Додому Історія Історія Бердичева Єврейська громада в Бердичеві

Єврейська громада в Бердичеві

437
0
ПОДІЛИТИСЬ

Перші документальні свідчення про євреїв у Бердичеві з’явились у другій половині XVI ст. Так, ще в інвентарному описі власності Федора Тишкевича від 1593 року згадується єврей, який орендував млин на Гнилоп’яті. Перші ж дані про єврейську общину в Бердичеві відносяться до 1712 року: цього року в містечку був організований кагал[1], що свідчить про проживання тут значної кількості євреїв. У 1765 році за офіційним переписом у Бердичеві нараховувалось 1220 євреїв, у 1787 році – 1500.

У другій половині XVII ст. до Бердичева переїхав та тривалий час тут проживав Лібер Еліезер (1667-1771) – рабин-проповідник, який проповідував кабалу[2] та користувався великою повагою серед євреїв. Любов до кабали у Лібера можна вважати спадковою, оскільки серед своїх предків він мав таких відомих кабалістів, як рабин Натан Шапіро з Кракова, Шімшон Остропольський і Ієхіл-Міхл Немирівський. Обидва останніх загинули мученицькою смертю за віру в 1648 році під час повстання козацтва під проводом Богдана Хмельницького. Єврейський народ дивився на Лібера, як на святого угодника, якому Бог, наблизивши його до себе, відкрив свої шляхи. З вуст у вуста передавалась легенда про те, що його прадід, кабаліст Натан Шапіро, являється йому кожної ночі з того світу, щоб наставляти в кабалі. Народ увірував у могутність Лібера і прислухався до кожного його слова. Так Лібер став рабином-проповідником.

З ім’ям рабина Лібера пов’язана цікава легенда. Для здійснення своїх молитов на самоті рабин Лібер йшов далеко від міста до лісу. На той час управління маєтком власника містечка знаходилось у сусідньому Бистрику (нині село неподалік від Бердичева). Одного разу в лісі Лібера за молитвою застав шляхтич, що брав участь у полюванні (за іншими переказами – князь, власник містечка Тишкевич). На звернення шляхтича рабин не відповідав, тому що був зайнятий своєю молитвою, під час якої, до того ж, не дозволялось вести будь-яких розмов. Розлючений неповагою шляхтич звелів жорстоко висікти впертого єврейського богослужителя, що й було виконано його прислугою.

Через деякий час від тої події шляхтич сильно занедужав та відчув наближення смерті. Його дружина вирішила, що це – Боже покарання за образу й катування єврейського святого під час молитви, та порадила чоловікові поїхати до того на уклін і попросити прощення, що й було зроблено. На знак каяття шляхтич побудував у лісі, на місці тої молитви єврея й екзекуції над ним, будинок великої синагоги. Синагога, яка знаходилась у районі Старого міста, проіснувала до самого початку німецько-фашистської окупації у 1941 році.

1911_liber
Надгробок на могилі Лібера Еліезера, 1913 р. Фотографія С.Б. Юдовіна (1892-1954), фотоархів експедиції С.А. Ан-ського.

Помер рабин Лібер Еліезер у 1771 році – на 104 році життя – у Бердичеві під час епідемії чуми. Померлих у цей час було стільки, що їх ховали у великих братських могилах. За переказами, рабин Лібер, відчуваючи наближення смерті, покликав до себе чотирьох євреїв та пообіцяв їм місце у загробному світі (“Olam haBa”) за те, що вони проведуть його поховання за всіма канонами в індивідуальній могилі, а не кинуть до загальної могили. Лібер помер, і, за переказами, відразу після його смерті епідемія чуми вщухла.

Рабина поховали на єврейському кладовищі, на якому був похований і його батько – рабин Авроом (нині це кладовище не існує, не існує також і первісної могили рабина; сьогодні на місці кладовища знаходиться парк відпочинку ім. Т.Г. Шевченка). Могила Лібера, яку відновили на початку 1990-х років, стала одним з двох індивідуальних святих поховань у Бердичеві (другою згодом стала могила рабина Леві Іцхака Бен Меїр Бердичівського). Саме єврейське кладовище виникло у XVI-XVII ст. на тогочасній східній околиці міста. Крім ребе Лібера, тут було поховано багатьох відомих релігійних діячів – цадиків і рабинів, серед яких батько Лібера – ребе Ашкіназі, талмудист Мойсей та інші. Тут ховали не лише місцевих євреїв. Друге єврейське кладовище заклали наприкінці XVIII століття у північній частині міста (вул. Житомирська, кладовище існує і нині).

