Бій за залізничний переїзд (уривок з повісті “Мокрий січень сорок четвертого”)

Над Бердичевом ще стояли світанкові сутінки. Гуркіт гармат біля шкірзаводу розпочався з початком ранку. Це батарея Івана Павленка прямою наводкою вела вогонь по ворожій автоколоні. В якийсь момент одразу два снаряди вцілили в бронетранспортер. Його підкинуло, розвернуло в повітрі і він впав догори колесами. Знищивши ще два автомобілі з фашистами, батарея замовкла.

Розвідники-спостерігачі доповіли підполковнику Сухацькому, що біля залізничного переїзду скупчуються німці, мабуть, готуються до атаки.

– Послати проти них три станкових кулемети, – наказав підполковник командиру взводу Анатолію Іванову.

– Дозвольте мені теж піти! – визвався Іванов.

– Ну що ж, давай! – погодився Сухацький. – Стримай їх атаку хоча б до обіду, щоб ми встигли передислокуватися і дати можливість полку уникнути смертельного удару.

Очі старшого лейтенант загорілись рішучістю.

– Вперед, бійці! – махнув рукою в бік переїзду Іванов. – Покажемо фріцам на що здатні малоземельці. Будем нищити фашистів!

У цей час до командира полку підійшов з кількома санітарами воєнфельдшер лейтенант Павло Тимошин.

– Товаришу підполковник, – мовив лейтенант, – дозвольте і нам взяти участь у бою!

– Без бойового товариша не можеш? – знаючи про давню дружбу Іванова і Тимошина, щиро посміхнувся Сухацький. – Ну що ж, дозволяю. І пам’ятайте, ви мені потрібні живі і здорові.

Підполковник обвів поглядом офіцерів.

– Відбийте атаку фашистів, а ми пізніше підійдемо, – сказав Сухацький.

– Відіб’ємо, Тимофію Кіндратовичу! – уже не по-уставному, але впевнено відповів Іванов. – У фашистів нема таких сил, щоб знищили нас, морських десантників!

– Вистоїмо, товаришу підполковник, на те ми радянські бійці! – завірив Тимошин.

– За вас, мої дорогі побратими, я давно вже впевнився, малоземельці ніколи не підведуть, – палко мовив Тимофій Кіндратович.

– Вирушайте! – наказав Сухацький. “Що ми за люди? Звідки у нас беруться сили? – дивлячись їм услід, думав командир полку. – Холодні, мокрі, голодні, але не падаємо духом. Так, наша сила в любові до Батьківщини, у єдності, у згуртованості”.

– Товаришу підполковнику, Вас до телефону, – перервав його думки зв’язківець.

Колючий, поривчастий вітер з дрібними крапельками дощу доносив з боку єврейського кладовища вибухи мін і артилерійських снарядів. Падаючи на мокрий сніг, вони здіймали вверх фонтани землі, летіли тріски дерев, гілки кущів.

Бійці разом з Івановим, пробираючись через густий сосновий лісок до залізничного переїзду, тягнули за собою станкові кулемети. Разом з командиром взводу йшов старшина Кузьмін. Шлях був невеликий – метрів триста-чотириста. Але коли над тобою зловісно виють міни, свистять кулі, падають осколки, він здавався довгим.

– Що сопеш, Анатолію? – дивлячись, як під важкою ношею коробок з патронами, пригинаючись, йде Іванов, запитав Кузьмін. – Не завжди добре, коли високий?

Весельчака по натурі, маленького зросту старшину Кузьміна любили співслуживці. Де пропагандист Кузьмін – завжди весело, сміх. Цей низькорослий всюдисущий боєць, перебіжками, повзком, під градом куль, осколків добирався з окопу в окоп із свіжими номерами газет, листівок, зведеннями інформбюро. Хто-хто, а він знав, як у важкі хвилини бійцям потрібно підняти настрій.

– Що важко? – теж сопучи і переривисто дихаючи, тягнучи за собою “Максима”, допитувався Микола, – знаю по собі. Бувало, всю ніч на гражданці гуляєш, п’єш, стомишся, а спати не хочеться. І вранці – як огірочок. Таке з тобою бувало?

