Додому Край в історичних нарисах Історія одного Будинку (на тлі історії провінційного міста)

Історія одного Будинку (на тлі історії провінційного міста)

335
0
ПОДІЛИТИСЬ

“Только жалко, что город не берегут”
Відгук на сайті “Мій Бердичів”

Бердичівські будинки не мають власних імен. Їм накреслено долею бути безіменними свідками історії міста, а для окремих представників – її творцями. Скільки таких будинків залишилось у нашому місті, знає лише обмежене коло осіб, їх долю – одиниці. Але саме такі будинки на початку свого народження стають яскравими представниками епохи, а їх зникнення з тла міста – свідченням закінчення однієї та початку нової ери.

Будинок на Радянській (Соборній) площі, друга половина 70-х років.

Ми назвемо цей будинок просто – Будинок. Обов’язково з великої літери, оскільки цей Будинок, що стояв на розі вулиць Свердлова та Карла Лібкнехта (нині вулиці Вінницька та Європейська) та мав номер 1/2, уособлював у собі саме епоху, в якій з’явився і в якій пройшли його кращі часи.

Наш Будинок зведений у середині XIX століття і був доволі типовим представником “штетлу”[1] – архітектури, притаманної традиціям єврейства: міцні та товсті стіни, високі стелі (3 м. 25 см.), пічне опалення, дах, що має гострі скати. Декорування вікон рельєфом рослинного характеру, склепінчастий підвал, що використовувався під склади – також суто єврейські традиції. Будинок – колишня власність Соломона Григоровича Каца, який збудував його під житло. Соломон Кац був купцем 1-ї гільдії, власником шкірвзуттєвого виробництва. Після революції 1917 року та націоналізації новою владою його приватного підприємства продовжував працювати на ньому майстром з виробництва шкіри та помер всіма шанованою людиною перед початком німецько-радянської війни. Його дружина Сара у молодості захоплювалася верховою їздою, полюванням, театром.

Внутрішній двір будинку по вулиці Свердлова. Видно сходи, що ведуть на другий та третій поверхи.
Фотографія 2007 р.

Типовим для єврейських будинків було те, що перший поверх використовувався для розміщення тут магазинів, торговельних залів. Другий та третій поверхи – під житло. З цим пов’язана цікава особливість планувальної структури нашого Будинку – потрапити на житлові другий та третій поверхи можна було лише з внутрішнього двору по спеціально влаштованим зовнішнім (!) дерев’яним сходам.

Цеглу для спорудження Будинку виготовляли на місцевих цегельнях, вогнетривку для печей – в артілі села Бейзимівка (нині Чуднівський район). Там же виробляли й облицювальну плитку. Між поверхами заклали великі металеві швелери, які міцно утримували всю конструкцію будівлі.

Чого лише не бачили на своєму віці стіни цього Будинку. Події нашої бурхливої історії зробили їх свідками численних мітингів, зборів, урочистостей. Саме тут, із площі Соборної, у 1904 році відправляли російських солдат до далекої Кореї на війну з Японією. Саме тут у 1913 році військовим парадом пишно відзначили 300-річчя правлячого Дому Романових. У 1917-1919 роках численні маніфестації буквально окупували площу та прилеглі вулиці: тут 11 березня 1917 року російські війська приймали присягу на вірність Тимчасовому уряду, а в травні 1920 року вже польські окупаційні війська проводили свій парад. У роки німецько-радянської війни Будинок бачив важкі вуличні бої під час звільнення міста (та отримав численні пошкодження), у радянський період – урочисте запалення Вічного вогню у 1970 році, зустріч естафети Олімпійського вогню у 1980 році, традиційні мітинги до дня визволення Бердичева від німецьких загарбників та з нагоди Дня Перемоги.

Вид на будинок та водонапірну башту з балкону п’ятиповерхового будинку по вулиці Свердлова, 10.
Фотографія початку 1970-х років.

