І.Савицький. Школа Джона Волсея в Бердичеві

Майже забутою сторінкою історії міста Бердичева першої половини ХІХ ст. є навчання в приватній школі англійця Джона Волсея, яке відрізнялося від кармелітської школи, де навчалися діти шляхтичів, чотирикласного училища, в якому освіту здобували переважно діти заможних міщан, і парафіяльного духовного училища, куди набирали дітей із сімей священиків та церковних службовців. Подібного навчального закладу не було в усій окрузі, тому він був відомим і на теренах всієї сучасної України.

Школа проіснувала лише три роки, тому відомостей про неї залишилося небагато. Основним інформативним джерелом щодо неї залишилися «Записки Михайла Чайковского (Садык-Паши)» в журналі «Киевская старина» [1, с. 50-58] польського політичного діяча, письменника Міхала Чайковського (1804-1886 рр.) [2, с. 516-550], який у цій школі навчався.

Дж. Волсей свого часу був учителем великого князя Миколи Павловича – майбутнього царя Миколи І, а також його брата Михайла. У нагороду за навчання братів імператора Олександра І він був призначений директором Рішельєвського ліцею в Одесі. За період керівництва Волсеєм ліцей одержав прекрасну репутацію серед українських, російських і польських родин. Зокрема, тут навчався син генерал-губернатора князя М. С. Воронцова.

Причиною переселення гордого англійця в Бердичів стала, здавалося б, незначна, проте, за нормами моралі й професійної честі, вагома подія в його службі. Зазвичай щонеділі десять ліцеїстів по черзі запрошувалися на обіди й вечори в будинок князя. Одного разу Воронцов прислав ад’ютанта з проханням до Волсея, щоб у числі десяти учнів був і його син (з нагоди гостини пані гетьманової Браницької). Але директор відповів вельможному батькові, що через лінощі молодий Воронцов на вечір не піде. Незадоволений генерал-губернатор знову через ад’ютанта наказує, щоб Воронцов молодший на вечір прибув. Тоді Волсей наказав вивернути ліцеїсту мундир підкладкою назовні й так одягнутого привіз сам у палац, здав на руки батькові, вручивши разом з тим прохання про відставку. Ніщо потім не змогло відхилити Дж. Волсея від цього кроку, навіть наполягання князя Воронцова та інших впливових осіб.

Нам у ХХІ столітті зрозуміти вчинок директора ліцею допоможе усвідомлення того, що вивертання мундиру ліцеїста порівнювалося із військовою традицією зривання погонів, тобто позбавлення статусу і визнання. «Категоричність дії та виразність її підтексту були настільки зрозумілими для сучасників і вагомими, що вихователь після здійснення задуманого змушений був також радикально змінити й своє власне життя. Це був посильний протест Волсея проти порушення споконвічних шляхетських традицій і, нарешті, розпорядку та статуту навчального заходу» [3, с. 290 ].

Ось тому гордий англієць поселився в Бердичеві. Власник міста князь Матеуш Радзивілл надав йому великий будинок з парком під школу й 300 тисяч польських злотих на її утримання. Три чверті одеських ліцеїстів переходять навчатися в Бердичів, а за ними переходять працювати в школу майже всі рішельєвські викладачі.

Цікаво, що учнем нової бердичівської школи стане племінник М. Радзивілла князь Франциск Радзивілл. Проте в нього була така велика відраза до всякого навчання, що після всіляких намагань і покарань змусити Франциска вчитися Дж. Волсей відіслав його до дядька з листом, у якому повідомляв, що було б безсовісно брати гроші за такого йолопа, якого не можна нічому навчити. Князь Матеуш залишив племінника в себе, а Волею послав запис на 50 тисяч польських злотих, які мали служити фундушем для виховання двох Ржевуських, пошук яких між бідними Ржевуськими Радзивілл поклав на директора школи, посилаючись на старе польське прислів’я: «Ніхто ще не бачив розумного Радзивілла, так само, як нікому не доводилось зустріти дурного Ржевуського». Тому власник Бердичева зробив висновок: якщо Радзивілли не хочуть учитись, а мають гроші, то хай платять, а Ржевуські нехай вчаться, тому що Польщі потрібні розумні люди.

У школі навчалися 180 учнів, більшість з них були синами українських та польських родин, але було багато і з російських та навіть двоє братів Гіреїв із Криму. В основі навчального процесу, який був розрахований на шість років, були військові порядки. Кожний із шести класів відрізнявся від інших облямівками різних кольорів на гранатовому мундирі уланського крою. Так, у першому класі комір, обшлаг, лампаси і облямівки були яскраво зеленими, в другому – ясно-блакитними, в третьому – жовтими, в четвертому – білими, в шостому – малиновими. У всіх були піки і дерев’яні палаші. Вихованці по черзі виконували обов’язки унтер-офіцерів, у кожному класі був інспектор, який одночасно виконував обов’язки офіцера.

У школі вчили обов’язковому вмінню володіти зброєю. Знавець мистецтва верхової їзди полковник Ободинський учив їздити на коні. Хто мав коня, їздив на своєму, у кого ж його не було, – на конях навчального закладу. Щоб учні звикали до служби і виховувалися відважними, на них покладався обов’язок бути на чатах у різних місцях біля воріт, а також робити обхід і патрулювання великого дубового парку.

Проживали учні по 10 осіб у кімнаті, де кожний повинен був застилати своє ліжко і тримати в порядку речі. По черзі кожний учень був служителем, тоді на нього покладався обов’язок турбуватися за чистоту кімнати і самих учнів. Врешті, за кожним десятком школярів був закріплений особливий інспектор.