– Що? – підняв голову Іванов. – Було. Але я не про те думаю: – Хто високий, а хто такий, як ти – метр шістдесят, – з посмішкою відповів Анатолій.

– А про що?

– Думаю, коли вже ти кінець-кінцем рот закриєш?! – розсміявся Іванов.

Решту півсотні метрів йшли мовчки, думаючи кожен про себе…

Лісок почав рідіти. Поміж дерев став проглядатися високий залізничний насип і фашисти.

– Нам туди, бійці, – показав Іванов рукою на насип. – Бачите?.. Але для цього необхідно розосередитися. А там… як Бог дасть. Головне в нашій справі – несподіваність! Адже ворог зараз, готуючись до атаки, не дуже пильний. Отже, несподіваність і рішучість!

За хвилин п’ять бійці, зайнявши зручні позиції, завмерли в очікуванні. До Іванова підповз Кузьмін і зашепотів на вухо:

– Ти от що. Під час бою усе може трапитися… Мою домашню адресу знаєш, зрозумів?..

– Що це ти надумав? Усі залишимося живими! Я в тебе ще на весіллі погуляю! Зрозумів? Повзи назад! Тільки тихо! За хвилину-другу по моїй команді розпочнемо.

Кузьмін шмигнув по мокрому снігу. І зразу ж зник між деревами, залишивши за собою глибокі сліди від валянок, які одразу заповнилися талою водою.

В небі прогули літаки… Але з-за хмар їх не було видно. Хто зна, наші чи ворога.

Хвилини тяглися повільно. Іванов бачив, як педантичні німці вирівняли свій ланцюг і пішли, не пригинаючись, як на параді, на його взвод. Вони йшли в наступ, швидко, нагло, впевнені, що серйозного опору до шкірзаводу не буде, що змертвілий сосновий лісок не відповість їм нищівним ударом.

– Потрібно підпустити ворога якнайближче, – думав Іванов. – Адже фашисти не знають, що тут їх очікують.

Раптом, зліва від нього, загарчав “Максим”. Це Кузьмін не витримав нервового напруження. І одразу весь стрілецький взвод включився в цю симфонію війни.

– У-у, нелюди, я вам зараз покажу! – вилаявся Іванов і вже його кулемет, захлинаючись, гулко застукотів. Він давав довгі черги. Несамовито, з пролетарською ненавистю і люттю Анатолій строчив і строчив. У прорізі прицільної планки йому було видно, як німці падають, скошені кулями. Правіше від нього почувся знайомий голос лейтенанта Павла Тимошина:

– Дайош Бердичів! – і одразу пролунали два вибухи гранат, які Павло кинув у фашистів. Через секунду війнуло гірким димом з боку залізничної будки і посипались грудочки мокрої землі.

– Так їх потрібно громити ку…ви фашистські! – викрикнув у відповідь Іванов.

Від будки застрочив кулемет, але Іванов перевів вогонь туди і він захлинувся і змовк.

– Ура-а-а! – знову закричав Павло Тимошин.

Він піднявся і кинувся бігти вперед. За ним й інші бійці.

Через декілька хвилин залізничну будку було взято. Гітлерівці, залишивши убитих і поранених, утікали вздовж залізничної колії в бік вокзалу.

– Не зупинятись! Захопити переїзд з ходу! – кричав Тимошин.

У розпалі бою Іванов помітив, що на лівому фланзі, де найбільш навально сунули гітлерівці, “Максим” строчить з перервами. Він передав кулемет напарнику, а сам поповз до Кузьміна.

– Що з кулеметом, чому так стріляєш? – накинувся Іванов на Миколу.

– Дивись, – Кузьмін показав на рівну, як стіл ділянку, вкриту сірим снігом, де йшли фашисти. – Я їх підпускаю на близьку відстань і… Кузьмін натис на гашетку і дуло кулемета затрусило як в гарячці. Семеро німців назавжди прикипіли до холодного мокрого снігу. – Цим самим заощаджую патрони, – пояснив він.

– А я вже думав чи то поранило тебе, чи кулемет зіпсувався? – Іванов з пересердя тричі сплюнув через ліве плече.

– Ну бувай, поповзу назад. А ти тримайся!

Не встиг він договорити, як десь збоку до них донісся вигук: «Повітря-я!» І одразу почули наростаючий рев літаків, що наближалися з центру міста.

