Бердичівська фабрика одягу

Стаття друкується за джерелом:

Козінчук Л.І. Крізь усі вихори долі. // “РІО Бердичів”, вересень-листопад 2010 р.

 КРІЗЬ УСІ ВИХОРИ ДОЛІ
(До 90-річчя ВАТ “Бердичівська фабрика одежі”)

Повинен відразу зізнатися, шановні читачі, в тому, що я далеко не перший, хто береться за висвітлення історії цього славного підприємства. Приємно згадати, що мені довелося працювати з двома з таких авторів – колишнім власкором обласної газети “Радянська Житомирщина”, ветераном війни і праці Володимиром Гавриловичем Жуком (на жаль, уже покійним) та членом Національної спілки письменників України, поетом і прозаїком Михайлом Павловичем Пасічником, який нині очолює обласну письменницьку організацію. З ними звела мене журналістська доля під час роботи у редакції міськрайонної газети “Радянський шлях”, наступником якої є “Земля Бердичівська”. Доручаючи взятися за нинішнє дослідження історії швейників голова правління ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” Григорій Антонович Лінчик вручив мені праці моїх побратимів по перу. Звісно, просто грішно було б не використати надбання цих відомих майстрів слова, додавши своє, сучасне. Адже історія тим і цікавіша, що продовжується до наших днів і, дасть Бог, знайде своє логічне майбутнє. Бо як би там не було, а колектив гідно пройшов крізь усі вихори долі, починаючи з перших сходинок становлення, включаючи весь радянський період і роки незалежної України, які були абсолютно різними за всіма можливостями і результатами. Головне те, що наші швейники вистояли в найкризовіших умовах, не стали банкрутами, зберегли кістяк колективу і матеріально-технічну базу, що дало можливість досі демонструвати зразки в роботі, примножуючи добру славу і кращі традиції своїх попередників.

На цьому завершимо преамбулу і перейдемо до конкретики цифр і фактів, поставивши в основу людський фактор. Адже якою б досконалою не була б техніка, а все вирішують кадри виробничників на чолі з інженерно-технічними працівниками та, зрозуміло, всім адміністративно-керівним корпусом.

А безпосередню розповідь про історичну минувшину фабрики почнемо з матеріалу, люб’язно наданого оргкомітетом із святкування ювілейної дати. Епіграф і власні віршовані рядки написала працівниця бригади №2 Людмила Вишневська.

Тебе сегодня 90!
За годом год – летят года
И всем конечно интересно
Какою раньше ты была?

Жил-был на Махновской еврей,
Он славился уменьем,
Шил он штаны и сюртуки
Ну просто загляденье!

С утра до сумерек народ
К нему с отрезами идет,
Но революция, война,
В руинах Украина вся.

И надо с новой властью жить,
Семью немалую кормить,
Он снова ножницы берет,
Других портных к себе зовет…

З прадавніх часів мистецтво шити гарний одяг шанувалось в народі. Недарма ж багато людей нашого краю носять прізвища Швець, Кравець, Портний. Який одяг носили люди в давнину, можна лише уявити, переглядаючи історичні книги і кінофільми та слухати давні історії…

“По Бердичеву гуляет с дамой статный иностранец в прекрасном сюртуке. Навстречу ему еврейский портной, в восторге:

– Какой костюм, как пошит и как лежит на фигуре! Где Вы шили такой костюм?!

– В Париже, – отвечает Оноре де Бальзак (это был, конечно, он).

– Какая глушь, как далеко от Бердичева, а как шьют! – отметил портной”.

Цю давню історію передають із покоління в покоління мудрі і веселі бердичівляни, щоб ще раз підтвердити, що ще в 1847 році в Бердичеві могли оцінити паризьку моду, виготовити сюртук чи костюм не гірший ніж в Європі і так любити та возвеличувати своє місто, що Париж назвати глухоманню…

Найдавніші свідчення про розвиток ремесел, в тому числі й швацького, сягають середини 19 століття. В 1860 році, наприклад, у Бердичеві процвітало кустарництво. Ним займалось більш ніж 5000 чоловік. 647 із них – були кравцями. Майстерні ремісників являли собою невеличкі кімнати, де знаходився нехитрий інвентар та полотно. У великій тісняві вдень і вночі, дихаючи повітрям, просякнутим запахом мануфактури та димом від прасок, трудилася вся сім’я, заробляючи таким чином на прожиття…

Напередодні першої світової війни в Бердичеві нараховувалось 27 промислових підприємств. Серед них були і дві ткацькі фабрики. В 1901 році в місті була створена профспілкова організація швейників, яка носила назву “Бюро портних”. А вже в липні 1920 року на засіданні правління спілки “Швейпром” був вироблений тариф для робітників.

Як видно із протоколу засідання правління спілки від 21, 22 листопада 1920 року в місті була відкрита перша радянська кравецька швейно-ремонтна майстерня, яка називалась “Перша держшвеймайстерня”. В числі тодішніх робітників був Абрам Вольфович Нахменберг, який спочатку працював кравцем, а згодом начальником цеху Бердичівської швейної фабрики.

На початку 1925 року “Перша держшвеймайстерня” стала фабрикою і почала носити назву “Швейна фабрика колективу безробітних кравців Бердичівських швей Бердичівського комборбезу…” (комборбез – комітет боротьби з безробіттям). Вона розташовувалась на першому поверсі двоповерхового будинку по вул. Білопільська, 10. (тепер вул. К. Лібкнехта) навпроти Нікольської церкви.

На розвитку і зростанні майстерні до рівня фабрики позитивно позначились постанови Уряду “Про створення Українського тресту зі швейного виробництва”, рішення 1-го Всеукраїнського з’їзду робітників та службовців швейної промисловості, який проходив у січні 1925 р. Уже в березні-квітні фабрика сміливо вступила в конкуренцію з приватниками. Про це свідчить, зокрема, оголошення, вміщене в газеті “Голос праці” 25 квітня 1925 р.

“До уваги робітників і службовців! Доводиться до відома, що з квітня місяця представництво “Київшвей” (і таке було в Бердичеві) передано в “Бердичівшвей”.

Одержаний великий вибір одягу: чоловічого, жіночого і дитячого, білизна, спец. та іншого одягу. Теж приймаються замовлення як із матеріалів клієнта так із матеріалу “Бердичівшвей”.

Адміністрація “Бердичівшвей”.

Якою була фабрика в наступні роки?

Згідно акту обстеження управлінням підприємств, тут сказано, що всі необхідні матеріали (за винятком ниток, ґудзиків, пряжок) закуплялися в трестах. Деталі до машин роздобувались на приватному ринку. І хоч приміщення фабрики було затісним, вона поповнювалась робітниками. Станом на перше жовтня 1926 року працюючих було 59 виробничників та 11 службовців. З них 48 чоловіків та 22 жінки.

В 1927 році кількість працюючих перевищила сотню, вони працювали на 20-ти швейних машинах, 3-х електродвигунах та 26-ти машинах з механічним приводом. Продукція фабрики була дефіцитною (костюми чоловічі, головні убори, спецодяг та індивідуальні замовлення). Крім фабрики, ще були створені майстерні. “Колектив модисток” – 20 чоловік, “Окршвей” – 12 чоловік.

Ці майстерні шили, в основному, ватні покривала, тілогрійки, жіночі сукні, блузки та ін.

В колективі модисток працювали сестри Олександра і Розалія Гальперіни, М. Мелкіс, Г. Герцвельф, А. Каплан.

В 1930 році ці колективи стали відділенням “Бердичівшвею”.

В різні роки, починаючи з 1926 року, на фабрику прийшли учнями З. Ватнік, Г. Глікман, Б. Ходорківська, Н. Крель, які працювали до і після Великої Вітчизняної війни, аж до виходу на пенсію.

Деякі майстрині ввійшли до кооперативної артілі “Червоний швейник” Бердичівської міжрайонної спілки приватно-промислової кооперації (нині філія фабрики). Спочатку в артілі працювало 13 чоловік. З 1928 року до артілі влилися дрібніші, такі як “Кущшвей”, “Голка”, швейна майстерня масового виробництва (площа Радянська 22), панчішно-трикотажний цех, фарбувальний та гумово-шнурковий, шапкова майстерня.

Артіль “Червоний швейник” була рентабельною, виконувала виробничі плани, одержувала прибутки.

В жовтні 1934 року артіль відкрила свою їдальню, яка обслуговувала 90% всіх працівників.

Кращими працівницями в той час були: Друтман, Дубова, Авнук, Ліпнер.

До 1936 року головою артілі був Шлафштейн. Його змінив Перель. Кількість працюючих в артілі “Червоний швейник” нараховувала 224 чоловіка.

Згодом підприємства Комборбезу передали місцевій промисловості, а центральний робітничий кооператив став передавати фабриці замовлення на кравецькі роботи.

Постало питання про заміну приміщення фабрики іншим, за адресою: Радянська площа, 26 (нині площа Соборна 1/2).

Це приміщення складалося з двох поверхів, загальною площею 346 кв.м. Фабрика розташовувалась на другому та половині першого поверху.

Своє друге дихання фабрика відчула тоді, коли почала одержувати швейні машини та інше устаткування з Київської фабрики “Київшвей”. Устаткували потокові лінії, на яких запроваджували пошив одягу.

У 1934 році підприємство нараховувало 444 робітники. Вони пошивали: сорочки “Гейше”, “Фантазія”, “Апаш”, сорочки дівочі, штани бавовняні для дорослих, пальто всеобуч та косоворотки.

Уже в 1935 році все устаткування фабрики було механізовано. Разом з швейною фабрикою розвивалась артіль “Червоний швейник”.

На фабриці славились своєю працею бригади Березнікер, Ходорківської, Писенкевич, Лобанової. Високої продуктивності в роботі досягли робітниці Зігельбойм, Хаїт, Фантер, Крижанівська, Забельська, Рубінська, Мазур, Хмелюк, Слоновська.

В той час всю країну охопив стаханівський рух. Серед кращих “стаханівців” були Глікман, Шиндельман, Клейман, Арійзон, Лисюк котрі виконували свої змінні завдання на 125-175%.

Виробничники брали активну участь у громадському житті, а деякі з них були обрані депутатами міської ради. Це – Гешопольська, Ходорківська, Боринштейн, Ланер.

В 1940 році газета “Радянський шлях” присвятила цілу сторінку трудовим звершенням швейників під заголовком “Швейна фабрика вийшла в ряди передових”. Досвідом ділилися директор Орел, заступник начальника цеху №1 Каплан, депутат міської ради Боринштейн. Вони називали імена кращих: Зеленюк, Свірську, Лисюк, Михальчук (яка і нині проживає в нашому місті). На фабриці працювала її невістка Михальчук О.Д., а нині працює онука Олена. Це вже династія Михальчуків.

Фабрика багата династіями, про яких читайте нижче.

ОБПАЛЕНІ ВІЙНОЮ

Як видно з попередньої публікації, в кінці 1940 року швейна фабрика дійсно вийшла в число передових, чому й відвела цілу сторінку міськрайонна газета “Радянський шлях” 3 листопада. Підприємство зростало кількісно і якісно. Впроваджувалися нові, прогресивні технічні і технологічні методи виробництва, розширювався асортимент продукції, вирішувалися соціальні питання…

Але в повітрі уже пахло грозою – насувалося воєнне лихоліття. Гітлерівська Німеччина вдерлася в нашу країну на світанку 22 червня 1941 року. Але швейники денно і нощно трудилися на своїх місцях аж до 4 липня, коли фронтові баталії точилися на підступах до рідного міста. Німецько-фашистські стерв’ятники посилено бомбардували Бердичів. Стало зрозуміло, що місту не встояти перед натиском ворожої орди. Тому органи місцевого самоврядування дали добро на евакуацію колективу фабрики. А демонтувати і вивезти обладнання та устаткування, сировинні запаси, матеріали, готову продукцію і багато чого іншого уже не було змоги.

Як згадував передовий виробничник, механік Мар’ян Романович Липецький, місто стало наче старшим. Ніби кудись поділась весела і шумлива дітвора. Опустів пляж на Гнилоп’яті і навіть увечері вже не збиралася недавно така життєрадісна молодь. Поночілий Бердичів не сяяв, як раніше, веселковими вогнями, поринаючи у тривожну темряву. Після сигналу повітряної тривоги люди поспішно кидали роботу в цехах і мерщій прямували у сховища…

– А, ми, комсомолки-сандружинниці, під час кожного бомбардування виходили з фабрики на вулиці міста і надавали допомогу потерпілим, допомагали органам влади евакуйовувати поранених, налагоджувати нормальне життя, – згадувала тодішня швачка-мотористка, стахановка, а потім медсестра Бердичівської районної поліклініки, ветеран Великої Вітчизняної війни Надія Петрівна Слоневська. До речі, вона разом зі своєю подругою по школі і роботі на підприємстві Любов’ю Петрівною Хвилинюк та іншими слухачами червонохресної школи ще 24 червня 1941 року пішли у військкомат проситися на фронт. І їм не відмовили, зарахувавши в діючу армію і направивши медсестрами у хірургічний польовий госпіталь. Гіркоту відступів і радість перемог пережили фронтові подруги. За мужність і відвагу Н.П. Слоневська була удостоєна ордену Червоної Зірки, медалей “За відвагу”, “За оборону Києва”, “За оборону Сталінграда”, “За взяття Берліна” та іншими нагородами. Таким же орденом Червоної Зірки і кількома медалями була відзначена й Л.П. Хвилинюк, але їй не судилося стріти “свято зі сльозами на очах”, як говориться у знаменитій пісні. 5 травня 1944 року вона загинула під час нальоту фашистської авіації на залізничну станцію Калиновичі.

І ще цілий ряд швейників зі зброєю у руках боролися з ненависним ворогом. Зокрема, з перших днів війни пройшли фронтовими дорогами до світлого Дня Перемоги начальник цеху масового пошиття А.В. Нахменберг, механіки Х.М. Нудель, С.Й. Биченко, робітники І.Ш. Небрат, А. Давидзон. Санітаркою госпіталю в місті Нальчик працювала в роки війни Е.Г. Ватнік. У жовтні 1942 року в пересувному госпіталі другого Українського фронту розпочала свій бойовий шлях під Сталінградом Г.Ш. Глікман. Після поранення і до переможного завершення війни вона служила у фронтовій трофейній бригаді, брала участь у боях за визволення столиці Угорщини Будапешту.

І в тилу евакуйовані працівники швейної фабрики показували зразки в роботі. Серед них були заступник директора підприємства А.Л. Гланц, А.Н. Гальперіна, Ф.І. Ходорковська, М.Ф. Малкіс, перша фабрична стахановка Б.І. Ходорковська, робітники Т.М. Герцфольф, Р.А. Комар, Н.Ш. Крель, Л.М. Іоффе, Р.М. Борун.

Вони трудилися в різних куточках Радянського Союзу на фабриках і заводах, у швейних майстернях, колгоспах і радгоспах, постачаючи фронт продуктами харчування, теплим одягом і взуттям, озброєнням, вносили свої трудові заощадження на виготовлення літаків і танків.

Усе те ніколи не зітреться з пам’яті учасників і свідків тих грізних подій та, звичайно, вдячних нащадків. І дуже добре, що вдалося зафіксувати хоч деякі свідчення і спогади ветеранів. Процитуємо слова декількох з колишніх фронтовиків.

– Мені, як учаснику війни, довелося пройти тими місцями, де ступала нога фашистів. Всюди бачив страшні сліди окупантів. Замість заводів і фабрик – купи руїн, замість житлових будинків стирчали закопчені пожежами димарі, обабіч залізниці валялися безформені, обгорілі вагони. А скільки невтішних вдів, сиріт і калік породила та проклята війна, – згадував кавалер двох орденів Червоної Зірки і багатьох медалей, заслужений раціоналізатор України Сергій Йосипович Биченко.

З гіркотою і невимовним сумом згадувала ті чорні дні й Голда Шльомівна Глікман, яка пропрацювала на фабриці з 1926 року і до виходу на заслужений відпочинок.

– Давно я зняла військову шинель, але в День Перемоги знову і знову згадую ті роки, коли сама була учасником великих битв. Мене 32-річною призвали служити Вітчизні. Медсестра пересувного госпіталю – посада, звичайно, не велика, але й там у ту пору було дуже нелегко. Скільки поранених – стільки й страждань. Думаючи про минуле, особливо сильно відчуваєш, яке це щастя – жити в мирі! Як нестерпно важко було матерям проводжати своїх дітей на фронт. Скільки вони пролили сліз! Тому хочу, щоб життя кожного з нас було прекрасним, аби молодь не відчула того горя й жаху, що бачили ми на війні. Хочу щоб діти матерів усіх країн не чули навіть і слова “війна”, – мудро сказала Г.Ш. Глікман.

5 січня 1944 року радянські війська звільнили наше рідне місто від німецько-фашистських загарбників. Відразу почали прибувати з евакуації робітники швейної фабрики. Адже вкрай необхідно було налагодити для потреб населення виробництво одягу, взуття і всього іншого. Місцева влада потурбувалася про відкриття різних майстерень, про відновлення фабрики. Тож уже в серпні 1944 року на першому поверсі вцілілої коробки фабричного корпусу почали діяти взуттєвий та швейний індпошиви, що лише за декілька місяців випустили продукції на тодішніх 85 тисяч карбованців. Хоч було безліч проблем із сировиною. Доводилося більше перешивати, аніж шити. Нові вироби виготовляли тільки з матеріалу замовників.

Директором фабрики на той час призначили А. Гланца. В наступному році виробничі потужності зросли у порівнянні з попереднім роком у 9 разів, а випуск валової продукції – аж у 19! До кінця року у цехах працювало 75 швейних машин, задіяно 88 робітників, 41 учня, 11 інженерно-технічних працівників та 11 службовців.

У важких умовах розрухи відроджувалася й артіль “Червоний швейник”. У листопаді 1944 року ініціативна група у складі голови М. Переля, технорука Каплан та робітника Горб звернулася в облпромраду з клопотанням відновити артіль. Їй виділили напівзруйноване приміщення по вул. Дзержинського, 45, де артіль й почала працювати до початку січня 1945 р.

Про все це розповіли ветерани підприємства, з якими керівництво досі підтримує тісні зв’язки. Стало доброю традицією не тільки вшановувати їх у свята, а й допомагати в буденних справах, про що сказав голова правління ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” Григорій Антонович Лінчик (на фото він у центрі серед групи ветеранів підприємства).

ЗАПРАЦЮВАЛИ І ФАБРИКА, Й АРТІЛЬ “ЧЕРВОНИЙ ШВЕЙНИК”

 В листопаді 1944 року ініціативна група в складі довоєнних її членів – голови Переля, технологічного керівника Каплан і працівника Горб звернулась в облпромраду з клопотанням відновити артіль “Червоний швейник”. Виконком міської ради відвів артілі для розміщення цехів напівзруйноване приміщення на вулиці Дзержинського, 45, де можна було використовувати не більше 30% площі, та ще одну будівлю в центрі міста для майстерні індивідуального пошиття одягу. В першому приміщенні, в тісних кімнатах розмістили машинний зал пошивочного цеху, розкрійне відділення, взуттєву майстерню, склад готової продукції і сировини. Навколишня територія підприємства не була огороджена, захламлена будівельним сміттям від зруйнованих будівель. Необхідно було десь брати обладнання для майстерень, укомплектовувати їх кадрами, шукати сировину, замовників…

Але не дивлячись ні на які труднощі на початок січня 1945 року виробнича діяльність артілі розпочалася. Залучені до роботи члени “Червоного швейника” принесли належні їм 4 швейні машини з ножними приводами та різний дрібний інвентар. За пайові внески закупили у приватних осіб ще 6 машин. Демобілізований воїн Свирид Терентійович Одинець, який до війни працював в артілі механіком, не рахуючись з власним часом відновлював поломану техніку. В той час тут працювали всього 10 чоловік. До кінця року їх було уже 24, які трудилися в організованому цеху масового пошиття одягу і 4 майстернях індпошиву одягу і взуття, мотузковій і точильній.

У першій половині року артіль виконувала замовлення військового відомства по ремонту і пошиттю обмундирування, а потім постало завдання переведення виробництва на виготовлення цивільного асортименту.

Всю технологічну роботу з пошиття одягу масового виробництва, розподілу і організації виробничого процесу потоку виконувала начальник пошивочного цеху, досвідчена швейниця Софія Львівна Нудель-Вулах – вихованка колективу швейної фабрики №1. Від учениці в 1933 році до майстра і начальника відділу технічного контролю – такий шлях пройшла вона до початку війни. І її чоловік Х.Ш. Нудель працював на фабриці механіком з 1934 року. Фронтовик, кавалер ордену Червоної зірки , медалей “За відвагу”, “За бойові заслуги” та інших нагород. Після демобілізації з армії у 1946 році повернувся на підприємство і працював аж до дня смерті в 1962 році.

З першого ж року колектив артілі на чолі з Перелем успішно виконував виробничий план і вийшов у число передових підприємств міста. Високих показників досягли у 1945 році колектив взуттєвого цеху (начальник Аліндер), робітники Горб, Ангер, Козел, Ліхцман та інші.

У відродженні артілі “Червоний швейник”, її становленні і розвитку відіграли важливу роль учасники Великої Вітчизняної війни Г.Й. Сонц, Й.С. Мединський, Н.Б. Рейвич, М.У. Гросман, Л.С. Самохвалов, Є.Й. Двидчук, С.А. Грінберг, В.М. Годик, І.Г. Мілер та інші.

