпорядкуванням Вінницькому цукротресту) та рафінадний (з підпорядкуванням Рафтресту Москви, далі рафінадний завод. 1936 року Президія ЦБК СРСР нагородила орденом “Знак Пошани” працівника Бердичівського цукрового заводу Олександра Васильовича Тонкошкурого, який першим на заводі перейшов на нові технічні норми.

На початку німецько-радянської війни цінне устаткування заводу, сировина та частина робітників були евакуйовані спочатку до Воронезької області (РФ), згодом у м. Джамбул (Середня Азія), на станцію Мерке. За роки німецької окупації приміщення заводу зазнали руйнації. Загальна сума збитку склала 136 млн. крб. З 1944 року розпочалась відбудова, здійснено капітальний ремонт заводських приміщень, лазні, пральні, прокладено телефонну мережу, а 1948 року на завод надійшло обладнання Краснопресненського заводу з м. Москви та сировина, що прискорило відбудову заводу. Потужність заводу на кінець 1950 року досягла 37,5 тони на добу.

У 60-70-х збудовані нові рафінадні склади, завершено монтаж потокової лінії з виготовлення одно- та 0,5-кілограмових пачок цукру. У 80-ті введена потокова лінія з виготовлення гофротари та проведено реконструкцію зі встановленням автоматичних центрифуг із програмним керуванням.

З 1996 року – відкрите акціонерне товариство “Бердичівський цукрорафінадний завод”, яке спеціалізувалось на виробництві цукрорафінадної продукції, а також патоки, що використовується в кондитерській та хлібопекарській промисловості та при виробництві спирту.

Структура підприємства складалась із безперервного замкненого виробничого циклу, починаючи зі складу сировини та завершуючи складом готової продукції.

Джерела та література:

Центральний державний архів України у м.Києві. – Ф.34, оп.4, спр. 382. – Арк. 32.

Державний архів Житомирської області. – Ф.Р.-1111, оп. 1, спр. 634. – Арк. 1-8.

Архівний відділ Бердичівської міськради. – Ф.Р.402, оп. 1, спр. 7. – Арк. 603, 617; Спр. 31. – Арк. 73; Спр. 48. – Арк. 30; Спр. 416. – Арк. 130; Спр. 480. – Арк. 56; Спр. 481. – Арк. 2-3. Ф.Р. 181, оп. 1, спр. 165. – Арк. 165, 261; Спр. 112. – Арк. 183-184, Спр. 165. – Арк. 55.

Архів Музею історії м. Бердичева. – Ф.3. – спр. 2794, с. 4, 10, 18.

Сахарная кампания 1923-1924 г. на Правобережной Украине. – К., 1923. – С. 25-27.

Справочник сахарника на 1927-1929 гг. – К., 1927. – С. 558.

Підприємства міста Бердичева. Принт-експрес. – 2001. – С. 21.

Радянський шлях, – 1937. – 1 січня.