Блажкун Онисія Степанівна

Блажкун Онисія Степанівна (нар. 14 жовтня 1925, с. Велика Синява, Старосинявський район, Проскурівська округа, УСРР – пом. 23 квітня 2013, Бердичів, Житомирська обл., Україна) – педагог, директор середньої школи №14, Відмінник народної освіти, директор Музею історії міста Бердичева.

Блажкун Онисія Степанівна народилася 14 жовтня 1925 року в селі Велика Синява на Проскурівщині (нині Хмельницька обл.). Закінчила 9 класів середньої школи в селі Нова Синявка. Далі навчанню завадила війна.

Під час німецько-радянської війни Онисія Блажкун разом із іншими дівчатами була примусово вивезена на каторжні роботи до Німеччини. Зі Староконстянтинова їхали потягом аж до бельгійського кордону, де Онисія працювала спочатку на будівництві цеху, потім вивчилась на зварювальника. Намагалася втекти, але була схоплена. У 1944 році її в числі інших примусово вивезених людей звільнили англо-американські війська. Вже перебуваючи на радянській території пройшла курси медичних сестер, готувалася йти на фронт. Але війна закінчилась. Повернулася Онисія додому восени 1945 року.

Після повернення Онисія Блажкун вже наступного 1946 року подала документи до Вінницького медичного інституту. Їй відмовили – одних медичних курсів було замало, не вистачало повної середньої освіти. Але таких, як вона, відмовників, запросив до себе Вінницький педагогічний інститут – і Онисія погодилась, вступила на історичний факультет.

Під час навчання Онисія Степанівна познайомилась із кадровим військовим, орденоносцем, учасником війни Ростиславом Львовичем Шпицею, який проходив військову службу в Бердичеві. Невдовзі вийшла за нього заміж (Онисія Степанівна після заміжжя залишила за собою дівоче прізвище). Закінчувала навчання в інституті у 1952 році вже маючи маленького сина, направлення отримала в Уланівську школу, що на Вінниччині.

Через деякий час Онисія Блажкун переїхала до чоловіка у Бердичів. Тут стала викладачем у вечірній школі для працюючої молоді при бердичівському Будинку офіцерів. Старанну, добре знаючу свій предмет вчительку помітили в міському відділі освіти. Завідуючий Аркадій Якович Ніборський запропонував роботу в середній школі №1.

Наступні 21 рік Онисія Блажкун працювала вчителем історії в міській середній школі №1, яка в цей час займала приміщення по вулиці Дзержинського, 79 (нині вулиця Героїв України, тут знаходиться школа-інтернат I-III ступенів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування). Зі школою та педагогічним колективом у 1959 році спочатку перейшла у будівлю на вулиці Пушкіна (потім тут була школа №16), у 1965 році – у нове приміщення по вулиці Карла Лібкнехта, 51 (нині вулиця Європейська), де школа існує і нині. За успіхи у вихованні підростаючого покоління Онисія Блажкун отримала почесне звання “Відмінник народної освіти”.

У 1972 році у зв’язку з призначенням директора міської школи №14 В.М. Осовського завідуючим міським відділом освіти Онисію Степанівну призначили до цієї школи на посаду директора. Маючи за плечима значний педагогічний досвід, вона розуміла, що виховувати дітей тільки на уроках неможливо. Тому в школі запрацювали предметні гуртки, проводились туристичні поїздки до історичних пам’яток і міст-героїв. На запрошення педагога гостями школи №14 побували представники африканської країни Танзанії, яких тепло вітали школярі та вчителі. За роки роботи Онисії Степанівни у школі часто організовувались інтернаціональні вечори, де діти знайомились із працею, способом життя, побутом різних народів, які проживали в колишньому Радянському Союзі та за кордоном. Прекрасний педагог, організатор, керівник – ці слова характеризують Блажкун Онисію Степанівну. І так вважають не лише її колеги, а й численні випускники.

У закладах народної освіти (вчителем праці в середній школі №1) після демобілізації працював і чоловік Онисії – Ростислав Шпиця. Разом із чоловіком Онисія Блажкун виховала сина та дочку.

У 1980 році Онисія Блажкун завершила роботу в школі та вийшла на заслужений відпочинок. Але як педагог-історик більш ніж із тридцятирічним стажем, Онисія Степанівна не могла сидіти, склавши руки. Коли у 1982 році в місті виникла ідея відновлення міського музею історії, цю справу доручили саме Онисії Блажкун. Вона не лише займалася підготовкою матеріалів, але й створювала експозиції, організовувала відповідну роботу. Нова історія музею починалась із невеличкої шафи в одному з кабінетів міськвиконкому, куди складались документи, книги, фотографії, різні предмети, які пізніше стали основою експозиції місцевого краєзнавчого музею.

Через деякий час постало питання про приміщення для розміщення нової експозиції музею. Про колишній заповідник на території кляштору Босих кармелітів марно було й думати, тому що він на цей час перебував у катастрофічному стані, потребував значних матеріальних та фінансових витрат на ремонт. Тому для розміщення експозиції музею виділили одне з приміщень школи №5 по вулиці Карла Лібкнехта, в якому до цього знаходилась дитяча бібліотека (її якраз перевели до новозбудованого дев’ятиповерхового будинку по вулиці Карла Лібкнехта, 15). Зібраного матеріалу вистачило для того, щоб відкрити три тематичні зали та етнографічний куточок. Музейна рада, головою якої став 2-й секретар міськкому КПУ Роман Рафаїлович Петронговський, надавала посильну допомогу в проведенні ремонтних робіт у приміщенні музею, в організаційних питаннях при створенні експозиції, в повсякденній роботі. Обсяг виконаних робіт був великий: художні роботи виконували місцеві художники Петро Павлович Кучук та Микола Софронович Яцюк, викладачі місцевої дитячої художньої школи; меблева фабрика на замовлення виготовила стенди, на підлогу паркетне покриття; швейна фабрика пошила спеціальне взуття для відвідувачів; приміщення обладнали відповідною сигналізацією.

Окрім музейної ради музею допомагали 14 екскурсоводів, які працювали в різних установах та підприємствах міста. 5 жовтня 1984 року відбулась урочиста церемонія відкриття краєзнавчого музею, який і очолила Онисія Степанівна Блажкун.

Наступні роки стали роками плідної, творчої роботи. Саме за розвиток музейної справи вона дев’ять разів удостоювалася грамот як місцевих органів влади, так і обласних.

Після отримання Україною незалежності та кардинальних змін у суспільно-політичному житті країни постало питання про переорієнтацію направленості тематичних експозицій. Цю роботу під керівництвом директора Онисії Степанівни було проведено у 1992-1994 рр. працівниками музею та художником-оформлювачем Григорієм Положевцем.

У травні 1995 року Онисія Блажкун полишила посаду директора музею та вийшла на відпочинок. Але ні міська влада, ні співробітники музею не забували про музейного організатора та свого колишнього керівника – 22 серпня 2003 року, коли відбулось урочисте відкриття нового приміщення Музею історії міста Бердичева, стрічку перед його входом перерізала саме Онисія Степанівна.

Померла Онисія Степанівна Блажкун 23 квітня 2013 року. Похована в Бердичеві на загальноміському кладовищі.

У жовтні 2020 року в Музеї історії міста Бердичева створили нову постійно діючу експозицію, присвячену 95-річчю від дня народження Онисії Степанівни Блажкун. У тематичній експозиції – її біографія, фотопортрети, нагороди.

Джерела і література:

Левашова Н.М., Захарчук Н.М. Нотатки з історії музейної справи в Бердичеві. // “Бердич”, №1-2 (8-9), 2008 р., с. 9-15.

Медведєва В. Еліксир молодості. // “Бердич”, №3-4 (13-14), 2010 р., с. 12-13.

Вклонімося ветерану – за ордени і рани. // “Земля Бердичівська”, №6 (15908) від 08.02.2013 р.

Блажкун Онисія Степанівна. Некролог. // “Земля Бердичівська”, №17 (15919) від 26.04.2013 р.

Матеріали музею загальноосвітнього колегіуму культурно-естетичного спрямування №14.