Долаючи післявоєнні труднощі швейники постійно нарощували випуск продукції. 6 травня 1946 року директором підприємства призначили довоєнного керівника панчішної фабрики, кавалера багатьох орденів і медалей А.Й. Низгурецького. Колектив швейної фабрики поступово, але швидко, почав переходити від високих досягнень окремих робітників до високопродуктивної праці бригад, цехів і фабрики загалом. Розпочався рух за швидкісні методи роботи. Ініціаторами виступили А. Давидзон, А. Качановська, Ф. Знахар, С. Соболь, Г. Глікман, Ш. Хінікс, Р. Журавська, О. Мирончук, бригади П. Березнікера, Б. Розіної, Р. Украіни, колективи кількох цехів.

За роки четвертої п’ятирічки колектив фабрики багато разів виходив переможцем соціалістичного змагання серед підприємств міста, був відзначений різними нагородами. Широкого розмаху набрав стаханівський рух. Робітниця агрегату №5 Безнощук запропонувала сумістити дві операції. Її почин підхопили 18 швачок. В результаті вивільнили цілий агрегат на 18 машино-місць. З місяця в місяць, з року в рік поповнювались ряди новаторів. Якщо на початку п’ятирічки із 144 робітників було 83 стаханівця і 24 ударники, то під її кінець із 448 робітників було відповідно 180 і 78. Достроково виконали особисті п’ятирічки 27 виробничниць. В їх числі були Копит, Дубинська, Мішурис, на рахунку яких виявилося аж по 9 річних норм, у Мандровської, Радомської, Матвійчук – по 8, Безнащук, Качановської, Висоцької, Цибарович, Ройтман, Соболь, Ніколаєнко, Рибичової – по 7 річних норм за п’ятирічку.

У соцзмаганні бригад найвищих показників добились колективи бригадирів Бондарчук, Багачук, Азаренко, Жураковської, Гальперіної, Липицької, Кулик.

Все це дало можливість справитися фабриці з п’ятирічним планом по випуску валової продукції ще 19 жовтня 1950 року. Швейники виготовили виробів на 12 636 тис. крб., з яких 870 тис. крб. – понад план.

Кількість швейних машин зросла до 142. В цехи надійшли ґудзикові, петелькові, оверлочні та інші машини. 1 жовтня 1950 року було здано в експлуатацію дворядний стрічковий конвеєр, встановлення якого розпочалося в останньому кварталі попереднього року. Це посприяло різкому нарощуванню випуску брюк. У 1951 році їх пошили 90 тисяч пар. Вагомий вклад внесли у виробництво раціоналізатори. Невтомним шукачем нового, прогресивного зарекомендував себе загартований на фронтах Великої Вітчизняної війни Сергій Йосипович Биченко, який у 1947 році прийшов на фабрику і очолив колектив механічного цеху. Працюючи потім головним механіком і слюсарем він розробив близько 70 рацпропозицій, від впровадження яких одержали економічний ефект на понад 15 тисяч карбованців. У 1967 році він був удостоєний почесного звання “Заслужений раціоналізатор УРСР”, а через 4 роки його нагородили орденом Жовтневої Революції і медаллю “Ветеран праці”.

Впроваджуючи у виробництво нову техніку колектив з кожним роком розширював асортимент продукції, освоював випуск нових моделей. У 1946 році на фабриці шили 26 видів одягу. В 1948 році освоїли пошиття курток на ваті для трудових резервів і двобортних бавовняно-паперових костюмів. Вперше шили вовняні брюки і дошкільні сукні, куртки і брючки, сорочки чоловічі з двома комірцями, сорочки дівочі дошкільні та труси чоловічі.

В цьому році досягли і перевищили довоєнний рівень з асортименту. Під кінець п’ятирічки вироби шили по 43 моделях і фасонах. І це тоді, коли організована в 1950 році лабораторія не була укомплектована технічно грамотними працівниками, тому не задовільняла попит і не забезпечувала потреби виробництва.

У 1949 році розпочалася атестація робітників з присвоєнням звання майстра 1, 2, 3 категорій. У березні було атестовано перших 12 швейників. Звання майстрів першої категорії присвоїли майстрам бригад А.Н. Гальперіній та Р.М. Украіні, наладчику цеху масового пошиття А.В. Нахменбергу. Звання майстра третьої категорії присвоїли В.Я. Жураківській, Ф.Ю. Єрузель, Т.Ф. Цешковській та іншим, яким вручили посвідчення за підписом тодішнього Міністра легкої промисловості А.М. Косигіна (пізніше він став головою Ради Міністрів СРСР).

Важливу роль відігравала підтримка передових починів, спрямованих на підвищення ефективності виробництва, якості продукції, економію сировини і матеріалів. Щомісячно підбивали підсумки виконання взятих зобов’язань, надаючи їм широкого розголосу. Дієвість таких форм змагання далася взнаки на економічних показниках фабрики. Зріс випуск продукції першого сорту, зекономлено в 1950 році 4130 метрів тканини у порівнянні з розрахунково-технічними нормами, 4354 котушки ниток, що дало можливість 1 день працювати за рахунок економії.

За 7 післявоєнних років був виконаний великий обсяг робіт з благоустрою підприємства, поліпшення умов праці та побуту. У 1947 році відновлені приміщення контори та їдальні, добудовані автогараж та пожежне депо, закінчили огорожу території. В наступному році взялися за відновлення фабричного житлового будинку на вул. Садовій, капітально відремонтували гуртожиток на вул. К. Маркса, 3, а в 1949 році – виробничий корпус, що дало можливість розширити площу закрійного цеху до 106 квадратних метрів. В 1950 році організували механічну майстерню, де встановили токарний, свердлувальний, точильний верстати. Збудували також кузню, обладнали приміщення для лабораторії. Здали в експлуатацію житловий будинок на вул. Садовій.

Сталися зміни у підпорядкуванні і керівництві фабрики. До 1 квітня 1949 року підприємство належало до Житомирського Обллегпрому, а далі переведене у безпосереднє підпорядкування Главшвейпрому Міністерства легкої промисловості УРСР. 22 жовтня того ж року помер директор фабрики, член міськкому партії, депутат міської ради А.Й. Низгурецький. Тимчасово обов’язки директора виконував головний інженер підприємства А.Л. Гланц, а 6 лютого 1950 року директором призначили М.Г. Захарова.

ВІДРОДЖУВАЛИ, НАРОЩУВАЛИ ТЕМПИ ВИРОБНИЦТВА…

 Четверта п’ятирічка для артілі “Червоний швейник” теж була успішною. Підтримавши почин передових колективів країни достроково виконати п’ятирічний план, члени артілі зобов’язалися справитися із завданням першого року 5 грудня 1946 р., а п’ятирічку виконати за 4 роки. Прикладом для інших тоді стали колективи швейно-масового цеху (начальник Вулах), мотузкового (нач. Йошпа), кращі стахановці: Горб, Лоза, Біклейзер, Одинець, Білецька та інші.

А взагалі в 1946 р. в майстернях артілі було лише 19 швейних машин з ножним приводом і працювало 70 чоловік.

Особливо помітно почала зростати артіль після обрання 10 липня 1947 р. головою правління учасника Великої Вітчизняної війни У.І. Зарецького. Почалися реконструкція приміщення цеху масового пошиття одягу, відновлювальний ремонт придбаних на ринку і на утильній базі “Чормету” побутових швейних машин. Другий рік п’ятирічки колектив “Червоного швейника” завершив успішно, забезпечивши 100 тис. крб. чистого прибутку. Був організований новий трикотажний цех, розрахований на випуск продукції на 25 тис. крб. у місяць. Для нього виготовили 10 мотальних верстатів, змонтували 4 трикотажні машини, реставрували 4 електродвигуни. Цех здали в експлуатацію у другому кварталі 1948 р. В освоєнні виробничих потужностей відзначились начальник цеху Гольденберг, слюсар Одинець, перші робітники: Гітель, Поліщук, Завалкевич, Ламберг.

В 1948 р. завершили відновлення виробничого корпусу, внаслідок чого площа пошивочного цеху зросла до 95 квадратних метрів, кількість працюючих збільшили до 122 осіб, а машинний парк – до 70 одиниць. В наступному році правління артілі взялося за спеціалізацію, передавши іншим підприємствам міста майстерню з побутового ремонту, овчинне і мотузкове виробництва. У підпорядкуванні колективу залишили цех масового пошиву одягу і трикотажну майстерню. В цеху запровадили поточний метод, організували роботу у дві зміни.

В 1950 р. тут виготовили агрегат із поперечним розташуванням робочих місць. В його конструюванні і виготовленні взяли активну участь майстер І.Д. Зарецький, механік С.Т. Одинець та електрик І.А. Чуха. Агрегат складався із 26 робочих місць, обладнаних індивідуальними електродвигунами.

На кінець п’ятирічки в артілі було 116 швейних машин, з яких 22 – універсальні.

Змагаючись із колективами промислових підприємств міста і Житомирської артілі бердичівські швейники неодноразово виходили переможцями і рішенням міськкому Компартії України, виконкому міської ради депутатів трудящих їх заносили на міську Дошку пошани.

Серед тих, хто достроково виконав свої п’ятирічні плани були робітники Горб, Пекеліс, Ланер, Козел. На 130-180 відсотків виконували змінні норми стахановці Крель, Каневська, Гітель, Дороніна, Поліщук та багато інших.

Відроджуючи свої підприємства у мирний період, нарощуючи темпи виробництва і випуску товарів народного споживання трудівники швейної фабрики та артілі “Червоний швейник” брали активну участь у благоустрої рідного міста, надавали посильну допомогу підшефним колгоспам сіл Семенівка, Маркуші, Терехове у проведенні комплексу сільськогосподарських робіт.

У 1951 р. розпочалося виконання п’ятої п’ятирічки. В тому році колектив швейної фабрики капітально відремонтував головний корпус з розширенням приміщення для облаштування комплектувального цеху. Почали монтувати систему центрального парового опалення. На початку наступного року організували цех підготовки виробництва, але в зв’язку з тим, що його площа виявилася затісною, він не міг розвернути роботу в повну міру. Це вдалося лише в 1953 р. Тоді ж обладнали приміщення експериментального цеху (лабораторію), що в подальшому забезпечило правильне ведення лекального господарства, запровадження трафаретного методу розкрою, ретельну підготовку до запуску у виробництво нових моделей і фасонів одягу. З кожним роком нарощували потужності фабрики за рахунок збільшення парку спеціального обладнання, заміни морально застарілих машин новими, продуктивнішими. В 1951 р. придбали і задіяли 26 спецмашин, а згодом застарілі і зношені агрегати з трансмісійним приводом замінили удосконаленими поперечними механізмами з індивідуальними приводами для кожного машинного робочого місця. Всього переобладнали 120 робочих місць для 240 чоловік.

У 1953 р. встановили 62 одиниці спеціального та іншого обладнання, в т.ч. 34 електродвигуни, 20 електропрасок і каркасну петельну машину та машину для різання лекал, що раніше не застосовували у виробництві. І в наступному році придбали й встановили 40 одиниць обладнання, серед якого вперше застосовані на фабриці настільні преси, петельна машина, два відпарювальних апарати, верстат для друкованого заповнення реквізитів навісних марочних ярличків, верстат для розбракування тканин, електроножі тощо. В 1955 р. задіяли дві нові швейні машини, виметочну машину, замінили електропраски важкими електропресами, настільними і спеціалізованими пресами.

І фабричні раціоналізатори внесли свій вагомий вклад в технічне переоснащення підприємства, запровадивши у виробництво понад 350 пристосувань і рацпропозицій, що сприяло росту продуктивності праці, поліпшенню якості продукції, бережливому витрачанню сировини і матеріалів. Кращими раціоналізаторами зарекомендували себе Назарчук, Биченко, Сорніна, Гольдберг, Березна, Єфімчук, Ланіс, Куліш.

Не дивлячись на те, що фабрика всі роки п’ятирічки працювала без належних виробничих запасів тканин необхідного асортименту, що, звичайно, порушувало ритмічну роботу, призводило до втрат робочого часу, викликало невиробничі затрати швейники уже в перший рік чергової п’ятирічки освоїли випуск нових видів виробів: пальто прогумоване чоловіче суконне і бавовняно-паперове, сукні і фартухи, костюми шкільні, лижні… Всього шили 64 моделі і фасони, з яких 40 впровадили протягом 1950 р.

В 1953 р. фабрика випускала 37 найменувань виробів, третина з яких із суконних і шовкових тканин. Одяг з фабричною маркою став відомим жителям не лише України, а й Далекого Сходу, Сибіру, Алтаю, не кажучи уже про інші, ближчі регіони Радянського Союзу. Цікаво і прикметно порівняти показники колективу. Якщо в 1950 р. на підприємстві виготовили 2 тисячі суконних плащів, 10,3 тисячі брюк і зовсім не випускали суконних костюмів, то в 1955 р. тут пошили 40,5 тис. плащів, 67,8 тис. костюмів,23,9 тис. брюк. В той же час випуск бавовняно-паперових плащів зменшили з 19,2 тис. штук до 9,2 тис., костюмів із 67,7 тис. пар до 118,2 тис. Тоді головним інженером працював І.Г. Вахнянський, а головним бухгалтером і парторгом ветеран війни А.С. Ткачук, який потім став директором фабрики.

В роки цієї п’ятирічки бердичівські швейники змагалися з Кам’янець-Подільською (1951-1953 р.р.) та Коростенською швейними фабриками (з 1952 р.). Подальшого розвитку набули такі форми змагання як присвоєння звання “Кращий за професією”, “За випуск продукції високої якості”, за звання “Бригада відмінної якості і високої продуктивності праці”, “За краще використання техніки”, “За дострокове виконання п’ятирічки”.

В 1952 р. у змаганні за зниження собівартості продукції взяли участь 252 виробничники і до кінця року заощадили 482 700 крб. Кращих показників добилися робітниці Степанкова, Хилюк, Рацибошинська, Тругвайзер, Рибіцька, Ніколаєнко, Дубинська, Новицька, Хитрич, Харченко, Матвійчук. В наступному році в це змагання включилися уже 346 чоловік.

Серед робітниць, які за п’ятирічку виконали по 7-9 річних норм, були Степанкова, Хінкус, Хитрич, Хлиповна, Гонта. А загалом на фабриці по 5-9 річних норм виконали близько ста виробничниць, швейна достроково, 15 жовтня 1955 р. завершила план п’ятої п’ятирічки. За цей час підприємство неодноразово заносили на міську Дошку пошани, а в травні останнього року п’ятирічки колектив відзначили перехідним Червоним прапором міськкому партії і міськради депутатів трудящих. За п’ятирічку випуск валової продукції зріс на 54,8%, а продуктивність праці збільшили на 49,8 відсотка. При цьому кількість працюючих зменшили із 691 до 530. Скоротили кількість учнів із 155 до 5, інженерно-технічних працівників із 34 до 31, службовців із 41 до 23 чоловік. Колектив став стабільним, значно знизилась плинність кадрів.

 ПАРАЛЕЛЬНИМ КУРСОМ

Паралельним курсом із швейною фабрикою успішно йшов й колектив артілі “Червоний швейник”, який у п’ятій п’ятирічці зріс до 137 чоловік. За прикладом передових підприємств Радянського Союзу тут набуло поширення соціалістичне змагання за високу продуктивність праці, поліпшення якості і зниження собівартості продукції.

Застрільником добрих починань стала створена у 1951 р. комсомольсько-молодіжна бригада на чолі з досвідченою швейницею А.С. Овсянниковою. Підвищенню продуктивності праці сприяли інженерно-технічні працівники – начальник цеху С.Л. Нудель-Вулах, начальник планового відділу Є.М. Дашевська та інші. Вони розробляли схеми пошиття, здійснювали прив’язку до характерності і наявності технічного обладнання, нормування, намічали і впроваджували у виробництво оргтехзаходи.

“За почином фабрики “Буревісник”, – писала в міськрайонній газеті “Радянський шлях” 28 грудня 1951 р. Є.М. Дашевська, – бригада закрійників Міллера в листопаді зекономила 1100 метрів мануфактури, підвищила продуктивність праці до 142%. З великою економією працюють стаханівці артілі Василевська, Дубовик, Валявська, які щомісячно заощаджують матеріалів на 124-220 карбованців”.

За високі показники, досягнуті в серпні першого року п’ятирічки, колектив артілі, як і швейної фабрики, був занесений на міську Дошку пошани. Річний план з валового випуску продукції артіль виконала до 5 грудня 1951 р., давши до кінця року понадпланових виробів на 380 тисяч карбованців. Продуктивність праці зросла на 18,7%, собівартість порівнювальної продукції знизили на 5,7%. Із заощадженої тканини пошили 2 500 одиниць одягу. Одержали 175 тис. крб. накопичень, що становило 190% до плану.

Не дивлячись на тісноту приміщень, недостатнє оснащення артілі новим обладнанням, часті перебої у постачанні сировиною і матеріалами, за всю п’ятирічку не було й року, щоб колектив не справився з виконанням виробничих завдань, спрацював без прибутку.

Продовжували нарощування обладнання в цеху масового пошиття одягу. В 1954р.подовжили швейний агрегат на 8 робочих місць, обладнаних швидкісними швейними машинами. Для закрійників установили машину типу “конотопки”, чим набагато полегшили ручну працю різальників тканин. З метою розвитку раціоналізаторства і винахідництва створили бюро, яке залучало виробничників до участі в удосконаленні обладнання і технологічного процесу.

В 1954 р. за кошти понадпланових прибутків узялися за спорудження нового виробничого корпусу, здавши в експлуатацію його першу чергу в грудні наступного року. Перший поверх цього приміщення, площею 350 квадратних метрів, відвели під пошивочний цех, встановивши новий агрегат із поперечним розташуванням робочих місць з індивідуальними електроприводами. В цокольному приміщенні будівлі розмістили склади готової продукції та матеріалів.

В результаті проведених організаційно-технічних заходів в артілі на кінець п’ятирічки було 69 універсальних машин, 9 спецмашин, 2 електророзкрійних ножа, 40 швейних машин з ножним приводом, встановлених в індпошиві. Середньосписковий склад “Червоного швейника” становив 195 осіб, двоє з яких мали середню спеціальну освіту.

В 1954 р. артіль з честю виконала важливе державне замовлення, виготовивши для механізаторів цілинних земель 5 тисяч фуфайок. Тоді відзначились швейниці Мислитська, Усачова, Трясунова.

Останній рік п’ятирічки став пам’ятним для артільників тим, що Житомирський облвиконком видав за відмінну якість продукції дипломи кращим майстрам і робітницям. Диплому другого ступеня була удостоєна начальник цеху масового пошиття одягу Нудель-Вулах, третього ступеню – швачка-мотористка Дубовик. Але головною подією 1955р. стало дострокове завершення плану п’ятої п’ятирічки.

“В ніч з 26 на 27 вересня, – повідомляв у газеті “Радянський шлях” голова правління артілі А.Зарецький, – трудову вахту несла комсомольсько-молодіжна зміна Овсянникової, якій випала велика честь – випустити останню партію одягу в рахунок п’ятого п’ятирічного плану підприємства”.

Самовідданою працею відзначились швейниці Дубовик, Вігура, Заруцька, Безбородавка, Трясунова, Брікман та інші, які систематично виконували по півтори-дві норми за зміну. В артілі стало 8 майстрів-дипломантів і стільки ж робітниць нагородили значком “Відмінник соціалістичного змагання промкооперації УРСР”. За п’ятирічку у порівнянні з 1950 р. випуск швейних виробів зріс в 3,1 рази. Ввели у дію 21 одиницю нового обладнання. Продуктивність праці зросла на 190,2%. Освоїли пошиття чоловічих суконних і дитячих бавовняно-паперових брюк, шапок-вуханок, плащів-пильників тощо. Додатково відкрили 2 майстерні індпошиву. За 5 років швейники зекономили 38,5 тисяч метрів тканини.

А ось початок шостої п’ятирічки для трудівників швейної фабрики склався несприятливо. Колектив не справився з планом першого кварталу. На його роботі негативно позначилися погана організація праці у підготовчих цехах, відсутність належних механізмів на цілому ряді технологічних процесів, що призвело до великого повернення напівфабрикатів і готової продукції для виправлення допущеного браку. Не використовували до кінця потужність агрегату для пошиття плащів, тому допустили відставання з їх випуском.

Тож необхідно було терміново вжити заходів для виправлення ситуації. Головний механік фабрики Лисянський разом з токарем Єфімчуком, слюсарем Биченком розробили і запровадили у виробництво рацпропозицію з автоматизації ряду процесів у заготовчому цеху, що допомогло підвищити продуктивність праці на 20%. Багато цінних пропозицій впровадили виробничники Гольденберг, Нудель, Стретович, Березна. Неабияку роль відіграли в технічному прогресі фабрики зустрічі з передовиками швейних підприємств Москви, Ленінграда, Києва.

Усе це дало можливість, починаючи з квітня 1956 р., не тільки виконувати, а й перевиконувати плани, перекриваючи відставання у першому кварталі. На базі двох малопотужних агрегатів, розташованих послідовно, створили один потужний багатофасонний на 60 робочих місць по виготовленню суконних брюк. В серпні 1956 р. його перетворили на механічний конвеєр, завдяки чому механізували відразу 48 ручних операцій.

За рахунок кредиту Держбанку придбали і задіяли 13 нових машин. Крім того, встановили вертикальний конвеєр для транспортування тканин із підготовчого цеху в розкрійний, запровадили колісні візки для транспортування тканин, напівфабрикатів і готових виробів.

Велику увагу приділили підготовці молодих кадрів, навчивши професії за рік 390 виробничників проти 150 за планом. Ще 59 трудівниць навчили раціональних і передових методів роботи. Тому план першого року п’ятирічки колектив фабрики виконав достроково – 12 грудня, а до кінця року випустив понадпланової продукції на 2 901 тис. крб. Виконали успішно й план з асортименту. Із 18 задіяних моделей 11 були новими. Першосортна продукція складала 96,1% при плані 94,8 При цьому вдалося заощадити 200 квадратних метрів сукна, 300 м. бавовняно-паперових тканин і 100 квадратних метрів шовкових. Перевиконали завдання по зниженню собівартості продукції і одержали 5 611 тис. крб. прибутку.