У 1913 році в Бердичеві побувала етнографічна експедиція під керівництвом петербурзького вченого Семена Якимовича Ан-ського (справжнє ім’я – Шлойме-Занвл Раппопорт). До складу експедиції входив фотограф Соломон Борисович Юдовін (1892-1954), який сфотографував могилу рабина Лібера. На цьому знімку видно напис на надгробній плиті (на ідиш, переклад на російську мову виконаний краєзнавцем Леонідом Коганом):

В году <5>531 <1771>. /
Памятник на могиле умершего /
в эпидемию. Проповедник /
великий, предсказывающий /
на благо, и толкователь
глубокий, / и знающий,
благочестивец скромный, /
в[еликий] н[аставник],
знаменитый / у[читель
наш] Элиэзер-Либер / с[ын]
у[чителя нашего] Авраама
б[лагославенной] п[амяти]

В останній чверті XVIII ст. Бердичів став одним з центрів хасидизму в Україні, а після 1793 року – і на теренах Російської імперії. У 1785 році рабином Бердичева був обраний і залишався ним до своєї смерті один з засновників хасидизму Леві Іцхак Бен Меїр. Улітку 1784 року його вигнали з Пінська (нині місто на півдні Білорусі), де він був головним рабином, за розповсюдження хасидського вчення. Леві Іцхак з родиною переїхав до Бердичева. Перебуваючи в Бердичеві рабин Леві Іцхак став одним з духовних лідерів свого покоління – тисячі хасидів приїжджали до нього за порадами та настановами.

За спогадами сучасників, рабин Леві Іцхак молився вкрай емоційно, з гучними вигуками та риданням – його плач немов виринав з потаємних глибин душі та підіймався до самих Небес. Навіть найбільш приземлені і черстві люди плакали і відчували щире каяття за власні провини, молячись поряд з рабином. Звичним зверненням Леві Іцхака до Бога було слово на ідиш – “Дер Баремдікер” (“Милосердний”). Розповідають, що коли бердичівський чиновник, який здійснював реєстрацію єврейського населення[3], зайшов до рабина Леві Іцхака та попросив вказати його прізвище, рабин Леві Іцхак, занурений у молитву, декілька разів голосно повторив слово “Дер Баремдікер”. Чиновник вирішив, що це і є відповідь на його запитання та й зареєстрував родину рабина під цим прізвищем. Деякі його нащадки, які згодом опинились в Ізраїлі, переклали це прізвище на іврит та називають себе Рахмані. Існує й інша версія походження прізвища Дербаремдікер: нащадки рабина отримали це прізвище на честь початку кожної молитви, написаної рабином Леві Іцхаком.

До кращих творів хасидської літератури відноситься книга Леві Іцхака “Кдушат Леві” (“Святість Леві”), побудована у відповідності з порядком недільних глав П’ятикнижжя (т. зв. Закон Мойсея — п’ять перших книг канонічної єврейської та християнської Біблії: Буття, Вихід, Левіт, Числа і Второзаконня). У книзі “Кдушат Леві” отримало свою подальшу розробку вчення про цадика, що зайняло в хасидизмі одне з центральних місць. Книга витримала численні перевидання і стала класикою хасидизму.

Леві Іцхак не сторонився й мирських справ. Так, у 1802 році рабин Леві Іцхак скликав збори російських рабинів для обговорення питання щодо рішення уряду про заборону євреям селитися в селах. У 1807 році, у розпал Наполеонівських війн, він закликав жертвувати кошти на російську армію для боротьби з імператором Франції Наполеоном.

У рабина Леві Іцхака було п’ятеро дітей: три сини та дві дочки. Старший, рабин Меір, помер ще за життя батька. Другий син – рабин Ісруель був рабином міста Піков. Після смерті батька він зайняв його місце в Бердичеві. Третій син – рабин Дов Беріш. Одна з дочок Леві Іцхака стала дружиною рабина Йосефа Бініма, друга – дружиною рабина Натана з Кожниць.