Вранці учні приходили у велику залу, а в теплі й хороші дні – в сад пити чай чи каву за бажанням, де за столами з приборами вже сиділа пані Волсей та кілька жінок поважного віку, які проживали в закладі. З вихованцями поводилися, як із дорослими. Якщо ж хтось із них поводився непристойно, то інспектори провини записували в рапорти.

Після чаю починалося навчання. О 10-й годині був чудово приготований сніданок із двох чи трьох страв. Накривалися шість великих столів. За одним головував сам Дж. Волсей, за іншими – його дружина та найшановніші вчителі. Перед сніданком директор читав письмові рапорти, подані службовцями, вчителями та інспекторами, часто викликав котрогось з учнів із-за столу, оглядав його одяг, дивився, чи помиті в нього вуха і руки. І лише перед обідом зачитувалися призначені покарання, зауваження чи похвали. По обіді учні йшли на прогулянку в парк або за місто. Після прогулянки вони в кімнатах пили чай, відпочивали і розважалися.

Щонеділі й у свята у вихованців гостювали дівчата з пансіону пані Вілігінової, звучала музика, танцювали. Кожний учень повинен був навчитися танцювати – цьому навчав знаменитий танцюрист із балету короля Станіслава на прізвище Курц. Також від кожного учня вимагалось учитись грати на музичному інструменті, якого той обирав сам. У цій царині володарював відомий тоді музикант і композитор Черні.

Джон Волсей намагався ставитися до своїх вихованців як до дорослих. Усі успіхи в навчанні й прогрішення заносилися в рапорти, відповідно учні заохочувалися або бували покараними. Тілесних покарань не було, натомість – військові арешти, подвійна служба, позбавлення розваг і прогулянок. За малу провину покарою було перебування в лікарні: там годували овочевим супом, у години навчання одягали в мундир і відправляли в класи, а після уроків знову одягали халат, ковпак і вели у лікарню.

Вихованці вивчали кілька іноземних мов. У понеділок і вівторок вони обов’язково розмовляли по-французьки, у середу – російською мовою, у четвер – польською, у п’ятницю – німецькою, в суботу – латинською, а в неділю – хто якою хотів. За порушення цих правил з мов на них накладалися грошові штрафи на користь бідним.

До викладання запрошували талановитих вчителів. Серед них були, зокрема, Петро Гулак-Артемовський, який у майбутньому стане творцем віршованої байки в українській літературі [4, с. 24-31], астроном Кисловський – автор знаменитих бердичівських календарів.

Результатом такого розвиваючого навчання в школі був високий рівень знань учнів, про що засвідчили візитатор навчальних закладів граф Філіп Платер та фельдмаршал Гудович – попечитель навчальних закладів після відвідин дітища Джона Волсея. Школа одержала статус губернської гімназії.

Про високий освітній рівень цієї бердичівської школи та глибокі знання її учнів свідчить розповідь М. Чайковського про те, що коли він по смерті Волсея продовжив навчання в школі піярів Межиріччя Корецького , то те, що він вивчав у 3-му класі в Бердичеві, потім проходив у Межиріччі й навіть у Варшавському університеті.

Приємно вражає те, що викладачі школи – українці й поляки – любили українську землю, де народились, виросли і працювали, захоплювались історією України. Тому у вихованні учнів переважав козацький дух, школярі збирали відомості з історії запорозького козацтва, про діяльність українських гетьманів, записували козацькі та українські народних пісні. Після того, як Джон Волсей пішов у кращий світ, це спрямування виховної роботи вплинуло на вирішення долі навчального закладу.

Графа Платера – ревного католика і вихованця єзуїтів – дуже хвилювала доля чудової школи, куди посилали навчатися своїх нащадків найвпливовіші сім’ї краю. Проте більшого неспокою візитаторові завдавав саме «дух козаччини й українофільства» [5, с. 25], який носився над пансіоном і нагадував йому «злі часи Польщі й Литви і вішання єзуїтів». Тому він хотів бачити директором закладу католицького ксьондза. Але М. Радзивілл, у якого були особисті мотиви бути незадоволеним католицьким духовенством, відмовився надалі фінансувати школу. Та й фельдмаршал Гудович, противник прозахідної орієнтації, ксьондза на посаду директора не затвердив. Тому школу закрили. Викладачі перейшли служити в Харківський університет.

До нашого часу будинок школи Джона Волсея не зберігся.

Постає питання: у які роки було гамірно в Бердичеві від невпокійливих волсеян? Зважаючи на твердження М. Чайковського, що він пішов у школу на дев’ятому році життя (домашню освіту він одержав під керівництвом Боніфатія Антоновича), а по закінченню 3-го класу, після її закриття, перебуваючи дома в Гальчині, 14 вересня 1816 року в Житомирі був представлений імператору Олександру І на балу, це були 1813-1816 роки.

1. Записки Михаила Чайковского (Садык-Паши) // Киевская старина. – №11, 1891.
2. Єршов Володимир. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуари стичності. – Житомир: Полісся, 2008. – 624 с.
3. Єршов Володимир. Польська мемуаристична література Правобережної України доби романтизму. – Житомир: Полісся, 2010. – 454 с.
4. Пультер Станіслав. Романтик з подвійною душею: Польський письменник Міхал Чайковський – нащадок українського гетьманського роду, наш земляк. // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. – №18. – Житомир: В. Б. Котвицький, 2009. – С. 24-31.
5. Chudzikowska J. Dziwne źycie Sadyka Paczy. O Michale Czajkowskim. – [Warszawa]: Państwowy Instytut Wydawniczy, [1971]. – 600 s.

Іван Савицький