В 1956 р. в країні почали переведення робітників і службовців на шести і семигодинний робочий день. І фабричний колектив активно включився у підготовку на перехід на 7-годинний робочий день. Головним завданням в той період для швейників була реконструкція виробничих приміщень першої черги, спрямована на подальше збільшення випуску товарів народного споживання, що й було зроблено під керівництвом нового директора В.Т. Демченка. В 1957 р. виробничі приміщення пошивочного цеху реконструювали і перепланували, замінивши внутрішні стіни і перегородки на колони. В результаті цього виробничу площу збільшили на 80 квадратних метрів, що дозволило розширити діючі потоки на 20 робочих місць, перевести закрійний цех на роботу по новому графіку з одночасним застосуванням трафаретного методу розкрою підкладкових і прикладних тканин. Організували авансовий розкрій верхніх, а також бортувальних тканин для пошиття суконних чоловічих брюк, що дало можливість закрійному цеху без розширення виробничої площі забезпечити пошивочний цех розкроєм.

ЗМАГАННЯ – ВЕЛИКА РІЧ

Разом із 20 моделями одягу, що шили на фабриці, тут організували виробництво головних чоловічих і шкільних уборів із малометражних залишків суконних тканин. На замовлення шили спецрукавиці.

Поповнили технологічне обладнання. Встановили стрічкову двоколісну закрійну машину, 11 спецмашин та 13 універсальних. Закупили також 14 нових пневматичних пресів, але через відсутність компресорів вони були введені в експлуатацію тільки в липні 1958 р. Ширше стали застосовувати передову технологію пошиття, клейову плівку, що позитивно відбилося на поліпшенні якості виробів, підвищенні продуктивності праці, економії коштів.

Після Всесоюзної наради раціоналізаторів, винахідників і новаторів виробництва, що відбулася в жовтні 1956 р. оживилася творча активність працівників швейної фабрики. В лютому 1957 р. обрали новий склад членів ради з раціоналізації із 10 чоловік на чолі з головним інженером підприємства Є.Л. Лисянським. Провели двомісячник активізації рацпропозицій. Ряди раціоналізаторів поповнили 42 виробничники, які подали 47 пропозицій. Серед впроваджених з них були механічна лінійка для різання поясів у суконних брюках, що дало можливість підвищити продуктивність праці на 30%. Запропонована лінійка для зажиму другого кінця настилу посприяла якості самого настилу і допомогла скоротити зовнішні втрати тканини. За рік випустили поліпшеним пошиттям 19 тисяч чоловічих суконних костюмів, що становило 35% до всіх виготовлених костюмів і 4,4 тисячі пар чоловічих шерстяних брюк. Виправдав себе перевід пошивочних агрегатів на незйомний процес роботи. Тільки цей захід підвищив продуктивність праці на 7-10%.

Колектив нашої фабрики продовжував успішно змагатися з коростенськими колегами, а заодно викликав на соцзмагання реорганізовану з 1 жовтня 1956 р. артіль “Червоний швейник” у Бердичівську швейну фабрику №2.

“На зборах колективу нашого підприємства, – писала в газеті “Радянський шлях” 1 лютого 1957 р. голова фабкому профспілки К.С. Моліна, – взято зобов’язання план цього року виконати до 24 грудня і дати понадпланової продукції на 1 мільйон карбованців”.

68 передових виробничниць виконали за рік по 1,5-2 річних завдання. В їх числі були Б.В. Колесникова, Н.Г. Хлиповка, М.А. Радецька, А.М. Хінікус, З.В. Слободенюк, Є.П. Грищук, яких занесли у фабричну Книгу пошани.

Станом на 1 листопада уже 200 швейниць справилися з річним завданням, а фабрика в цілому виконала програму 11 місяців і дала понадпланової продукції на 2 млн. крб., за що міськком компартії України і міськвиконком вручили колективу свій перехідний Червоний прапор із занесенням на міську Дошку пошани.

Взяті зобов’язання в другому році шостої п’ятирічки колектив фабрики теж виконав достроково – 2 грудня 1957 р. Швейники заощадили 5,4 тис. квадратних метрів тканини. Від понадпланового зниження собівартості продукції одержали 302 тис. крб. прибутку.

В 1958 р. фабриці присвоїли №1 з підпорядкуванням тресту швейної промисловості, що входив в Київський раднарком. До цього вона була у віданні “Главшвейпрому”.

У березні здали в експлуатацію трансформаторну підстанцію, що значно поліпшило електропостачання фабрики. 1 липня ввели в дію механічний дворядний, дволінійний, вертикально замкнений, працюючий від двох приводних станцій конвеєр, на якому шили суконні піджаки для чоловічих костюмів. Він набагато поліпшив культуру виробництва, підвищив продуктивність праці, що дало можливість добитися умовної річної економії 154 тис. крб. В цьому ж місяці завершили будівництво, обладнання і введення в дію компресорної установки для подачі стиснутого повітря пневматичних пресів з автоматичним відкиданням подушки. Встановили в 1958 р. 6 спеціальних машин, 2 відпарювальних агрегати, 11 пневматичних пресів і свердлувальний верстат. Замість зношених швейних машин встановили 10 універсальних.

Поряд з цими заходами добудували одноповерхове приміщення до складу готової продукції, що вивільнило площу для організації централізованого виготовлення бортової прокладки і верхніх плечових накидок. Розпочали будівництво механічного підйомника для транспортування розкрою з розкрійного цеху в пошивочні.

Виконані роботи з реконструкції першої черги фабрики дозволили механізувати 13 ручних операцій, перевести закрійний цех на двозмінну роботу, а всі пошивочні агрегати – на незйомний процес, організувати спеціалізовану групу з виготовлення бортових прокладок і верхніх плечових накладок.

Для обслуговування нового обладнання підготували 382 виробничники. Багато передових робітників та інженерно-технічних працівників з метою обміну передовим досвідом роботи побували на швейних фабриках Москви, Ленінграда, Києва, Одеси, Дніпропетровська.

Достойний вклад в технічний прогрес внесли фабричні раціоналізатори і винахідники, які за рік впровадили 54 рацпропозиції з економічним ефектом 171 тис. крб. Зростання матеріально-технічної бази дозволило колективу виготовляти 21 модель одягу, в т.ч. жіночих суконних костюмів, випуск яких почали з 1 липня 1958 р. По 1,5-2 норми виконували тоді швачка-машиністка Н.Г. Хлиповка, спецмашиністка Б.В. Колесникова, прасувальниця Т.Л. Бесараб, пресувальниця М.А. Дубинська, різальниця закрійного цеху З.В. Слободенюк.

Чудовою школою виховання людей стало змагання за звання бригади і ударника комуністичної праці.

Все це позитивно далося взнаки на результатах роботи фабрики в третьому році шостої п’ятирічки – 15 грудня колектив рапортував про виконання річного плану. У порівнянні з 1957 р. випуск продукції збільшили на 9%. Виконали план з асортименту. Понад річний план випустили продукції на понад 4 млн. крб.

“Радісні підсумки” – так називалася кореспонденція в газеті “Радянський шлях” 30 грудня 1958 р., в якій йшлося про те, що колектив фабрики №1 дав країні додаткового одягу – чоловічих і жіночих суконних костюмів, кашемірових плащів, шкіряних курток – майже на 3 мільйони карбованців., пошивши понад річний план 1450 чоловічих костюмів, 1300 шкільних костюмів і 5 750 пар брюк різних розмірів.

За високі показники, досягнуті у змаганні в 1958 р., колективи швейних фабрик №1 і №2 рішенням міськкому партії і виконкому міськради були занесені на міську Дошку пошани.

А взагалі початок шостої п’ятирічки для трудівників, тоді ще артілі “Червоний швейник” співпав з перебудовою її роботи. В першому кварталі 1956 р. за розпорядженням Житомирської облпромради “Червоному швейнику” передали із місцевих артілей “Перемога” і “Харчовик” майстерню масового пошиття одягу, обладнану агрегатом із поперечним розташуванням на 12 робочих місць, з трансмісійним приводом і дві майстерні індивідуального пошиття одягу, устаткованих побутовими машинами з ножним приводам. Ці майстерні були розміщені в орендованих, не придатних для виробництва приміщеннях.

Кількість працівників артілі зросла до 320 чоловік, з яких 228 трудилися в двох цехах масового пошиття, 82 – в п’яти індпошивах і шестеро в цеху головних уборів.

Як не парадоксально звучить, але план з випуску товарної і валової продукції значно зріс, а постачання тканин та інших матеріалів набагато погіршилось. Хоча за п’ятирічку колектив зробив значний крок на шляху технічного переоснащення своїх підрозділів, розширення виробничих площ і підготовки кваліфікованих кадрів швейників, підприємство працювало з великою напругою. Коли артіль в жовтні 1956 р. передали в Укршвейпром Міністерства легкої промисловості під назвою “Бердичівська швейна фабрика №2”, це перетворення позитивно вплинуло на організацію постачання підприємства сировиною та матеріалами. Для фабрики №2, як державного підприємства, відкрились великі можливості для широкого впровадження сучасних машин та іншого технологічного обладнання. Вона стала на шлях спеціалізації. Була встановлена тверда номенклатура виробів – пошиття чоловічих костюмів, брюк і жіночих костюмів. В зв’язку з цим міськпобуткомбінату передали майстерні індивідуального пошиття одягу, тому кількість працюючих зменшилась до 273 чоловік. Зате зміцнили керівництво фабричного і цехового апарату кадрами зі спеціальною технічною освітою. Трест швейної промисловості направив на посаду головного інженера фабрики спеціаліста швейного виробництва М.М. Демченко. Тут побували інженери із Київського будинку моделей, які допомогли колективу у напрацюванні технології пошиття одягу. Уклавши договір на соціалістичне змагання дієву допомогу новому підприємству надавав колектив швейної фабрики №1.

Розгорнули роботи по впровадженню нової технології і поліпшенню якості виробів, розробці схеми типових розкладок лекал, методиці нормування розходів тканини на вироби і раціональному їх розкрою, для чого створили експериментальний цех і цех підготовки виробництва.

Ці та інші заходи позитивно вплинули на результати роботи колективу на початку другого року п’ятирічки. За п’ять місяців фабрика виконала план першого півріччя, збільшивши продуктивність праці порівняно з планом на 28,8%. Кращих показників добились бригади на чолі з Ткачук, Юрченко. По 1,5-2 змінних норми виконували швачки Заруцька, Призюк, Некулюк, пресувальниця Новак та інші.

Другий рік п’ятирічки фабрика завершила перевиконання завдання на 15,1%. В 1957 р. за рахунок кредиту Держбанку колектив розпочав будівництво нового корпусу цеху масового пошиву, завершивши під кінець року кладку цегляної коробки.

 ДОСТОЙНІ СУПЕРНИКИ

З 1957 р. колектив швейної фабрики №2 став достойним суперником у змаганні з колективом фабрики №1. Обидва підприємства часто йдуть в рядах передовиків міста, їх заносять на міську Дошку пошани. Взявши підвищені соціалістичні зобов’язання достроково завершити план 1958 р. працівники другої фабрики дотримали слова, справившись із наміченим завданням 11 грудня, виготовивши понад план 2 599 чоловічих костюмів і 4 914 пар брюк, зекономивши при цьому 830 метрів тканини. Крім того, тут освоїли пошиття шкільних костюмів. Без завдання їх виготовили тоді 1 329. А понад план пошили 4 400 пар брюк для школярів.

Великий економічний ефект дали рацпропозиції старшого механіка Ускова і слюсаря Вільмана, які вдосконалили верстат для перевірки якості тканин, а також начальника цеху масового пошиття одягу Нудель-Вулах, яка запропонувала механізувати прикріплення кишень піджаків.

Найвищих показників у змаганні добилися розмітник І.Г. Міллер, робітниці Н.І. Сердюк, Б.М. Процак, М.П. Седлецька, З.І. Дубовик, А.С. Пасічник, Х.Ш. Гофер, Л.П. Новик, Б.І. Ходорковська.

В числі перших на фабриці включився у змагання за звання “Бригада комуністичної праці” колектив бригадира О.П. Ткачук, виконавши річне завдання у грудні на 130%, виготовивши 99% виробів першим сортом. Всі члени бригади оволоділи 2-3 суміжними процесами пошиття, впровадили самоконтроль за якістю. Вони не тільки дружно трудилися, але й спільно проводили своє дозвілля: відвідували заняття школи комсомольської політпросвіти, гурток крою і шиття, оволодівали санітарною справою, брали участь у художній самодіяльності, про що й писала газета “Радянський шлях” в січні 1959 р.

В цьому році стартувала перша семирічка. Колектив фабрики №1 гаряче відгукнувся на звернення працівників легкої промисловості розгорнути змагання за дострокове виконання плану першого року і семирічки в цілому. Ініціативу цього руху на фабриці комсомольсько-молодіжних бригад на чолі з майстрами Морозовською, Халютіною і Машкарою підхопили ще декілька бригад у складі 241 чоловіка. За звання ударника комуністичної праці боролися 60 виробничників. В 1960 р. до них приєдналися ще три бригади. Із 471 працюючого на підприємстві 85,5% боролися за це почесне звання. Подальшим розвитком вищої форми тодішнього змагання стало включення всього колективу робітників, інженерно-технічних працівників і службовців в кількості 534 чоловіка в боротьбу за звання “Підприємство комуністичної праці”.

За семирічку високого звання “Колектив комуністичної праці” були удостоєні працівники шести потоків і трьох відділень із загальною кількістю 372 виробничники. В числі перших з них в 1960 році були працівники швейного потоку (майстер І.А. Куник) і потоку №3-А (майстер С.М. Березуцька). Звання “Ударник комуністичної праці” за цей період вибороли 38 чоловік, серед яких Тетяна Бесараб, Галина і Надія Козачуки, Євгенія Іщук, Алла Станіславська, Тетяна Кузьміна, Віра Степанишина, Міна Мільман, Анна Кац, Ліза Мельничук та інші. У міжбригадному змаганні частіше інших перемагали працівники швейних потоків на чолі з майстрами С. Морозовською, В. Баранниковою, К. Моліною, С. Севик’ян, М. Соколовою, Р. Яхно, В. Романець, С. Штерн.

“Не за сім, а за шість років!” – під таким девізом змагалася бригада Раїси Машкари. Її кращі швейниці Ядвіга Виговська, Ольга Лисюк, Галина Козачук, Галина Шумило виконували змінні норми на 140-150%. Всі члени цього колективу оволоділи декількома суміжними процесами, а Галина Шумило могла виконувати 47 операцій пошиття!

В цю, раніше відстаючу бригаду з пошиття чоловічих піджаків, Раїса Машкара прийшла після того, як почула про патріотичний почин бригадира прядильної фабрики Вишневолоцького бавовняно-паперового комбінату Валентини Гаганової, яка із передової бригади добровільно перейшла у відстаючу і вивела її в число кращих. Благородному почину Гаганової на фабриці послідували і майстри Хімікус та Куник, які перейшли на відстаючі ділянки і вивели їх у передові.

В життя колективу фабрики №1 входила глибока довіра одне до одного. Зарплату видавали без касира, гардеробна працювала без гардеробниці, передові працівники брали шефство над відстаючими, допомагали товаришам освоювати новітні методи праці. Проводили масові культпоходи в кіно і театр. У працівників підприємства різко зріс інтерес до художньої і технічної літератури. Читачами технічної бібліотеки, організованої на громадських засадах стало понад 240 чоловік. Проводили літературні диспути, читали лекції.

З липня 1959 р. фабрика №1 перейшла на безцехову структуру управління, що позитивно позначилося на поліпшенні виробничих показників і дало можливість знизити адміністративно-керівні витрати. В цьому році встановили нове обладнання: 5 спеціальних і 14 універсальних машин, 6 пресів, автомат і напівавтомат, відпарювальну апаратуру, компресор тощо.

В 1960 р. закупили і ввели в експлуатацію 28 одиниць різного обладнання в т.ч. верстат для розбракування тканини і апарат для обрізування полотен. В потоці №3 в грудні завершили монтаж, а в наступному році освоїли двоярусний конвеєр з пошиву жіночих суконних костюмів на 36 робочих місць. Це був перший конвеєр на підприємствах Київського виробничого об’єднання “Україна” “Головшвейпрому”, в підпорядкування котрого фабрика перейшла в 1961 р.

Великою кількістю різного обладнання поповнили машинний парк підприємства в подальші роки семирічки. Достатньо сказати, що під кінець 1962 р. тільки на операціях волого-теплової обробки застосовували 36 різноманітних марок пресів і відпарювальних апаратів, що замінили ручну працю. В наступному році рівень механізації становив уже 71,3%. Поповнення нової техніки продовжували і в останні два роки семирічки. Впровадженню нових механізмів і пристосувань сприяли раціоналізатори і винахідники фабрики: Биченко, Новицька, Пастернак, Березна, Коржук, механіки Камінський, Куліш, Ткачук, технолог Держирук, працівниці Козіцька, Тесля, Сторожук, Барановська, Юдіна, Філіпова та багато інших. На фабриці проводили місячники раціоналізаторських пропозицій. Для обміну досвідом організовували бригади, які їздили на швейні фабрики Києва, Тирасполя, Кишинева, Риги, Ленінграда та інших міст. В 1964 р. кожний дев’ятий працівник фабрики став раціоналізатором.

Як писав в “Радянському шляху” від 11 червня 1966 р. головний інженер підприємства Ю. Лисянський, за рівнем механізації потоків фабрика вийшла в число передових, а за продуктивністю праці – на одне з перших місць серед швейних підприємств республіки. Прагнучи до якомога повнішого задоволення потреб покупців фабричний колектив із року в рік впроваджував у виробництво нові моделі і фасони одягу, підвищуючи його якість. В першому році семирічки швейні вироби виготовляли по 34 моделях, 16 з яких були новими, в другому, відповідно 49-17, в третьому 65-22. В наступні роки освоювали по 25-34 нових моделей.

В другому кварталі 1962 р. на фабриці освоїли випуск жіночих костюмів оригінальної конструкції із напівсуконних клітчатих тканин, одержаних із Ленінграда. Половину цих виробів брав для реалізації Київський універмаг. Виготовляли також чоловічі костюми і брюки із нової тканини вітчизняного виробництва – лавсану, що користувалися підвищеним попитом.

В останньому, 1965 р. семирічки із 25 впроваджених нових моделей 20 були розроблені експериментальним відділом фабрики і в числі 32 були представлені на республіканському гуртовому ярмарку в Києві. Рішенням художньої ради одна модель жіночого суконного костюма була затверджена на огляді з оцінкою “відмінно”, а іншій присудили в конкурсі другу премію. Це була “перша ластівка”, що сповістила про добрий початок роботи фабричної експериментальної лабораторії.

Немало творчої ініціативи проявили спеціалісти і робітники лабораторії в боротьбі за бережливе витрачання тканин, економію прикладних та інших матеріалів, що посприяло зниженню собівартості продукції, одержанню понадпланових накопичень. Конструктор експериментального відділу, він же і голова комісії партконтролю Кузнєц разом з економістом Розбіцьким запропонували уніфікувати верхи і підкладку чоловічих суконних костюмів. Старший майстер лабораторії Бакаєв і Кузнєц розробили нову модель жіночого плаща з капюшоном, що вигідно підкреслило нарядність і практичність в користуванні. На пошиття одного такого плаща затрачали тканини на 10 квадратних сантиметрів менше ніж раніше.

З метою вивчення попиту покупців і популяризації нових напрямів у моді швейна фабрика №1 продовжувала організовувати виставки-продажі в Житомирі і районних центрах області.

 ЗГАДУЮТЬ ВЕТЕРАНИ

Ще з дитинства кожного вчать спершу батьки і рідні, а в шкільні роки – педагоги поважати старших. І дійсно, як їх не поважати? Адже саме вони передають із покоління в покоління спресовану віками народну мудрість, є свідками і учасниками вітчизняної історії…

Ще раз переконався в цьому, побувавши на зустрічі з членами ради ветеранів ВАТ “Бердичівська фабрика одежі”, прагнучи з їх вуст почути істину про рідне для них підприємство, якому присвятили десятки кращих літ власного життя. Зізнаюсь, що був просто зворушений тією невимушеною атмосферою, людською теплотою і увагою, з якою зустріли і прийняли мене, ці запорошені памороззю сивини, люди. Склалося таке приємне і хвилююче враження – наче завітав на гостину до своїх батьків, яких, на жаль, не стало тоді, коли мені і чверть віку не виповнилося. А як би хотілося з вдячністю пригорнути їх до синівських грудей! Тому по-доброму заздрю тим, хто має таку безцінну можливість. Скажу, звертаючись до таких щасливців, словами пісні неповторного Анатолія Горчинського: “Приїжджайте частіше додому…”

Даруйте, шановні читачі, за цей ліричний відступ від теми, але сивочолі ветерани нагадують мені, насамперед, про тих, хто дав життя, поставив на ноги, вивів у люди… Перелік їх заслуг кожен з нас може продовжувати до безкінечності. І зв’язок поколінь не здатна змінити жодна суспільно-економічна формація. Не буду говорити за цілий світ, але саме такі традиції українського народу. І не тільки на родинно-побутовому рівні, що й беруся довести на прикладі бердичівських швейників, які започаткували і продовжують свою славну історію вже упродовж 90 років.

Першою моєю співрозмовницею стала Фелікса Францівна Юрковська (у дівоцтві – Рильська), яка прийшла на фабрику у 1947 році. Її розповідь, підкреслю, була цікавою і відвертою. Записав нашу розмову на диктофон, тому маю можливість звернути увагу навіть на детальки. Подолавши природне хвилювання Фелікса Францівна починає з дещо несподіваного повідомлення, що прямо-таки вразило мене своєю щирою відвертістю.