Наприкінці життя рабин Леві Іцхак породичався з рабином Шнеуром-Залманом з Ляд, з яким ще в молодості був у дружніх стосунках, у роки спільного навчання у Магіда із Межерича, – онук та онучка цих двох праведників стали чоловіком та дружиною. За переказами, прочитавши в тнаім (договір, угода, яка укладається перед весіллям) фразу “Весілля відбудеться у місті Бердичеві…”, рабин Леві Іцхак з обуренням розірвав документ і продиктував “виправлений” варіант: “Весілля відбудеться у святому місті Єрусалимі… Але, якщо до тих пір, не дай Бог, не з’явиться Месія, тоді весілля відбудеться в Бердичеві…”. Саме у такій редакції укладалися в його будинку подібні угоди.

Після смерті рабина Леві Іцхака у 1809 році в Бердичеві більше не було головних рабинів. Таке рішення євреї містечка прийняли на знак своєї любові до нього, і його повний титул “рабин міста, який очолює суд” не був дарований більше нікому. На єврейському кладовищі, де поховали рабина, на могилі спорудили кам’яний шатер – усипальню у вигляді печери єврейських патріархів без усякого напису, як він і заповідав.

levi_ichak
Могила Леві Іцхака Бердичівського. Фотографія середини XX ст.

У радянські часи, у роки релігійних гонінь, усипальня Леві Іцхака прийшла в занепад та була розібрана. Сучасна усипальня святого Леві Іцхака побудована у 1991 році на кошти ізраїльського мецената Нахмана Ельбаума. Усипальні мала розміри 8,0 на 7,5 м. У приміщенні знаходяться власне могила цадика, поруч справа – чотири могили родичів цадика, ліворуч – шість могил його учнів. Біля узголів’я за стіною усипальні – могила його дружини. Також біля узголів’я цадика безпосередньо в приміщені усипальні знаходиться короб для записок цадикові; трохи вище на стіні – три полички для свічок. На середній поличці свічка горить постійно. Навпроти могил – місце для молитов.

IMG_5104_1
Усипальня Леві Іцхака Бар Меїр Бердичівського на єврейському кладовищі. Фотографія 2010 р.

У 2007 році силами релігійної общини була проведена реконструкція усипальні та прилеглої до неї території – зведені нові стіни усипальні поверх старих (їх згодом розібрали), встановлена огорожа. На сьогодні могила рабина Леві Іцхак Бен Меїр Бердичівського залишається місцем паломництва хасидів з усього світу. Нині щороку біля 3 тис. паломників приїздять вклонитися великому єврейському проповіднику.

 

* * *

Мовою спілкування бердичівських євреїв був оригінальний ідиш (або їдиш[4]), збагачений українською і польською мовами. Іврит (староєврейська мова) практично не використовувався. Та лідери єврейського просвітницького руху середини XIX ст. Гаскала презирливо називали ідиш “жаргоном”, непридатним для єврейської культури. Один з засновників цього руху на Волині І.В. Левінсон навіть пропонував євреям взагалі відмовитись від своєї рідної мови та замінити її “чистою” німецькою чи російською мовами. Уродженець Бердичева лексикограф Шиє-Мордке Ліфшиц (1829-1878), який вивчав волинський діалект ідиш, навпаки, проповідував ідею світської єврейської культури на основі мови ідиш. Плодами його діяльності стали словники: російсько-ідиш (опублікований у 1869 р.) та ідиш-російський (1876 р.). Щира дружба пов’язувала його з основоположником єврейської класичної літератури Менделе Мойхер-Сфорімом (справжнє ім’я — Шолом-Яаков (Шолем-Янкев) Бройде, згідно з паспортом — Соломон Мойсейович Абрамович). Народившись “литваком”, тобто спочатку розмовляючи на литовському діалекті ідиш, Менделе Сфорім після свого переїзду в 1858 році до Бердичева досить швидко сприйняв місцевий бердичівський діалект ідиш. Вважається, що саме під впливом свого друга Ліфшиця молодий письменник, що розпочав літературну діяльність на івриті, через деякий час перейшов на ідиш. Після виходу у світ у 1864 році першого твору на ідиш “Дос клейне менчєле” (“Маленька людина”) успіх прийшов до Менделе Сфоріма негайно та надовго.

У 1795 році в Бердичеві, який перетворився на один з єврейських релігійних центрів, заснована єврейська типографія, яка друкувала релігійну літературу майже виключно на івриті. Та в 1815 році типографія видала збірку релігійно-містичних оповідань на ідиш (разом з коментарями на івриті) під назвою “Сейфер сетере майсес” (“Книга сюжетів”), в якій центральне місце займає оповідання цадика Нахмана Брацлавського, записаний його учнем Натаном. У 1836 році вийшов царський указ, згідно якого були ліквідовані майже всі єврейські друкарні, що діяли на теренах імперії. Тоді ж закрилась і бердичівська друкарня. Відновити її діяльність вдалося лише у 1885 році.

Наприкінці XVIII століття з’явилось таке поняття, як смуга осілості — територія компактного проживання євреїв у Російській імперії, визначена царським урядом з метою запобігання проникнення останніх у великоруські губернії і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції. Вперше смуга осілості була визначена у відповідності до указу 1791 року. До неї увійшла, серед інших, і Волинська губернія. З цього часу кількість єврейського населення у Бердичеві почала стрімко зростати. Цікавими є статистичні дані, які свідчать про кількість євреїв, що проживали в Бердичеві:

1765 рік – 1220 осіб;
1775 рік – 788 осіб;
1778 рік – 741 особа;
1784 рік – 1 319 осіб;
1787 рік – 1 504 особи;
1789 рік – 1 951 особа;
1847 рік – 23 160 осіб;
1884 рік – 62 366 осіб;
1897 рік – 41 125 осіб;
1939 рік – 23 266 осіб;
1979 рік – 4 637 осіб;
1989 рік – 3 512 осіб;
1995 рік – 800 осіб;
2001 рік – 401 особа.

Але достовірну чисельність євреїв у містечку впродовж XVIII-XIX ст.ст. встановити було практично неможливо. Справа полягала у тому, що збирати подушну подать з єврейського населення мали право лише кагали. Відповідно, вони всіма силами “скрывали “души” при ревизиях“, приховуючи їх у великій кількості, а різницю в отриманих податках залишали собі. З іншого боку, державні чиновники бажали знати точну чисельність єврейського населення, щоб отримувати податок у повній мірі. Але, як вказували чиновники, у Бердичеві незаписанное еврейско[е] населени[е]… всегда было около половины всего числа действительных еврейских его обывателей.

Вимоги щодо смуги осілості діяли до 1915 року і мали деякі особливі обмеження, які дозволяли окремим євреям проживати за її межами. Обмеження, які накладалися на євреїв Волині, коли вона входила до складу Польщі, та подальші обмеження в складі царської Росії привели до того, що місцеві євреї, і бердичівські зокрема, в основному займалися орендарством, посередництвом між виробниками сільськогосподарської продукції та її споживачами, перепродажем промислових, ремісничих товарів, лихварством, шинкарством. І в цьому вони досягли неабиякого успіху. Ще український краєзнавець Лаврентій Похилевич (1816-1893) у своїй книзі “Сказания о населенных местностях…” вказував: Продажа и купля, производимые обыкновенно при посредстве евреев, выражаются […] в бесконечном развитии оборотов, умножаемых предприимчивостью и безотвязной деятельностью еврейских маклеров и факторов, которые не только без капиталов, но большей частью без кредита, с помощью одной непреоборимой докучливости, умеют непременно втереться между бесчисленными торговцами и покупателями, и на счет их лености, простоты, неопытности и малодушия обеспечить без риска и пожертвования многосторонние пользы свои.

Перекупники складали особливий привілейований клас, вирізнялися багатством та впливовістю. Право на здійснення перекупу євреї отримали від російського самодержавства ще у 1786 році, яке було підтверджено у 1835 році “Положенням про євреїв”. Бердичівські перекупники стали одними з перших євреїв, які відмовилися від національного одягу, багатьох особливостей єврейського побуту.

Згідно “Положення для євреїв” (1804) фіксувався поділ євреїв на чотири класи:

а) землероби;
б) фабриканти й ремісники;
в) купецтво;
г) міщанство.

До категорії купецтва були віднесені купці, які мали титули I, II, III гільдій, корчмарі, дрібні торговці, власники заїжджих дворів. Щодо кожного з цих класів проголошувалися певні послаблення, особливо коли єврей приймав християнство. Та ортодоксальні єврейські громади не терпіли вихрестів, ставлячи їх на рівень зрадників та ізгоїв. Впливові члени кагалу намагалися всіляко перешкоджати прийняттю християнства своїми вірними.

У Бердичеві власник містечка князь Матвій (Матеуш) Радзивілл, посилаючись на те, що рабини судили бідних несправедливо і намагалися отримати від них лише грошову вигоду, 27 березня 1794 року підписав розпорядження про обрання самими євреями більшістю голосів на три роки чотирьох суддів та одного писаря, на яких покладався обов’язок вирішувати всі справи кагалу. Позивачам було надано право оскаржувати рішення цього суду по світських справах перед самим князем. У 1795 році князь Радзивілл також подарував кагалу Бердичева привілей на виключне право торгівлі сукном.

bazar
Міський базар. Фотографія початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. торгівлею в містечку займалися майже 16,5 тис. євреїв. Торгували одягом, мануфактурою, взуттям, меблями, домашнім інвентарем, худобою, кіньми, возами, збруєю, зерном, м’ясом, рибою, медом, спиртними напоями, воском тощо. Досить поширеним серед бердичівських євреїв залишався перекуп (перепродаж). За даними загальноросійського перепису 1897 року Бердичів посідав шосте місце в Україні за чисельністю представників купецького стану. Однак у відсотковому вимірі місто впевнено займало перше місце в Росії за кількістю євреїв-купців, де їх налічувалося 91,8 %.

Значна чисельність євреїв, що проживали та торгували в Бердичеві, історичний вплив польської громади породили цілий культурний пласт у польській літературі: “Столиця польських євреїв”, – писав А. Словицький; “Знаменита та багата столиця польських євреїв”, – уточняв Ф. Ковальський; “Торгівельний Єрусалим Русі”, – згадував М. Чайковський; “Це єдине містечко на Україні, яке мало чим відрізняється від багатьох містечок тамтешньої сторони; тільки тим, що в ньому кількість євреїв була більшою, ніж де-інде”, – вказував Г. Жевуський. Характерні ознаки Бердичева, як торгівельного містечка, виражені також у низці польських прислів’їв – польська мова XIX ст. фіксує вирази: “Koniarz jak berdyczowscy Ŝydzi” (“Вершник, як бердичівські євреї”), або “Rejwach, jakby rabin berdyczowski zajechał” (“Галас, все одно, що бердичівський рабин приїхав”), чи “Targuje się jak przekupka berdyczowska” (“Торгується, як бердичівський перекупник”).

Офіційна влада ставилася до євреїв з недовірою та підозрою. Євреї перевозили та скуповували контрабандні товари, валюту, заборонені друковані видання, здійснювали безпатентну торгівлю тощо. У місцевих жителів євреї виманювали векселі на своє ім’я, як оплату за оренду земель і лісів.

Як свідчать звіти таємних агентів, у 1855 році євреї підозрювались у шпигунській діяльності на користь Австрії та у вивозі до цієї країни великої кількості золотих і срібних монет. Траплялися випадки, коли євреї займалися виготовленням фальшивих грошей і кредитних білетів. Наприклад, наприкінці 1864 р. мешканці м. Баку Рапоппорт і Зальман були звинувачені в тому, що в Бердичеві купували срібні монети, передаючи їх за кордон; у 1863 році на Гусятинській митниці за перевезення з європейської території польських газет був затриманий і притягнутий до кримінальної відповідальності бердичівський єврей Сруль Гінзбург.

Життєвий рівень місцевої єврейської громади, порівняно з іншими населеними пунктами, був дещо вищим, хоча майже половина євреїв Бердичева в 40-х роках XIX ст. жила бідно. Це відносне благополуччя разом з культурним рівнем більш заможного класу створили Бердичеву ім’я і становище “єврейської столиці” Південно-західного краю. Тому при намірах провести певні реформи у житті єврейських громад царський уряд особливу увагу звертав на необхідність підтримки нововведень у Бердичеві. Відомий єврейський діяч у галузі освіти Макс Лілієнталь (1815-1882) після здійсненої ним у 1842 році подорожі по населених пунктах смуги осілості з метою підготовки єврейського суспільства до освітньої реформи, у листі до міністра народної освіти Сергія Уварова (1786-1855) писав: “Успіх у Бердичеві знаменує собою успіх в Подолії, Волині, Бессарабії, Києві, Херсоні і Одесі; невдача в Бердичеві зіпсувала б усю справу”.

У другій половині XIX ст. утиски євреїв посилились. Так, у травні 1882 року російським урядом введено “Временные Правила”, якими заборонено проживання євреїв у сільській місцевості. Це позбавило євреїв-посередників з торгівлі сільгосппродукцією можливості скуповувати її в селах, у результаті чого Бердичеву, як центру по збуту сільгосппродукції, були нанесені значні збитки. За даними кінця XIX ст., 20% єврейського населення Бердичева жило за рахунок благодійності.

Маючи таку численну єврейську громаду, цілком природно, що Бердичів став культурним осередком, містом, у якому народилися, проживали та просто бували люди, чиїми іменами уславлена історія, наука, культура, мистецтво, держава. Зокрема, у Бердичеві народились такі відомі постаті єврейської культури, як письменники та поети Дер Ністер (1884-1950), Абрам Каган (1900-1965), Василь Гроссман (1905-1964), Йосип Котляр (1908-1962), Матвій Гарцман (1909-1943); композитори Яків Файнтух (1892-1974), Соломон Файнтух (1899-1985), Семен Тартаковський (1901-1965), Віктор Бєлий (1904-1983); піаніст Володимир Горовиць (1903-1989); художники Теофіл Фраєрман (1883-1957), Арон Бух (1923-2006), Геннадій Глікман (1921-1991); скульптор Петро Криворуцький (1920-1987); театральний діяч Ефраїм Лойтер (1889-1963); актриса Ада Сонц (1897-1968); державний діяч та публіцист Ілля Гурлянд (1868-1921); психіатр Борис Сідіс (1867-1923); архітектор Яків Корнфельд (1896-1962); науковець Володимир Фількенштейн (1896-1938) та багато інших. У місті тривалий час проживали, працювали та творили великі єврейські письменники Менделе Мойхер-Сфорім (1835-1917) та Шолом Алейхем (1859-1916), музичний педагог Григорій Гершфельд (1883-1966), композитор Давид Гершфельд (1911-2005) та інші.

 


 

[1] Кагал (кахал, івр. קָהָל‎‎ — зібрання народу). У широкому розумінні слова — община, громада. У більш вживаному — форма общинного самоуправління в Польщі XVI-XVIII століть, а пізніше і в Російській імперії між 1772 і 1844 роками. Найчастіше словом кагал позначають правління єврейської общини, що є посередником між нею і владою.

[2] Кабала (івр. קַבָּלָה‎, “одержання, прийняття, переказ”) — духовне містично-філософське вчення, основними джерелами якого вважаються єврейські релігійні книги Йєцира, Багир, Зоар і писання Арі (равина Іцхака Лурія Ашкеназі, відомого як Арізаль). Кабала прямо або побічно впливала на багатьох філософів і вчених протягом історії людства, набула значної популярності в наші часи. На Кабалі основані єврейські рухи останніх сторіч — зокрема хасидизм і релігійний сіонізм.

[3] Євреям Російської імперії почали надавати прізвища наприкінці XVIII-го століття, після приєднання до Російської імперії західних областей Білорусі, України і Прибалтики — після розділу Польщі. На цей час у євреїв історично не було прізвищ, а лише ім’я та по-батькові, наприклад “Шлойме син Хаімке”.

[4] Їдиш (ייִדיש, також трапляється написання ідиш אידיש) — єврейська мова з групи германських мов, що нею послуговуються переважно євреї ашкеназі (центрально- та західноєвропейські євреї). Мова в сучасній германістиці вважається одним з діалектів німецької мови.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here