Бердичівський солодовий завод (ТОВ “Бердичівська солодова компанія”)

Вул. Генерала Ватутіна, 10. На північній околиці міста у промисловій зоні знаходиться солодовий завод.

Рішення про будівництво солодового заводу прийняте Постановою Ради Міністрів СРСР № 4032 від 25 жовтня 1948 року. Це перше промислове підприємство, яке уряд запланував збудувати у Житомирській області. Економічне обґрунтування будівництва та комплексні-технічні винаходи проммайданчика для заводу проводилися Всесоюзним трестом “Проектпиво” у 1949 році. Внаслідок виробничих технічно-економічних обстежень місць для будівництва солодового заводу у містах Вінниця, Шепетівка, Житомир, Бердичів, найбільш рентабельним місцем будівництва заводу визначили Бердичів. Одним із головних критеріїв стало унікальне розташування Бердичева в зоні вирощування сортів ячменю, що найбільш оптимально підходили для виготовлення пива.

Будівництво заводу здійснювалось у дві черги. Робоче проектування першої черги заводу здійснював Ленінградський проектний інститут “Ленгипропищепром”. Річна проектна потужність першої черги заводу була визначена у 20 тисяч тонн солоду.

Для здійснення будівництва створили спеціальне будівельно-монтажне управління, яке в наступні роки одержало подальший розвиток і до кінця XX століття було провідною будівельною організацією міста. Керував будівництвом інженер Орєхов.

Спорудження заводу розпочалось навесні 1951 року. Під час будівництва стався курйозний випадок: репер (спеціальний знак прив’язки), що був поставлений проектантами, місцевим пастухом кіз був перенесений на декілька десятків метрів убік, і коли будівельники розпочали проводити земельні роботи, лише тоді помітили помилку. Довелось переробляти значний обсяг будівельних робіт, а це обійшлося державі у чималі кошти.

29 грудня 1964 року підписали Акт державної комісії про здачу в експлуатацію потужностей по виробництву 20 тисяч тон солоду на рік. Але до ряду діючих завод став задовго до закінчення його будівництва. Продукцію він почав виробляти з липня 1959 року. Вже до кінця цього ж року виробили 5727 тон солоду. Випуск продукції постійно зростав. Проектної потужності першої черги заводу досягли у 1964 році — одночасно із введенням заводу до експлуатації актом державної комісії.

Проектом передбачалось замочування зерна в неперервному потоці води та повітря, які в подальшому було переобладнане колективом заводу в повітряно-зрошувальну систему замочування. Вирощування солоду передбачалось здійснювати у пневматичній солодовні, яка складалась із 24 ящиків місткістю 36 тон зерна у кожному. Для сушіння солоду використовували дві вертикальні солодосушилки періодичної дії фірми “Тонф”, які “виробляли” 28 тонн солоду на добу кожна, а також горизонтальну двоярусну солодосушилку з площею сит у кожному ярусі 100 кв. метрів. Подача зеленого солоду на солодосушилки здійснювалась пневмотранспортом. Відвантаження готової продукції завод здійснював переважно залізничним транспортом. Споживачі — пивоварні заводи України та близького зарубіжжя. Водопостачання заводу здійснювалось із власних артезіанських свердловин. Паропостачання — від власної парокотельні. Сушіння солоду відбувалось так званим контактним способом, тобто, як теплоагент використовувався продукт згорання природного газу і повітря, який подається безпосередньо на солодосушилку. У подальшому даний спосіб був відкинутий виробниками.

Одночасно з будівництвом солодового заводу в мікрорайоні звели декілька житлових будинків для працівників заводу та дитячий садок.

Зі спорудженням заводу постало питання організації оперативного телефонного зв’язку з підрозділами та цехами. З цією метою у 1961 році у приміщенні адмінбудинку змонтували комутаторну установку телефонного зв’язку типу ЦБ×2, яку обслуговували дві телефоністки. Через десять років їх замінила автоматична телефонна станція на 200 номерів типу АТС К-50/200, що мала вихід на центральну АТС Бердичева. Ця станція не лише розв’язала руки керівництву (у плані оперативності зв’язку), але й дозволила встановити квартирні телефони працівникам підприємства, що проживали в багатоквартирних будинках та приватному секторі неподалік від солодового заводу, у кількості 145 одиниць.

Проект будівництва другої черги заводу розробили працівники київського інституту “Укргипропищепром” на підставі завдання на проектування, яке видав Київський раднаргосп 27 січня 1965 року і Держплан СРСР. Річна проектна потужність другої черги заводу була визначена у 32 тис. тонн солоду на рік. Розширення проммайданчика здійснювалось у східному напрямку від майданчика першої черги. Після завершення будівництва другої черги територія заводу стала одним цілим і становить 18 га. Крім того, 3 га припадає на окрему площу водозабору, яка віддалена від основної території заводу на відстань 3 км.

Будівельні роботи зі створення другої черги заводу розпочали у січні 1967 року і завершили у січні 1974 року. Першу продукцію з другої черги одержали у січні 1974 року. Актом державної комісії від 15 січня 1974 року були прийняті в експлуатацію потужності по виробництву 32 тисяч тон солоду на рік. Таким чином, на кінець XX століття сумарна виробнича потужність заводу складала 52 тисячі тон солоду на рік. Якщо таку кількість солоду навантажити на залізничні вагони, то отримаємо рухомий склад довжиною понад 30 кілометрів, тобто, він простягнеться від станції Бердичів до станції Козятин.

На солодовні другої черги запроектовано вирощування солоду на “пересувній” ділянці, яка складається із 20-ти ящиків для вирощування солоду. Для сушіння солоду встановлено 10 безперервно діючих вертикальних сушарок конструкцій київського “Гіпропрад”, який потім називався “Укргіпрохарчпром”. Проектна продуктивність кожної сушарки становила 10 тон солоду на добу. Але через конструктивні недоліки з них одержували лише трохи більше ніж 8 тон на добу. У 1999 році колектив заводу працював над поступовим переводом солодовні “Пересувна ділянка” на більш прогресивний метод і новий технологічний процес виробництва солоду із сумісним процесом замочування зерна, вирощування і сушки солоду в одному ящику. З рештою, на нову технологію перевели вісім солодовирощувальних ящиків.

У 1977 році завод досяг проектної потужності випуску понад план майже 100 тон, виконавши виробничий план на 102,8%. Починаючи з першого червня 1977 року завод був учасником Всесоюзного соціалістичного змагання підприємств харчової промисловості СРСР. Одинадцять разів завод займав у цьому змаганні перше місце. У 1978 році колектив заводу випустив рекордну кількість солоду за весь час існування заводу — 55 тисяч тон солоду, у 1979 році ця цифра піднялась до 55,58 тисяч тон. Якщо врахувати те, що для виробництва 100 л пива необхідно 18 кг солоду, а з однієї тони солоду на пивоварному заводі одержували 5555 літрів пива, то легко підрахувати, що річної продукції заводу вистачало для виробництва 2,5 пляшки пива на кожного жителя СРСР. Увесь цей час директором заводу працював Едмунд Мечиславович Карнасевич, що до цього працював на посаді головного інженера Бердичівського цукрорафінадного заводу. Його професійні знання, уміння працювати та досягати необхідних результатів ще під час роботи на рафінадному заводі були відзначені орденом “Знак Пошани”.

Справу Едмунда Карнасевича продовжив новий директор Олексій Федорович Бєлоконєв. Він очолював підприємство понад 17 років, за цей час завод неодноразово виходив переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання, завойовував перехідні червоні прапори. У червні 1988 року Олексій Бєлоконєв вийшов на заслужений відпочинок.

У 80-х роках Бердичівський солодовий завод — найбільше підприємство України цього напрямку і був найбільшим солодовим заводом СРСР. Органними трубами виглядають здалеку силаси для зберігання зерна, адже в кожному з них зберігається до 600 тон зерна. Таких силасів на 1-му зерновому елеваторі 36 одиниць, на 2-му зерновому елеваторі – 80, на елеваторі солоду — 9 одиниць. Такі зримі масштаби заводу. На заводі працювало понад 500 робітників, службових та інженерно-технічних працівників. Робота велась неперервним процесом і, як наслідок, — робітники працювали за змінним графіком.

У 90-і роки Київський інститут “Укргіпрохарчопром” розробив техніко-економічне обґрунтування будівництва третьої черги заводу з метою збільшення загальної потужності до 80 тисяч тон солоду на рік. Але питання про будівництво третьої черги так і не вирішили. Отримання незалежності Україною та настання економічної кризи негативно вплинули на розвиток заводу. Із середини 90-х років різко зменшився попит на солод, втрачаються напрацьовані десятиліттями ринки збуту. Завод змінив форму власності — став відкритим акціонерним товариством. У 1997 році на протязі досить нетривалого часу головою правління ВАТ “Бердичівський солодовий завод” працював Василь Мазур — міський голова з 2002 року. На цій посаді його змінив Анатолій Броніславович Олізаровський. До речі, серед тих, хто пройшов виробничу школу солодового заводу, був і Григорій Антонович Лінчик — голова правління ВАТ “Бердичівська фабрика одежі”, Почесний громадянин міста Бердичева. Свого часу — з 1976 по 1983 рік — на заводі він обіймав посаду економіста-фінансиста, потім працював тут головним бухгалтером.

Економічний спад 90-х років на підприємстві зупинити так і не вдалось, солодовий завод фактично став банкрутом. У 1998 році проти заводу порушили справу про банкрутство. На цей час загальна сума боргу перевищувала 2 мільйони гривень. Усе майно перебувало в заставі. Працівників заводу звільнили, активи підприємства розпродували з метою погашення наявних боргів.

У березні 2000 року комплекс ВАТ “Бердичівський солодовий завод” викупило ТОВ “Бердичівська солодова компанія”, в основі якої – приватний капітал фізичних осіб та яку очолював генеральний директор Олександр Петрович Сітак. Нова команда завдяки інвестиціям зуміла відродити підприємство. Одночасно з цим солодова компанія позбулась старих неприбуткових активів, які тяжким фінансовим тягарем лежали на підприємстві. Зокрема, продали телефонну станцію та лінії зв’язку (їх викупило ТОВ “ЛАД” ЛТД), продали або запропонували для оренди приміщення, що не використовувались.

У 2001 році команда менеджерів солодової компанії розробила і запровадила цільову програму модернізації застарілого виробництва, підготувала необхідні кадри. Основним завданням спеціалістів було збільшення виробничих потужностей до 60 тисяч тон продукції, яка відповідатиме світовим стандартам. Перекрили сучасним матеріалом дахи, почали з відновлення нормального вигляду приміщень. Повністю замінили і під’їзні шляхи (всього 1200 метрів). Загалом, у ремонт та модернізацію виробництва за час існування компанії вклали понад 2 млн. доларів.

Виробництво солоду на заводі стало рентабельним. Якщо у 2000 році, коли тільки розпочинали, було випущено лише 4 тисячі тон ячмінного солоду, то вже у 2002 — майже 14 тисяч тон, у 2003 — майже 27 тисяч, у 2004 році — більше 50 тисяч тон. У 2005 році підприємство стало переможцем міського конкурсу “Кращий роботодавець 2005 року” у своїй виробничій групі.

Здобутки нової компанії не оминули уваги керівництва міста та держави. Указом Президента України №886/2007 від 17.09.2007 року за вагомий особистий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток Житомирської області, значні професійні здобутки, багаторічну сумлінну працю та з нагоди 70-річчя утворення області Сітак Олександр Петрович, президент товариства “Бердичівська солодова компанія”, нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. 26 січня 2011 року за внесок у розбудову Бердичева та з нагоди 60-річчя з дня народження Олександра Сітака нагороджено орденом міста Бердичева “За заслуги”.

На сьогодні якість бердичівського солоду високо оцінили лідери пивної галузі України та Середньої Азії. Основний об’єм виробленої продукції направляється до пивної корпорації “Оболонь” (Київ).

Джерела і література:

Вдовиченко М. Трудові здобутки солодовників. // «Радянський шлях», №117 (12570) від 27.07.1984 р., с. 2.

Димов Л. На заслужений відпочинок. // «Радянський шлях», №107 (13394) від 05.07.1988 р.

Еверт Т.Є. Історія Бердичівського солодового заводу. // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник “Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині”. – Т. 19 / Відп. ред. M.Ю. Костриця. – Житомир: М.А.К., 1999. – 174 с.; іл.

Демиденко В.Н. Час – у Лету, Люди – в Пам’ять… Спогади. – Житомир, ПП Пасічник, 2006.

З коренів зілля татарського… // Пасічник М. Імідж міста в живих іменах. Нариси та портрети. Книга друга. – К., Вид-во “Дія”, 2005. с. 27-36.