– Після закінчення школи я поступила в Бердичівське педучилище, але через півтора року навчання зрозуміла, що педагогіка – не моя справа. Тому добровільно забрала документи і влаштувалася на швейну фабрику. Починала з процесу пошиття суконь, потім перейшла у бригаду, де шили плащі, фуфайки, чоловічі костюми, шуби…

– А яке приміщення тоді було? – цікавлюся у своєї респондентки. Адже всього 2 роки минуло після закінчення війни.

– На той момент діяли 2 поверхи головного корпусу, а третій якраз добудовували. Прохідна виходила на вулицю, будівництво було накрите брезентом. Працювали в тих умовах, повірте, дуже нелегко. Директор Низгурецький був суворим, тримав залізну дисципліну. А тоді ж навіть за 20 хвилинне запізнення, за Сталіна, судили. Якось обставини склалися так, що мене розбудив лише заводський гудок “Прогресу”, що було уже трохи запізно, бо жила в районі цегельного заводу. Автобуси ж не ходили. Тому довелося щодуху бігти на фабрику. Дуже переживала, бо як не поспішала, але все-таки запізнилася. Все, думала, засудять. Та Бог милував. Увагу охоронця, на моє щастя, хтось відволік. Він, правда, помітив, що промайнула якась тінь і відразу подався в цех. Врятувало те, що моє робоче місце було при вході. Тому притьма взялася за роботу. Суворий охоронець грізно накинувся на мою начальницю, вимагаючи вказати на порушника.

– У мене всі на місці, – запевнила вона його. – Самі подивіться, – додала для певності, не здавши мене, можливо, через те, що я ніколи не запізнювалася раніше, завжди виконувала норму. При потребі, в разі загрози зриву виконання плану, ми залишалися працювати й вночі, по дві зміни підряд. Так було у нас прийнято.

– А яка техніка в той час була на виробництві?

– Машини були, в основному, однакові, старі. Замість ременів пристосовували мотузки, наприклад. Механіки умудрялися якось щось придумувати, забезпечуючи безперебійну роботу зношеного обладнання. Тоді панував ентузіазм, якесь молодече завзяття. І тих, хто ударно трудився – помічали і відзначали. Мене, зокрема, нагородили нагрудним знаком “Відмінник легкої промисловості УРСР”, декількома медалями…

– А яка зарплата була у Вас, Феліксо Францівно?

– Тоді ми бідно жили, тому й тією платнею була задоволена…

В листопаді нинішнього року Ф.Ф. Юрковській виповниться 81 рік. Але вона добре пам’ятає фабричну юність. Принесла фотознімок, датований 1947 роком, назвавши всіх, хто, хто там зафіксований. Ось лише жаль, що в живих залишилося тільки троє: Євгенія Семенюк, Галина Ясінська і Фелікса Юрковська. Фото, зрозуміло, старе і пожовкле від часу, адже зроблене 63 роки тому. Але, можливо, хтось упізнає, окрім живих, своїх рідних і близьких, згадавши їх добрим словом. Пам’ять повинна бути нетлінною.

Подякувавши Феліксі Францівні за цікаві спогади залучаю до розмови ще одного ветерана – Миколу Анастасійовича Богуна, який влився в фабричний колектив у далекому 1949 році після служби в армії. Вчорашнього солдата спершу зарахували в охорону, а потім головний інженер перевів його в розкрійний цех, різальником тканини.

– А скільки людей тоді було на підприємстві?

– Десь 125 чоловік. Пам’ятаю теж як добудовували приміщення, в яких умовах працювали. Індивідуальних електродвигунів не було – вмикали загальну трансмісію, що призводило до зайвих затрат електроенергії. Пізніше процес вдалося удосконалити, впровадивши окремі приводи. Поступово ми переробляли всю фабрику. До речі, в той період новоприйнятих брали на пів року на будівництво, а після цього переводили безпосередньо на виробництво. Треба ж було своїми силами будувати, добудовувати, перебудовувати, реконструювати все. І ніхто не скаржився на труднощі. В усьому відчувався патріотизм, якийсь особливий вогник. Хоча й тяжко було, але працювали дружно, з ентузіазмом, з радістю, бо бачили, що стає краще і краще. Віриш, що воно прийде, настане оте світле майбутнє…

– А за ту зарплату можна було жити?

– Звичайно, можна! – впевнено відповів Микола Анастасійович. – Борщ у нашій їдальні колись коштував 5 копійок, – аргументував переконливо ветеран свої доводи, мотивуючи тим, що страва була настільки смачна, що навіть сторонні пробиралися на фабрику, аби добре і дешево пообідати.

Нитка нашої розмови з М.А. Богуном тягнулася далі. Микола Анастасійович згадав, як 42 роки! очолював житлово-побутову комісію фабкому, активно займався народним контролем, за що одержав всесоюзну відзнаку. Він встигав пішки прийти із Бистрика, де жив, на фабрику, наробитися до сьомого поту, зайнятися громадськими обов’язками, повернутися в село і ще й там натрудитися у домашньому господарстві. Це вже потім одержав квартиру у місті. І досі у ветеранському строю ця шановна Людина, навіть коли за плечима уже за 80 непростих літ. Траплялося, що він щороку мав по 3-4 громадські посади. М.А. Богун підрахував, що якби скласти весь його робочий і громадський стаж, то загалом – подумати тільки – вийде аж 240 років! Хоч бери занось у книгу рекордів Гіннеса.

Ось які унікальні люди пройшли школу Бердичівської швейної фабрики! До цієї когорти без будь-якого перебільшення можна віднести Ольгу Феодосіївну Іщук. У 1950 р. вона закінчила школу бухгалтерів при Бердичівській МТС (машинно-тракторній станції) і прийшла працювати на фабрику. 17 річного бухгалтера направили у розрахункову групу, місце розташування якої було в одному з куточків виробничого цеху. В обов’язки Ольги Феодосіївни входило збирати по бригадах цифри кількості зробленого, заносячи в спеціальні карточки персональний доробок. Виходячи з цього працюючим нараховували в бухгалтерії зарплату.

А в 1967 році її перевели на посаду бухгалтера розрахункового відділу, потім – старшого бухгалтера і, зрештою, вона доросла до заступника головбуха, пропрацювавши аж до виходу на пенсію загалом 44 роки. І після цього Ольга Феодосіївна ніколи не поривала зв’язків з колективом. Її обрали секретарем ради ветеранів підприємства. Уже 16 років вона сумлінно виконує ці обов’язки. Веде ретельно всю документацію, знає про кожного з членів ветеранської організації все, що треба.

– А при скількох директорах фабрики Ви працювали?

– Влаштувалася при Захарову, потім були: Демченко, Філіпов, Лисов, Ткачук, Таран, Осінський, Осипенко і Лінчик. До речі, в Григорія Антоновича Лінчика я була заступником тоді, коли він працював головним бухгалтером. Так що ми завжди знаходили з ним спільну мову. Приємно, що голова правління ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” (так зараз називається директорська посада) дуже прихильно, прямо-таки по-синівськи ставиться до нас, ветеранів, допомагає словом і ділом. І в свята нас ніколи не забуде привітати, і в ювілеї. Завжди уважно вислухає, порадить, почастує… Видно, що Григорій Антонович – чемна, розумна, добра, вихована, сильна особистість. В які скрутні роки фабрика вистояла і успішно діє. Не дарма нашого керівника обрали членом міськвиконкому і присвоїли йому звання “Почесний громадянин міста Бердичева”…

Після цих слів схвально відгукнулися про Г.А. Лінчика буквально всі присутні. Але про це та інше розповімо нижче.

 ВЕТЕРАНАМ Є ЩО ЗГАДАТИ

У попередньому розділі публікація була побудована винятково на спогадах ветеранів підприємства, що, безумовно, викликало підвищену увагу наших читачів. Тому продовжуємо виклад їх спогадів. Завершальними серед них були слова заступника головного бухгалтера О.Ф. Іщук. Оскільки вона представляла бухгалтерську службу, то цікавлюся рівнем зарплати швейників.

– Ольго Феодосіївно, а що можна сказати про зарплатну динаміку?

– Заробітна плата на фабриці весь час зростала. Ми добре працювали, тому заробляли ще й преміальні.

– А скільки Ви особисто отримували?

– Пам’ятаю, що моя зарплата була в той період десь 400 карбованців.

– А що за них, для порівняння, можна було тоді купити?

– Наприклад, кілограм м’яса коштував 1 карбованець 80 копійок. Курка на базарі вартувала 2 карбованці.

– До речі, там же за 20 копійок вам її заріжуть і обскубуть, – підключається до нашої розмови ще один ветеран М.А. Богун.

– І хліб, і ковбаса були дешеві, і консерви… Зайдеш у сороковий магазин – очі розбігаються! Та ще й лозунг на плакаті висить про те, як добре буде жити при комунізмі. Тож зараз як уже добре, а що ж це буде тоді!? – намагалася я зрозуміти картину світлого майбутнього, – додає О.Ф. Іщук.

Але, виявляється, з житлом було далеко не просто. Ольга Феодосіївна родом із села Іванківці. Спершу з чоловіком Михайлом Яковичем, який працював у відділі соціального забезпечення, щоденно добиралися із села в Бердичів, а потім наймали в місті квартиру за 250 крб. в місяць. Але як би там не було, та двох їх зарплат вистачало для нормального життя. Так стверджує Ольга Феодосіївна. І її колеги з фабричної ради ветеранів теж притримуються такої ж думки.

Цікаво, що ветеранська організація підприємства об’єднує до 700 чоловік. Раніше було десь 900 осіб. Нині тут є 6 учасників бойових дій, 150 учасників трудового фронту, як їх називали раніше. 300 швейників носять статус дитини війни.

– А як ви колись відзначали різні радянські свята? – запитую у членів ради ветеранів.

– Було дуже цікаво. Як правило, всі йшли на демонстрації. А перед цим кожна бригада збиралася в нашій їдальні окремо. Веселилися, співали, танцювали… Нам вручали грамоти, подяки, премії. Далі колони демонстрантів йшли повз міську трибуну, щоб себе показати і на інших подивитися. У нас є багато фотознімків того часу, – підкреслила О.Ф. Іщук. Одне з тих пам’ятних фото й пропонуємо вашій увазі, шановні читачі.

Півтора десятка років очолює фабричну раду ветеранів І.Д. Барановський, який влився у трудовий колектив у 1958 р. Починав з посади контролера підготовчого цеху, потім доріс до начальника цього цеху. Очолював також закрійний цех. Івана Дмитровича неодноразово відзначали за успіхи у роботі. Але, як у нас чомусь здавна ведеться, на діжку меду знайшлася і ложка дьогтю – І.Д. Барановського звільнили з фабрики. І, як з’ясувалося, цілком незаконно. Тому йому довелося оббивати пороги чиновницьких кабінетів. Дійшов аж до Києва, де й відновили справедливість. Але на підприємстві Івана Дмитровича не взяли на попередню посаду.

– Раз ти такий розумний, то йди наводити порядок на філіалі, – сказали йому безапеляційні керівні мужі.

– А там якраз шили кримпленові пальта і плащі. То на пальта поставили підготовлених людей, а на плащі назбирали кого і де могли. Тому мені довелося працювати з 5 годин ранку і до 6 годин вечора, але все стало на свої місця, – згадує голова ради ветеранів.

Потім йому запропонували готувати учнів щойно відкритого учбово-виробничого комбінату. Але для цього необхідна була характеристика з фабрики, за якою він і прийшов до директора А.С. Ткачука. Та Антон Савович відмовився видати цей документ. Виручив сусід, який працював у прокуратурі.

– Не хвилюйся, я тобі видам таку характеристику, що тебе з нею приймуть і в ЦК Компартії України, – сказав він. І дотримав слова. Тож І.Д. Барановський 8 років пропрацював на комбінаті, а потім його знову запросили на швейну у підготовчий цех, пізніше перевели у закрійний, а через деякий час – знову на попереднє місце роботи, звідки в 1994 році й пішов на заслужений відпочинок, заробивши загалом 51 рік трудового стажу. Але не пориває з колективом, очолюючи раду ветеранів підприємства.

Наступна моя співрозмовниця В.І. Моісеєва – дружина військовослужбовця-фронтовика, тому моталася з чоловіком по різних гарнізонах, а в 1962 році перебралися на постійне місце проживання у рідний для Валентини Іванівни Бердичів. Через 3 роки вона влаштувалася на швейну фабрику, а ще через 3 роки не стало чоловіка, який до речі, визволяв наше місто від німецько-фашистських загарбників. І зосталася вдова з 4 дітьми сама. Починала на підприємстві з учениці, хоча їй було легко освоювати професію швачки, бо з дитинства любила шити. Про те як трудилася В.І. Моісеєва переконливо свідчать звання “Ударник комуністичної праці”, різні грамоти, подяки та інші заохочення. Чверть віку Валентина Іванівна перебуває на пенсії, але досі є активісткою ветеранського руху.

– Приходимо сюди комусь допомогти, когось провідати, просто поспілкуватися, – наголосила співрозмовниця.

Приємно було взяти інтерв’ю в члена ради ветеранів фабрики В.П. Кузнєцової, яка скромно чекала своєї черги. Її обличчя добре знайоме не тільки мені, як журналісту, а й багатьом бердичівлянам і гостям міста. Адже Віра Павлівна дуже гарно співає у міському хорі ветеранів. Закінчила колишню 13 школу і в 1956 році прийшла на швейну ученицею, можливо, й гадки не маючи про те, що 41 рік поспіль переступатиме турнікет прохідної. Свій робітничий відлік започаткувала ученицею артілі “Червоний швейник”.

– Тоді було лише одноповерхове невеличке приміщення, а добудовували, розширювали, реконструювали все у мене на очах, – згадує В.П. Кузнєцова. – Пам’ятаю як розвивалися обидва підприємства, як їх об’єднали у 70-их роках минулого століття. Працювати було цікаво. А труднощі полягали в тому, що пішки доводилося ходити з моїх рідних Маркушів щодня на роботу і назад – вдосвіта на першу зміну, після опівночі повертатися додому. А ще ж треба було весь час допомагати мамі по господарству…

Трохи легше стало, коли придбала велосипед. Будучи дуже активною Віра Павлівна брала участь у велогонках, у художній самодіяльності, в сандружині…

– Тоді ми були молодими хлопцями і дівчатами, хотіли щось робити, в чомусь брати участь… Хоча життя було не дуже багатим, але дуже милим, – сказала Віра Павлівна. – Ходили на демонстрації, інші масові заходи. Слово було – закон. Пам’ятаю, як після закінчення другої зміни о першій годині ночі в цех зайшов директор Аркадій Ісакович Зарецький і наказав начальнику Софії Нудель роздати нам спецовочні рукавиці і відправити на цегельний завод вантажити цеглу для підприємства. Хоча це було дуже тяжко, але ми всі з великим бажанням пішли, бо розуміли, що треба. Я тоді над цим не задумувалася, але зараз задоволена тим, що у будівництві фабрики є і моя частка внеску.

В.П. Кузнєцова добрим словом згадує директора об’єднаної фабрики А.С. Ткачука, бо це була цікава і хазяйновита людина. Звичайно, для Валентини Павлівни всі керівники толкові, бо вона сама така – працьовита, надійна, обов’язкова. Не випадково її відзначили високою урядовою нагородою – орденом Трудової Слави.

– А якби повернути життя до витоків – Ви б пішли на фабрику чи ні? – ставлю останнє запитання своїй респондентці.

– Я просто щаслива, що саме тут стільки відпрацювала і навіть пишаюся, що проявила силу волі, не звільнившись у найскладніший період, коли треба було допомагати мамі, яка залишилася одна. Тоді я спала всього-на-всього по декілька годин на добу, але витримала і залишилася на швейній фабриці, – задумливо мовила Віра Павлівна Кузнєцова.

– Мені все те впам’ятку, це вже зараз можу щось забути, а тодішнє, здається, наче відбувалося вчора. З теплотою згадую директорів Євгенія Осипенка, Володимира Осінського… Тільки похвальні слова можу сказати про нинішнього голову правління ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” Григорія Антоновича Лінчика – дуже вихований, культурний і небайдужий чоловік. Завжди нам допомагає і тримає на плаву підприємство навіть в кризу. Тому у нашої рідної швейної фабрики є майбутнє.

Бачите, як влучно підсумувала сказане В.П. Кузнєцова, тому на цьому й ставимо крапку до чергової статті.

КОМСОМОЛКА, СПОРТСМЕНКА, АКТИВІСТКА…

Будь-яка історія абсолютно не може обійтися без людського фактору. Тому із задоволенням залучаю до висвітлення славної минувшини швейної фабрики її ветеранів. До Ніни Францівни Шевчук мені порекомендувала звернутися голова профкому підприємства Надія Леонідівна Трошкіна, за що й повинен їй щиро подякувати. Адже ця, на перший погляд, проста жінка неодноразово просто вражала мене своєю неординарністю, мудрістю і обдарованістю.

Зустрічалися з Ніною Францівною двічі. Першого разу я настільки розворушив її спогади, що вона вирішила навіть викласти їх письмово, аби уникнути сумбуру, викликаного природнім хвилюванням.

– Мені ледь виповнилося 17 років, коли прийшла на фабрику. Була невеличкого зросту, тому начальник відділу кадрів Лип (ім’я не пам’ятаю) запропонував мені спершу підрости, а вже потім приходити на роботу. Але я дуже хотіла працювати, заробляти на шматок хліба. Роки ж були тяжкими. І мене все-таки прийняли ученицею у пошивочний цех, в бригаду, де виготовляли чоловічі брюки. Через 3 місяці присвоїли другий виробничий розряд. Тож стала повноправним членом колективу, який очолювала Роза Марківна Украіна. Робота сподобалась, любила шити, старалася працювати без браку…

Виявилося, що молода виробничниця не тільки справжнісінький трудоголік, а й сповна наділена організаторськими здібностями, вміє словом і ділом повести за собою інших. Стала різноплановою активісткою. І в сандружині відзначалася, і в художній самодіяльності, і в спорті. Ніну Францівну обрали капітаном фабричної волейбольної команди, яка в різних змаганнях здобула численні кубки і дипломи.

І в профспілковому русі вона завжди йшла в авангарді. Тому не випадково була профоргом бригади, а потім – головою цехкому. І червоним куточком завідувала, і касиром на добровільних засадах працювала. Влаштовувала вечори відпочинку, запрошувала шефів, організовувала поїздки до підшефних з концертами…

То найголовніше те, що Ніна Францівна постійно демонструвала зразки в роботі. Характерна деталь: їй першій у колективі присвоїли почесне звання “Ударник комуністичної праці”. П’ятирічні плани вона виконувала чи не вдвічі швидше. Портрет передової виробничниці неодноразово красувався на фабричній Дошці пошани…

Такі як наша землячка потрібні були скрізь. Тому Ніна Францівна подалася у 1963 році за комсомольською путівкою розбудовувати Приморський край. Потрапила на завод, що випускав будівельні деталі і конструкції. І там невдовзі помітили цю працьовиту, невтомну, енергійну дівчину з України, призначивши бригадиром. Звісно, таку трудівницю, активістку та ще й красуню просто не могли не помітити парубки. Тож невдовзі Ніна стала дружиною хлопця з Вінниччини, який теж опинився у Примор’ї, як і вона, на заклик комсомолу. 4 роки тривала та комсомольська епопея. Молоде подружжя Шевчуків повернулося зі своїм первістком-сином у Бердичів. І Ніна Францівна, зрозуміло, знову влилася у рідний колектив швейників. Головний інженер фабрики Юхим Лазарович Лисянський, знаючи те, що вона досконало володіє всіма суміжними процесами пошиття одягу, запропонував їй перейти у резервістки. В резервістки, то й в резервістки – робітниця завжди діяла безвідмовно в роботі. До 9 років пропрацьованих раніше додалися ще 28 після повернення з Приморського краю. За цей час Н.Ф. Шевчук заслужила цілий ряд почесних звань: “Відмінник якості”, “Майстер золоті руки”, “Ветеран праці”, не кажучи уже про всілякі нагрудні знаки, грамоти, премії, подяки та інші морально-матеріальні стимули, включаючи й занесення на міську Дошку пошани.

Повновісних 54 роки трудового стажу за плечима у героїні моєї розповіді. Вона ще й досі працює, у свої 74 роки від роду, в районному Будинку культури, де і за прибиральницю, і за двірника, і за костюмера…

– Ніна Францівна у нас просто безвідмовна, – каже директор Валентина Йосипівна Моісеєва, – допомогла, приміром, розшити сцену.

І дійсно, є за що поважати цю літню, але дуже бадьору і цікаву Людину, яка рано овдовіла та не зламалася, допомагає дітям і внукам, бо звикла жити і діяти заради інших.

На завершення розповіді про ветерана швейної фабрики хочу запропонувати вам, шановні читачі, її власноруч написані віршовані рядки. Ні, вони прості за складом і змістом, і не претендують на звання літературного шедевру, але складені від душі.

І за надані фотознімки щиро дякую Ніні Францівні (вона – друга зліва у верхньому другому ряду разом зі своєю бригадою). На іншому фото Н.Ф. Шевчук разом з подругами по роботі допомагають збирати врожай хмелю у селі Білоцерківка Бердичівського району в 1954 році.

Гордо стоит на пригорке
Швейная №1,
Радостно видеть и горько
Как улетающий клин.
Ведь не вернуть той работы,
Сердцу тоскливо в груди,
Мне не убавить охоты –
Фабрика манит: “Зайди”!
В 17 зашла я однажды,
37 отдала лет,
И от рабочей той жажды
Поныне спасения нет!
С радостью на проходную
В смену рабочую шла,
Помню, как маму родную,
Все те былые дела.
Домом мне фабрика стала,
Тем, что зовьется второй,
Достойная высшего бала,
Сердцем люблю и душой!..