Із балконів другого та третього поверхів, що мали чудові ковані огорожі, відкривався чудовий вид на Успенський собор, доки його не знищили у 1936 році. Цей пейзаж погіршувала лише водонапірна башта – вона затіняла його фасад, але придавала Будинку якогось особливого колориту. І коли башту на початку 1970-х років знесли, для Будинку це стало справжньою втратою. Своєрідним першим дзвіночком, який сповістив, що його часи минають. Другий дзвінок продзвенів у 1996 році, коли зовсім поряд, через дорогу, завалився його рідний брат – такий же триповерховий житловий будинок.

Фрагмент “Историко-архитектурного опорного плана и рекомендации к проекту зон охраны памятников истории и культуры г. Бердичева”, 1990 р.

Наприкінці 1980-х років міська влада у спеціалізованої проектно-архітектурної організації замовила план реконструкції міста – такий собі своєрідний Генеральний план розвитку на найближчі роки. Згідно цього плану Будинок став однією з опорних точок проектування. Більш того, для нього (вірніше, для кварталу, де розташований Будинок) розробили окремі пропозиції щодо бачення подальшої долі цих забудов. Зокрема, проектантами передбачалось зведення тут пасажу – торгового центру, домінантою якого був саме наш Будинок. Та не судилось – економічний крах початку 90-х поставив хрест на цій ідеї.

Та перший поверх Будинку і без Генплану справно виконував своє пряме призначення – магазини та контори не давали пустувати його стінам. Лише під час німецько-радянської війни у Будинку знаходився німецький штаб та госпіталь. Вже у повоєнний час тут з’явилось фотоательє №3, каса міжміського автобусного сполучення, з початку 1970-х років частину першого поверху займало Бюро технічної інвентаризації (БТІ). Веселощів його працівникам додавала студія звукозапису, що розташувалась у сусідньому будинку №3 (із цього приводу пригадується оповідання бердичівського журналіста Віктора Коржука “Писак, “Чингисхан” и Германия“). У 90-х роках до них додався ще й фірмовий магазинчик горілчаних виробів. Щоправда, до цього часу БТІ вже переїхало у нове приміщення по вулиці Володимирській, але стіни першого поверху не пустували – міська влада передала їх у приватні руки. Тут розмістився магазин комп’ютерної техніки фірми “Діавест”, магазин секондхенду (згодом трансформувався у взуттєвий відділ) і т.п.

Вид на будинок з південної сторони. Торговий центр “Лимон” ще не збудований.
Фотографія листопада 2005 р.

До речі, фотоательє та Бюро інвентаризації, поділяючи між собою одні й ті ж стіни, знаходились… за різними поштовими адресами! Фотоательє – на площі Радянській, 1, а БТІ – на вулиці Свердлова, 1/2. Такий, з першого погляду, парадокс пояснювався просто: оскільки Будинок мав Г-подібну форму і формував вузьку частину острівного кварталу між вулицями Карла Лібкнехта, Свердлова та Радянською площею, то вважалося, що фасад Будинку знаходився на площі, а його бічна частина – на відповідній вулиці.

З назвами площі та вулиць також впродовж століття діялась ціла катавасія. Отримавши початкову назву Соборна, після перемоги більшовиків вона змінила назву на Майдан червоних інвалідів, згодом на Радянську. У часи окупації 1941-1944 рр. – на Українську, у повоєнний час – знову на Радянську. Лише у часи незалежності України – у жовтні 1995 року – рішенням міського виконавчого комітету до площі повернулась її первісна назва – Соборна. Вулиця Свердлова також до 1919 року носила назву Махнівська (звичайно ж, не від імені Нестора Махна, а від тогочасної назви селища Комсомольське на Вінниччині – Махнівки).

Із часом стіни Будинку почали втрачати свою міцність та видиму ззовні надійність. Не можна стверджувати, що Будинок не ремонтували. Ремонтували, але ці ремонти були скоріше косметичними, ніж капітальними. Власне, каталізатором руйнування став магазин горілчаних виробів: власники приміщення задумали перепланування, після чого з’явились великі тріщини у стінах.

Вид на вулицю Свердлова зі сторони Соборної площі. Справа видніються залишки будинку №6, який демонтують після трагедії 6 березня 1996 року.
Фотографія середини 1996 р.