– Скільки їх?! – не відпускаючи гашетку, продовжуючи строчити з кулемета, крикнув Кузьмін.

– Багато!

– Ну все, почалося! Принесло їх по наші душі, – знову крикнув Кузьмін.

Літаки летіли, як шуліки, тільки з чорними хрестами на крилах. Вони летіли низько, в суворому порядку, чіткими, акуратними ланками, несучи на своїх крилах жах і смерть.

“Один… два… п’ять… вісім… тринадцять”… Таку кількість літаків він бачив востаннє на Малій землі. Але то був Новоросійськ, а тут якийсь районний центр. “Мабуть, як більмо на оці для фашистських окупантів став Бердичів. Тому й шаленіють вони від люті, перетворивши місто в грізну неприступну фортецю.” – подумав Іванов.

За хвилину біля солодового заводу і шкірзаводу здригнулась і застогнала вкрита полум’ям і смертю земля. Літаки, ламаючи акуратні ланки, різко шугали донизу, скидаючи авіабомби.

“Боже, невже це все на нас, наших радянських людей, які мирно жили до війни, вирощували хліб, кохали один одного, народжували дітей, безжально падають бомби, начинені смертоносним металом. За що ми так провинились, щоб ось так, ні за що, покалічити, понівечити, змести з лиця землі нашу державу?..” – продовжував думати старший лейтенант.

А земля здригалась і здригалась. Ґрунт під Івановим ходив, як на трясовині. Здавалось, що земля ридає, захлинаючись від страшної образи, яку їй наносять. У вухах дзвеніло. На якусь мить Анатолію здалося, що він оглух. Але ні. Серед вибухів авіабомб продовжував стукотіти “Максим” Кузьміна, лунали автоматні черги, вибухали гранати.

Іванов, повзучи до свого кулемета, відчув, що земля більше не здригається. Гітлерівські аси, відбомбившись, знову пролетіли над його взводом, тепер взявши курс на південь.

Скільки тривав цей смертельний наліт? Може довго, а може й ні, хто його знає. Але час для старшого лейтенанта не зупинився. Тільки пекуча, несамовита ненависть і злість до фашистів ще більше наповнювала його груди.

По-пластунськи, поміж деревами, як вуж, наскрізь промоклий від талого снігу, Іванов повертався на свою вогневу точку. За кущем, де він залишив напарника білоруса Василя Петренка, пострілів не було чути. Кулемет мовчав, а з-за куща виднілися лише ноги у сірих мокрих валянках.

– Що там у нас? – крикнув Анатолій. – Що скоїлося?

У відповідь ні слова.

Занепокоєно, підгрібаючи під себе сніг, Іванов швидко підповз до напарника, який у мертвій хватці злився з кулеметом. На його блідому, вкрай виснаженому обличчі застигла шалена, оскаженіла лють і ненависть до ворога, який прийшов по його душу…

Поруч на спині, без каски лежав другий боєць, молодший сержант Захарчук. Із-під розстебнутої шинелі було видно гімнастерку наскрізь просяклу кров’ю. Слабіючими губами він шепоче:

– Бийте цю сволоту!

Іванов заскреготав зубами і люто завив, як одинокий вовк. А потім, підкоряючись передсмертному шепоту побратима, вирвав із омертвілих рук Петренка кулемет і почав косити німців.

– У-у, падлюки, я вам покажу… Суворий і нещадний Іванов стріляв у темні постаті гітлерівців. Від свинцевих куль вони падали навічно на мокру, чужу землю. Стріляв до тих пір, поки не скінчились у диску кулемета патрони.

Анатолій відірвався від гашетки, обернувся і зустрівся з поглядом молодшого сержанта. В очах Захарчука світилася жага до життя. Я хочу жити! Я ще молодий!

– Танки! Танки! – донеслося зліва від Іванова. – Танки!

Анатолій перевів погляд на вулицю Леніна, де через переїзд поволі переїжджав сіро-зелений, смугастий, з великими чорними хрестами, обмальований білою фарбою на броні танк. Іванову на деяку секунду здалося, що гуркіт двигуна і перемішане з лязгом металеве скрежетання гусениць навіть заглушило автоматні і кулеметні постріли.

“Там же Павло Тимошин зі своїми бійцями, – майнула думка. – Бачать вони усе це, чи ні? І що зможуть зробити бійці з автоматами і гранатами проти такої грізної потвори?”…

Танк був від Іванова за метрів сімдесят. Він поволі переповз через переїзд, розвернувся вліво і почав обережно сповзати з високого насипу дороги у їх бік. Його башта з гарматою швидко поверталася, вишукуючи ціль. Танк газонув, і з’явилась хмара сизого диму, на фоні якого Анатолій побачив червоноармійця, який високо над головою тримав в’язку гранат.

Вибухи гранат і спалах з дула гармати відбулися майже одночасно. Снаряд, випущений із танка, прогуркотів над бійцями взводу Іванова і розірвався далеко від них. Хто саме підірвав ворожу машину Анатолій не бачив, але це, мабуть, був сержант Андрій Бакаєв. Бо бійці чули його задоволений голос, в якому звучала така відбірна лайка, яку міг дозволити собі тільки він.

Вогонь з боку фашистів почав стихати. Спроба осатанілого ворога атакувати взвод Іванова не вдалася.

– Тікають, тікають! – потягнувши за ногу Анатолія, промовив поранений Захарчук. – Тікає сволота, – шаленіючи від радості, продовжував смикати за ногу старшого лейтенанта він. – Все таки ми їм показали, – промовив Захарчук. – Бачите, як біжать? Гади…

Справа від них ще продовжував гарчати “Максим” Кузьміна, який посилав у спини німцям свої влучні постріли. Головне завдання підполковника Сухацького було виконане. Час для передислокації полку був виграний. Фашисти не пройшли!

До Іванова підбіг Павло Тимошин.

– Як ви тут? – але, побачивши пораненого Захарчука, осікся на півслові:

– Носилки! – крикнув він по звичці, та зрозумів, що ніяких носилок не буде, наказав бійцям зрізати дві жердини, почав надавати медичну допомогу молодшому сержанту.

За хвилину бійці натягнули на дрючки дві шинелі, на них поклали Захарчука і відправились у тил.

– Живий? – уже не криючись, підійшов до Іванова Кузьмін. – Ти що оглух? – перепитав він.

Анатолій стрепенувся. Глянув на старшину і поволі підвівся.

– Дивись! – він показав рукою на мертвого Василя Петренка. – Геройськи загинув… А який хлопець був! Вогонь, а не боєць! Такого як він у полку потрібно було пошукати! Та що я говорю – в полку! В дивізії! Скільки він мене від смерті рятував, а себе не зберіг! Це я повинен бути на його місці. Поспішав до тебе, і ось він загинув. Коли таких, як вісімнадцятирічний Петренко вбивають на моїх очах, я, брат, плакати хочу… Плакати і безпощадно нищити, нищити цю фашистську мерзоту. Нє-є, Кузьмін, нам з тобою помирати ще рано. Поки наші серця б’ються, ми повинні з цією сволотою розрахуватися! Відплатити за сльози матерів і наречених! Відплатити!!!

Нескладна, сумбурна мова Іванова зворушила Кузьміна. Він слухав старшого лейтенанта, машинально закручуючи в руках цигарку, з якої вже давно висипалась махорка, але він не помічав цього. Він знову і знову закручував її, всіляко намагаючись подолати своє хвилювання. Адже розмірковування Анатолія до болю в серці були знайомі йому. Але Кузьмін переборов хвилювання і тихо сказав:

– Заспокойся! Всіх ми не оплачемо! Але за материнські сльози, за нашу кров і біль, за зруйновані життя будем рвати гітлерівців на куски! І горе буде проклятій Німеччині, яка породила убивць і насильників! Заб’ємо ще з тобою осиковий кілок у їх безжальне горло.

Стиснувши щелепи, Іванов слухав старшину. Він стояв не поворухнувшись, і лише тоді, коли почув прокурений голос: “Старшого лейтенанта до командира полку!”, -повернув голову в бік викрику.

– Залишайся за мене! – наказав Кузьміну Іванов.

Іванов йшов у штаб. Ніколи ще не було так важко і гірко в нього на душі, як у ці хвилини.

Повз них поволі, розглядаючи місцевість, пройшла група дивізійних розвідників. Анатолій почув, як молодий боєць, ладний собою, говорив:

-…наша дивізія, хоч і пошарпана останніми боями, але довго тут не застоїться. Сьогодні ввечері комдив Волкович наказав штурмувати Бердичів…

“Буду просити командира полку, щоб дозволив нашому взводу першим увірватись у місто”, – вирішив Іванов, пробираючись через густий чагарник.

Не пройшовши й тридцяти кроків, як зустрів лейтенанта Каленського з санітарами.

– Ти куди, Миколо? – і не дочекавшись відповіді, додав: – Як там Захарчук? Його до вас у медчастину Тимошин поніс.

– Іду забирати поранених. А твій Захарчук буде жити, біля нього чаклує Тимошин. Ну, давай, брат, потім поговоримо.

В штаб полку Іванов прийшов своєчасно. В тісній, наскрізь прокуреній кімнаті за столом сиділи офіцери. Перед ними, витягнувши, руки по швах, з перебинтованою ногою стояв, комсорг взводу Валентин Сидорчук, а Сухацький, люто поблискуючи червоними, опухлими від безсоння очима, відчитував його.

– Ти дивись! – кричав він. – Що за герої пішли? Одні втікають з шпиталю, інші починають стріляти без команди. Ти що, Уставу не знаєш? Солдат повинен їсти, пити і навіть помирати, але тільки за наказом командира.

– Ти тільки подивись, які розумники пішли! – перевівши погляд на Іванова, сказав Сухацький. – Нога ще не загоїлась, а він утік з шпиталю і вже у бій біжить… Бо, бачиш, він сам з Бердичева.

Гордість за комсорга, любов і повага заповнили серце Іванова. Він хотів підійти і потиснути руку Сидорчуку.

– Воювати можна і пораненому, аби поруч з вами і під вашим командуванням, товаришу підполковник, – піднявши опущені очі, сказав комсорг. їх погляди зустрілись. Але командир був невблаганний.

– Я не можу тобі дозволити! Не можу! Бердичів візьмемо без тебе! А зараз йди!

Валентин уже мовчки слухав Сухацького. Його бліде, суворе обличчя ставало сірим, а в очах заліг вираз жалю. Він повернувся і, шкутильгаючи, вийшов з кімнати.

– Ось так, дорогі друзі, комуністи поступають! Хворий, поранений, а в бій спішить! – сказав командир. – І в цьому наша сила!

– А зараз, – звернувся до присутніх Сухацький, – нам необхідно створити в батальйонах штормові групи. Їх очолять лейтенанти Белан, Борщев і старший лейтенант Іванов. Ось тут, за залізничним переїздом, – командир показав олівцем на карті-кілометрівці, – знаходиться водокачка. Це опорний пункт гітлерівців. Необхідно їх звідти вибити і оволодіти цим стратегічно важливим об’єктом. Розвідка доповіла, що там знаходиться декілька самохідних гармат, схованих у житловому будинку…

Назад, на позицію Іванов йшов швидко. Гнала його не тільки підтверджена командиром полку звістка, що його взвод увійшов у штурмову групу 2-го батальйону, а й голодний шлунок.

“Німцям добре, – думав Анатолій. – У них все за заздалегідь розробленим графіком. О восьмій годині сніданок, о першій – обід. А у нас – коли привезуть.

Зусиллям волі Іванов відігнав непотрібні думки і вирішив, що найкраще для нього – це взагалі нічого не думати. Іванов прискорив ходу.

За метрів п’ять, що залишились до того місця, де були бійці, почулось гучне цмокання губами, і хтось застудженим голосом сказав:

– Сьогодні каша набагато смачніша, ніж учора!

– До неї б ще грам сто спирту на брата… – впізнав голос Кузьміна Анатолій.

Коли Іванов наблизився, бійці почали підніматися.

– Сидіть, сидіть, обідайте, – сказав він.

– Ось Ваша порція! – Кузьмін підніс старшому лейтенанту казанок, загорнутий у чиюсь шинель. – Ще теплий!

Іванов швидко жував пшеничну кашу. Наївшись, він втомлено привалився спиною до дерева і подивився вперед. Але крім залізничного насипу і сірого снігу, на якому лежали трупи фашистів, нічого не було видно. Захотілося напитись води. Відпив лише декілька ковтків, знаючи з власного досвіду, як дорога кожна крапля води під час бою, закрутив кришку фляги.

Втома давалась знати. Очі Іванова помимо волі заплющились. Але не встиг зморений Іванов задрімати, як відчув, що хтось смикає його за рукав. Підвівши голову, побачив перед собою неголене обличчя Кузьміна.

– Що таке Миколо? – стрепенувся і стривожено схватив його за руку Іванов. – Що скоїлося? Очі у Кузьміна були суворі і холодні.

– Пора, брат, пора! Чуєш, уже наші штурмовики в небі з’явились…

…Літаки авіадевізії полковника А.А. Ложечникова летіли низько, в суворому порядку. Четвірка штурмовиків, яку вів молодший лейтенант Дьяконов, першою помітила на дорозі колону фашистів, які рухалися з боку Вінниці на Бердичів.

– База? Я – десятий. Бачу гітлерівську колону.

– Десятий? Я – база. Наказую атакувати.

– База? Вас зрозумів. Виконую.

Броньовані машини з червоними зірками на крилах за декілька хвилин розшматували ворожу колону. Але при виході з бою штурмовики зустріли три групи фашистських літаків, що направлялись для бомбового удару по передових частинах червоноармійців. Не вагаючись, Дьяконов вирішує атакувати ворога.

Командир групи червонозоряних літаків взяв штурвал на себе. Бойова машина, стрімко прошиваючи, мов гострий клинок, хмари, пішла догори.

– База? Я – десятий, – знову пролунав у навушниках голос Дьяконова, – атакую групу фашистських бомбардувальників.

– Десятий? Я – база. Атакуйте.

Яка чітка і лаконічна мова! Адже на рішення, від якого залежить життя, дається миттєвість, долі секунди.

Ідучи на перехват, Дьяконов вирішив відрізати фашистського ведучого від основної ланки бомбардувальників. Та гітлерівський пілот розгадав маневр радянського льотчика. Він почав хитрувати, міняв висоту, швидкість, пропадав у товщині хмар. Це був досвідчений, нахабний “ас” люфтваффе. На якусь хвилину Дьяконов його загубив.

– Ціль над тобою, – почув у навушниках голос молодшого лейтенанта Чекмарева Дьяконов. – Роби розвороті вправо! – підказав товариш.

Дьяконов кинув погляд на щиток приладів і заставив свій штурмовик миттєво піднятися вверх. Нетерпіння знешкодити ворога збільшувалось.

– Ось вона – ціль! – Штурвал літака в спітнілих руках Дьяконова став важким.

…Ворожий “ас” почав нервувати. Ним оволоділо гостре відчуття страхуй перед своєю загибеллю. Гітлерівець спробував зійти з курсу… Та пізно. На боці радянського пілота була перевага в швидкості маневреності. Секунда – і довга кулеметна черга прошиває наскрізь кабіну “Юнкерса” і німецького “аса”.

З іншою групою фашистських літаків вели бій молодші лейтенанти Юхвида і Чекмарьов. Зумівши зламати чіткий стрій в ланці “Юнкерсів”, вони методично, мов на навчаннях, розстріляли ще три ворожих бомбардувальники і, неушкоджені, повернулися на базу.

А в цей час друга група радянських літаків під командуванням старшого лейтенанта Маковського здійснювала наліт на ворожий аеродром, що знаходився у південно-західній околиці Бердичева. При підході до цілі в навушниках Маковського пролунав стурбований голос молодшого лейтенанта Кузнецова:

– Перший? Я – четвертий. Бачу по курсу фашистських винищувачів. Іду на перехват!

Маковський повернув голову і на фоні хмар побачив чотири “мессершмідти”, що швидко наближались. Не встиг він віддати наказ атакувати їх, а з жерла автоматичної гармати Кузнецова вже вилітали в бік “мессерів” снаряди. Їх сірі розриви спочатку висвітлювались ледь-ледь спереду і вище ворожого літака, але за мить вони перемістилися і розкололи фашистську машину на дві частини.

– Готовий! – радісно закричав Кузнецов, і кинув погляд у бік літака свого командира, який методично посилав черги по літаках ворога. Його снаряди змусили “мессершмітів” поламати бойовий порядок.

Коли Кузнецов вдруге перевів погляд на свого командира, то побачив, як “мессер”, огорнутий чорним димом, завалився на ліве крило, стрімко падав на свій аеродром. Вогненним смерчем він пронісся справа від Кузнецова і вибухнув, вдарившись у свій бомбардувальник. Вибух був настільки потужним, що від нього загорілись ще два літаки, які стояли поруч.

– Четвертий? Я – перший, – почув у навушниках голос свого командира Кузнецов. – У тебе на хвості “мессер”, швидко набирай висоту!

Різко потягнувши на себе штурвал, літак Кузнецова стрімко звився доверху, цим самим дав можливість розстріляти ворога Маковському.

Ще один ворожий літак від прямого влучення розвалився в повітрі і упав недалеко від аеродрому.

Раптом бойову машину Кузнецова затрясло. І вона перестала слухатись пілота. Мотор декілька разів чхнув і заглух. Ледь стримуючи штурвал, пілот посадив літака на ворожій території. За хвилину поруч з ним приземлився штурмовик Маковського, який підібрав свого побратима.

* * *

…Вечірні сутінки поволі поглинали кущі, чагарники, дерева, огортали темрявою тіла убитих фашистів. Перед очима Іванова рівна смужка землі, перемішана зі снігом, упиралася в насип. Старший лейтенант подивився туди, де тільки що сидів. Але дерева були всі однакові.

Довгим ланцюгом червоноармійці згинці видирались на насип і, перетнувши залізничну колію, скочувались вниз, у невідомість.

Сутінки не давали можливості Іванову розгледіти місцевість. Зліва, справа від нього нагромаджувалися бійці, які спересердя матюкалися.

– Десантуємося, як на Малій землі, – ковзнувши по мокрому снігу і боляче вдаривши по нозі Іванова, пожартував Кузьмін.

– Годі, розумнику, пішли вперед, – потираючи ногу, відповів Анатолій.

Мокрий вітер прямо-таки рвав з плечей набряклу водою коротку морську куртку старшого лейтенанта. Іванов ішов, пригинаючись, вперед. Попереду майже нічого не було видно, тільки розгойдувалась латана, перелатана мокра засмальцьована шинель Кузьміна та було чути, як шльопають по воді на два розміри більші його мокрі валянки.

– Стій! – пролунала команда. Кузьмін зупинився. Хтось попереду з бійців по інерції наштовхнувся на нього.

– Куди преш! – вилаявся старшина.

– От бійці пішли, – звертаючись до Іванова, промовив Кузьмін. – Ніякої дисципліни. Та його перервав простуджений голос:

– Де командир взводу?

– Тут я! – не бачачи обличчя, але по голосу впізнав зв’язківця командира полку.

– Товаришу старший лейтенанте, – звернувся зв’язківець, – командир полку наказав штурмувати водокачку після артпідготовки. Сигналом буде зелена ракета.

До них підійшов воєнфельдшер Павло Тимошин і Микола Кузьмін.

– Ну що ж, встигнемо ще й перекурити, – дістаючи з кисету недопалок, промовив Микола.

За хвилину-другу над їх головами загуркотіли снаряди з таким шумом, мов жерстяники розкочують рулони металу на даху. Це була батарея Івана Павленка. Такої канонади Іванов давно не чув. Здавалось, що після цієї артпідготовки там, у районі водокачки, нічого не могло вижити.

І дійсно, коли в небо злетіла зелена ракета, спочатку з ворожого боку пострілів не було. Взвод Іванова піднявся і побіг. Бігли і сусідні взводи, бігли туди, звідки ще не стріляли. Це була не атака – це був штурм.

Іванов і Кузьмін бігли поруч. їх підганяли крики – “Ура!”.

І враз попереду все ожило. Білі вогняні смуги боляче вдарили по очах Кузьміна. Він на секунду зажмурився, зачепився за щось м’яке, посковзнувся і впав вперед у воронку від снаряда. Над ним нахилився Іванов і щось кричав в обличчя. Але через вибухи мін і гармат, біль у вухах, нічого неможливо було розібрати. Микола лише бачив, як над ними переплітаються вогняні траси куль. Вони були скрізь ; зліва, праворуч. Вилітали з горищ і вікон будинків.

Вже втретє Іванов перепитував його. Але старшині було соромно роз’яснювати Іванову, що він від розриву і спалаху міни на якусь долю секунди осліп, а потім, спіткнувшись, упав.

– Живий я, живий, – піднімаючись, промовив Микола. – Та краще скажи мені, звідки беруться німці, може, вони з мертвих воскресають.

Поблизу знову вибухнула міна. В ніс ударило їдким порохом.

– Ну, годі відпочивати, побігли! – крикнув Іванов, поклавши руки на край воронки, але одразу різко їх відсмикнув. Там лежав мертвий німець, за якого зачепився Кузьмін. Поруч валявся протигаз, від якого у воронку спускався довгий гофрований шланг.

– Ну що, вперед? – повторив Іванов. Але той, як зачарований, дивився на черевики німця. Черевики були нові, добротні, на шипах.

– Може, перезутися? – запитав Микола.

Іванов одразу згадав про свої в дірках валянки, в яких пальці ковзались як на льоду.

– Ти що? З убитого німця?

– Не кричіть, товаришу старший лейтенанте, – спокійно промовив Кузьмін. – Це я собі так вголос подумав. А взагалі нам зараз таке взуття ой як не завадило б. Але тільки не з цього виродка, – сплюнув старшина, не забувши при цьому згадати не злим-тихим словом заступника командира полку по господарству капітана Сніжка.

Ці черевики наповнили бійців такою ненавистю, що вона вилилась у якусь злу силу і понесла їх напролом до водокачки.

Вони бігли, перестрибуючи через паркани, обминаючи воронки, падали, піднімались і знову бігли, не звертаючи уваги на розриви гранат і автоматні черги. З кожним метром наближались туди, куди був націлений головний удар полку.

Почувши свист міни, вони падали на землю, щоб за секунду скотитися у свіжу воронку. Адже з практики знали, що при обстрілі міна два рази не влучає в одне й те ж місце.

Довгі поли шинелі заважали бігти Кузьміну. На ходу засунувши їх за пасок, він обігнав Іванова. Поруч вибухнула міна і спочатку Кузьмін, а за ним Іванов упали в траншею.

На всю довжину траншеї, хто сидів, хто стояв, були бійці взводу Іванова.

– Живі, товаришу старший лейтенанте? – зраділи вони. – А ми все хвилювалися: що з вами? Як же без вас штурмувати водокачку? Бачте, без вас з першого разу не вийшло взяти її! Тільки-но почали наступати, а вони з мінометів…

Мінометна батарея ворога з німецькою акуратністю посилала міну за міною. Але тепер, коли Іванов був серед своїх товаришів, він на це вже не так звертав увагу. Зараз ніякі міни і снаряди не заставлять зупинити штурм. І як тільки стихла канонада, враз ожив до цього мовчазний гвардійський полк Сухацького. Піднялись роти, батальйони. Сотні солдатів пішли на штурм водокачки.

Ворог уже близько. Ось Іванов уже чує слова німецької команди (він стріляє на чужі голоси) кидає гранату – одну, другу.

– Ур-а-а! – кричить він. – Ур-а-а! – підхоплюють інші бійці. І здається, що від хвилювання не вистачає повітря. Дихав він важко і часто. Нахиливши голову вперед, Іванов у мокрих валянках швидко перебирав ногами. З-за будинку, мов привид, вискочив, стріляючи на ходу, худющий німець. Коли у фашиста закінчились патрони, він кинув автомат і підняв руки.

– Ні-ні, таких у полон не беруть, таких розстрілюють! – Анатолій випустив у німця майже повний диск автомата і побіг далі під грім гранат і швидкі постріли кулеметів.

Він вів за собою штурмовий взвод, щоб вибити німців з водокачки у визначений час, до якого залишалось якихось сто метрів. Ці метри вже відміряють останні хвилини фашистів. Хвилина, друга і він одним кидком своє важке, яке чомусь раптом стало таким легким, майже невагоме тіло перекидає через останній окоп. За ним з такою ж легкістю перескакують інші бійці. Водокачка наша!