ПЛЮСИ І МІНУСИ СЕМИРІЧКИ

Характерною особливістю семирічного плану 1959-1965 років для колективу фабрики стала напружена боротьба за підвищення якості своєї продукції. З 1 листопада 1960 р. згідно наказу Міністерства торгівлі УРСР підприємство перевели на виготовлення виробів і їх поставку торгівельним організаціям без відомчого бракеражу. Колектив зобов’язався перед покупцями виготовляти і поставляти товари високої якості.

Після скорочення штату відділу технічного контролю повну відповідальність за якість пошиття одягу поклали на майстрів швейних потоків. Партійна, профспілкова і комсомольська організації розгорнули широку масово-роз’яснювальну роботу, спрямовану на боротьбу за честь фабричної марки. В результаті цього в самоконтроль включилися 328 виробничників, створили 90 громадських і загороджувальних постів, 12 дільниць громадського контролю в двох бригадах. Внаслідок вжитих заходів тільки в 1960 р. фабрика одержала 77,9 тис. крб. чистої економії.

В квітні і липні цього року провели технічні конференції з якості за участю представників торгівельних організацій і Житомирської бази, а також три виставки-продажі спільно з торгівельниками. Незважаючи на те, що з 17 жовтня 1960 р. підприємство перевели на 7 годинний робочий день, колектив 14 грудня завершив річний план з випуску валової продукції, давши додатково 12,4 тис. виробів. До кінця року пошили 19045 чоловічих і 3104 жіночих суконних костюмів поліпшеної якості та 2287 пар чоловічих брюк.

Багато уваги приділяли підготовці кадрів, підвищенню майстерності робітників, передачі їм досвіду бригад і ударників комуністичної праці. В створених на фабриці школах виробничо-технічного навчання, передачі передових методів роботи, освоєнню других професій щорічно навчали по 130-200 чоловік. В 1963 р. провели переатестацію робітників пошивочних потоків з видачею посвідчень з відривними талонами.

Питання підвищення якості продукції обговорювали на партійних, робітничих і комсомольських зборах. Активізувала свою діяльність комісія партійного контролю (голова Кузнєц), її члени-передовики Синяк, Васильчук, Ватник, постійно діюча виробнича нарада, до складу якої входило 67 швейників.

Колектив фабрики підтримав почин московських підприємств і включився у всенародне змагання за виготовлення кращої в світі продукції, за честь фабричної марки. Ініціаторами цього змагання стали бригади з пошиву суконних прогумованих і шовкових плащів на чолі з майстрами Савчук і Косянчук.

Як повідомляла в газеті “Радянський шлях” 27 грудня 1962 р. голова фабкому профспілки Р. Хімікус на підприємстві діяли близько ста громадських контролерів. Прикладом для інших були контролери бригади №1, очолювані майстром К. Моліною. Тут на робочих місцях ставили червоні прапорці – знак ланки, що випускала продукцію тільки відмінної якості. Добре трудилися в бригаді контролери А. Хінкус, Н. Волощук, В. Даховник та інші.

В авангарді змагання за високу продуктивність і відмінну якість продукції йшли ударники комуністичної праці: член облрадпрофу Т. Бесараб, кандидат у члени міськкому партії Г. Козачук, член бюро парторганізації пошивочного відділення Є. Іщук, член комітету комсомолу цього відділення Н. Козак, комсомолка А. Станіславська.

“Майстер – золоті руки” – під таким заголовком у газеті “Радянський шлях” вийшла 4 червня 1963 р. кореспонденція про Тетяну Бесараб, яка прийшла на фабрику у 1956 р. Дівчина швидко освоїла професію швачки-ручниці. Вона брала участь в обласному зльоті учасників руху за комуністичну працю, де їй і вручили почесний диплом “Майстер – золоті руки”.

Під стать цій молодій виробничниці була й відома фабрична майстриня Галина Козачук, яка досконало знала технологію, володіла всіма процесами пошиття чоловічих піджаків, випускала продукцію лише відмінної якості. Як висококваліфіковану швачку її поставили резервісткою першої бригади. При потребі вона охоче бралася за будь-який інший процес, допомагала вийти з прориву, переробляла неякісно пошиті деталі. І таких працівниць на фабриці було багато. Це і Ю. Боримська, і О. Онищук, і М. Зозуля, які відмінно володіли професією.

Прикметно, що по-справжньому боролися за якість продукції стінна газета “За комуністичну працю” (редактор Немировський) і “Комсомольський прожектор”, активну участь в якому брали Валентина Каленчук і Владислава Галабурда.

Як писала в “Радянському шляху” 12 червня 1965 р. голова профкому фабрики Ксенія Моліна, п’ятимісячне завдання з усіх техніко-економічних показників колектив перевиконав. Із заощаджених тканин пошили додатково 265 чоловічих і 284 жіночих костюмів, 928 пар брюк і 450 жакетів. Це – результат дієвого соцзмагання, яким охоплено 623 члени профспілки. В його основі – почин підприємств Москви і Ленінграда, що передбачає випуск продукції, що не поступається кращим світовим стандартам. Для цього на фабриці розробили 3-річний план впровадження нової техніки і технології пошиття одягу. Немало новинок з’явилося в поточному році. У нас діє організована партбюро і фабкомом школа передового досвіду, де поглибили свої знання 30 виробничниць, а до кінця року їх буде 200 чоловік.

Належна гласність змагання сприяє успішній роботі. Систематично підбиваємо підсумки, висвітлюємо результати. На початку кожного місяця в бригадах відбуваються робітничі збори, де аналізуємо зроблене. Рука в руку працюють бригадири і профгрупорги Міна Мільман, Тетяна Бесараб. З ініціативи профгрупи чудова біографія потоку №3 відображена у фабричному фотоальбомі.

Починаючи з липня 1965 р. кожну п’ятницю вранці і ввечері (для першої і другої змін) в усіх виробничих підрозділах із 20 репродукторів звучав голос диктора: “Увага! Говорить фабричний радіовузол! Слухайте випуск чергового номера радіогазети “За високу якість швейних виробів”. Створена партбюро радіогазета на чолі з ветераном громадянської і Великої Вітчизняної воєн Михайлом Васильовичем Немировським взяла курс на посилення боротьби швейників за пошиття добротного і гарного одягу. Радіогазета висвітлювала підсумки роботи, викривала недоліки, невикористані резерви.

За роки семирічки колектив фабрики зробив значний крок вперед на шляху вдосконалення знарядь праці і технології виробництва. В червні 1965 р. створили на громадських засадах групу наукової організації труда на чолі з головним інженером Лисянським. До складу цієї групи увійшли технологи Держирук і Ройтман, інженери з праці і зарплати Камінська і планово-економічного відділу Розбіцький, керівник групи НОТ Ціпіс, головний механік Стретович. Крім цього створили творчі бригади з технологів, майстрів, передових робітників Соколової, Морозовської, Кузнєц, Руденко та інших.

Хоча швейна дострокова справилася з виконанням усіх річних планів семирічки, але не виконала контрольних цифр. Та це сталося з незалежних від колективу причин. При складанні проекту перспективного плану розвитку підприємства на 1959-1965 роки було передбачено збільшення випуску швейних виробів за рахунок приросту виробничих потужностей шляхом розширення площі з капіталовкладенням в обсязі 398 тис. крб. Намічали ввести в експлуатацію першу чергу – прибудову 3-поверхового виробничого корпусу – 1 січня 1962 р. для організації пошивочних потоків. Хоча практично технічну документацію на розширення фабрики затвердили ще в 1960 р., але до будівництва першої черги взялися лише в 1964 р. Спорудження цього корпусу завершили під кінець наступного року, а ввели в експлуатацію в січні 1966 р., що спричинило затримку реконструкції другої черги наявного корпусу – надбудову над ним третього поверху. Саме з цієї причини за семирічку й не було додаткового приросту продукції за рахунок нових потужностей.

В 1965 р. відбулися зміни в керівництві фабрики. В зв’язку з обранням секретарем міськкому партії В.Т. Демченка директором підприємства призначили ветерана Великої Вітчизняної війни, кавалера 4 орденів і 8 медалей О.П. Філіпова. А секретарем парторганізації знову обрали А.С. Ткачука.

СЕМИРІЧКА ФАБРИКИ №2

Вступаючи в семирічку, колектив швейної фабрики №2 визначив ті рубежі, котрі йому належало взяти, намітив конкретні зобов’язання з дострокового їх виконання. Втілення в життя намічених заходів мало мету збільшити на кінець семирічки виробничу потужність підприємства у порівнянні з попереднім роком у 5 разів.

З перших днів 1959 р. ввели в дію 3-х поверховий виробничий корпус площею 531 квадратний метр, будівництво якого розпочали в березні 1958 р., котельню, змонтували парове опалення. Завдяки повному освоєнню площ всіх п’яти цехів додатково встановили 3 нових швейних агрегати з поперечним розташуванням робочих місць, обладнаних універсальними і спеціальними машинами, прасувальними електропресами. Машинний парк збільшили на 45%. В зв’язку з цим на фабрику прийняли додатково понад 100 робітників і кількісний склад колективу зріс до 353 чоловік, в т.ч. 9 інженерно-технічних працівників зі спеціальною освітою.

В новому корпусі створили агрегат на 54 робочих місця з пошиву чоловічих костюмів. Нове обладнання дало можливість у першому році семирічки освоїти пошиття чоловічих і жіночих штапельних костюмів, вельветових курток і брюк, жіночих бавовняно-паперових костюмів. Впровадили у виробництво запозичене на Київській і Кіровоградській швейних фабриках пошиття піджаків і брюк в одному потоці і технологію пошиття жіночих костюмів. Працівники експериментального цеху впровадили нову конструкцію поясів і уніфікували кишені.

На старті семирічки ще більшого розмаху набув рух за комуністичне ставлення до праці. Приклад бригади О.П. Ткачук наслідували ще дві бригади і закрійний цех, 22 робітниці боролися за звання “Ударник комуністичної праці”. На фабриці підтримали патріотичний почин В.І. Гаганової. Зокрема, резервістка Світлана Баранова відмовилася йти в чергову відпустку і заявила про своє бажання трудитися в учнівській бригаді, допомогти молодим виробничницям не тільки навчитися шити, але й освоїти передові методи роботи. За складними машинами працювали понад 30 учениць, котрі не мали ні теоретичних знань, ні практичних навиків. Кожній з них необхідно було допомогти, привити любов до праці і професії. Було багато переробок. С. Барановій доводилося, не рахуючись з часом, сидіти за машинами, усувати дефекти, допущені на різних операціях. Але вона не відступала перед труднощами, поки не добилася того, що учениці ні в чому не уступали кадровим робітницям, шили за зміну по 48-50 жіночих костюмів. Особливо добре працювали Людмила Городецька, Лариса Бур’ян, Євгенія Шуляк, Зінаїда Бочевська, Світлана Хопта та інші.

Так вчинила і пресувальниця Анна Ножева, яка перейшла з передового колективу О.П. Ткачук в учнівську бригаду.

Борячись за високі виробничі показники колектив створював міцний фундамент для переходу на семигодинний робочий день і нові умови оплати праці. Головний інженер фабрики М.Н. Демченко за участі начальників пошивочного цеху С.Л. Нудель і планового відділу Ф.М. Дашевської провів велику роботу з аналізу схем пошиття для їх поліпшення, з розробки положення з обліку виробленої продукції в цехах і бригадах, з оплати праці швейників, нормування, визначення незавершеного виробництва на кожному робочому місці і в потоці.

Головний бухгалтер фабрики І.Є. Доктор разом з Ф.М. Дашевською створили струнку систему первинного обліку вготовленої продукції в цехах і бригадах. Всі пошивочні потоки перевели на індивідуальну оплату праці за кінцевою операцією, що сприяло зацікавленості виробничників у вивченні суміжних операцій, підвищенні продуктивності праці.

Все це сприяло достроковому завершенню 13 грудня річного плану – на тиждень раніше взятого зобов’язання. Понад план виготовили 15,3 тис. одиниць виробів і зекономили 23,7 тис. метрів тканини.

Станом на 17 жовтня 1960 р., коли фабрика перейшла на 7-годинний робочий день, продуктивність праці зросла проти 1958 р. на 28,9%. Підприємство перейшло на роботу без відомчого бракеражу. Бригаді О.П. Ткачук і 17 швейникам присвоїли почесні звання колективу і ударника комуністичної праці. Серед них – Я. Пушкарська, О. Пінчук, Н. Базилевська, Р. Михалюта, А. Лаптєва, І. Міллер, М. Седлецька та інші.

Як і в попередній рік, колектив виконав план 1960 р. достроково, 14 грудня, давши понад план 6,5 тис. чоловічих і жіночих костюмів.

В цьому році розпочали другу чергу реконструкції фабрики – надбудову другого поверху існуючого корпусу. За рахунок власних коштів підприємство збудувало і в листопаді 1960 р. здало в експлуатацію 4-квартирний житловий будинок.

За досягнуті успіхи в соцзмаганні колектив фабрики занесли на міську Дошку пошани. Він вийшов переможцем у змаганні з фабрикою №1.

У першому кварталі 1961 р. закінчили будівництво виробничого корпусу, збільшивши загальну площу цехів до 1420 кв. метрів. Важливо підкреслити, що робітники, інженерно-технічні працівники і службовці у вільний від роботи час брали активну участь у виконанні робіт, пов’язаних з будівництвом і благоустроєм фабричної території.

Із введенням в дію нового приміщення цеху підготовки виробництва закрійний і експериментальний цехи теж одержали просторіші площі. У пошивочному цеху в травні-липні встановили і обладнали 4 конвеєри: 2 лінії з пошиву чоловічих костюмів на 80 робочих місць, конвеєр з пошиву жіночих костюмів на 47 робочих місць і конвеєр з пошиву чоловічих брюк. Машинний парк поповнили 44 новими видами обладнання. Крім того, організували 3 багатофасонних потоки з пошиття чоловічих і жіночих костюмів та знову освоєного пошиття чоловічих сорочок.

План 1961 р. фабрика виконала 25 грудня. Понад план виготовили 37,2 тис. швейних виробів. За рік одержали 346 тис. крб. прибутку, 32 тис. крб. з яких – понадпланово.

В наступному році колектив включився у змагання за почесне звання “Фабрика комуністичної праці”.

“Нова заповідь живе”, “Вірним курсом” – під такими заголовками в газеті “Радянський шлях” в червні 1962 р. вийшли статті голови виробничо-масової комісії фабкому профспілки Л.В. Громади і директора фабрики У.І. Зарецького. Вони розповіли, що серед трудівників фабрики дійсно набув широкого розмаху рух за комуністичну працю. Щомісяця фабком підбиває підсумки змагання, визначає переможців, популяризує їх  через стінгазети, дошку пошани, бесіди агітаторів. Швейники настійливо підвищують свій професійний і загальноосвітній рівень, кожен третій з них навчається. Відсутність міжвідомчого контролю за якістю продукції підвищило відповідальність людей у боротьбі за честь фабричної марки. На кожній ділянці працюють громадські контролери, діють 63 загороджувальних пости, 8 рейдових бригад, 2 комісії партконтролю, внаслідок чого всю продукцію виготовляють тільки першим сортом.

Помітний внесок в удосконалення виробництва вносять раціоналізатори і винахідники, об’єднані створеним в 1959 р. товариством винахідників і раціоналізаторів на чолі з начальником відділу технічного контролю Л.В. Громадою. За семирічку в ряди новаторів виробництва стали близько ста чоловік. Найактивніші з них – технологи Л. Васильчук, Л. Остапенко, робітники експериментального цеху З. Сегал, Е. Куйдан, старший майстер дільниці Д. Костюк, головний механік Г. Усков, електрик А. Митник, працівниці Л. Федорова, Г. Берлюк, Б. Ледвіна та багато інших.

Не дивлячись на значне збільшення завдань з випуску швейних виробів колектив фабрики №2 достроково завершив всі річні плани семирічки. Всього під кінець семирічки випуск валової продукції становив 785 тис. крб., що майже в 2,9 рази більше, ніж в 1958 р.

ПЕРШІ ОРДЕНОНОСЦІ

Багато прекрасних подій, різних свят, трудових перемог відзначили швейники за роки існування своїх фабрик №1 і №2. Але такої урочистості, такої радості, як в той пам’ятний червневий день 1966 року, ще не було. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1966р. за успішне виконання завдань семирічного плану з виробництва швейних виробів та інших товарів народного споживання, а також заслуги в розвитку легкої промисловості  група трудівників обох фабрик була нагороджена орденами і медалями Радянського Союзу. Ордена Трудового Червоного прапора удостоєні майстер фабрики №1 Степанида Казимирівна Морозовська, швачка-мотористка фабрики №2 Марія Іполитівна Заруцька та майстер цієї фабрики Ольга Павлівна Ткачук. Орденом “Знак Пошани” нагородили запускальницю фабрики №1 Надію Андріївну Кузнєц та швачку-мотористку фабрики №2 Марію Григорівну Юрчук.

Медаллю “За трудову доблесть” відзначили запускальницю фабрики №1 Наталію Степанівну Іщук, медаллю “За трудову відзнаку” – запускальницю фабрики №1 Галину Романівну Лутай та наладчика фабрики №2 Свирида Терентійовича Одинця.

Звістка про нагородження товаришів по роботі блискавично облетіла підприємства і кожний поспішав привітати удостоєних високих державних нагород. Їм міцно потискали руки, обіймали, підносили букети квітів, бажали здоров’я, щастя, нових успіхів у праці. Ну як тут не гордитися, як не радуватися?! Адже вперше за всю історію підприємств партія і уряд достойно оцінили ударну працю кращих із кращих виробничників.

Через декілька днів в трудових колективах відбулися багатолюдні мітинги, де в урочистій обстановці голова Бердичівського міськвиконкому Валер’ян Никодимович Демиденко за дорученням Президії Верховної Ради СРСР вручив нагородженим ордени і медалі.

– Як сьогодні пам’ятаю той радісний для мене день, – згадувала С.К. Морозовська (по чоловіку Вахрамеєва). – На стику першої і другої змін у дворі фабрики зібралися всі працюючі. День був теплий, сонячний і, здавалося, що сама природа чекала цієї урочистості. Сяяла мідь духового оркестру, радувала зір краса безлічі квітів. На великому транспаранті пломеніли слова: “Привіт славним трудівникам – першим орденоносцям фабрики”!

Мітинг був коротким, але урочистим. Один за іншим виступали ветерани і молоді робітники, тепло вітали нас, нагороджених, дарували квіти.

Так само вшановували своїх перших орденоносців і в колективі фабрики №2 на урочистому мітингу, що проходив у новому робітничому клубі.

Шістнадцятирічною дівчиною прийшла в 1948 р. на підприємство Степанида Морозовська. У відділі кадрів її направили у бригаду з пошиття брюк під керівництвом майстра П.А. Березнікер. Колектив зустрів дівчину дружелюбно. Робітниці оточили її увагою, допомагали освоїти виробничий процес. З часом Степанида стала в ряди кращих швейниць і в 1952 р. її призначили на посаду міжопераційного контролера. А ще через чотири роки, після закінчення республіканських курсів підвищення кваліфікації Морозовській довірили роботу майстра бригади у складі 100 чоловік. І відтоді бригада стала провідною на підприємстві, першою відгукуючись на патріотичні почини, що народжувалися в країні, брала високі зобов’язання і завжди їх виконувала. Степанида Казимирівна, будучи майстром, а потім – старшим майстром вела за собою інших словом і ділом. Це з її бригади  вийшли знатні люди підприємства: Т. Бесараб – перша на фабриці удостоєна почесного звання “Майстер-золоті руки”, швачки-мотористки В. Степанишина, Л. Назимова, Л. Масло та багато інших, котрі стали взірцем для наслідування в роботі.

Чверть віку пропрацювала тоді на фабриці член КПРС із 1943 р. О.П. Ткачук, яка розпочала свою трудову діяльність ще в артілі “Червоний швейник”. Хоча в Ольги Павлівни був досвід партійної і культурно-освітньої роботи, але їй припала до душі професія швейниці, якій вона  вирішила присвятити все своє життя. Прийшла в колектив ученицею і з перших же днів сповна віддалася роботі. Училася і брала активну участь в житті партійної організації, громадській роботі. І керівництво помітило сумлінність виробничниці, довіривши їй спершу посаду майстра, а потім бригадира цеху масового пошиття одягу. І не помилилися. Ольга Павлівна виправдала виявлену їй довіру. Майже все, що народжувалося в артілі, а потім і на фабриці передове, прогресивне виходило з очолюваної нею бригади. Колектив в числі перших в 1960 р. добився почесного звання “Бригада комуністичної праці”. Бригада підтримала почин саратовців, випускаючи високоякісну продукцію з першого пред’явлення.

Коли на фабриці проблемним місцем виявилася розкрійна дільниця, від якої багато в чому залежала якість виробів, на пропозицію парторганізації її майстром призначили О.П. Ткачук. Багато зусиль доклала вона, щоб раніше відстаючу дільницю вивести із прориву. Протягом десяти років, аж до виходу 10 лютого 1975 р. на пенсію, Ольга Павлівна, не жаліючи сил трудилася в цьому колективі, передавала свій багатий досвід молодим робітницям. Та не тільки молоді, але й всі підлеглі називали її ніжним словом “мама”…

Серед численних вихованців Ольги Павлівни були технолог М.В. Майорова, інженер по сировині Ф.П. Черняк, пресувальниця М.Г. Юрчук, старший майстер З.С. Ханенко та багато інших кращих із кращих трудівниць фабрики.

О.П. Ткачук не довго перебувала на заслуженому відпочинку. Важко було їй розлучатися з колективом, де відчувала себе як в рідній сім’ї. Тому повернулася на підприємство і стала працювати запускальницею, демонструючи і там зразки в роботі.