Комісії, що потягнулись до Будинку, констатували неможливість (чи недоцільність) подальшого ремонту. Епопея, яка для інших таких будинків Бердичева могла тягнутися десятиліттями, закінчилась на диво швидко: вже у березні 2012 року прийняли рішення про відселення жильців Будинку і розпочалась інша епопея – з розбиранням.

На початку квітня розпочався демонтаж Будинку. Цікаво було спостерігати, як колишні мешканці (чи може “чорні” археологи?) простукували старі стіни Будинку в пошуках прихованих ніш та можливих скарбів, залишених колишніми власниками. Чи знайшли? Навряд. Будинок, як і епоха, надійно оберігав свої таємниці.

У мерії навіть планували прискорити процес розбирання та завершити основний обсяг робіт до 9 травня – Дня Перемоги. Розбирання Будинку особисто контролював заступник міського голови, та й міський голова по декілька разів на тиждень відвідував Будинок. До процесу розбирання залучили не тільки ресурси, наявні у ЖЕКу №3 та міській комунальній аварійно-рятувальній службі (саме представники цих двох підприємств займалися розбиранням), але навіть спеціальну військову техніку – тягач “Ураган” з потужним двигуном у півтисячі кінських сил. Та навіть він не завжди міг впоратись із міцними стінами, які свого часу вмілі руки майстрів зводили на віки.

Розбирання будинку, квітень-червень 2012 року.

Попри сильне бажання, залишки Будинку встояли до Дня Перемоги. Рішення влади було оригінальним – накрити Будинок маскувальною сіткою. Це привнесло особливий колорит у святкування: під час урочистого мітингу на Соборній площі замаскований Будинок додав заходу потрібних сумних ноток.

Щодо жильців аварійного Будинку, то гроші на придбання нових помешкань для них (майже три з половиною мільйони гривень) виділив Кабінет Міністрів України. Вже у травні провели тендерні закупки і жильці отримали нові квартири в різних куточках міста.

Остаточне розбирання завершилось наприкінці червня. Лише залишки битої цегли нагадували про існування тут ще зовсім недавно триповерхової споруди. Так закінчилась історія Будинку – справжньої архітектурної пам’ятки Бердичева, хоча офіційно нею цей будинок ніколи не був.

Джерела і література:

Историко-архитектурный опорный план и рекомендации к проекту зон охраны памятников истории и культуры г. Бердичева. 2-й этап. // Киев ВНИИТАГ, Киев, 1990 г.

Скибицька Т.В. Пл. Радянська, 1/2 (архіт.). Будинок житловий, середина ХІХ ст. Історична довідка. // Матеріали до Генерального плану міста Бердичева. – К., 2011 р.

Мартинюк М.В. Старі будинки Бердичева, або Історія, що розчиняється у часі… – Бердичів, ПП “Графіка”, 2011. – с. 87.


Будинок по вулиці Свердлова, 1/2.
Фотографія середини 1970-х років.
Вид на будинок та водонапірну башту зі сторони Радянської (Соборної) площі.
Фотографія кінця 1960-х років.
Урочистий мітинг на Радянській площі.
Фотографія кінця 1960-х років.
Вид на будинок та водонапірну башту зі сторони Радянської (Соборної) площі.
Фотографія кінця 1960-х років.
Вид на будинок та водонапірну башту зі сторони Радянської (Соборної) площі.
Фотографія другої половини 1970-х років.
Вид на будинок зі сторони Універмагу.
Вид на Бердичів з висоти. Перехрестя вулиць Леніна, Свердлова. Карла Лібкнехта та площі Соборної (нині вулиці Житомирська, Вінницька, Європейська).
Фотографія 2007 р.
Вид на будинок та перехрестя вулиць Соборної, Свердлова та Карла Лібкнехта, 2009 р.
Розбирання будинку, квітень-червень 2012 року.
Розбирання будинку, квітень-червень 2012 року.
Розбирання будинку, квітень-червень 2012 року.
Розбирання будинку, квітень-червень 2012 року.
Розбирання будинку, квітень-червень 2012 року.
Розбирання будинку, квітень-червень 2012 року.

[1] Штетл (schtetl) – слово, що має походження з ідиш. Воно й означає “містечко”.

 

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here