Історія театру та театрального життя у Бердичеві

254
0
SHARE

Зародження та становлення театру та театрального життя у Бердичеві має давню та цікаву історію. Нижче вашій увазі представлено статтю на основі історичної розвідки відомого краєзнавця Бердичева, директора загальноосвітньої школи №11 Павла Скавронського “Сторінки театрального життя Бердичева в 20-х — 50-х роках ХХ століття”, в якій він у співавторстві з педагогом Василем Толочко дослідив історію театрального життя Бердичева з часів його зародження, розквіту, та до фактичного закриття театру у 1959 році. І хоча згодом у місті все ж діяли театральні студії, але це вже був інший театр, інші події, інша історія.

До тексту оригінальної статті додано окремі уточнення і доповнення, які більш глибоко розкривають означену тему. Також розміщено численні фотографії, які ілюструють життя бердичівських театралів у 50-х роках минулого століття, з фотоальбому, який належав головному художнику театру Францу Івановичу Розбіцькому і люб’язно наданий дочкою художника – Оленою Розбіцькою. Окрема подяка за переведення фотографій в електронний вид директору шкільної фільмотеки Альфреду Рущицю.


Будівля по вулиці Європейській, у якій знаходився театр.

Засновником театру у Бердичеві вважається Антоні Змійовський (пол. Zmijowski, Змієвський, Жмійовський Антон Петрович, 1769-1834), директор придворного театру магната Станіслава Щенсного Потоцького (1751-1805), воєводи руського і подільського наприкінці XVIII століття. Антоні Змійовський був зобов’язаний давати вистави для графа Потоцького у Тульчині (резиденції воєводи) та Умані. У 1793 році граф Потоцький покинув Тульчин (причиною стали події, пов’язані з другим поділом Польщі), тому й Змійовський покинув його та перебрався до Бердичева, де заснував польську трупу. Спочатку він давав вистави на постоялому дворі, згодом збудував будинок театру біля стаєнь, що поблизу торговельних рядів. Через декілька років (1797) Змійовський переїхав до Житомира, але театр із трупою залишився у Бердичеві. Збереглися спогади сучасників про те, що театр діяв і в 1800 році.

У наступні роки театральне життя в Бердичеві протікало мляво. Постійної трупи не існувало, але за часів губернаторства М.І. Комбурлея з Житомира у Бердичів приїздила на гастролі напіваматорська трупа. Вистави йшли польською, українською та російською мовами, а більше – мішаною. Відомо також, що у XVIII-XIX ст. серед поміщиків поширеним явищем було створення музичних колективів із митців-кріпаків. Так, сенатор Ілінський у своєму маєтку в Бердичеві створив оперну трупу, у репертуарі якої серед інших був також “Дон-Жуан” Моцарта.

П’єси, які ставили на своїх підмостках заїжджі театри, на той час мали проходити обов’язкову цензуру у III-у Відділі власної Його Величності канцелярії та отримати відповідний дозвіл. Але траплялись і порушення зі сторони артистів. Так, трупа польських акторів під керівництвом Павлини Зеленської у 1842 році під час бердичівського ярмарку давала вистави “Суеверие, или краковяки и горцы” та “Обязанность и природа, или амазонки ХVIII-го столетия”. Як стверджувала місцева поліція, вистави справили на глядачів дуже негативне враження. Окрім того, ці вистави були невідомі цензурі, і всупереч законам, не були надані на її розгляд. Трупа була суворо покарана.

Окрім заїжджих театрів, Бердичів відвідували і окремі артисти та музичні виконавці. 20 травня 1899 року в Бердичеві у літньому театрі Загера перед численними глядачами виступило знамените подружжя оперних співаків: солісти Імператорських театрів Микола Миколайович Фігнер (лірико-драматичний тенор) та Медея Іванівна Фігнер (драматичне сопрано). 30 травня того ж року також у літньому театрі Загера з нагоди 100-річчя з дня народження великого російського поета Олександра Пушкіна (1799-1837) влаштували безкоштовний “пушкінський ранок”: Начиналось утро народным пением, затем д-р Шперлинг прочёл характеристику и биографию А.С. Пушкина. Зрители посмотрели пьесу поэта “Станционный смотритель” и в конце праздника были бесплатно розданы книги и портреты А. Пушкина.

У 1899 році в Бердичеві побудували дерев’яний літній театр, ініціатором будівництва якого став власник пивоварного заводу Станіслав Чеп. Він виділив необхідні кошти та надав ділянку землі у межах власної садиби по вулиці Білопільській. Але цей літній театр проіснував недовго: його закрили у зв’язку з невідповідністю вимогам пожежної безпеки.

Активний розвиток театральне життя у Бердичеві отримало лише на початку XX століття, і пов’язане воно з іменем місцевого лікаря та підприємця Давида Мойсейовича Шеренціса (1861-1938). Ще у 1908 році на вулиці Білопільській – центральній вулиці Бердичева (нині вулиця Європейська, у радянський період – вулиця Карла Лібкнехта) поруч із храмом Святої Варвари збудували приміщення для катання на роликових ковзанах (“скетинг-ринк”). Але через деякий час скетинг-ринк довелось закрити – до київського генерал-губернатора від прихожан костелу Святої Варвари надійшла скарга, в якій вони скаржились на те, що шум, який доносився з цього увеселительного заведения… крайне шокирует религиозное чувство молящихся в костеле.

У 1911 році Давид Шеренціс придбав це приміщення і на церковній землі, яку він на умовах оренди отримав із дозволу Луцько-Житомирської римо-католицької єпархії, перебудував придбане приміщення під міський театр, який отримав назву “Шеренціс”. У будівлі також було влаштовано ілюзіон (кінематограф) “Експрес”. 30 квітня 1911 року до Київського губернського правління надали креслення нової будівлі: план земельної ділянки, плани, розрізи та фасади будівлі. Дозвіл на будівництво був отриманий, але з низкою зауважень. Вже 22 червня 1911 року Давид Шеренціс звернувся до Київського губернського правління з “прошением”, в якому, погоджуючись із більшістю висунутих вимог, він з ряду питань просив піти йому на зустріч. Зокрема, некоторые из пунктов невыполнимы в техническом отношении, а некоторые порождают недоразумения, которые желательно было бы устранить. Дозвіл було отримано, і влітку в будинку театру розпочали надавати вистави.

Але перипетії з будинком на цьому не завершились – від прихожан римо-католицького храму Святої Варвари до різних інстанцій надходили скарги на шум зі сторони театру під час проведення богослужінь. Також новий ксьондз Зданович, ради поддержания своего престижа в глазах некоторых из своих прихожан, відмовився знести належні костелу старі будівлі поряд із театром. На допомогу Давиду Шеренцісу прийшла громадськість міста: на ім’я імператора Миколи II надійшло всеподданнейшее прошение, яке підписали три десятки найвідоміших людей Бердичева. У ньому вказувалось: Мы, жители города Бердичева, не можем без боли представить себе, чтобы мы вдруг были лишены такого культурного блага, как театр. …Театр является единственным местом для устройства чтений попечительством о народной трезвости, чтении для учащихся, а также для солдат… театр служит для устройства благотворительных вечеров и спектаклей в пользу красного креста… наконец, благодаря существованию театра мы могли надлежащим образом ознаменовать юбилей Дома Романовых…. Серед тих, хто підписав лист, були колезький та статський радники, генерали, голова з’їзду мирових суддів, цивільний інженер, командир повітроплавальної роти, головний лікар лікарні, начальниця місцевої жіночої гімназії. Остання під своїм підписом дописала: Развал театра был крахом культурной жизни Бердичева. Цей лист до Миколи II не дійшов – не бажаючи турбувати царя, київський генерал-губернатор, якому по інстанції передали цей лист, приклав власні зусилля для вирішення конфлікту та збереження театру.

Оголошення в адрес-календарі “Весь Бердичевъ”, видавництво “Весь Бердичевъ”, 1913 рік.

Урочисте відкриття театру відбулось 27 грудня 1911 року. Як писала на той час газета “Киевская мысль”, за отсутствием специального театрального здания, всякого рода спектакли устраивались в тесном и мало приспособленном зале городской управы. Новый театр построен для эксплуатации его д-ром Д.М. Шеренцисом. Театр вмещает до 1000 человек”. Новий театр здавався в оренду заїжджим гастролерам. Давид Шеренціс був захопленим театралом, тому відвідував гастролі всіх заїжджих театральних колективів та артистів. У нього в театрі було навіть власне постійне місце у першому ряду. Він часто зустрічався та спілкувався (адже володів декількома мовами) із багатьма зірками світової сцени, зокрема, з Айседорою Дункан, був добре знайомий із Самуїлом Міхоелсом, Олександром Таїровим, Леонідом Утьосовим, Вадимом Орловим та іншими. Ось як згадувала бердичівлянка Е. Бланк про зовнішність лікаря Шеренціса: “Він був невеликого зросту, світловолосий, з маленькою сивою борідкою клином; жвавий, охоче спілкувався з людьми, любив жартувати…”.

Театр перебував у приватній власності Давида Шеренціса до 1917 року. Революційні події докорінно змінили життя як країни, так і нашого міста: саме у великому залі міського театру з 18 по 24 листопада 1917 року відбувались засідання 2-го Надзвичайного з’їзду Південно-Західного фронту, в якому взяли участь 642 делегати. Шість днів стіни будинку були свідками гострої політичної боротьби щодо визнання Радянської влади.

Через два роки – 29 травня 1919 року міський театр “Експрес” націоналізували. Він отримав назву Перший Радянський театр.

У роки громадянської війни приміщення бердичівського театру міська влада часто використовувала перш за все для власних потреб. Так, наприклад, 22 січня 1920 року о третій годині дня в приміщення Першого Радянського театру Бердичівської організації Комуністичної партії (таку назву на той час мав театр) провели концерт-мітинг на тему “Історія Комуністичної партії і робітничий клас”, на якому виступили представники міського партійного комітету. Після закінчення мітингу проводився запис робітників, селян і червоноармійців до лав комуністичної партії (більшовиків).

У 1921 році приміщення театру перебувало у власності управління народної освіти. У грудні того ж року управління народної освіти вирішило передати театр в оренду шляхом проведення конкурсу, який призначили на 10 грудня. Кожен, хто бажав узяти участь в оголошеному конкурсі, повинен був попередньо подати свої умови у закритому конверті в канцелярію управління народної освіти на ім’я завідувача, в якого можна було дізнатись умови орендування.

14 липня 1922 року до Бердичева прибув уповноважений трупи Київського Державного Українського театру при Головполітпросвіті Харкова (трупи Саксаганського). У липні ця відома українська трупа надала у місті декілька гастрольних вистав. Глядачі подивились п’єси “Ґандзя”, “Казка старого млина”, “Молода кров”, “Приятелі” і інші.

Та лише 22 листопада 1922 року було укладено договір між управлінням народної освіти Бердичівського виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів із однієї сторони, та громадянкою Анною Савеліївною Шеренціс (дружиною Давида Шеренціса) з іншої сторони щодо передачі в оренду Першого Радянського театру. В оренду передавалось приміщення театру з усім обладнанням, буфетом, реквізитом, декораціями, інвентарем рухомим і нерухомим відповідно підписаного обома сторонами опису строком на 5 років – з 1 грудня 1922 року по 1 грудня 1927 року. Театр мав носити назву міського театру. Згідно укладеного договору громадянка А.С. Шеренціс брала на себе зобов’язання створити у приміщенні театру — Художній театр, який за своїми високими якостями роботи, репертуаром, постановкою справи у залученні до роботи кращих кваліфікованих артистичних, художніх і технічних сил відповідав би зразковому театру.

У договорі також передбачалось, що Анна Шеренціс зобов’язана за власний рахунок організувати проведення ремонту покрівлі над сценою і всякий інший необхідний ремонт приміщень театру, як поточний, так і капітальний, згідно кошторису відділу народної освіти, у терміни, які будуть визначатись комісією, а також ремонти, не передбачені кошторисом, але потреба в яких може виникнути під час експлуатації театру під час терміну його оренди. Причому і витрати по складанню кошторисів ремонтів повинні виконуватись за рахунок орендаря. Усі приміщення, обладнання та удосконалення, які могли бути побудовані, або зроблені А.С. Шеренціс додатково за її рахунок протягом строку оренди, після закінчення цього строку мали перейти безвідплатно до управління народної освіти.

Театр надавався в оренду для показу всіх видів мистецтва, санкціонованих Упрполітпросвітою Упрнаросвіти. У вигляді орендної плати Орендаторша повинна була організувати управлінню народної освіти проведення щорічно 6 вечорів у дні революційних свят: 9 січня, 12 березня, 18 березня, 1 травня, 1 вересня, 7 листопада. А у випадку необхідності — ще 12 вечорів для проведення засідань і конференцій. 10% місць під час вистав повинні були надаватись червоноармійцям і членам профспілок постійно безкоштовно пропорційно до наявних місць у театрі. Для адміністративних і посадових осіб безкоштовно надавались постійно місця за таким розписом: виконкому і парткому — ложа №5, управлінню народної освіти — ложа №15, начальнику гарнізону — ложа №6, ГПУ і цензурі — ложа №14, коменданту міста — два місця в другому ряду, начальнику управління освіти і міліції — 2 місця у 4 ряду, начальнику розшуку — одне місце у 5 ряду, редакції — одне місце у 2 ряду. Крім вище перерахованих місць ніхто з інших посадових осіб міста не мав права вимагати безкоштовних місць. Через два роки після підписання договору, тобто, з 1 грудня 1924 року А.С. Шеренціс повинна була 5 % валового збору коштів від проведення спектаклів, концертів і т.п. вносити до каси управління народної освіти.

Увесь репертуар спектаклів, вечорів, кінематографічних сеансів, лекцій та інших видовищ повинен був бути дозволений управлінням народної освіти.

На початку 1923 року в місті працював 1 міський театр, а також працювали театри при підприємствах: на І-у Держшкірзаводі, на ІІ-у Держшкірзаводі та на Держцукрозаводі.

8 березня 1923 року міський театр перейшов в господарське використання Держкіно, тому що орендатор А.С. Шеренціс відмовилась виконувати пункти договору про проведення ремонту. Тимчасово у приміщенні театру демонстрували кінофільми, прибуток від прокату яких планувалось використати для капітального ремонту міського театру. Передбачалось закінчити ремонт і розпочати роботу театру з 15 квітня.

У березні 1923 року міська газета “Голос труда” помістила на своїх сторінках публікацію, в якій підіймалось питання про передачу приміщення хоральної синагоги під приміщення робітничого театру. Мотивувалась така пропозиція тим, що у місті діє лише один театр, який не може задовольнити всіх театральних потреб жителів міста. Пропонувалось також передати це приміщення під дитячий театр.

Маючи низький рівень оплати праці, пересічні жителі міста не мали змоги відвідувати театр систематично. Тому робітникам постійно безкоштовно у невеликій кількості розподіляли білети і вони, хоча й рідко, але мали все таки можливість відвідати театр. Але наприкінці 1923 року система забезпечення робітників безкоштовними білетами у театр була скасована, театр став малодоступним для робітників із низьким рівнем оплати праці.

На початку 1924 року в Бердичеві побував колектив артистів Російської драми під керівництвом А.В. Роксанова. Вони представили веселу комедію “Женитьба Фигаро, или Безумный день” (1 січня) та спектакль “Страсть” (2 січня).

У квітні 1924 року в Бердичеві гастролювала українська трупа Київського театру імені Лесі Українки. Глядачі переглянули драму М. Строніна “Смерть” (4 квітня), італійську комедію Гольдоні у 3-х діях “Мирондоліна” та “Вечорниці” в 1-й дії Нищинського (6 квітня), твір І. Карпенка-Карого “Гандзя” (8 квітня), драматичну оперету на 5 дій М. Старицького “Циганка Аза” (9 квітня). Членам Центрального Робітничого Клубу було встановлено 25 % знижку при купівлі білетів.

14 квітня 1924 року комісія допомоги безпритульним дітям Бердичівського виконавчого комітету організувала у приміщенні міського театру концерт на користь безпритульних дітей. У концерті взяли участь артисти Київського Інтимного театру: Лідія Івер і Нельсон (балет), Борисов і Задольський (гумористи), Вікторов (тенор).

Також у квітні в Бердичеві гастролював Ленінградський театр “Кривое зеркало”. Було показано спектаклі “Под властью Пана” Н. Євреїнова (23 квітня), “Приёмный день её превосходительства” Н. Урванцева, оперу Вампука “Невеста Африканская” на музику В. Еренбурга, “Спящая красавица” (сатирична схема-історія Росії), “О — це заковика” (українська комедія). В спектаклях були зайняті артисти С. Стрельська та Н. Штернберг.

У травні до Бердичева прибув на гастролі щойно створений Київський єврейський державний театр “Кунст-Винкл” (“Уголок искусства”) на чолі з тогочасним корифеєм єврейської сцени Рудольфом (Ровн-Лейб) Заславським. Глядачі мали можливість побачити спектаклі за Шолом-Алейхемом “Мотьке Ганев” (18 травня), “Янкель ин Америке” 25 (травня), “Стемпеню” (27 травня).

Рудольф Заславський був найвідомішим артистом і режисером єврейського театру. З дев’яти років він солірував у синагогальному хорі, з дванадцяти розпочав виступати в любительських спектаклях, в п’ятнадцять був прийнятий в трупу М. Мишурати. Рудольф Заславський переграв весь тодішній єврейський репертуар, а оскільки він не відділяв єврейський театр від європейського, то намагався ставити і грати “інородні” п’єси. Серед них “Отец” Стрінберга, “Кин” Дюма, “Гамлет” та “Отелло” Шекспіра. Причому часто сам і перекладав їх на мову ідиш. Після гастролей у Бердичеві Рудольф Заславський отримав запрошення на гастролі в Америку в театр Моріца Шварца. До Росії він більше не повернувся.

Наприкінці травня 1924 року розпочались гастрольні спектаклі трудового колективу артистів драми під керівництвом А.В. Загорського Московського театру “Корш”. Було показано спектаклі “Петр ІІІ і Катерина ІІ” Лернера (31 травня), “То, чего не было” (1 червня), “Комедия двора” (3 та 8 червня), “Женщина, которая убила” (7 червня), “Мой солдатик (Герой тыла)” (11 червня).

4 квітня 1925 року відбулося засідання Президії Бердичівського Окружного Виконавчого комітету, на якому заслухали питання “Про Бердичівський міський театр” (доповідач т. Басов). Вирішили вважати необхідним провести ремонт міського театру, а також збудувати літній театр. Беручи до уваги, що Бердичів не мав іншої культурної установи, крім міського театру, який потребував капітального ремонту, то порушити клопотання перед Губвиконкомом із приводу дефіциту окружного бюджету і просити про надання дотації у сумі 13448 карбованців, або надання довготермінового кредиту на вказану суму.

Одним із основних питань у роботі Бердичівської міської Ради першого скликання за період з 9 квітня по 31 грудня 1925 року була також турбота про проведення капітального ремонту театру та його благоустрій. Адже дрібні ремонти, які проводились у приміщеннях театру, не вирішували проблем. Загальний стан театру залишався незадовільним, хоча театр й обслуговувався штатом у 14 осіб.

Президія Бердичівської міської Ради 20 лютого 1928 року знову повернулась до розгляду питання “Про стан міського театру” (доповідач т. Розенблат). Ухвалили скоротити зимовий театральний сезон на 1 місяць, театр закрити для проведення ремонту силами міськкомунгоспу, а вистави перенести до літнього театру, який також необхідно було відремонтувати і пристосувати під літній. Було створено комісію під головуванням завідувача міськкомунгоспом тов. Розенблата для обстеження та вивчення питання – як про капітальний ремонт наявного приміщення зимового театру, так і про побудову нового приміщення літнього театру, а також вишукання джерел необхідних коштів.

Комісія у складі голови комісії Розенблата та членів Локшина, Нарського, Волошина, Левчука, Шеймана і Маловицького прийшла до висновку, що театр дійсно треба закрити, вважати за недоцільним проведення капітального ремонту існуючого приміщення театру, а приступити до побудови нового театру, збудувати його на новому місці, а існуючий театр пристосувати під кіно. Комісія доручила міськкомунгоспу скласти кошторис на ремонт існуючого театру й побудову нового театру.

Але це не завадило виступити у театрі російському поету Володимиру Маяковському: 6 березня 1928 року він прибув до Бердичева у рамках своєї поїздки з лекціями та віршами по містам України. Пізно ввечері у міському театрі він виступив перед жителями міста з програмою “Слушай новое!”. Виступ розпочався біля опівночі і тривав півтори години. Згодом організатор виступів Маяковського Павло Лавут згадував:

“Маяковский прежде всего спросил директора театра:

– Сколько народу ушло?

– Человек тридцать-сорок.

– Значит, они меньше всего интересуются стихами. Не жалко – скатертью дорога! А те, кто остался, – это настоящая публика. Перед ней приятно и почетно выступать“.

Вже 5 липня 1928 року Президія Бердичівської міської Ради затвердила кошторис в сумі 15447 карбованців 60 коп. на перебудову та розширення міського літнього театру. Було запропоновано 8500 карбованців використати з бюджету, а на решту грошей використати будівельний матеріал, який перебував у розпорядженні міськкомунгоспу.

14 червня 1928 року комісія, створена Бердичівським міським відділом комунального господарства, у складі представників Бердичівської міської Ради Шейдемана і Мардера, заступника завідувача міськкомгоспу Грінберга Ш.И., інженера благоустрою міськкомунгоспу Ротенберга Г.Л., адміністратора міського театру Рудмана у присутності виконавця робіт інженера Соболя П.П. прийняла виконані роботи по переобладнанню і розширенню Бердичівського літнього міського театру імені 1-го Травня і визнала літній театр готовим до експлуатації як для власне театру, так і для кіносеансів.

Лише 9 серпня 1928 року Президія Бердичівської міської ради затвердила кошторис для капітального ремонту зимового міського театру в сумі 26000 карбованців і запропонувала міськкомунгоспу закінчити ремонт до початку зимового сезону. Інженер Ротенберг гарантував існування міського театру протягом ще трьох років після закінчення капітального ремонту.

Капітальний ремонт міського зимового театру було закінчено 27 грудня 1928 року. Комісія у складі інженера міського благоустрою Ротенберга Г.П., представника міськради Шейдемана, представника від Окрініса І. Заверухи, адміністратора міського театру А. Рудмана, начальника пожежної команди В. Айзенберга, представника від Сантехради Ковальського у присутності виконавця робіт інженера Галкіна визнала виконаний ремонт задовільним, закінченим і прийнятим. Приміщення театру знову почало експлуатуватись за призначенням.

З 25 серпня по 1 вересня 1933 року в Бердичеві гастролював 1-й Польський державний театр, який існував лише два роки. До Бердичева цей театр відвідав Харків, Одесу, Дніпропетровськ, Кам’янськ, Москву, Ленінград та Вінницьку область. У складі трупи було 52 особи. У репертуарі театру було чимало спектаклів. Зокрема, історична п’єса про польське повстання в Галичині 1848 року Бруно-Ясенського “Справа громадська”, музична комедія Фредра “Помста”, п’єси Вандурського “Рабан” та Зарххі “Вулиця радості”. Музику до всіх п’єс написав композитор І.М. Ройзентур. Поставив спектаклі режисер А.Б. Скібневський. Так як вистави проходили на польській мові, то театр ужив усіх заходів, щоб їх зміст був зрозумілий не лише полякам, але й громадянам інших національностей. Тому перед початком вистав і під час антрактів артисти театру надавали пояснення на російській та українській мовах. Було також надруковане спеціальне лібрето на російській мові.

У січні-лютому 1935 року в Бердичеві гастролював Вінницький обласний український драматичний театр імені Петровського. Біля двадцяти днів тривали гастролі Одеського єврейського театру.

На відкритті зимового сезону 1935-1936 років жителям Бердичева Управління театрів Вінницького облвно (на цей час Бердичів адміністративно входив до Вінницької області) організувало перегляд спектаклів театру російської драми ім. В.А. Стронського: “Аристократи” Погодіна, “Шестеро любимих” Арбузова, “Єгор Буличов” М. Горького, “Дорога квітів” Катаєва, “Цар Федір Іоанович” О. Толстого, “Принцеса Турандот” Гоцці, “Хороше життя” Амаглобелі, “Чудовий сплав” Кіршон, “Хижина дяді Тома” Биччера Стоу, “Не було ні гроша та несподівано алтин” Островського. Білети на постійні місця на всі спектаклі зимового сезону продавались зі знижкою на 30 %, колективні заявки (не менше 15 білетів) задовольнялись зі знижкою 25 %.

Міський Будинок культури. Фотографія середини 1960-х років.

З 10 березня 1936 року бердичівляни мали можливість відвідати високе мистецтво Ленінградського пересувного театру Руської опери (художній керівник Кононович А.В., директор опери Андрєєв Л.К.). На сцені Бердичівського театру йшли опери “Борис Годунов”, “Демон”, “Аїда”, “Євгеній Онегін”, “Кармен”, “Лакме”, “Князь Ігор”, “Пікова дама”, “Паяци”, “Ріголетто”, “Русалка”, “Севільський цирульник”, “Травіата”, “Фауст”, “Царська наречена”.

Але не завжди населення було задоволене театральним життям міста. У 1935 році в газетах “Комуніст” та “Радянський шлях” з’явились матеріали, в яких управління театрів Вінницького облвно обвинувачувалось у безплановому керівництві роботою театрів, внаслідок чого найбільше місто Вінниччини — Бердичів, незадовільно обслуговувалось театральними виставами.

9 липня 1939 року в Бердичеві у приміщенні міського театру виступала Державна заслужена мандрівна капела “Думка”, яка була організована ще в 1920 році при київській губнаросвіті.

Із початком німецько-радянської війни театральне життя зі зрозумілих причин припинилось. Місто окупували 8 липня 1941 року. Після того, як фронт відійшов далеко на схід, окупаційна влада крім адміністративних установ відновила роботу багатьох підприємств та закладів культури. Розпочав роботу і український театр, трупа якого нараховувала 48 осіб. До складу трупи входили і бердичівляни (які, до речі, продовжили тут свою роботу і в післявоєнний час). Це Володимир Олексійович Солтус, Надія Петрівна Давидова, А. Осінський та ін. Із газети “Нова Доба”, яка доволі часто публікувала замітки про діяльність українського театру, дізнаємося прізвища деяких актрис – Галіцька, Неліпович, Новіцька, Росінська, та акторів – Власенко, Шлапак, Нанівський, Федорчук, Рисавий.

Театр відкрили 23-24 серпня 1941 року. Про знаковість заходу свідчить те, що на ньому були присутні тодішній секретар Бердичівського міськуправління Володимир Семенюк і голова Житомирського обласного управління Олександр Яценюк. На відкритті театральний хор під керівництвом Шиманівського виконав пісню “Ще не вмерла Україна” і низку народних творів. Режисером театру став П. Буйко. Першими виставами Бердичівського міського українського театру стали жарт на одну дію В. Дмитренка “Кум-мірошник, або сатана в бочці” та п’єса Степана Васильченка “На першій гулі”.

За спогадами сучасників, трупа мала досить високий рівень, вистави мали великий успіх серед населення. Репертуар Бердичівського міського українського театру, як і всіх українських театрів у період нацистської окупації, складався з вистав українських авторів.

31 серпня 1941 р. у театрі відбулася постановка п’єси Тараса Шевченка “Назар Стодоля”. Її ставили також 25, 26, 27, 28 грудня 1941 року. Згодом сам Бердичівський театр став називатись на честь Т.Г. Шевченка. 11, 12 вересня, 30, 31 жовтня 1941 р. відбувались пісенні й танцювальні концерти артистів театру та постановка жарту “Кум-мірошник, або сатана в бочці”; 13, 14, 20 вересня і 8 жовтня 1941 р. ставили оперету І. Котляревського “Наталка Полтавка”; 18, 19 жовтня і 4, 5 грудня 1941 р. – п’єсу Івана Карпенко-Карого “Лиха іскра”; 2, 9, 20, 21 листопада 1941 р. – виставу Марка Кропивницького “Невольник”; 5 жовтня, 6 і 7 грудня його ж жарт – “Пошились у дурні”; 27, 28, 29, 30 листопада 1941 р. ставили драму Бориса Грінченка “Степовий гість”; 19, 20, 21 грудня 1941 р. демонструвалася комедія М. Старицького “За двома зайцями”.

Репертуар бердичівського міського театру у другій половині 1941 р. був навіть дещо різноманітнішим, ніж театру у Житомирі. Проте, напевно, змістове та ідеологічне навантаження пропонованих глядачам вистав їх не задовольняли. Цим насамперед за все і пояснювалась критика Бердичівського міського українського театру за неактуальний репертуар, яка була надрукована у 12-му числі газети “Нова Доба”.

13 листопада 1941 р. у Бердичеві розпочав роботу й районний український театр. Першою його виставою була п’єса І. Карпенко-Карого “Безталанна”. Цей театр був покликаний обслуговувати сільське українське населення та німецькі військові частини, розташовані у Бердичівському районі.

Для кращого обслуговування дітей при українському театрі у лютому 1942 року організували філіал лялькового театру. Ляльковий театр мав усі можливості до праці: акторський склад, ширма, працював бутафор (Гнатовський), який виготовляв ляльки та декорації. Першою виставою, яку показав ляльковий театр дітям, стала українська народна казка у 4-х картинах за Кропивницьким “Івасик-Телесик”. Ініціативу в організації лялькового театру виявив Буйко.

Зі звільненням міста від загарбників на початку 1944 року більшість артистів українського театру виїхали з Бердичева.

Відразу після визволення Бердичева від німецьких загарбників театр відновив свою роботу. Він, як і багато інших будинків у місті, був замінований. Після розмінування у фойє театру виявили значну кількість музичних інструментів, які окупанти звозили сюди звідусіль у надії в подальшому вивезти до Німеччини. Частину цих інструментів із часом продали, а кошти використали на ремонт приміщення театру та придбання необхідного інвентарю. За 1944-1945 роки театром було придбано різних речей, головним чином для поповнення гардеробу, який вщент був розграбований німцями, на суму 96000 карбованців та витрачено на відбудову самого театрального приміщення 49000 карбованців.

Театр очолив Володимир Венедиктович Кушнір (1909-1968), який повернувся до міста з евакуації. Він керував театром два наступні роки (згодом він очолив клуб машинобудівного заводу “Прогрес”). Рішенням виконавчого комітету Бердичівської міської Ради депутатів від 26 червня 1944 року театру присвоєно ім’я генерал-полковника Леселідзе, який командував 18-ю армією (її з’єднання звільняли Бердичів від ворога). За короткий час було оновлено репертуар театру. “Руські люди” Костянтина Симонова та “Розкинулось море широко” Всеволода Вишневського стали найулюбленішими спектаклями бердичівлян у 1944 році.

Багато артистів зі своїми родинами, у зв’язку з нестачею житла, проживали у будинках поруч із театром. Так, директор Володимир Кушнір із родиною та ще декілька сімей проживали у будинку по вулиці Карла Лібкнехта, 23.

З 9 по 18 травня 1945 року артисти Бердичівського театру виступали у селах Бердичівського району і показали глядачам такі вистави, як “Шельменко-денщик” Квітки-Основ’яненка, “На Вкраїні милій” І. Чабаненка, “Капітан Бахметьєв” братів Тур та Л. Шейніна, “Безталанну” Тобілевича, “За двома зайцями” М. Старицького, музичну комедію “Весілля в Малинівці” Юхвида. З успіхом виступили бердичівські митці в сусідніх Андрушівці та Червоному.

31 серпня 1945 року під час обідньої перерви біля 100 колгоспників і колгоспниць Журбинецького колгоспу імені Першого Травня, які працювали на молотьбі та в’язанні, з великим задоволенням переглянули концерт, даний їм групою артистів міського театру.

Однією з позитивних рис у роботі театру був безперечний творчий ріст обдарованої молоді. Такі актори як Т. Смірнова, В.В. Орловський, В.П. Федорчук, І.А. Красс, В.І. Рисавий і багато інших користувались заслуженим успіхом серед глядачів. До сторіччя з дня народження І.К. Тобілевича театр підготував комедію “Суєта”. З класичної спадщини було здійснено постановку “Кам’яного господаря” Лесі Українки, “Мірандоліна” Гольдоні, “На бойкому місці” М. Островського. З історико-революційної тематики було здійснено постановку п’єси Суходольського “Устим Кармалюк”.

Для закінчення ремонту приміщення міського драматичного театру та будинків під гуртожиток артистів виконавчий комітет Бердичівської міської ради депутатів трудящих 1 листопада 1945 року звернувся з проханням до Житомирської обласної ради трудящих депутатів про виділення додатково 52000 карбованців.

Але у театрі було чимало й організаційних проблем. На засіданні виконавчого комітету Бердичівської міської Ради депутатів трудящих від 16 травня 1947 року відмічалось, що план випуску спектаклів не виконувався, театр не був укомплектований кваліфікованими акторськими кадрами. Із 23-х акторів лише 5 мали вищу театральну освіту, тривалий час у театрі не було художнього керівника, режисерів, із акторським складом мало проводилось роботи по підвищенню їх ділової кваліфікації, у театрі мала місце велика плинність кадрів. За недоліки у господарській, фінансовій та організаційній роботі директора театру Зінченка було звільнено з роботи і призначено тимчасово виконуючим обов’язки директора Володимира Кушніра.

У 1948 році в приміщенні Бердичівського міського театру з великим успіхом пройшли спектаклі Київського державного ордена Леніна Академічного театру імені Івана Франка. Франківці показали глядачам чотири вистави: “Украдене щастя” І. Франка, “Без вини винуваті” О. Островського, “Сто тисяч”, “Суєта”. У спектаклях грали народні артисти Союзу РСР Наталія Ужвій, А. Бучма, художній керівник театру, народний артист Союзу РСР Гнат Юра.

Міська влада завжди цікавилась роботою театру і турбувалась про його поліпшення. Для покращення обслуговування глядачів за пропозицією голови міської планової комісії Агаркова було зобов’язано директора автотранспортної контори Гудкова у дні роботи театру організовувати додатковий рейс автобуса після закінчення спектаклю по встановленому маршруту.

Окрім міського театру у післявоєнний час відновили свою діяльність також театральні гуртки на підприємствах та установах. Так, у липні 1947 року на машинобудівному заводі “Комсомолець” відновив роботу єврейський драматичний колектив, що існував тут ще до німецько-радянської війни. Ініціатором відновлення колективу став учитель школи №8 І.Г. Френкель.

У 1953 році трупа театру разом із обслуговуючим персоналом нараховувала 44 особи, театр очолював Антон Тимофійович Бізєв (ромської національності, 1897 р.н.). У 1956 році в репертуар міського драматичного театру ввійшли нові і відновлені вистави: “Персональна справа” А. Штейна, “Макар Діброва” О. Корнійчука, “Сторінка життя” В. Розова, “Зоряні ночі” Вакуленка, “Грози минають” Л. Самотіної, “Наймичка” І. Тобілевича, різноманітна концертна програма. Успіхом серед глядачів користувались спектаклі “Грози минають” (режисер Д. Пихтін) та “Сторінки життя” (режисер А. Зелінський). Гарну акторську гру в цих виставах показували Олексій Павлович Хільченко, Володимир Олексійович Солтус, Марія Чорна, Є.Г. Фіалко, А.А. Осінський, Є.Є. Самохіна. Набагато зросла майстерність молодих акторів С. Кулика, Р. Хільченко, Д. Семенюк. Особливе визнання завоювала зовсім молода виконавиця ролі Світлани (“Грози минають”) — Лариса Хільченко.

Міський Будинок культури. Фотографія середини 1960-х років.

Улітку того ж року театр виступав у містах і селах Житомирської та Рівненської областей і закінчив гастролі в Білоруській РСР. Під час літнього сезону колектив театру дав спектаклі і концерти у 30 районах Житомирської області, виступив у понад 50-ти колгоспах, охопив понад 40 тисяч глядачів. Була проведена значна громадська робота — шефські спектаклі та концерти, творчі зустрічі з глядачами у Баранівці, Довбиші, із залізничниками станції Сарни. Ці заходи зблизили акторів та глядача, до певної міри допомогли творчому складові у роботі над вдосконаленням вистав, окремих образів. Вдалим був і виступ колективу театру з творчим звітом у Житомирі. За хороше обслуговування жителів області театр нагородили грамотою обласного управління культури.

У репертуарі 1957 року театр мав п’єси “Чудесний сплав” Кіршона, “Мораль пані Дульської” Запольської, комедію Б. Нушича “Доктор філософії”, “Ключі від щастя” Корнієнка, “Два брати” Лермонтова, “Сонет Петрарки” М. Погодіна, “Різними шляхами” Семотіної, “Шторм” Біль-Біляцерківського.

Продаж квитків на спектаклі до міського Будинку культури. Фотографія середини 1960-х років.

На жаль, рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної Ради депутатів трудящих №811 від 7 вересня 1959 року Бердичівський пересувний український драматичний театр було ліквідовано. Рішенням виконавчого комітету Бердичівської міської Ради депутатів трудящих №380 від 17 вересня 1959 року в приміщенні і на базі ліквідованого театру відкрили міський Будинок культури. Із цього часу в приміщенні колишнього театру ставили свої п’єси лише гастролери.

Слід зауважити, що закриття театру не зменшило попит бердичівлян на високе мистецтво – вони й надалі з задоволенням відвідували театральні постановки, створюючи аншлаги, коли до міста приїжджали театральні колективи з інших міст. Квитки на спектаклі продавала тітка Фаня (на жаль, її прізвище встановити не вдалось), яка мала свого часу авторитет і популярність, не меншу за популярність продавця газованої води Ізі (Елі Ронделя). Вона досконало знала склад трупи та репертуар будь-якого заїжджого театру. Як у справжнього театрального критика, слово її було кращим за будь-яку рекламу. І лише у неї можна було придбати квитки на найкращі місця на потрібний глядачеві час.

Міський Будинок культури. Вид зі сторони спортивної школи (костелу Святої Варвари).
Фотографія середини 1960-х років.

Театральне життя з закриттям міського драматичного театру не припинилось – у Бердичеві діяли драматичні гуртки у Будинках культури машинобудівного заводу “Прогрес” та шкірзаводу ім. Ілліча, рафінадного заводу (колектив останнього нараховував 18 осіб). У міському Будинку культури створили драматичний гурток, в якому працювали колишні артисти пересувного драматичного театру. У 1962 році цей драмгурток нараховував 35 осіб. Через драмгурток, який згодом за високий рівень сценічної майстерності отримав звання “народного”, пройшло багато бердичівлян, які досягли значних успіхів у подальшому житті. Серед них Анатолій Мантель, Катерина Сальва (Колісниченко) та інші. Наприклад, Катерина Сальва вперше вийшла на сцену, коли їй було 14 років. У драмгуртку при Будинку культури вона грала разом із матір’ю та сестрами. Згодом працювала на заводі “Комсомолець”, де також не сходила зі сцени. Впродовж 25 років виконувала обов’язки обрядового старости у Бердичівському РАЦСі, поєднала у шлюбі більш як 15 тисяч сімейних пар. Із 1993 року працювала у школі №5, де створила драматичний гурток “Елегія” (у перекладі з грецької – “Журавлина пісня”). Акторами цього театру були учні та педагоги школи, у квітні 1997 року театр отримав звання “народний”. Нині Катерина Сальва обіймає посаду заступника директора з виховної роботи НВК №10. Тут також є керівником шкільного театру “Пектораль”, який отримав звання “народний”.

Та це вже інша історія, про яку згодом ми обов’язково вам розповімо.

Література та джерела:

Скавронський П.С., Толочко В.І. Сторінки театрального життя Бердичева в 20-х — 50-х роках ХХ століття // Духовні витоки Житомирщини. Науковий збірник “Велика Волинь”. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 29 / Гол. ред. М.Ю. Костриця. — Житомир: М. Косенко, 2003. — С. 148-157.

Мицик Ю.А. Невідомі спогади про Бердичів першої половини XIX ст. // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник “Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині”. – Т. 19 / Відп. ред. M.Ю. Костриця. – Житомир: М.А.К., 1999. – с. 44.

Мартинюк М.В. Старі будинки Бердичева, або Історія, що розчиняється у часі… – Бердичів, ПП “Графіка”, 2011. – с. 40.

Мартинюк М.В. Долі, пов’язані з Бердичевом: Біографічні нариси про визначних людей міста (біографічний довідник) – Житомир: Вид-во “Волинь”, 2009 – с. 154-163.

Дегтярев М.Г. Памятник архитектуры XX века. Театр (Дом культуры) в г. Бердичеве. Комплексные научные изыскания. Историческая записка. – Киев. – 1991 г.

Архів Мантеля Анатолія Григоровича.

Перелік повідомлень у періодичній літературі (за П.С. Скавронським):

Вечір-спектакль Ц.Р. Клуба. Реклама // Голос праці. — 1924. — 17, 18 квітня.

Вторая гастроль корифея еврейской сцены Рудольфа Заславского. Реклама // Голос праці. —1924. — 18, 24, 25, 27 травня.

Гастролі Української трупи імені Лесі Українки. Реклама // Голос праці. — 1924. — 4, 6, 8, 9 квітня.

Гастроль ансамбля Житомирской оперы. Реклама // Голос праці. — 1924. — 20 квітня.

Драматический кружок // Вісті. — 1920. — 28 січня.

Київський державний ордена Леніна Академічний драматичний театр ім. І. Франка. Реклама // Радянський шлях. — 1948. — 9 липня.

Коллектив артистов русской драмы под руководством А.В. Роксанова // Голос праці. — 1924. — 1 січня.

Концерт для колгоспників // Радянський шлях. — 1945. — 2 вересня.

Концерт-мітинг. Оголошення // Вісті. — 1920. — 22 січня.

Концерт на користь безпритульних дітей // Голос праці. — 1924. — 13 квітня.

Кушнір В. В боротьбі за нові успіхи // Радянський шлях. — 1945. — 2 вересня.

Надто довгі антракти // Радянський шлях. — 1935. — 27 листопада.

О передаче хоральной синагоги под театр рабочим // Голос труда. — 1923. — 10 березня.

Парубочий С. Нові зустрічі // Радянський шлях. — 1945. — 25 травня.

Польський держтеатр в Бердичеві // Радянський шлях. — 1933. — 26 серпня.

Прощальна гастроль Ленинградского театра “Кривое зеркало” // Голос праці. — 1924. — 24 квітня.

Сдача в оренду театра. Оголошення // Вісті. — 1921. — 3 грудня.

Театр ім. Франка в Бердичеві // Радянський шлях. — 1948. — 11 липня.

Театр должен быть доступен рабочему // Голос праці. — 1923. — 23 грудня.

Только три гастроли Ленинградского театра “Кривое зеркало” // Голос праці. — 1924. — 23 квітня.

Тригуб М. Головне — турбота про глядача // Радянський шлях. — 1956. — 12 жовтня.

Трудовой кооллектив артистов драмы Московского театра “Корш”. Реклама // Голос праці. — 1924. — 31 травня, 3, 5, 8, 11 червня.

Украинская труппа // Голос труда. — 1922. — 16 липня.

Чудос С.Ф. “Думка” в Бердичеві // Радянський шлях. — 1939. — 9 липня.


Фотографії з альбому “Бердичівський державний драматичний театр”, що належав Ф.І. Розбіцькому та зберігається у родині Розбіцьких:

Титульна сторінка альбому Ф.І. Розбіцького.

КОМЕНТАРІ ВІДСУТНІ

Залишити коментар