Швачка-мотористка М.І. Заруцька до виходу на пенсію більше половини свого життя протрудилася за швейною машиною. Цю професію вона набула на фабриці №1, куди прийшла ще в 1934 р. Скромну, недосвідчену у швейній справі молоду на той час матір направили ученицею в бригаду з пошиття білизни. Тоді тільки розпочинали переводити ножні машини на приводні пристрої, встановлювали механізовані швейні машини. На них шили вже досвідчені працівниці, а Марію Заруцьку посадили за ножну. Та вона і цим була задоволена, бо прагнула стати швачкою. Невдовзі вона ні в чому не уступала своїм наставникам, тому старанну, акуратну виробничницю перевели в бригаду з пошиття виробів із шовкових тканин. Вона виконувала і перевиконувала змінні норми виробітку. Марія Іполітівна полюбила фабрику як рідний дім. Колектив став для неї другою сім’єю.

І все було до ладу. Але радість мирної праці перервав віроломний напад фашистських орд на Вітчизну. За сімейними обставинами Заруцька не змогла зі своїми товаришами по роботі евакуюватися в тил країни – залишилася в тимчасово окупованому рідному місті.

– Не забуваються ті страшні дні і ночі, пережиті до звільнення радянською армією Бердичева, – згадувала Марія Іполитівна. – Працювати на ворогів я не стала. Щоб врятувати свою сім’ю від голодної смерті крадькома шила фуфайки і обмінювала їх на продукти харчування. Інколи проходила повз фабрику, перетворену фашистами в свою казарму і серце обливалося кров’ю. Все розграбували, знищили…

М.І. Заруцька повернулася в колектив артілі “Червоний швейник” в 1948 р. Їй доводилося шити все: одяг для дітей-сиріт, спецівки і фуфайки, спецрукавиці тощо. А коли фабрика спеціалізувалася на випуску верхнього одягу із бавовняно-паперових тканин працювала в бригадах з пошиття чоловічих костюмів і брюк, виконуючи по півтори-дві змінних норми. У жовтні 1951 р. вона в числі перших в артілі була нагороджена нагрудним знаком “Відмінник соціалістичного змагання промкооперації УРСР”. Її прізвище, фотопортрет не сходили з фабричної і міської дощок пошани.

С.Т. Одинець вперше переступив поріг артілі “Червоний швейник” в 1937 р., став наладчиком обладнання. Хоча і знаходився в окупованому місті, але не працював на ворога. Після звільнення Бердичева зі зброєю в руках захищав честь і незалежність рідної Вітчизни, а після перемоги над фашистською Німеччиною Свирид Терентійович повернувся на рідне підприємство. Власними руками відновлював, здавалося, зовсім не придатні для роботи швейні машини, виготовляв для них запасні частини, піднімав з руїн разом з іншими ентузіастами підприємство. Досвідчений майстер учив молодь, мотористок умінню самим усувати дрібні несправності, передавав свої знання юнакам Володимиру Нахменбергу, Віктору Теренчуку, рідному сину Борису, які стали гідними свого наставника.

С.Т. Одинець сконструював і виготовив штамп для пробивання отворів у ґудзиках, чим усунув на той час часті простої швейниць через перебої у постачанні ґудзиків. Він обладнав свердлувальну машину спеціальною лінійкою, що дала можливість не тільки рівно різати тканину, а й економити її. І хоча підірване на фронтах здоров’я, вік все більше давалися взнаки Свирид Терентійович не залишав фабрики, трудовий колектив до останніх днів свого життя.

Доля Г.Р. Лутай була багато в чому схожою з долею тих молодих робітників, які прийшли на підприємство у післявоєнні роки. Галина Романівна влилася в колектив фабрики №1 в 1951 р., освоївши професію запускальниці. Училася і допомагала відновлювати зруйноване війною підприємство. Як кращу молоду виробничницю через певний час її обрали комсоргом зміни. Галина Романівна за короткий термін освоїла понад 30 операцій і їй присвоїли найвищий 6-й розряд. В числі перших в своїй бригаді вона була удостоєна звання ударника комуністичної праці. Галина Романівна зарекомендувала се6е як кращий раціоналізатор і профгрупорг. Г.Р. Лутай двічі обирали депутатом міської ради народних депутатів.

Багато пам’ятних подій відбулося в житті Галини Романівни на фабриці. Але найбільше запам’яталося вручення медалі  “За трудову відзнаку” та обрання її делегатом Х з’їзду комсомолу Радянського Союзу.

Ось які знатні люди трудилися на Бердичівських швейних фабриках.

Фабрична зіронько – гори!

Хоч як було і є непросто,
Видно здобутки у труді
За повновісних 90!
Все ж починалося тоді
З швейно-ремонтної майстерні,
Про що і звітував “Швейпром”,
Кравці зібралися майстерні,
Хоч невеличким ще гуртом.
У числі перших, як годиться,
Засяяв зіркою вже там,
Немов казкова та Жар-птиця,
Відомий Нахменберг Абрам.
Очолив цех він потім вдало
Та хижо вдерлася війна,
Перед ордою місто впало,
Доба насунулась страшна.
На швейній фабриці – казарма,
Всюди – руїни, кров і смерть,
Тягли наш люд фашисти в ярма,
Усе винищуючи вщерть…
Та вікопомне 5-е січня
Для нас настати не могло,
Всміхнулась доля пересічна,
Погнали далі враже зло…
Запрацювали індпошиви
В коробці, що вдалось вціліть,
Там перекроювали й шили,
Виходячи із лихоліть…
З фронтів верталися солдати
І швейну піднімати йшли,
Вчорашні рядові й комбати
Зуміли відродить з імли!
Гланц, Низгурецький і Захаров
(Були такі директори)
Всього добились незабаром,
Фабрична зіронько – гори!
Всі п’ятирічки – достроково!
І семирічка на “ура”!
Підкріплювали ділом слово,
Настала розквіту пора.
З’явилися орденоносці
У колективі вже свої,
Портрети на пошанній дошці,
В ріку зливались ручаї.
Дві фабрики – одною стали,
З’явивсь фабричний філіал,
В змаганні набирали бали,
Не засмоктав якийсь аврал.
Філіпов взявся керувати,
В парторги вибився Ткачук,
Пішли “кругленькі” й “круглі” дати,
Шедеври з вмілих швейних рук.
А нагород – аж ціла злива!
Скрізь блиск медалей й орденів,
Цим швейна і була щаслива,
Шлях виробничників яснів.
Хіба таке забути можна?
Вчувалась керівна рука,
Людина справиться не кожна
З тим, що було за Ткачука.
Він не жалів уміння й сили,
Розквітла фабрика тоді,
Природно – ордена вручили,
Старші раділи й молоді…
А з часом стався інший вимір,
За обрій зринули роки,
Прийшов Осінський Володимир,
Став керувати залюбки.
На злам епохи він потрапив,
Радянський розваливсь Союз,
Тож прокладали нові трапи,
Весь колектив в проблеми вгруз.
Були і страйки і вимоги,
З’явилась боргова петля,
Туманні скрізь шляхи-дороги,
Де колектив не йшов – петляв!
Затисла криза пресловута,
По бартеру міняли все,
На фабрику звалилась скрута,
Не знав ніхто, що піднесе.
Вдались до послуг закордону,
Американці узялись,
Та не набрали тут розгону,
Скінчитись мало це колись.
Собі у збиток працювали,
Нанесли доленосних ран,
Тож від збиткової навали
Відбитись взявсь Г.В.Таран.
В партнерах – німці і угорці,
Давальницька сировина…
Вдалося вижити в тій гонці,
Хоч натерпілися сповна.
На ноги стали помаленько,
Хоча усякого було,
Взявся Євгеній Осипенко
Кликать і місто, і село.
Разом у радості і горі,
Ніхто ні в чому не попух,
На висоті Лінчик Григорій,
Фабричний справний головбух.
Не знав Антонович, можливо,
Що так фортуна поверне,
Бо став директором він живо
І з колективом – заодне.
Знайшов, як треба, спільну мову
З угорським власником давно,
Усе ладнає знову й знову,
Йому Всевишнім це дано!
Не стала фабрика й не зникла,
Робота людям є і є,
До успіхів вся швейна звикла –
Хто на дурняк зірки дає?!
А Ваше кредо – тільки дія!
Ви трудитесь на результат,
В упряжці й Трошкіна Надія –
Профком допомагати рад.
Наказ один – так і тримати!
Усякій кризі буде – зась!
Ви ж швейникам – як батько й мати,
Фабрична мрія щоб збулась!
Є не одне звання почесне,
В правління – справжній голова,
Як істина, що крига скресне –
Так буде фабрика жива!
Знімуться кризові з вас шлеї,
Усе ж житейське проліта,
Солідні будуть ювілеї
Опісля цього й після ста!!!
Здоров’я всім і благодаті,
Нехай таланить і щастить,
Будьте удачливі й багаті
І нині, й прісно – в кожну мить!

ГЕНЕРАЛЬНА РЕКОНСТРУКЦІЯ

В історії розвитку фабрики №1 особливе місце займає восьма п’ятирічка 1966-1970 рр. Головним завданням колективу була генеральна реконструкція підприємства і на її основі заміна дрібних малопотужних потоків потоками оптимальної потужності, впровадження нової уніфікованої технології пошиття виробів. Складність виконання цього завдання полягала в тому, що всі роботи потрібно було виконувати без зупинки виробництва, та ще й не зменшувати, а нарощувати випуск продукції, підвищуючи її якість.

Уже в першому році п’ятирічки трудівникам фабрики довелося вирішувати складні питання, пов’язані з перебазуванням потоків зі старого корпусу в новий, щоб забезпечити фронт будівельних робіт для третьої черги реконструкції. В цей період про конвеєризацію існуючих шести потоків, де працювали 12 бригад, не могло бути і мови. Навіть навпаки – довелося потоки з пошиття чоловічих піджаків і жіночих костюмів переводити з конвеєрів на звичайні агрегати з поперечним розташуванням робочих місць. Підготовче і розкрійне відділення ще і в кінці року працювали в тісному приміщенні загальною площею не більше 60 кв.м. Такі умови стримували здійснення комплексної механізації, запроектованої в плані реконструкції.

Але й за таких труднощів швейники взяли зобов’язання пошити в першому кварталі понад план 130 чоловічих і 120 жіночих костюмів, 500 чоловічих брюк, 120 жіночих жакетів і освоїти випуск 6 нових моделей одягу, заощадити 600 кв.м. тканини.

І слово колективу не розійшлося з ділом. 29 березня фабрика відрапортувала про виконання взятих підвищених зобов’язань. Прикметно, що з впровадженням бездефектного методу і нових умов матеріального і морального стимулювання заробіток швейниць зріс майже на 20%. На початку червня 1966 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ про встановлення Дня працівника легкої промисловості. Трудівники фабрики вирішили гідно відзначити своє перше професійне свято. Здали в експлуатацію ліфт для подачі крою в пошивочні бригади, відновлений і реконструйований самоскидний транспортер з доставки тканин з підготовчого в розкрійне відділення.

Першого лютого 1966 р. в пошивочному відділенні, не дивлячись на велике завантаження виробничої площі, встановили додатковий агрегат із поперечним розташуванням робочих місць на 23 організаційні операції з пошиття жіночих суконних костюмів. В грудні закінчили надбудову третього поверху над частиною реконструйованого старого корпусу, де ввели в дію агрегат на 101 робоче місце з пошиття чоловічих піджаків.

Із 700 працюючих на фабриці у змаганні за дострокове виконання намічених завдань взяли участь 650. Звання комуністичних присвоїли 6 бригадам і 3 відділенням з кількістю працюючих в них 379 чоловік. Високою продуктивність праці відзначалися Г. Лутай, А. Длугаш, В. Пижук, Є. Бяковська, Ю. Свідзінська, Б. П’янковська та багато інших.

22 грудня фабричники рапортували про дострокове виконання плану першого року 8 п’ятирічки. До кінця року випустили понад план 7,5 тис. виробів, зекономили 7,9 тис. кв.м. тканини, 14,7 тисячі кіловат годин електроенергії, впровадили 46 рацпропозицій з економічним ефектом понад 21 тис. крб. Понадпланові накопичення становили 58 тис. крб.

План 1967 р. швейники виконали достроково 24 грудня, видавши понад план продукції на 116 тис. крб., одержавши 230 тис. крб понадпланових накопичень, зекономивши понадпланові норми більше 13 тис. квадратних метрів тканини, освоїли 20 нових моделей.

В цьому році фабрика провела підготовку на перехід на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними

Тоді виготовляли 43 моделі одягу, в т.ч. 18 нових, розроблених експериментальним відділенням фабрики, Київським і Дніпропетровським будинками моделей. За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні серед підприємств міста за 4 квартал 1966 р. бюро міськкому Компартії України і міськвиконком визнали колектив швейної фабрики №1 переможцем і занесли на міську Дошку пошани.

1 січня 1967 року здали в експлуатацію поток №7 з виготовлення чоловічих піджаків на 101 робоче місце. В схему пошиття для цього потоку передбачили реконструкцію по новій технології обробки вузлів виробів по досвіду швейної промисловості Німецької Демократичної Республіки. На монтажі нового конвеєра добре потрудилися працівники ремонтно-механічної служби на чолі з головним механіком Стретовичем. Серед них механіки Куліш, Ткачук, електрики Захарчук, Левик. Над створенням технологічної схеми сумлінно попрацював технолог Держирук.

З 1 вересня 1967 р. задіяли поток №8 з випуску чоловічих брюк по технології високої якості на 36 робочих місць. В листопаді об’єднали дві бригади з пошиття чоловічих брюк в один потужний потік на 78 робочих місць. В середині грудня цей потік перейшов на пошиття виробів державного замовлення. 28 грудня об’єднали й 2 малопотужних потоки з пошиття жіночих костюмів на 65 робочих місць. Підготували до введення в експлуатацію також нові потужності – поток з випуску мундирів на 47 і брюк на 42 робочих місця. Протягом року створили 4 конвеєризованих потоки на 265 робочих місць, задіяли у виробництво багато різного обладнання, в т.ч. машини “Мінерва”, “Текстима”, понад 170 машин різних класів, 10 пресів тощо. На пошитті жіночих жакетів провели комплексну механізацію, уніфікували технологію. В розкрійному відділенні встановили напівавтомат ОПН і додаткову 3-шківну машину, розробили проект установки накопичувача для настилання тканин.

“На швейній фабриці №1 закінчуються роботи з генеральної реконструкції підприємства, готується до здачі в експлуатацію третя, остання черга об’єкту, іде монтаж обладнання, на двох поверхах уже встановлені заплановані проектом конвеєри, повним ходом йде робота на третьому поверсі” – писала газета “Радянський шлях” 16 грудня 1967 р. На фабриці створили спеціальну комісію в складі представників адміністрації, партійної, профспілкової організацій, багато уваги приділяли питанням побуту і організації культурного дозвілля. В цехах обладнали кімнати для приймання їжі. В дві зміни працювала фабрична їдальня. Вели роботи з її розширення. Працювали гуртки художньої самодіяльності, клуб, бібліотека.

В кипучих трудових буднях пройшли два роки п’ятирічки. В третьому, вирішальному році, колективу належало завершити реконструкцію підприємства. З 1 січня 1968р. потоки з випуску цивільної продукції перезаправили на виготовлення держзамовлення, для чого створили потоки на 104, 83, 48 і 42 робочих місця. Організували ще одну робочу зміну. Задіяли новостворений потік №3 оптимальної потужності з пошиття жіночих суконних костюмів на 71 робоче місце. Із 7 діючих потоків 4 були конвеєризовані, інші – агрегатні. Організували 2 нові бригади – №11 і №12, які очолили випускниця Київського технікуму легкої промисловості Волошина і досвідчений практик Кузнєц.

Проводили роботу, спрямовану на подальше впровадження у виробництво уніфікованої технології. В потоці з пошиття чоловічих суконних піджаків застосували нетканий матеріал фільц, його кріплення з клеєвою бортовою прокладкою проводили на пресі і т.д. Тільки від широкого застосування клеєвих методів кріплення річний економічний ефект становив понад 60 тис. крб.

Колектив знову, уже вкотре, взяв підвищені соцзобов’язання: завершити п’ятирічку 14 жовтня 1970 року і виготовити понад план продукції на 230 тис. крб., зекономити проти планових норм 36,5 тис. квадратних метрів тканин, впровадити 68 нових моделей, 257 раціоналізаторських пропозицій з умовним річним економічним ефектом 180 тис. крб. , одержати 297 тис. крб. понадпланового прибутку.

І швейники з честю дотримали слова, першими в місті рапортувавши про завершення плану 8 п’ятирічки ще в кінці червня 1970 р., виконавши свої підвищені зобов’язання на 3 місяці раніше терміну.

ДВА РУЧАЇ – В ОДИН ЗЛИЛИСЯ…

Виконувати і перевиконувати свої виробничі завдання та соціалістичні зобов’язання давно уже стало нормою на швейних фабриках №1 і №2. Тож вони продовжили свої славні трудові традиції уже однією дружною сім’єю швейників. Ця історична подія сталася після виходу наказу Міністра легкої промисловості УРСР від 15 листопада 1972 р. і наказу Київського швейного об’єднання “Україна”, якими швейна фабрика №2 стала філіалом першої фабрики. Начальником філіалу призначили Л.В. Громаду. Після об’єднання на підприємстві уже працювали 2226 чоловік, діяло 10 потоків на 712 робочих місць, з яких 9 конвеєризовані. На виробництві були задіяні 494 універсальних, 294 спеціальних машин, 89 пресів і багато іншого обладнання.

Нелегке завдання стояло перед колективом в 1973 році. Треба було пошити 145 тис. чоловічих костюмів, 96 тис. чоловічих брюк, 25 тис. піджаків, обновити не менше 60% моделей костюмів та брюк. Особливо популярними були костюми “трійка”. При цьому головну увагу належало звернути на підвищення якості продукції, оскільки на складі залежалось багато готових виробів, деяких окремих моделей чоловічих костюмів, брюк і піджаків, від яких торгівельні організації відмовлялися. Це поставило фабрику у важке фінансове становище. Взяте зобов’язання випустити в першому кварталі понад план продукції на 50 тис. крб. виконали лише наполовину. Непродуктивні витрати зросли проти першого кварталу минулого року в 10,5 рази і становили 21 тис. крб. Над розробкою нових моделей добре потрудилися: колектив експериментального відділення, старший майстер Л. Єліна, старший конструктор В. Кузнєц, художник-модельєр В. Олевінська та конструктор А. Григор’єва. Вони розробили багато моделей чоловічих костюмів, котрі відповідали кращим зразкам і були оцінені республіканською атестаційною комісією в 35-37 балів. До кінця року було розроблено 32 нові моделі.

Продовжували впровадження нової техніки і вдосконалення технологій пошиття одягу. В закрійному цеху замінили застарілі машини на нові “РЛ-3” і встановили додатково машини “Ч-529”. На виробничих потоках установили модернізовані машини 51 класу, безпосадочні і машини 428 класу з двома головками, нові високопродуктивні преси тощо.

Завдяки цьому, а також впровадженню цілого ряду пристосувань рівень механізації технологічних процесів на потоках підвищився із 73,6 до 90 %.

На початку травня 1973 р. на підприємстві замість відділу технічного контролю створили відділ з управління якості продукції. Його очолив Л. Барський, який працював раніше начальником виробничого відділу фабрики. В березні 1974 р. на основі наказу Міністра легкої промисловості СРСР від 29 грудня 1973 р. та галузевого Міністерства України від 28 лютого 1974 р. розробили фабричне положення про комплексну систему управління якістю. Ця система торкнулася всіх сторін діяльності підприємства. І не випадково в новостворений колектив влилися працівники відділів праці і заробітної плати та виробничого.

У відділі управління якістю створили секції стандартизації, планування і управління якості, контролю за якістю і вивченням попиту, та економічного аналізу. За досвідом Вінницької швейної фабрики організували дільницю, де зволожували і сушили бортові і волосяні прокладки, брючну тасьму та інше. Створили також дільницю з виготовлення картонних коробів для готових виробів. На бази і в магазини їх відправляли уже запакованими в поліетиленові мішки і в ці короби.

Для обліку якості праці згідно заданої програми на фабриці стали застосовувати коефіцієнт якості, встановивши й відповідну градацію преміювання. Стало правилом щотижня проводити “День якості”, де начальники змін спільно із новоствореною комісією по якості у складі 26 чоловік, в присутності директора чи головного інженера фабрики обговорювали питання, пов’язані з поліпшенням якісних показників, намічали заходи і терміни для усунення виявлених недоліків.

З метою вивчення купівельного попиту підприємство брало участь у конференціях і виставках-продажах в Житомирі, Ворошиловграді, Корсунь-Шевченківському, Коростишеві і Бердичеві. Діяльність відділу управління якістю відбувалося у тісному взаємозв’язку з підготовкою молодих виробничників, підвищенням професійної майстерності швейників на всіх ділянках, з роботою товариств і бюро, створених на громадських засадах, посиленням масової політико-виховної роботи в колективі і організацією дієвого соціалістичного змагання.

З метою успішнішого виконання взятих зобов’язань колектив уклав договір на змагання з Луцькою і Коростенською швейними фабриками. Основні показники відображали на спеціальній Дошці ходу змагання, виставленої при вході на підприємство.

Прагнучи ознаменувати ударною працею третій, вирішальний рік 9 п’ятирічки, трудівники фабрики активно включилися в змагання за звання бригади і ударника комуністичної праці. Його були удостоєні 6 із 25 бригад і 3 із 6 відділень, а також 1130 робітників із 2106 тих, хто змагався. Адміністрація разом з фабкомом профспілки розробили умови індивідуального змагання за звання “Кращий робітник 3 року 9 п’ятирічки”, “Кращий робітник за своєю професією”.

В 1973 р. провели 14 шкіл робітничої майстерності з охопленням 262 молодих виробничників, над якими взяли шефство 82 кадрових робітники, передаючи їм свій досвід. Це дало свої плоди – молоді робітники випустили понад план 3250 одиниць виробів.

В ході боротьби за дострокове виконання завдань вирішального року п’ятирічки 920 чоловік добилися високої продуктивності праці, працювали в рахунок 1974 і 1975 років. А на трудовому календарі 9 швейників уже була 10 п’ятирічка. Серед них: Л. Семенюк, А. Александров, Н. Середюк, Ш. Богун, С. Брікман, А. Курчинська, В. Дубіна, А. Острощук, В. Островська. На чільному місці йшли також комплектувальниця Н. Попова, спецмашиністка Є. Яровенко, нумерувальниця Г. Поліщук, бригади старших майстрів Р. Добровольської, Л. Мельничук, Є. Ткаченко та багато інших.

Самовіддану працю кращих із кращих швейників високо оцінили партія і уряд, нагородивши орденами Трудового Червоного Прапора С. Гуславську, С. Кривоносову (по чоловіку Рибіцьку), А. Чуб, “Знак Пошани” – В. Ковбасюк, Л. Копчун, Я. Реєнт, Т. Тесля. Медалями “За трудову доблесть” відзначили Р. Гончарук, В. Кузнєц, “За трудову відзнаку” – О. Іщук, М. Марчук (по чоловіку Онищук), Л. Яновську.

Нагрудні знаки “Переможець соціалістичного змагання 1973 р.” вручили 176 працюючим, які достроково виконали особисті завдання 3 року п’ятирічки.

Широкому розмаху змагання сприяв перехід фабрики на нову систему планування і стимулювання праці. Значно вдалося поліпшити фінансові показники, скоротити залишки готової продукції. Якщо на початок року їх було на 979 тис. крб., то під кінець залишилося уже на 189 тис.

План 9 п’ятирічки з обсягу і реалізації продукції швейники виконали, як завжди, достроково, випустивши понад план продукції на 2315 тис. крб. (зобов’язання 2100 тис. крб.), а в 1975 р. – вдвічі більше взятого зобов’язання.

Особисті п’ятирічки достроково завершили 717 чоловік. Серед тих, хто працював уже в рахунок 1976-1980 років була резервістка О. Колежук, швачки-мотористки Б. Седлецька, С. Белецька, Т. Перегуда, прасувальниця Т. Гречковська та багато інших.

Указом Президії Верховної Ради СРСР в квітні 1975 р. за високі показники в труді і багатолітню добросовісну роботу на одному підприємстві були нагороджені орденом Трудової Слави ІІІ ступеню швачки-мотористки Т. Карпова, Я. Кухаревич, О. Оленюк, В. Рибачук, О. Шморгун та В. Яковенко. Таким же Указом в березні 1976 р. за успішне виконання завдань 9 п’ятирічки орденом Трудового Червоного Прапора відзначили директора Бердичівської швейної фабрики А.С. Ткачука, орденом “Знак Пошани” швачку-мотористку Л. Кажахевич, орденом Трудової Слави ІІІ ступеню швачок-мотористок Ю. Коркушко, Н. Редич, медаллю “За трудову доблесть” швачку-мотористку А. Додяк.

СОЛО ЗІНАЇДИ ХАНЕНКО

Все більше і більше заглиблюючись в історію підприємства з приємністю констатую, що моя журналістська доля неодноразово пересікалася з кращими виробничниками. І серед них – Зінаїда Самійлівна Ханенко, яка сама собі створила добре ім’я, прославивши його не тільки в місті, області, а й навіть за рубежем. На її прикладі вкотре пересвідчився, що талановита людина – талановита в усьому.

А зараз переходимо до конкретики. Повірте, шановні читачі, що тут є чим посмакувати. Слово героїні цієї розповіді.

– Після закінчення 8-річної школи в 1956 році вступила на курси крою і шиття в Києві. Любов до шиття я унаслідувала від своїх батьків, які завжди обшивали нас, четверо дітей, родичів, сусідів та інших. Тому сумнівів у виборі майбутньої професії у мене не було. Після випуску з курсів влаштуватися на роботу в столиці в той час не було можливості. Тож вирішила спробувати щастя на Бердичівській швейній фабриці №2. Але й туди потрапити було тоді дуже важко. Цілий місяць я день у день оббивала пороги  фабричного відділу кадрів. Ходила під вікнами і благала Бога, щоб моя мрія здійснилася. Звуки швейних двигунів були для мене піснею і щоночі я бачила один і той же сон – що вже працюю там разом зі всіма. Але вакантних місць не було. Та Всевишній все-таки мене почув! Я стала найщасливішою 1 липня 1957 року, коли начальник відділу кадрів Іван Пилипович Фризько погодився взяти мене ученицею швачки-мотористки. А через місяць мені уже присвоїли третій виробничий розряд. Я відразу влилася в активне життя фабрики, стала громадською активісткою. Старалася працювати на совість. Працювала і співала. Невдовзі мене обрали секретарем фабкому профспілки. Організовувала і проводила концерти, вечори відпочинку. Пісня завжди була моєю супутницею на роботі і вдома.

Разом з тим довелося і вчитися. Хочу добрим словом згадати мого першого наставника – директора фабрики Аркадія Ісаковича Зарецького, який сказав: “Тобі треба навчатися, здобути середню освіту у вечірній школі”. Я тоді ще не усвідомлювала, що він дає мені путівку в життя. Це була Людина великої душі і людяності. Аркадій Ісакович став мені другим батьком, допоміг у доленосному становленні. Я успішно закінчила вечірню школу, а потім – Київський технологічний технікум, вийшла заміж і пропрацювала на фабриці 42 роки, пройшовши шлях від учениці швачки-мотористки до начальника зміни. В 1965 році мені довірили бригаду №2, в якій 60 швачок виготовляли чоловічі бавовняно-паперові костюми. В той час свою школу становлення мені передавав старший майстер цеху Йосип Абрамович Сонц. Він був жорстким на вдачу, але справжнім асом своєї справи. Допомагав, учив, але й вимагав від мене повної віддачі. Ті його зусилля не були марними, давши мені найкращі плоди в роботі з людьми, у виконанні своїх безпосередніх обов’язків. Далі сталося так, що Йосип Абрамович відійшов у Вічність і мене призначили на посаду старшого майстра цього ж колективу, де й пропрацювала до 1970 року. А потім мені довірили очолити профспілкову організацію фабрики. Була головою фабкому до пам’ятної події, що сталася в 1973 році, коли фабрики №1 і №2 об’єднали в єдину. Мене тоді перевели на посаду начальника зміни філіалу. Через 3 роки знову призначили в зв’язку з виробничою необхідністю старшим майстром тієї ж другої бригади, де й пропрацювала до 1988 року. За цей період мій колектив неодноразово, з року в рік добивався високих показників, достроково виконуючи плани п’ятирічок.

Цікаво, що ми змагалися з бригадою імені Зої Космодем’янської швейної фабрики “Ломська комуна” з міста Лом Народної Республіки Болгарія. Обмінювалися делегаціями, передавали передовий досвід. У 1981 році мені пощастило побувати в складі нашої делегації у болгарських побратимів по ремеслу. До речі, разом зі мною у візиті дружби взяла участь резервістка моєї бригади, швачка-віртуоз, майстер “золоті руки” Євдокія Павлівна Ящук. Із заслуженим ветераном праці досі не хочуть розлучатися на підприємстві. Євдокія Павлівна і по сьогодні передає свій багатющий досвід молодим виробничникам…

Приємно читати спогади З.С. Ханенко, бо вони сповнені безмежною шаною, повагою і любов’ю до людей. Тримаю в руках пожовклий від часу номер міськрайонної газети “Радянський шлях” від 20 червня 1986 року, на першій шпальті якого в центрі групи бердичівських орденоносців красується на фотознімку кавалер ордену “Дружби народів” Зінаїда Самійлівна Ханенко. А нижче вміщена публікація тодішнього заступника редактора міськрайонки Р.Т. Воєвуцької під назвою “Нагороди Батьківщини”, де наведені й слова З.С. Ханенко, сказані з високої трибуни в актовій залі міськкому Компартії України: “Висока урядова нагорода – це заслуга всієї нашої бригади, до складу якої входять 60 жінок. Без перебільшення їх можна назвати майстрами “золоті руки”. Злагодженість, пошук, ентузіазм, єдине прагнення допомагають нам долати намічені рубежі. План п’яти місяців поточного року п’ятирічки перевиконаний по всіх показниках. Із завданням дванадцятої п’ятирічки справимося успішно”.

Швидкокрилими птицями промайнули роки. Зінаїда Самійлівна з 1991 по 1999 рік знову працювала на посаді начальника зміни філіалу, вийшовши 30 квітня на заслужений відпочинок. Але досі тримає на скрижалях пам’яті імена тих, з ким трудилася пліч-о-пліч, вважаючи й зараз, що її орден – це не лише персональна заслуга, а й зусилля всіх працівників рідної бригади, зокрема, Є.П. Ящук, Н.П. Корнійчук, А.І. Мороз, К.І. Каплюк, Н.Й. Брацук, М.І. Вербицької, Н.Й. Мендрик, В.О. Миронюк та інших, а також директора фабрики А.С. Ткачука, керівника філіалу Л.В. Громади, головного інженера А.О. Малицької, за що вона їм дуже вдячна.

– Я і сьогодні живу життям фабрики, міста, ціную людей праці, – зворушливо сказала Зінаїда Самійлівна.

Не дивлячись на те, що вона зразкова мама доньці Валентині, сину Миколі, бабуся сімом онукам і прабабуся одному правнучатку З.С. Ханенко веде дуже активний спосіб життя, в чому їй допомагає пісня і художнє слово. Наша орденоносна героїня разом зі своїм талановитим чоловіком Юрієм Гавриловичем Чебаненком, художником і співаком, соловейками витьохкують на різних сценах України. Вони стали уже двічі лауреатами обласного пісенного конкурсу імені Анатолія Пашкевича “Мамина вишня”. А скільки сольних концертів дав цей неперевершений дует в різних населених пунктах країни! Приміром, у курортних містах, де відпочиваючі годинами не хочуть відпускати бердичівське співуче подружжя. І майстерно веде концертну програму саме Зінаїда Самійлівна. Вона не тільки гарно співає, а й розповідає гуморески, як справжнісінький конферансьє, прославляючи рідне місто і свою швейну фабрику, достойним вихідцем з якої є.

Тож нехай ще довго-довго звучить Ваше соло, шановна Зінаїдо Самійлівно. З води і роси Вам!

ДРУЖБОЮ СПАЯНІ…

У попередній публікації з вуст ветерана Бердичівської швейної фабрики З.С. Ханенко пролунала деяка інформація про радянсько-болгарську дружбу. Дружні зв’язки між швейниками Бердичева і міста Лома були встановлені давно. Та найбільше вони зміцніли тоді, коли на фабриці створили відділення Товариства радянсько-болгарської дружби на чолі з технологом З.Ю. Любенко. Члени Товариства налагодили тісні зв’язки з колективом спорідненої фабрики “Ломська комуна”, почавши з обміну інформаціями про трудові досягнення підприємств, окремих виробничників у боротьбі за втілення в життя планів і соціалістичних зобов’язань. Потім у трудівників нашої фабрики стало доброю традицією разом відзначати національні свята братніх радянського і болгарського народів, обмінюватися делегаціями, проводити тематичні вечори тощо.

У жовтні 1976 р. в складі делегації нашого міста гостювала в Ломі швачка фабрики Г.П. Суворова. На вечорі “Болгарія – очима радянських людей”, що відбувся після її повернення, Галина Петрівна сказала: “Немає слів, щоб передати ту гостинність, з якою зустрічали нас болгарські трудівники. Ніхто з нас не відчував, що ми не вдома, – навпаки, здавалося, що ми серед рідних нам людей”.

Весною 1977 р. в “Ломській комуні” побували секретар комсомольської організації фабрики Людмила Артюк, бригадир колективу комуністичної праці Р.А. Косаковська, інженер-конструктор К.К. Чорний. Наші посланці прагнули перейняти у друзів все краще в організації роботи, здійсненні контролю за якістю продукції та багато іншого.

Про дружбу радянських і болгарських людей постійно нагадували трудівникам стенди і лозунги, книжні виставки в бібліотеці і з любов’ю прикрашений куточок з листами з “Ломської комуни”, фотознімки пам’ятних місць Болгарської Народної Республіки, сувеніри, книги болгарських письменників.

В грудні 1979 р. на прохання болгарських швейників партбюро, фабком профспілки і дирекція підприємства послали болгарам фотопортрети кращих із кращих наших працівників, ударників комуністичної праці, переможців соцзмагання на честь 60-річчя Великого Жовтня: Н.П. Корнійчук, М.Л. Борисевич, Н.П. Волощук, Ю.В. Коркушко, В.М. Митрацанюк і Г.М. Бондарчук, котрі прикрасили алею Трудової Слави “Ломської комуни”.

В яскраву демонстрацію, як тоді прийнято було говорити, непорушної єдності радянських і болгарських трудящих, сили братерства, втілення в життя принципів пролетарського інтернаціоналізму вилились зустрічі в травні 1979 р. директора Бердичівської швейної фабрики А.С. Ткачука з робітниками, інженерно-технічними працівниками і службовцями “Ломської комуни” та колективами інших підприємств. “Кожна зустріч нашої делегації з робітниками і селянами цієї чудової країни перетворювалася в справжнє свято братської дружби, єдності СРСР і Болгарії, наших народів” – згадував Антон Савович.

У 1977 р. колективу нашої фабрики присвоїли почесне звання імені 60-річчя Радянської України. На той час тут працювали 27 бригад і майже 1800 чоловік персоналу.

На 1978 р. фабрика взяла на себе зобов’язання додатково до плану виготовити одягу на 50 тис. крб. Для атестації на Знак якості треба було підготувати 11 моделей, пошити одягу з індексом “Н” (новинка) на 6 млн. 800 тис. крб. в оптових цінах, зекономити 8 тис. квадратних метрів тканини, одержати 20 тис. крб. понадпланових прибутків…

І своє слово колектив дотримав, значно перевершивши намічені рубежі з усіх техніко-економічних показників. 25 листопада фабрика виконала планове завдання трьох років п’ятирічки з нормативної вартості обробки, а через 3 дні після цього – 3-річний план з випуску валової продукції в оптових цінах.

За підсумками змагання серед суміжних підприємств республіки фабриці двічі (у першомі і третьому кварталах) присуджували класне третє місце, а за досягнуті високі показники у четвертому кварталі колектив нагородили перехідним Червоним Прапором Ради Міністрів Української РСР і Укррадпрофу.

Вагомий вклад у ці трудові звершення внесли своєю ударною працею швачка-мотористка М.І. Онищук, штопальниця Л.О. Ковальчук, прасувальниця В.Г. Марковська, резервістка А.Ф. Щербина, котрі перші в колективі завершили виконання особистих п’ятирічок. 82 чоловіки були відзначені нагрудними знаками “Переможець соціалістичного змагання 1978 р.”. У змаганні бригад і дільниць відзначилися колективи ім. 60-річчя Великого Жовтня (майстер З.С. Ханенко, профорг Н.П. Корнійчук), якому 8 раз присуджували перше місце, ім. 25 з’їзду КПРС (майстер Л.І. Тонкевич, голова цехкому Г.Р. Лутай), розкрійної дільниці головного підприємства (майстер Л.В. Безпрозвана, голова цехкому профспілки Т.А. Копєйкіна), які виходили по 4-5 разів переможцями трудового суперництва.

В 1978 р. фабрика вперше у своїй історії брала участь у Всесоюзному огляді-конкурсі на краще підприємство з випуску виробів високої якості і поліпшеного асортименту. І здобула тут Диплом Міністерства легкої промисловості СРСР і ЦК профспілки працівників текстильної і легкої промисловості.

Завдяки впровадженню різних організаційно-технічних заходів фабрика з 1979р. стала комплексно-механізованим підприємством. Всі п’ять пошивочних потоків головного підприємства і 2 із 6 діючих на філіалі організували за принципом багатофасонних секційних потоків та 1 агрегатно-груповий.

На місце правофлангових стали Т. Копєйкіна, М. Сискова, З. Гур’єва, їх молодші колеги А. Кабасніца, Л. Завальна та інші. На фабриці вже трудилися 2224 спеціалісти, 113 інженерно-технічних працівників та службовців. На кінець року в передовики вийшли М. Онищук, К. Бондаренко, В. Тернавська, А. Щербина, А. Чуб, Ф. Шкарбан та інші.

У 1979 р. було одержано 239 тис. крб. понадпланових прибутків, що в три рази більше від взятих зобов’язань. Бердичівські швейники поставляли свою продукцію 37 торгуючим організаціям.

За підсумками Всесоюзного соцзмагання за підвищення ефективності і якості роботи, успішне виконання плану економічного і соціального розвитку в 1979 р. переможцем по Житомирській області визнали місто Бердичів з врученням перехідного Червоного Прапора ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ. Великий внесок у це досягнення зробила швейна фабрика. На 1980 р. вона була одним з кращих підприємств республіки. Більше третини продукції випускала з державною гарантією якості та з індексом “Н”.

Швачка Є.П. Ящук справилася із своїм п’ятирічним завданням ще в лютому 1980 р., 12 її колег зобов’язалися зробити це до 4 травня.

За рахунок раціонального і бережливого використання матеріалів колектив зекономив понад 2,5 тис. квадратних метрів тканини. Додатково було пошито 1150 чоловічих костюмів та 1720 курток. Це сталося завдяки плідній діяльності раціоналізаторів С.Й. Биченко, О.Д. Михальчук, В.І. Синельникової. Фабричні відділи розробили організаційно-технічні заходи з економії, які затвердила оглядова комісія на чолі з головним інженером Н.С. Коротоякською.

У рахунок 1981 року вже працювали В.І. Тернавська, М.І. Онищук, Ю.В. Коркушко. А.П. Струтовська та інші.

Рівень механізації зріс на фабриці до 78%. За науково-обґрунтованими нормами працювали 92,8% швейників. 15 нових моделей одягу одержали державний Знак якості. Особливо ходовими були вироби зі шкіряного велюру, яких випустили на 681 тис. крб.

Ініціаторами почину “П’ятирічку – за 3,5 року!” стали у 1981 році на фабриці депутат міської ради Т.О. Копєйкіна, кадрові робітники Н.В. Вацик, Б.І. Козлова, Г.І. Білоконь, Ю.Л. Волотовська, Н.П. Омельченко, В.В. Дімарська та інші.

Наприкінці 1981 р. на фабриці працювало багато молоді. Так, майже половина членів бригади старшого майстра Н. Трушевської з філіалу була віком до 27 років (22 комсомольці). На підприємстві ширилося тоді змагання під девізом “Працювати без відстаючих”.

Початок 1980-их років був ознаменований 60-річним ювілеєм з часу заснування фабрики. Відбулися урочисті збори, які відкрив тодішній директор А.С. Лисов. У своєму вступному слові він відзначив досягнення, намітив перспективи розвитку. З доповіддю, як і годилося в той час, виступила секретар парткому Т.Ю. Іщук. прозвучали прізвища кращих виробничників С.Й. Биченка, О.П. Ткачук, М.В. Майорової, Ф.Р. Черняк, З.С. Ханенко, О.П. Бахіної, М.А. Харкевич, орденоносців М.І. Заруцької, С.К. Морозовської та інших.

ПЕРЕЛОМНІ ПЕРИПЕТІЇ ШВЕЙНИКІВ

Про досягнення бердичівських швейників неодноразово писали не тільки міськрайонна газета “Радянський шлях”, а й “Радянська Житомирщина”. Процитуємо одну з таких публікацій: “У 1984 році на швейній фабриці імені 60-річчя Радянської України все ширше розгортається змагання за гідну зустріч ювілею стаханівського руху. Завдяки підвищенню продуктивності праці на 20% 300 робітниць підприємства вирішили справитися із своїми п’ятирічними завданнями до 31 серпня 1985 року. На ударну роботу їх надихає приклад перших стахановців О.Г. Мельничук, М.А. Богуна, С.Ф. Рибицької та інших, хто в перші повоєнні роки показував зразки професійної майстерності, набагато перекриваючи змінні норми виробітку…”

Велика роль в організації праці та соцзмагання на місцях відводилося в той час майстрам та начальникам дільниць. У 1985 р. була впроваджена бригадна форма організації і стимулювання праці з розподілом премій і доплат згідно коефіцієнту трудової участі. Деякі робітниці виконували по 5-6 операцій на процесі, поліпшилася ритмічність випуску і здачі продукції.

Бригада №1 головного підприємства достроково завершила виконання завдань 11 п’ятирічки. За цей період пошито понад завдання 8900 високоякісних чоловічих костюмів. Таких успіхів досягли завдяки тісній співдружності з бригадами №3 і №4.

Зразки високопродуктивної праці показували швачки Ю. Вільга, А. Мельничук, І. Гануш, Н. Рудик та інші, про що розповіла в газеті “Радянський шлях” від 28 грудня 1985 р. старший майстер швейної фабрики Т. Джогало.

26 квітня 1986 р. сталася найстрашніша техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС. Швейники усім серцем сприйняли це як всенародне лихо, підтримали тих, хто боровся із атомною стихією, і морально, і матеріально. “Ми поруч, чорнобильці” – так називалася стаття секретаря парткому підприємства Т. Іщук в місцевій газеті від 18 травня того фатального для України року.

У наступний період вся тогочасна економіка потребувала докорінної перебудови. У нових умовах господарювання швейна фабрика мала загалом непоганий вигляд, проте працювала з деяким надривом, порушувала ритмічність. Фахівці підрахували, що для введення нових умов оплати праці підприємству потрібно додатково 720 тис. крб. Більшу частину цих коштів вдалося віднайти за рахунок організаційно-технічних заходів: атестації, перегляду премій та зниження невиробничих витрат тощо.

Частину – 90 тис. крб. – компенсували за рахунок фонду матеріального заохочення.

Директором швейної фабрики був тоді В.М. Осінський. Йому й довелося разом з Радою трудового колективу займатися і впорядкуванням заробітної плати, і скороченням штатів, що було тоді повсюдно на часі.

Підприємство поступово переходило на повний господарський розрахунок і самофінансування.

Нелегкі часи переживала швейна фабрика на так званому зламі епох у 1990-1991 роках, коли розвалився  весь Радянський Союз. Раніше, коли проходили текстильні ярмарки, підприємство закупляло тканини, знаючи при цьому ціни на них заздалегідь. Тепер же усі вони стали “договірними”. Кожна з республік правила своє. Особливо “роздуло” ціни Ризьке виробниче бавовняне об’єднання “Ригас текстиле”, з яким було укладено угоду на 217 тис. метрів тканини, що становило 24% від усієї закупівлі. Якщо раніше тут купляли метр тканини за 17 крб., то невдовзі доводилося викладати усі 78.

У січні 1991 р. швейна фабрика простояла 4 дні, на 20% зменшився випуск продукції. Зникли костюми, пальта й напівпальта…

Різко зросли ціни на ці товари. Чоловічий костюм, що раніше коштував 80-95 крб. подорожчав до 285-340, а чоловічий піджак став коштувати 160-175 крб.

Соціальний вибух на підприємстві назрівав давно і десь наприкінці літа й початку осені він стався.

Про один з мітингів обурених важкими умовами праці та мізерною платнею за неї розповідала газета “Радянський шлях” від 21 вересня 1991 р. Вся перша зміна тоді оголосила про страйк. Очолила страйком голова профкому Г. Суворова. Страйкарі прийняли “Вимогу робітників Бердичівської швейної фабрики до адміністрації” з приводу несправедливого розподілення преміальних доплат за 2 виробничий квартал.

Складною була ситуація на фабриці і на початку 1992 р., весь січень і половину лютого колектив не працював через відсутність сировини. І лише практично з червня перейшов на нормальний робочий день. Доводилося брати кредити в банку під шалені відсотки. В окремі місяці борг підприємства сягав 150 млн. крб. А споживачі продукції, в свою чергу, були винні швейникам понад 70 млн. крб.

По зарплаті за 1 квартал швейна фабрика посідала одне з останніх місць. Та на початок вересня справи зуміли поліпшити, збільшивши зарплатню в 1,8 рази.

Гострим залишалося питання поліпшення умов праці, технічного переоснащення. Невдовзі з’явилася надія одержати 50% нового обладнання з країн Заходу. Вирішили питання з Німеччиною на поставку фабриці запасних частин протягом 10 років і в кредит…

Найважчі місяці року колектив прожив майже не втративши працівників. Він як виробляв, так і продовжував виробляти чоловічі костюми, брюки, жіночі куртки, пальта й іншу продукцію – усього більше 20 найменувань, а з урахуванням різних моделей – понад 60. Щорічно поновлювалося до 70% моделей.

Все більшого застосування набувало таке поняття як “бартер”. Певну частину виробів обміняли на 2 автомобілі КАМАЗ. Фабрика почала сама доставляти свій товар до замовника, уникаючи посередників.

У 1995 р. на підприємстві накопичили дуже багато боргів. Ще тоді тут закупили нове обладнання, сировину, пошили одяг, а реалізувати не змогли. Частина його лежала на складах аж до 1998 р. Борги збільшувалися за використання газу, електроенергії… До 30 тис. грн. фабрика була винна шкіроб’єднанню за гуртожиток. А загалом її борги складали 97300 грн.

Десь у середині 1997 р. з цими боргами прийняв підприємство новий голова правління ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” (так почала називатися Бердичівська швейна фабрика) Г.В. Таран, ставши керівником на конкурсній основі. А до того Григорій Васильович працював тут заступником директора з комерційних питань, до обрання головою правління мав добру роботу в Києві.

Як розповідав Г.В. Таран у місцевій газеті від 28 січня 1998 р., “… фабрика шила вироби на замовлення американців за постійно низькою ціною, незважаючи на інфляцію, гіперінфляцію в країні. Я знав, що колись настане крах із цією фірмою. І він настав. Коли я приступив до роботи, відразу зробив підрахунки діяльності з американцями і дійшов висновку, що фабрика працювала на збиток. За 10 місяців 75 тис. грн. недоотримав наш колектив…

… Було скорочено 3 дитячих садки, 2 їдальні, фабрика почала працювати в одну зміну, скоротилась виплата зарплати”.

Підприємство змушене було брати кредит під 45 відсотків річних, аби забезпечити людей хоч якоюсь платнею.

Намітилися нові контракти і стосунки з німецькою фірмою “Штайльманн”, яка мала понад 30 філій у Німеччині. Наша фабрика почала шити цій фірмі літній одяг, вчасно одержуючи сировину і розрахунки за виготовлену продукцію.

І все ж голова правління із самого початку мріяв про те, щоб хоча б 20% своїх товарів продавати в Україні…

А над головою нависав ще один борг у 130 тис. грн. за обладнання. Його, як і всі інші, теж довелося “гасити” якнайшвидше.

28 жовтня 1999 р. у популярній газеті “Голос України” була надрукована стаття журналіста О. Кавуна “Одяг з Бердичева – це престижно”. “На представницькій нараді, – писалося в ній, – що відбулася нещодавно в Бердичеві, у виступах керівників підприємств переважав мінорний тон. Та ось слово взяв голова правління ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” Григорій Таран:

– Усі нарікають на закони, податки. Але від того, що ми поплачемося одне одному, не стане краще. Потрібно навчитися нарощувати виробництво в тих умовах, що маємо сьогодні. Наша фабрика освоює найновіше обладнання у щойно введеному в дію цеху з пошиття костюмів. Ми знайшли нових зарубіжних партнерів в особі німецької фірми “Клаус Штальманн”, угорської “Централ-парк”. Вони запропонували колективу рентабельніші моделі, тож з’явилися кошти і на оновлення виробництва, і на ремонт приміщень. Сьогодні ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” на 80 відсотків працює на давальницькій сировині. Відколи розпрощалися з американцями – середня зарплата зросла з 55 грн. до 185″.

В НАДІЙНИХ РУКАХ

Досліджуючи історію підприємства всякий раз переконувався у величезній ролі керівника. Ось чому поцікавився у нинішнього голови правління ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” Г.А. Лінчика тим, хто був директором тоді, коли він прийшов сюди на посаду головного бухгалтера. До речі, знаю Григорія Антоновича ще із середини 70-их років минулого століття, коли працював на солодовому заводі, де він очолював бухгалтерську службу. І потім доводилося багато разів з ним зустрічатися і співпрацювати. Тому наша розмова проходила легко і невимушено, без зайвих формальностей.

– Я прийшов на фабрику 6 квітня 1983 року. Тоді директором був Адам Степанович Лисов. Про нього в мене досі залишилися дуже приємні спогади і враження. Адам Степанович виїхав на постійне місце проживання до Дніпропетровська. Але якось приїжджав у Бердичів, завітав на фабрику і ми із задоволенням згадували роки спільної роботи…

– Григорію Антоновичу, а кого Ви замінили на посаді головного бухгалтера?

– Антона Савича Ткачука, який на швейній фабриці двічі очолював бухгалтерію, а між цим періодом був директором нашого підприємства, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Учасник війни, кавалер ордену Великої Вітчизняної війни першого ступеню, відзначений також медаллю “За відвагу” та багатьма іншими високими державними нагородами…

А ще Антон Савич поправу носив звання “Почесний громадянин міста Бердичів”. І тут напрошується характерна паралель – таке ж почесне звання здобув через роки й сам Г.А. Лінчик, якого, до того ж, декілька разів поспіль обирають членом виконавчого комітету міської ради. Якщо додати сюди той красномовний факт, що Григорій Антонович ще й відзначений званням “Заслужений працівник промисловості України”, то стає напрочуд ясно, що фабрика – у надійних руках. До речі, цю думку підтвердили й голова фабкому профспілки Н.Л. Трошкіна, всі члени фабричної ради ветеранів. Тут дійсно наяву зв’язок поколінь, цінують людей, що й підкреслив у своєму виступі на урочистостях з нагоди 90-річного ювілею підприємства міський голова В.К. Мазур:

– Бердичів святкує разом із сім’єю швейників, яка має славні трудові традиції, яка вміє шанувати людей, з великою повагою ставиться до ветеранів. Це сім’я, яка протягом 90 років прославляє наше місто своєю працею, теплом своїх рук і сердець, прославляє на всій земній кулі. І найцінніше, що має сьогодні швейна фабрика, мабуть, не те обладнання, котре поставлене за останні 9 років, а найцінніше – це ветерани, найцінніше – той колектив, який тут працює, – сказав Василь Костянтинович. Він дуже високо оцінив колективний доробок на спільне благо, вручивши вперше найвищу міську відзнаку – орден “За заслуги перед містом Бердичевом” – не окремій людині, а колективу, що з повним правом можна вважати за честь.

І справді швейники заслужили таку нагороду, бо зберегли підприємство, зуміли утриматися на плаву в бурхливому кризовому океані, заробляють на себе, утримують свої сім’ї та ще й справно сплачують всі податки. Лише у пенсійний фонд фабрика щомісяця перераховує понад пів мільйона гривень! Ще більше200 тис. грн. кожен місяць надходять до міської казни як прибутковий податок на зарплату виробничників. А загалом фабрика одежі сплатила в поточному році понад 9 мільйонів гривень різних податків. Ось вам і приклад успішного бюджетоутворюючого підприємства.

А наша нитка розмови із головою правління ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” Г.А. Лінчиком повела нас далі. Григорій Антонович запросто підкріплює усе сказане цифрами і фактами. Видно, що він звик ними оперувати, бухгалтеруючи на підприємствах. Працюючи економістом у міськфінвідділі Григорій Антонович курирував і швейну фабрику. Тому добре знав А.С. Ткачука та інших тамтешніх відповідальних працівників. Добрим словом згадав мій співрозмовник й колишнього головного інженера Н.С. Коротоякську, начальника планового відділу Т.С. Філіпову та інших.

– А в якому стані була фабрика тоді, коли Ви стали працювати головним бухгалтером?

– Фінансово-господарський стан був задовільний. Підприємство працювало ритмічно і стабільно. В той період такого поняття як “відсутність роботи” взагалі не існувало. І матеріалів вистачало, і проблем з кредитами не було. На фабриці трудилися спеціалісти високого класу, з фаховою освітою і досвідом. Після Адама Степановича Лисова директором призначили Володимира Миколайовича Осінського, з яким ми пропрацювали 13 років. На час його керівництва випала суспільно-економічна криза, спричинена розпадом Радянського Союзу. Тоді стали рватися зв’язки з нашими постачальниками, кожен з яких намагався встановлювати свої ціни на тканини та інші матеріали. Дуже якісні тканини виготовляли у Прибалтиці раніше, тому вони були, як мовиться, на розхват. А після розвалу СРСР ціни на прибалтійський текстиль різко зросли. Почалися перебої і простої в роботі. Навіть до страйку дійшло у 1991 році. І початок наступного року виявився складним і проблемним. Як головний бухгалтер добре пам’ятаю під які шалені відсотки змушені були брати банківські кредити. Борги інколи доходили до 150 мільйонів карбованців. Майже половину від цієї суми фабриці були винні споживачі наших виробів.

– Григорію Антоновичу, то це ж якась прямо-таки парадоксальна ситуація – всі всім щось заборгували?

– Так воно й було. Змушені були вдаватися до бартерних операцій. Необхідно було якось виживати, технічно переоснащувати виробництво, виробляти ходові моделі одягу. Керівником фабрики став Григорій Васильович Таран. Тоді ми відмовилися від збиткового співробітництва з американськими фірмами і налагодили зв’язки з німецькими та угорськими партнерами, для яких шили одяг наші виробничники на давальницькій сировині…

А потім знову змінилося керівництво фабрики. Головою правління обрали Євгенія Олександровича Осипенка, який до того пропрацював тут понад 30 років на різних посадах. Останнє десятиріччя він був головним механіком. У нього були свої плани стосовно роботи і подальшого розвитку підприємства. Коли відомий журналіст і письменник Михайло Пасічник поцікавився у новообраного голови правління концепцією сучасного керівника Євгеній Олександрович схвально відгукнувся про очільників різних рівнів – керівника відділу зовнішньо-економічних зв’язків та маркетингу Л.А. Бакановського, головного інженера Т.Б. Ліщук, М.Т. Смирнову з експериментального відділення. А про Григорія Антоновича він сказав: “По-давньому надійний в роботі, оперативний і гнучкий  головний бухгалтер Г.А. Лінчик…”. І активність голови профкому Н.Л. Трошкіної відзначив…

І хто зна як би розвивалися події у майбутньому, але Є.О. Осипенко трагічно загинув у автокатастрофі. Життя є життя. Коли постало питання кому довірити керівництво фабрикою найкращою кандидатурою виявився Г.А. Лінчик, якого й обрали головою правління у 2001 році.

ТАК УЖЕ РОЗПОРЯДИЛАСЯ ДОЛЯ

Так уже, видно, розпорядилася доля, що після трагічної загибелі в автокатастрофі голови правління фабрики Є.О. Осипенка угорські власники контрольного пакету акцій підприємства призначили на його місце Г.А. Лінчика, який з 1983 по 2001 рік працював тут на посаді головного бухгалтера. Звичайно, Григорій Антонович добре знав стан справ.

– І яким він був тоді?

– Далеко не ідеальним. Робота йшла з перебоями. Існувала суттєва заборгованість. Але десь на весну 2002 року вдалося справитися з боргами. І з тих пір ми їх більше й не мали.

– А за рахунок чого ви вийшли з прориву?

– Шукали надійних інвесторів. Наприклад, впровадили у 2002 році інвестиційний проект на 302,1 тисячі доларів США. Ввели в експлуатацію нову лінію з пошиття чоловічих брюк на філіалі, що дало можливість створити 162 додаткових робочих місця. В наступному році реконструювали та технічно переоснастили пошивочний потік на третьому поверсі головного підприємства. Через 2 роки реорганізували, реконструювали та модернізували розкрійне виробництво. І про складське приміщення для одночасного зберігання 20 тисяч одиниць швейних виробів на філіалі подбали. Це було у 2006 році.

– Видно, ви щороку щось робили, тож перелік можна запросто продовжувати. А давайте дещо заощадимо газетну площу і перейдемо до нинішнього часу.

– В цьому році ми займалися реконструкцією котельні, замінили котли для виробництва технологічної пари. Все зробили своїми силами за рахунок власних коштів.

– А в яку ж суму ви вклалися?

– Капіталовкладення на реконструкцію, модернізацію і технічне переоснащення виробництва за останнє десятиріччя склали 22123 тисячі гривень.

– А якої фабрика форми власності?

– На даний час ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” є юридичною особою з приватною формою власності.

– Виходить, що ви не підлягаєте галузевому міністерству?

– Ні, ми йому не підпорядковані.

– А це – краще чи гірше?

– Ми ж працюємо на давальницькій сировині. Тому немає потреби, скажімо, координувати пошуки тканини і матеріалів, як це було раніше, коли тримали цілий штат постачальників.

– Пригадую одного з них – Олександра Марущака.

– І я добре його пам’ятаю. Йому досить було поставити вранці завдання і до вечора все необхідне було уже на фабриці, бо він достеменно знав, що і де можна роздобути.

– Григорію Антоновичу, наскільки я зрозумів, основним видом діяльності підприємства є надання послуг іноземним і вітчизняним замовникам з виготовлення швейних виробів та випуск продукції на ринок України. З якими фірмами ви співпрацюєте?

– Протягом 13 років фабрика працює з відомими європейськими фірмами: “Канда” – Німеччина, “Бервін” – Англія, “МЕХХ”, “Лабелс” – Нідерланди, “ЗАРА” – Іспанія, “Брага” – Угорщина та іншими. Ми спеціалізуємося на виробництві класичних чоловічих костюмів, піджаків, брюк. Річний обсяг виробництва складає 30 мільйонів гривень, або 535 тисяч одиниць швейних виробів. На ринок України випускаємо 10 відсотків від загального обсягу продукції.

– Щоб пошити таку кількість виробів потрібно мати кваліфіковані кадри. Скільки на фабриці працюючих і яку зарплату вони заробляють?

– У нас трудиться 800 чоловік. Середня заробітна плата – 1750 гривень. Окремі виробничники можуть заробляти навіть 2 і більше тисяч гривень.

– Але чому ж тоді існує проблема кадрів? Зараз же безробіття – йшли б до вас на швейну і заробляли б собі…

– Правду кажучи, і мене це дещо дивує. У нас же, переважно, жіночий колектив. Понад 200 швейниць перебувають у декретній відпустці по догляду за дітьми, а хтось хворіє чи доглядає хвору дитину. Тому зараз ми можемо прийняти на роботу одночасно десь зі 120 швачок. Звичайно, не дуже легко у нас працювати, робота специфічна. На фабриці проходять практику вихованці ПТУ-12. Окремі з них залишаються й надалі, але багато не хочуть працювати.

– Складається прямо-таки парадоксальна ситуація: з одного боку у міському центрі зайнятості повно безробітних, з іншого – у вас більше сотні вакантних робочих місць. Григорію Антоновичу, але ж раніше на підприємстві було багато молоді…

– І це дійсно так. У нас навіть звільнений секретар комсомольської організації працював.

– А тоді ж, за радянського періоду, проблем з роботою взагалі не існувало. Вибір робочих місць був просто широкий. І на фабриці ж працювали замало не дві з половиною тисячі виробничників. Хіба зараз умови гірші?

– Я б так однозначно не сказав. Бо й нове обладнання маємо, і зарплату регулярно, без затримки, виплачуємо. І за якість наших виробів не соромно. Технологія виробництва та якість продукції відповідають міжнародним стандартам, про що свідчать одержані нагороди. В 2000 році колективу присудили “Платинову зірку” якості продукції серед фірм виробників одягу 62 країн. У 2006 році фабрику нагородили дипломом лауреата Міжнародного Академічного Рейтингу популярності “Золота фортуна”. Ще через 2 роки нам вручили диплом переможця регіонального етапу Всеукраїнського конкурсу якості продукції “100 кращих товарів України”. Зрозуміло, що добитися таких результатів можливо лише з допомогою високотехнологічного обладнання. Працюємо на устаткуванні відомих іноземних виробників. Для розкрою швейних виробів використовуємо автоматичну розкрійну машину фірми “Гербер” США.

– Погодьтеся, Григорію Антоновичу, що техніка без людей – мертва. Все вирішують виробничі кадри.

– Цілком вірно. Наша фабрика славиться своїми чудовими трудівницями, а також трудовими династіями та матерями-героїнями. Навіть важко підрахувати фабричний стаж династій Корнійчук, Михальчук, Тімощук, Шумило, Козак-Власюк, Зірковська-Жеревчук, Іщук-Марініч, Барановських, Швець-Огороднійчук. І матерів-героїнь своїх знаємо: С.М. Ляхомську, А.П. Алексеєву, Т.Г. Штаюнду, Л.В. Серебрякову.

– Знаю, Григорію Антоновичу, що й соціальним питанням приділяєте належну увагу…

– А як же без цього?! Приміром, на оздоровлення працівників фабрики в поточному році витратили 57,5 тисячі гривень, ще понад 30 тисяч пішло на оздоровлення дітей. І матеріальної допомоги виділили понад 110 тис. грн.

– Члени фабричної ради ветеранів зворушливо і з вдячністю мені розповіли, що Ви особисто завжди їх підтримуєте морально і матеріально.

– А я їх сприймаю наче рідних батьків. Адже вони віддали фабриці десятки кращих років свого життя. Тому заслужили справжню шану й повагу.

– Бачу з наданих мені документів, що й на перевезення працівників після другої зміни витратили понад 30 тисяч гривень і майже 17 тисяч – на безкоштовні обіди виробничників, певні суми – за навчання студентів-заочників і доплату за квартири та гуртожитки, чим мене приємно вразили, бо в наш кризовий час не всі й зарплату своєчасно видають…

– Ми розуміємо, що нині людям важко жити, тому й допомагаємо чим можемо.

Ось як розуміє ситуацію і діє відповідним чином сучасний яскравий керівник – голова правління ВАТ “Бердичівська фабрика одежі” Григорій Антонович Лінчик, що є запорукою успішного продовження 90-річної історії підприємства.

Тож нових успіхів і звершень Вам і колективу фабрики!

Леонід Козінчук,
голова Бердичівської міськрайонної організації
Національної спілки журналістів України.
“РІО Бердичів”, вересень-листопад 2010 р.

---

P.S.: Час йде невблаганно, і ось вже 10 років минуло з останнього ювілею, час відзначати 100-річчя підприємства. За ці десять років багато чого змінилось у швейників: у серпні 2013-го полишив підприємство Григорій Лінчик, передавши його у надійні руки Галини Стукало. А ще через рік він полишив цей світ…

Новий очільник міцно тримає пароплав під назвою ПрАТ “Бердичівська фабрика одягу” на бурхливих хвилях сучасного економічного життя. У цехах підприємства шиють тисячі витончених піджаків і брюк, які можна побачити у вітринах кращих європейських магазинів. Продукція підприємства здобула світову славу завдяки професіоналізму й майстерності працівників.

За ініціативою швейної фабрики на Центральній площі міста з’явився символічний пам’ятник – «Костюмчик із Бердичева». Без перебільшення, це абсолютно заслужено: сучасні моделі створюють образ успішної людини, яка знає собі ціну і прагне бути бездоганно одягненою.

---

---

---

Бердичівська фабрика одягу в ювілейний 2020-й рік: